– Та який там грiх! Ми ще тiльки будемо грiшити.
– Вже не можна. Мiтруни вже близько.
– Далеко чи близько – байдуже!
І пан Кмiциц зiп’явся у санях, пiдняв руки догори i став репетувати, нiби повнi груди радощiв його розпирали:
– Гей-га! Гей-га!
– Гей-гоп! Гоп! Га! – вiдгукнулися його побратими з заднiх саней.
– Що ж ви так репетуете? – поцiкавилася панночка.
– Та то так! З радощiв! Покричiть i собi, панно!
– Гей-га! – почувся дзвiнкий, тоненький голосочок.
– Моя ж ви королево! До нiг ваших припадаю!
– Вашi друзi будуть смiятися.
Пiсля захвату огорнули iх гамiрнi веселощi, шаленi, як i сама божевiльна iзда. Пан Анджей узявся спiвати:
Дивиться дiвчина, дивиться з двору,
На пишне поле!
«Мамусю! Лицарi iдуть iз бору,
Ой, моя доле!»
«Доню, стривай, ручками очi
Прикрий бiлими,
Бо серце в грудях, як пташка пурхоче
На вiйну з ними!»
– Хто вас навчив такоi гарноi пiснi? – спитала панна Олександра.
– Вiйна, Олюнько. У таборi ми нудилися i спiвали.
Подальшу розмову обiрвав раптовий крик iз заднiх саней:
– Стiй! Стiй! Гей ви там – стiй!
Пан Анджей обернувся сердитий i здивований, чого б це його товаришам заманулося кричати iм i стримувати, як за кiлька десяткiв крокiв позаду саней побачив вершника, кiнь котрого мало не падав iз нiг.
– Заради Бога! Це мiй вахмiстр Сорока. Щось iз ним мало статися там! – повiдомив пан Анджей.
Водночас вахмiстр наблизився, осадив коня так, що той аж присiв назад, i став говорити задихаючись:
– Пане ротмiстре!..
– Що там, Сороко?
– Упiта горить, б’ються!
– Ісусе, Марiе! – скрикнула Олюнька.
– Не бiйтеся, панно… А хто б’еться?
– Жовнiри з городянами. Ринок у вогнi! Городяни затялися i пiсля президii до Паневежиса послали, то я скочив на коня, щоб вашiй милостi повiдомити. Ледь можу подих перехопити…
На той час над’iхали заднi сани – Кокосiнський, Раницький, Кульвець-Гiпокентавр, Углiк, Рекуць i Зенд пострибали на снiг i колом оточили спiврозмовникiв.
– А в чому рiч? – спитав пан Кмiциц.
– Городяни вiдмовилися давати без грошей оброк нi коням, нi людям. І жовнiри почали насильно його брати. Ми взяли в облогу бурмiстра i тих, хто на ринку забарикадувалися. Вони запалили вогонь i пiдпалили два будинки. Тепер там стоiть неймовiрний гвалт i дзвони б’ють…
Очi пана Анджея спалахнули вiд гнiву.
– То треба iх рятувати! – запропонував пан Кокосiнський.
– Вiйсько личаки б’ють! – репетував пан Раницький, все обличчя котрого вкрилося червоними, бiлими та темними плямами. – Шах, шах, панове!
Зенд смiявся зовсiм так само, як смiеться пугач, аж конi напудилися, а пан Рекуць пiдняв очi догори i запищав:
– Б’ють! Та хто в Бога повiрить! У дим личакiв!
– Мовчати! – наказав пан Анджей, аж лiс загудiв, а Зенд, котрий стояв найближче, захитався, як п’яний. – Нiчого там для вас! Не потрiбна нам там рiзня!.. Сiдайте всi в двое саней, менi однi залишiть i гайда в Любич! Там чекати, хiба б я послав по допомогу.
– Тобто? – сторопiв пан Раницький.
Але пан Анджей поклав свою руку пiд шию, й очима ще страшнiше блиснув.
– Нi пари з вуст! – грiзно сказав вiн.
Усi замовкли, видно, боялися його, хоча зазвичай поводилися з ним фамiльярно.
– Повертайтеся, Олюнько, до Водоктiв, – попросив пан Кмiциц, – або iдьте за тiткою Кульвецiвною до Мiтрунiв. Oх! Не вдалося нам свято. Я знав, що вони там спокiйно не сидiтимуть… Але тепер там буде спокiйнiше, лише кiлька голiв злетить. Будьте, панно, здорова та спокiйна, я повернуся, як тiльки зможу…
Сказавши це, вiн поцiлував нареченiй руку i загорнув у ковдру. Потiм сiв в iншi сани i гукнув возiю:
– В Упiту!
Роздiл IV
Минуло кiлька днiв, а пан Кмiциц не повертався, зате до Водоктiв приiхали трое ляуданських шляхтичiв на розвiдку до панночки. Це приiхав Пакош Гаштовт iз Пацунелiв, той, хто гостив у себе вдома пана Володийовськoго, патрiарх опору, вiдомий своiми статками та шiстьма доньками. З них три були замiжнi за трьома Бутримами, й отримала кожна по сто битих талярiв посагу, крiм iнших маетностей. Другим приiхав Касiян Бутрим, найстарiший чоловiк у Ляудi, котрий добре пам’ятав ще Баторiя, iз зятем Пакошa, Юзвою Бутримом. Той, хоч i був у самому розквiтi сил, йому ще не минуло п’ятдесяти, однак до посполитого рушення до Расейняя не приеднався, бо в козацьких вiйнах гарматне ядро йому стопу вiдiрвало. З цього приводу чоловiка прозвали Кульгавим або Юзвою Безногим. Був це страхiтливий шляхтич, iз силою ведмедя та великого розуму, але суворий, енергiйний, про людей рiзко вiдгукувався. Тож боялися його трохи в околицях, бо чоловiк не вмiв пробачати нi собi, нi iншим. Вiн мiг бути також небезпечним, коли випивав, але таке ставалося рiдко.
Вони й приiхали до панночки, котра прийняла гостей з удячнiстю, хоча вiдразу зметикувала, що вони рознюхувати припхалися i почути щось про пана Кмiцица прагнуть.
– Ми б хотiли поiхати до нього з поклоном, але вiн ще з Упiти не повернувся, – пояснив пан Пакош, – тому до вас прибули, щоб поштиво спитати, коли можна буде?
