– Матiнко Божа! – зойкнув вiн. – А до котрого короля, ваша милосте?
– Та не до шведського ж.
Пан Кемлич не лише не заспокоiвся, а й почав хреститися.
– То ваша милiсть, мабуть, не знае, що люди кажуть, що король у Сiлезii сховався, бо його всi покинули. Навiть Кракiв в облозi.
– Поiдемо у Сiлезiю.
– Але як через шведiв пробратися?
– Чи по-шляхетському, чи по-хлопському, чи на кульбацi, чи пiшки, байдуже, лише б пробратися!
– Та це купу часу забере.
– Часу маемо досить. Але радий би був, щоб якнайшвидше.
Пан Кемлич покинув дивуватися. Старий був занадто хитрий, аби не здогадатися, що е якась особлива i таемнича причина цього намiру пана Анджея, й одразу ж тисячi припущень зароiлося в його головi. А що жовнiри пана Кмiцица, котрим пан Анджей мовчати наказав, нiчого не сказали нi старому, нi його синам про викрадення князя Богуслава, то найвiрогiднiшим здалося йому припущення, що, мабуть, князь вiленський воевода висилае молодого полковника з якоюсь мiсiею до короля. Переконувало його в цiй версii особливо те, що вiн визнавав пана Кмiцицa найгарячiшим однодумцем гетьмана i про його заслуги перед князем знав, адже хоругви конфедератiв рознесли про це звiстку по всьому Пiдляському воеводствi, створюючи пановi Анджею славу недолюдка та зрадника.
«Гетьман посилае довiрену особу до короля, – мiркував дiдуган, – бо з ним примиритися хоче i шведiв покинути. Мали б йому вже набриднути iхнi накази. Для чого б iншого його посилав?»
Старий Кемлич недовго мiзкував над вирiшенням цього питання, бо йшлося йому зовсiм про що iнше, а саме про те, яку б вигоду мiг для себе з таких обставин витягнути. Тож якщо вiн слугуватиме пану Кмiцицу, то слугуватиме водночас i гетьману, i королевi, тому не залишиться без щедроi винагороди. Милiсть таких панiв придасться також, якщо б довелося за старi грiхи вiдповiдати. До всього цього таки буде вiйна, краiна повстане, а тодi здобич сама втрапить у руки. Це все всмiхнулося старигану, котрий i без того звик слухатись свого пана, i не припиняв його боятися, як вогню, вiдчуваючи якийсь гiпнотичний вплив, який пан Анджей умiв справляти на всiх своiх пiдлеглих.
– Ваша милiсть, – зауважив вiн, – буде змушена всю Рiч Посполиту проiхати, щоб до людей короля дiстатися. Шведськi гарнiзони це нiщо, бо мiста можна оминати i лiсами iхати. Але гiрше те, що i по лiсах, як зазвичай трапляеться в неспокiйнi часи, е повно свавiльних зграй, котрi мандрiвникiв обчистять, а ваша милiсть людей мае мало.
– Поiдете зi мною, пане Кемлич, разом iз синами i тими людьми, котрих маете, тодi буде нас бiльше.
– Якщо ваша милiсть накаже, то я, звiсно, поiду, але я убогий чоловiк. Однi лиш злиднi у нас, бiльше нiчого. Як же менi без худоби та даху над головою залишитись?
– Що зробите, те вам окупиться, та й для вас краще голови звiдси забрати, поки ще вони на шиях сидять.
– Заради всiх святих!.. Що ваша милiсть таке каже?.. Що?.. Як це?.. Що менi, невинному, тут загрожуе? Кому ми дорогу перейшли?..
На це пан Анджей зауважив:
– Знають вас тут, гультiпак! Ви мали проблеми з паном Копистинським i його позбулися, потiм утiкали вiд судiв i служили в мене. До всього ж украли мою здобич, табун коней.
– Та що ж ви так! Матiнко Божа! – заквоктав старий.
– Замовкнiть i слухайте! Потiм ви повернулися до старого лiгва й узялися нишпорити в околицi, як розбiйники, конi та здобич звiдусiль хапаючи. Не вiдпирайтесь, бо я не ваш суддя, i самi найкраще знаете, що правду кажу. Ви забираете коней у Золотаренка, це добре, забираете у шведiв, це також добре. Але якщо вас упiймають, то шкури здеруть, i матимуть рацiю.
– Правду кажете, бо лише у ворогiв вiдбираемо, – спробував вiдвертiтися старий.
– Брешете, бо i на своiх нападаете, менi вже вашi сини зiзналися, а це вже просто розбiй i шляхетному iменi ганьба. Сором вам, гультяi!.. Хлопами вам бути, а не шляхтою!
Став раки пекти вiд цих слiв тертий калач i сказав:
– Ваша милiсть нас кривдить, бо ми, пам’ятаючи наше становище, хлопським промислом не бавимося. Ми коней уночi з нiчиiх стаень не виводимо. Що iншого з лугiв табун захопити або здобути. Це дозволено i немае в цьому жодноi кривди у военнi часи для шляхтича. Але кiнь у стайнi свята рiч, i хiба циган, еврей чи селянин його вкраде, але не шляхтич! Ми такого, ваша милосте, не чинимо. Але що вiйна, то вiйна!
– Хоч би i десять воен було, в битвi лише можете здобич брати, а якщо його на дорозi шукаете, то це розбiй!
– Бог е свiдком нашоi невинностi.
– Але ж ви вже тут i кашу заварили. Коротко кажучи, краще вам звiдси втiкати, бо ранiше, чи пiзнiше, але зашморг вас не омине. Якщо ж поiдете зi мною, то вiрною службою змиете своi провини та пошану повернете. Я беру вас на службу, а вже там i вигода буде краща, нiж вiд тих коней.
– Поiдемо з вашою милiстю куди завгодно, проведемо через шведiв i через гультiпак, бо правду ваша милiсть каже, що нас тут лихi люди прикро переслiдують, а за що? За що?.. За нашу бiднiсть, ось що! Лише за бiднiсть. Може, також Господь Бог змилуеться над нами i виручить нас у смутку!
Тут старий Кемлич мимоволi потер руки i блиснув очима. «Вiд цих дiй, – подумав вiн собi, – закипить у краiнi, як у казанi, грiх цим не скористатися».
Аж тут пан Кмiциц глянув на нього прискiпливо.
– Тiльки спробуйте мене зрадити! – промовив вiн лиховiсно. – Бо не втечете, i лише Божа рука зможе вас тодi врятувати!
– Таке не про нас, – понурився пан Кемлич, – i хай мене Бог осудить, якщо менi така хоч гадка в головi промайнула.
– Вiрю, – продовжив помовчавши пан Анджей, – бо зрада це щось iнше, нiж гультяйство, i жоден гультiпака такого не вчинить.
– Що ваша милiсть тепер накаже? – поцiкавився пан Кемлич.
– Насамперед е два листи, якi треба негайно вiдправити. Маете розсудливих людей?
– Куди треба iхати?
– Один хай iде до князя воеводи, але немае потреби його особисто бачити. Лише послання передати в першiй же княжiй хоругвi i повертатися, не чекаючи вiдповiдi.
– Смолокур поiде, вiн метикуватий i досвiдчений чоловiк.
– Гаразд. Другий лист треба вiдвезти на Пiдляшшя. Спитати ляуданську хоругву пана Володийовськогo й особисто полковниковi в руки вiддати.
Стариган заморгав хитро i подумав: «То бачу, що робота йде на всi боки, коли вже навiть iз конфедератами нюхаються. Буде окрiп! Буде!». Пiсля чого вимовив уголос:
– Ваша милосте! Якщо це не такий термiновий лист, то може б, виiхавши з лiсiв, комусь по дорозi вiддати. Тут багато шляхти конфедератам сприяе i кожен охоче вiдвезе, а нам на одну людину бiльше залишиться.
– Це ви добре вигадали, – погодився пан Кмiциц, – бо буде краще, щоб той, хто повезе лист, не знав, вiд кого вiн. А чи швидко виберемося з лiсiв?
– Як ваша милiсть захоче. Можемо iхати i два тижнi, а можемо й завтра виiхати.
– Потiм побалакаемо, а тепер слухайте мене уважно, пане Кемлич!
– Я весь в увазi, ваша милосте.
– Мене оголосили, – правив свое пан Кмiциц, – в усiй Речi Посполитiй недолюдком i гетьманським запроданцем, або й навiть шведським. Якби король знав, хто я насправдi, то мiг би менi не довiряти i намiрами моiми погордувати, якi якщо нещирi, то Бог бачить! Обережно, пане Кемлич!
– Буду обачним, ваша милосте.
– Тепер мене називайте не пан Кмiциц, а пан Бабинич, втямили? Нiхто не мае мого справжнього iменi знати. Анi пельку не розтуляйте, анi пари з вуст не пускайте. Якщо питатимуть, звiдки я, скажете, що дорогою мене пiдiбрали i мене не знаете. Натомiсть скажiть: якщо цiкаво, то його самого питайте.
– Розумiю, ваша милосте.
