– А щоб вас усiх! Аби вам добре було!
Зi заростiв вигулькнуло ще кiлька людей, мiж ними й другий син старигана та смолокур. Усi бiгли, мало карк собi не скрутили, зi зброею напоготовi, бо не знали, що там сталося, але старий знову заверещав:
– На колiна, шельми! На колiна! Це пан Кмiциц! Який там халамидник стрельнув? Давай його сюди!
– Та це батько i стрельнув, – розгубився молодий Кемлич.
– Брешеш! Брешеш, як собака! Пане полковнику, хто ж мiг знати, що то ваша милiсть засiла в нашiй садибi! Заради Бога, очам своiм не вiрю!
– Це я, власною персоною! – засмiявся пан Анджей, простягаючи назустрiч йому руку.
– О, Ісусе! – сахнувся старий. – Такий гiсть у бору! Очам не вiрю! Чим ми тут вашу милiсть приймемо? Якби ж ми сподiвалися, якби ж ми знали!..
Тут чоловiк звернувся до синiв:
– Пiдiть хтось iз вас, вiтрогонiв, у льох, меду принесiть!
– Дайте, батьку, ключа вiд колодки! – сказав один iз синiв.
Дiдуган узявся шукати на поясi, але водночас пiдозрiло споглядав на сина.
– Ключ вiд колодки? Ще чого! Знаю я тебе, цигане. Бiльше сам вип’еш, нiж сюди принесеш. Нi? Краще я сам пiду. Ключа вiд колодки вiн хоче! Йдiть лише колоди вiдвалити, а я вiдчиню i винесу сам!
– То, бачу, льох пiд колодами маете таемний, пане Кемлич? – здивувався пан Кмiциц.
– А як iнакше можна щось втримати з такими шалапутами! – вiдповiв старий, вказуючи на синiв. – Батька би зжерли. Ви ще тут?! Гайда пнi вiдвалювати. Так ви слухаете того, котрий вас сплодив?
Молодi рвонули жваво за хату, до купи навалених пнiв.
– Як i ранiше, бачу, ви з синами в незгодi? – спитав пан Анджей.
– А хто б iз ними був у згодi. Битися вмiють, здобич брати вмiють, але як доведеться з батьком дiлитися, то з горла iм мушу свою частку видирати. Така менi втiха! А хлопи, як тури! Прошу вашу милiсть в оселю, бо тут холод кусае. Боже милосердний! Такий гiсть, такий гiсть! Tа ми пiд орудою вашоi милостi бiльше здобичi взяли, нiж упродовж цього цiлого року. Лихо тепер! Бiднота! Кепськi часи i щораз гiршi, та й старiсть не в радiсть!.. Прошу до хати, на низькi пороги. Боже милий! Хто б тут вашу милiсть сподiвався…
Старий Кемлич теревенив на диво швидко, а нарiкаючи, кидав швидкi та неспокiйнi погляди навсiбiч. Це був кiстлявий i величавий стариган, iз обличчям, вiчно скривленим i марудним. Вiн був косоокий, як i двое його синiв, кущуватi брови i такi ж вуса, пiд якими стирчала безмiрно висунена вперед нижня губа, яка, коли говорив, сягала йому аж пiд нiс, як у людей, котрi не мають зубiв. Дряхле його обличчя дивно контрастувало зi жвавiстю його постатi, що зраджувала незвичайну силу та бадьорiсть. Рухи дiдуган мав швидкi, немовби його пружина штовхала. Головою без угаву вертiв, намагаючись охопити поглядом усе, що його оточувало, як людей, так i речi. Для пана Кмiцицa з кожною миттю ставав усе запобiгливiшим, у мiру того, як вiдгукувалися в ньому покiрнiсть давньому вождю, страх, можливо, захоплення, або й прив’язанiсть.
Пан Кмiциц знав Кемличiв добре, тому що батько i два сини служили в його хоругвi ще в тi часи, коли в Бiлiй Русi вiн на власну руку вiв вiйну з Хованським. Це були мужнi воiни й не менш жорстокi, нiж вiдважнi. Син Koсмa носив якийсь час прапор у загонi пана Анджея, але незабаром вiдмовився вiд цiеi честi, бо йому це перешкоджало здобич брати. Мiж гультяями та гульвiсами, з котрих складалася партiя пана Кмiцица, котрi вдень пропивали i витрачали те, що вночi здобували кров’ю у ворога, Кемличi вiдзначалися неймовiрною жадiбнiстю. Збирали старанно здобич i ховалися по лiсах. Брали особливо захланно коней, яких продавали пiзнiше по садибах i мiстечках. Батько бився не гiрше за своiх синiв-близнюкiв, але пiсля кожноi битви видирав у них кращу частину здобичi, розводячи при цьому скарги та скиглення, що його кривдять, погрожуючи отчим прокляттям, стогнучи та нарiкаючи. Сини гарчали на нього, але були досить дурнуватi вiд природи, тому дозволяли тиранити себе. Але, незважаючи на сварки та чвари, в битвi ставали один за одного вiдчайдушно, не щадивши кровi. Товаришi не любили iх, але боялися повсюдно, бо в лютi тi бували страшними. Навiть офiцери уникали з ними задиратися. Один лише пан Анджей породжував у них незрозумiлий страх, а пiсля пана Кмiцица ще пан Раницький, котрому в гнiвi обличчя вкривалося плямами, тодi тремтiли перед ним. Шанували також в обох родовитiсть, бо Кмiцици здавна правили в Oршi, а в пановi Раницькому текла сенаторська кров.
У загонi подейкували, що вони зiбрали великi скарби, але нiхто добре не знав, чи була в цьому хоча б дещиця правди. Якось вислав iх пан Анджей iз кiлькома челядниками i табуном коней здобичi. Вiдтодi й зникли. Пан Кмiциц припустив, що вони полягли, але жовнiри казали, що втекли з кiньми, тому що це була завелика для iхнiх сердець спокуса. Тепер, коли iх пан Анджей побачив здорових, коли в шопi пiд хатою iржали якiсь конi, а радiсть i запобiгання старого мiшалися з неспокоем, подумав полковник, що жовнiри тодi мали слушнiсть.
Тому коли зайшли до хати, вiн сiв на тапчанi й, узявшись у боки, став пильно зазирати в очi дiдугановi, вiдтак спитав:
– Пане Кемлич! А де моi конi?
– О, Ісусе! О, мiй солодкий Ісусе! – застогнав стариган. – Люди Золотаренка забрали, побили нас, поранили, розсiяли, гнали шiстнадцять миль, заледве вiд них утекли. О, Матiр Божа! Ми нi вашоi милостi, нi партii вже не могли знайти. Загнали нас аж сюди, в цi бори, на траву та голод, до цiеi халупи, до цього багна. Бог милосердний, що ваша милiсть живi та здоровi, хоч i бачу, що пораненi. Може б, перев’язати, цiлющого зiлля прикласти. А тi моi сини пiшли пнi вiдвалити i згинули. Що тi шельми там роблять? Готовi дверi вивалити, щоб до меду дiстатися. Голод тут i холод – бiльше нiчого! Грибами живемо, але для вашоi милостi знайдеться що випити та перекусити. Тих коней нам вiдiбрали, захопили. Немае про що говорити! І нас служби у вашоi милостi позбавили. Кусня хлiба на старостi немае, хiба нас ваша милiсть притулить i знову на службу прийме.
– Може й таке трапитися, – погодився пан Кмiциц.
Аж тут увiйшли два сини старого: Кoсмa та Дам’ян, близнюки, великi чолов’яги, незграбнi, з величезними головами, порослими цiлком безмiрно густим i твердим, як щетина, волоссям, нерiвним, таким, що стирчить з-за вух, творить вихори та фантастичнi чуби на черепах. Увiйшовши, зупинилися бiля дверей, бо у присутностi пана Анджея сiсти не смiли.
– Льох вiдвалили, – повiдомив Дам’ян.
– Гаразд, – втiшився старий Кемлич, – пiду принесу меду.
Тут вiн багатозначно глянув на синiв.
– А тих коней люди Золотаренка забрали, – зауважив вiн iз натиском i вийшов iз примiщення.
Пан Кмiциц дивився на двох гультiпак, котрi стояли пiд дверима, наче сокирою з товстих пнiв витесанi, й ураз спитав iх:
– Що ви тепер робите?
– Конi беремо! – сказали хором близнюки.
– У кого?
– У кого доведеться.
– А найбiльше?
– В Золотаренка.
– Це добре, у ворогiв можна брати, але якщо i в своiх берете, то ви пройдисвiти, а не шляхта. Що з цими кiньми робите?
– Батько в Пруссii продае.
– А у шведiв траплялося вiдбирати? Це ж тут десь недалеко шведськi команди стоять? Бачили шведiв?
– Бачили.
– На самотнiх нападали чи на малi зграi? А коли захищалися, що ви тодi?
– Били.
– Ага! Ви били! Отже, маете свiй рахунок i в Золотаренка, i в шведiв, я впевнений, що з рук не зiйшло б, якби ви iм у руки втрапили?
Кoсмa та Дам’ян мовчали.
– Небезпечний ведете промисел, що бiльше гультяям, нiж шляхтi, пасуе. Не без того також мусить бути, щоб над вами якiсь вироки з давнiх часiв не тяжiли?
– Та вже так! – пiдтвердили Кoсмa та Дам’ян.
– Так i я думав. З яких ви сторiн?
– Ми тутешнi.
– Де батько ранiше жив?
– У Боровичку.
