Одначе вона зробила вигляд, що не надае ваги його словам, i лише по тому, як застиг на якусь мить ii погляд, i ледь здригнулися куточки губ, можна було здогадатися про ii задоволення почутим, адже задум Ковпервуда цiлком узгоджувався з ii власною iдеею.
– Не знаю, – обережно вiдповiдала вона, – можливо, е такi молодi люди.
– Певен, що таких чимало, – дiловито продовжив Ковпервуд. – Звiсно, це мае бути американець. Ейлiн не любить iноземцiв, зокрема чоловiкiв iноземцiв, я маю на увазi. Певен лише, якщо ми хочемо спокiйно залишити Америку, слiд обов’язково щось придумати i якомога скорiше.
– Мабуть, я знаю таку людину, – задумливо промовила Беренiс. – Його звуть Брюс Толлiфер. Вiн з Вiргiнських i Пiвденно-Каролiнських Толлiферiв. Можливо, ти також знаеш його.
– Нi. А вiн справдi такий, який менi потрiбен.
– Ну, вiн молодий, привабливий, якщо ти це маеш на увазi, – продовжувала Беренiс. – Я з ним не знайома, бачила його раз у Нью-Джерсi в Данii Мур на тенiсному кортi. Едгар Бонсиль тодi ж i розповiв менi, що це жалюгiдний паразит, який постiйно живе за рахунок якоiсь багатоi жiнки, як, наприклад, Данiя Мур.
Беренiс розсмiялася й додала:
– Менi здаеться, Едгар побоювався, що я можу закохатися в цього Толлiфера. Вiн i справдi гарно виглядае.
І вона посмiхнулася так, наче це все, що вона знае про цього молодика.
– Звучить цiкаво! – зауважив Ковпервуд. – Певно, вiн добре вiдомий у Нью-Йорку.
– Так. Пам’ятаю, Едгар говорив, що вiн часто зустрiчае його на Волл-стрит. Але насправдi вiн навряд чи займаеться якимись фiнансовими справами, просто робить вигляд, що належить до цих кiл.
– Справдi? – вигукнув Ковпервуд, дуже задоволений цiею новиною. – Отже, таких багато, i менi самому доводилося таких зустрiчати.
– Як на мене, приемного тут мало, – сказала Беренiс. – Шкода, що нам доводиться говорити про такi речi. І менi здаеться, тобi слiд якось убезпечити Ейлiн, аби той, кого ти обереш для цiеi справи, не втягнув ii у якусь халепу.
Вiн замовк i питально подивився на Беренiс. І вона так само сумно подивилася на нього у вiдповiдь.
– Менi потрiбен хтось, хто допомiг би iй розважитися. А я готовий заплатити за це. І добре заплатити.
– Ну, гаразд, побачимо, – сказала Беренiс i, нiби бажаючи припинити цю неприемну розмову, змiнила тему: – Завтра близько першоi я чекаю на маму. Я вже зняла номер у готелi «Брендiнгем». Та я хотiла б поговорити з тобою вiдносно Ролфi.
– Що трапилось?
– Вiн такий нездара. Нiчого не вмiе. Я думала, добре б знайти для нього якусь справу.
– Про це можеш не турбуватися. Я попрошу когось iз моiх компаньйонiв подбати про нього. Нехай приiздить сюди, знайдемо йому мiсце секретаря. Я попрошу Кiтереджа написати йому.
Беренiс поглянула на нього з вдячнiстю за те, як легко вiн приходив iй на допомогу i вирiшував будь-якi ii проблеми.
– Ти маеш знати, я дуже вдячна тобi, Френку! Ти такий добрий до мене.
Роздiл 8
У той самий час, коли Беренiс розповiдала Ковпервуду про Брюса Толлiфера, цей нiкчема з привабливою зовнiшнiстю, вiдпочивав i тiлом – вже дещо зношеним – i душею – а душа в нього була вельми примхлива – в однiй iз малесеньких кiмнат мебльованого пансiону мiсiс Сельми Хол на П’ятдесят третiй вулицi у схiднiй частинi Нью-Йорка. Колись це був доволi фешенебельний квартал, але нинi вiн знайшов свое мiсце серед тiсних рядiв похмурих коричневих будинкiв. У ротi в Толлiфера лишився огидний смак пiсля пиятики й безсонноi ночi, але пiд рукою в нього, на розхитаному табуретi, стояла пляшка вiскi, сифон iз содовою водою й валялася пачка цигарок. А поруч iз ним на диванi лежала гарненька молода акторка, яка дiлила з Толлiфером свiй заробiток, кiмнату i все, що iй належало.
Вони обое ще дрiмали, хоча вже було майже одинадцять. Але за кiлька хвилин Розалi Харриген розплющила очi. Оглянувши доволi скромну кiмнату з потемнiлими шпалерами, що вже втратили первiсний палевий колiр, свiй низенький туалетний столик iз потрiйним дзеркалом i старенький комод, вона вирiшила, що час вставати й прибрати розкиданi на пiдлозi рiзнi iнтимнi приналежностi дамського й чоловiчого туалету. Кiмната слугувала водночас кухнею й ванною. Праворуч вiд табурета стояв письмовий стiл, який правив також за iдальню, коли iм траплялося iсти вдома.
Навiть у своему вже потертому халатi Розалi виглядала чарiвним створiнням. Чорне кучеряве волосся, маленьке бiленьке личко з маленькими, допитливими темними очима, червонi губки, трошки кирпатий носик, грацiозна, з округлими формами фiгурка – все це разом тримало – хоч ненадовго – в полонi непостiйного, безпутного красеня Толлiфера. Вона подумала, що треба змiшати йому склянку вiскi з содовою й дати цигарку. А потiм, якщо вiн захоче, зварити каву й пару яець. Але якщо вiн продовжуватиме удавати сплячого i не звертати на неi уваги, то iй, мабуть, краще скорiше вдягтися i йти на репетицiю, що мала початися о дванадцятiй. А вже потiм, повернувшись додому, можна спокiйно сидiти й чекати, коли йому набридне лежати в лiжку. Розалi була безтямно закохана.
Дамський пiдлабузник за своею природою, Толлiфер ледь помiчав цi нiжнi турботи. Навiщо? Йому – нащадку тих самих знаменитих Вiргiнських i Пiвденно-Каролiнських Толлiферiв! Адже його мiсце по праву мало б бути у вищому свiтi! Таж бiда в тому, що коли б не Розалi або ще якась iнша подiбна iй дiвчина, вiн не мав би й центу в кишенi, гiрше того, вiн би пив без упину й загруз у боргах. Одначе, попри все це, Толлiфер був спражнiй магнiт для жiночих сердець. Щоправда, пiсля двадцяти з гаком даремно витрачених рокiв вiн так i не добився вигiдноi партii, а тому з кожною закоханою жертвою поводився зневажливо, саркастично, як справжнiй тиран.
Толлiфер походив з пiвденноi родини великих землевласникiв, що колись була заможною i мала поважний статус у мiсцевiй спiльнотi. У Чарльстонi понинi збереглася чудесна стародавня садиба, у якiй жили останнi нащадки цього колись знатного роду, що пережили Громадянську вiйну. Вони й досi зберiгали тисячнi заставнi й облiгацii позик часiв Конфедерацii, повнiстю знецiненi вiйною. Брат Толлiфера, Вексфорд Толлiфер, служив капiтаном в армii i вважав Брюса ледарем i нiкчемою.
Інший брат перебрався з Пiвдня на Захiд i влаштувався в Сан-Антонiо, в Техасi. Вiн став успiшним фермером, одружився, народив дiтей i на домагання Брюса знайти собi мiсце в нью-йоркському вищому свiтi дивився як на суцiльну дурiсть. Адже якби Брюс справдi мiг чогось досягти, – одружитися з багатою спадкоемицею, – то чому вiн не зробив цього багато рокiв тому? Щоправда, iнколи його iм’я траплялося в газетах. Якось навiть пiшли чутки, що вiн от-от мае одружитися з однiею заможною нью-йоркською дiвицею, та ж пiсля того минуло вже десять рокiв, коли вiн мав лише двадцять вiсiм рокiв! Тож нiчого не вийшло! Вiдтодi його брати, та й уся родина махнула на Брюса рукою. Пропаща людина! І бiльшiсть його колишнiх знайомих i приятелiв з нью-йорк-ського суспiльства починали думати так само. Прагнучи тiльки задоволення власних бажань, вiн поступово знецiнив власне iм’я i репутацiю. І тепер дiйшов до того, що жоден з його колишнiх друзiв не позичив би йому нi цента.
І однак знаходилися iншi, чоловiки й жiнки, молодi й не дуже, що, зустрiвши його де-небудь випадково, коли вiн був тверезий i пристойно одягнений, мимоволi жалкували, що йому не вдалося вигiдно одружитися й повернути собi мiсце у вищому свiтi. З його приемним пiвденним акцентом i чарiвною посмiшкою вiн все ще мiг справляти невiдпорне враження.
З Розалi Харриген вiн зiйшовся лише два мiсяцi тому, i вже починав нудитися нею. Проста хористка, Розалi заробляла тридцять п’ять доларiв на тиждень. Вона була весела, симпатична, чуйна дiвчина, але Толлiфер вiдчував, що iй бракуе наполегливостi, аби пробитися в життi. Лише ii зваблива фiгурка, ii пристраснiсть i кохання ще утримували його разом з нею.
І от сьогоднi, дивлячись на його скуйовджену чорну голову, на його гарнi тонко окресленi губи й пiдборiддя, Розалi млiла вiд блаженства, – i разом з тим вiдчувала непереборний страх, передчуваючи, що його в неi вiднiмуть. Вона знала: зараз вiн прокинеться невдоволений, почне лаятися, наказувати. І все ж таки вона бажала лише одного – сидiти бiля нього годинами, аби мати змогу хоч iнколи торкнутися його волосся.
Тим часом у свiдомостi Толлiфера, що потроху приходив до тями, починали мерехтiти передчуття всiх неприемностей майбутнього дня. Адже, крiм тих грошей, якi вiн може взяти в Розалi, вiн бiльше нiчого не мае. А вона йому, по сутi, уже порядком набридла. Знайти б якусь багату жiнку, нi в чому себе не обмежувати (нехай навiть для цього довелося б одружитися), вiн показав би всiм цим нью-йоркським вискочкам, що тепер зверхньо дивляться на нього, що значить бути Толлiфером, багатим Толлiфером!
Невдовзi пiсля свого приiзду до Нью-Йорка, вiн зробив спробу викрасти безтямно закохану в нього дiвчину, дочку багатих батькiв, але тi встигли вiдправити ii за кордон. Історiя наробила багато галасу в газетах, його називали «мисливцем за посагом» i застерiгали проти нього всi респектабельнi родини, що бажають своiм спадкоемицям щастя й благополуччя у шлюбi. Ця невдача, чи помилка, а потiм пияцтво, карти, безпутне життя поступово зачинили для нього всi дверi, в якi вiн так прагнув увiйти.
Прокинувшись остаточно, Толлiфер почав одягатися й вiдразу накинувся на Розалi за те, що вона вчора затягла його на цю вечiрку, де Толлiфер напiдпитку принижував i висмiював усiх присутнiх, так що тi були радi його позбутися.
– Ну й потолоч! – кричав вiн. – Чому ти менi не сказала, що там будуть цi газетнi писаки? Актори ще туди-сюди, але ж цi мерзеннi типи, що скрiзь винюхують гаряченьке, яких притягла з собою твоя приятелька! Чорт забирай!
– Але ж хiба я знала, що вони прийдуть, Брюсе! – виправдовувалася блiда Розалi, водночас намагаючись обсмажити на сковорiдцi хлiб. – Я думала, вечiрку влаштовують лише для наших зiрок.
– Зiрки! Ти називаеш iх зiрками! Якщо це зiрки, то я цiле сузiр’я! (Це порiвняння не справило нiякого враження на Розалi, оскiльки вона не мала й гадки, про що вiн говорить.) Шльондри! Та ж ти гасовий каганець вiд зiрки не вiдрiзниш.
Потiм вiн позiхнув i знову невдоволено подумав: коли ж вiн нарештi зважиться покiнчити з усiм цим? Як низько ще вiн може опуститися! Жити на грошi дiвчат, що самi ледь заробляють собi на хлiб, пиячити, грати в карти з iхнiми приятелями, не маючи нi цента в кишенi.
– Нi, з мене досить! – вирвалося в нього. – Треба з цим покiнчити! Не можу бiльше жити в цiй дiрi. Боже, як це принизливо!
Вiн крокував туди-сюди по кiмнатi, засунувши руки в кишенi, а Розалi мовчки дивилася на нього. Вiд страху вона наче втратила здатнiсть говорити.
– Ти чуеш, що я кажу! – вигукнув вiн. – Так i стоятимеш, наче лялька? Що з вас взяти з жiнок! То б’ються, мов кiшки, то слова вiд них не дiждешся. Господи, якби менi тiльки пощастило знайти жiнку, яка мала б хоч краплю здорового глузду! Я б… я б…
Розалi пiдняла на нього погляд, намагаючись посмiхнутися. Губи ii тремтiли.
– І що б ти тодi зробив? – тихо запитала вона.
– Я б ii не кинув… Можливо, навiть покохав би ii. Та ж який сенс про це говорити! О Господи! Навiщо я стирчу в цiй дiрi? Що менi тут робити? Це не мiй свiт. Я хочу повернутися туди, де менi належить бути. І повернуся. Час нам з тобою розiйтися. Нiчого не поробиш. Не можу я так бiльше жити!
І пiсля цих слiв вiн пiдiйшов до вiшалки, схопив капелюха, пальто й рушив до дверей. Але Розалi встигла перехопити його й, охопивши його руками, притулилася щокою до його обличчя.
– Брюсе, благаю тебе! Ну що я такого зробила? Невже ти мене зовсiм розлюбив? Адже я для тебе на все, на все готова. Я ж нiчого в тебе не прошу. Брюсе, любий, не йди – ти ж не залишиш мене, правда?
Але Толлiфер, вiдштовхнувши ii, вирвався з ii обiймiв.
– Годi, Розалi, годi! – прикрикнув вiн на неi. – Терпiти цього не можу, ти ж знаеш! Цим мене не втримати. Я йду, тому що менi треба пiти.
Вiн вiдчинив дверi, але Розалi знову кинулася вперед i стала перед ним на порозi.
– О Брюсе, ти не можеш так пiти! – закричала вона. – Заради бога, благаю тебе! Послухай мене, Брюс, повернися! Я все, все для тебе зроблю, обiцяю тобi. Дiстану ще грошей; знайду iншу роботу. Ми переiдемо на iншу квартиру. Я все влаштую, Брюсе! Ну, будь ласка, повернися! Якщо ти мене кинеш, я вб’ю себе.
