– Це його було село?
– У спiльнiй власностi з паном Копистинським.
– А що з ним сталося?
– Зарубали.
– І ви мусили втiкати вiд закону. Куцо з вами, Кемличами, на гiлляках закiнчите! Кат вам посвiтить, не може бути iнакше!
Тут дверi до свiтлицi рипнули й увiйшов старий, котрий нiс глечик меду i двi склянки. Увiйшовши, глянув неспокiйно на синiв i на пана Кмiцицa, вiдтак наказав:
– Ідiть льох завалити.
Близнюки вийшли негайно, батько ж налив меду в одну склянку, а другу залишив порожньою в очiкуваннi, чи йому пан Анджей пити зi собою дозволить.
Але пан Кмiциц i сам пити не мiг, бо навiть розмовляв зi зусиллям, так йому рана болiла. Побачивши це, дiдуган озвався:
– Не йде мед на рану, хiба саму залити, щоб швидше згорiла. Ваша милiсть дозволить оглянути та перев’язати? Бо я не гiрше за цирульника знаюся на цьому.
Пан Анджей погодився, тож пан Кемлич зняв пов’язки й узявся оглядати рану.
– Шкiра здерта, це нiчого! Куля по дотичнiй пройшла, але там напухло.
– Тому й болiтиме…
– Бо не бiльше двох днiв минуло. Матiнко Божа! Мусив хтось дуже близько у вашу милiсть стрельнути.
– З чого робите такий висновок?
– Бо весь порох не встиг згорiти i зернята, як чорнушка, пiд шкiрою сидять. То вашiй милостi вже залишиться. Тепер хiба хлiба з павутиною прикласти. Надто близько хтось стрельнув, добре, що вашу милiсть не вбив!
– Не настав ще мiй час. Приготуйте хлiба з павутиною, пане Кемлич, i прикладiть якнайшвидше, бо я маю з вами побесiдувати, а щелепи ниють.
Стариган пiдозрiло зиркнув на полковника, бо в його серцi зачаiлося побоювання, що ця розмова може стосуватися тих коней, уявно вiдiбраних козаками, проте все одно заклопотався. Замiсив завчасу зволожений хлiб, а що павутини в хатi не бракувало, то не забарився перев’язати пана Кмiцицa.
– Так краще, – визнав пан Анджей, – сiдайте, пане Кемлич.
– Як накаже пан полковник, – рапортував старий, сiдаючи на краечку лави та схиляючи неспокiйно свою сиву, розпатлану голову до пана Кмiцица.
Але пан Анджей, замiсть питати чи балакати, охопив голову руками i глибоко замислився. Пiсля цього пiднявся i став ходити по кiмнатi. Часом вiн зупинявся перед паном Кемличeм i споглядав на нього неуважно, либонь, щось зважував, боровся з думками. Так спливло десь iз пiвгодини. Дiдуган совався неспокiйно.
Раптом пан Кмiциц зупинився перед ним.
– Пане Кемлич, – сказав вiн, – де тут найближче стоять тi хоругви, якi проти князя вiленського воеводи збунтувалися?
Стариган заморгав пiдозрiло очима.
– Чи ваша милiсть хоче до них iхати?
– Я б попросив, щоб ви не питали, а вiдповiдали.
– Подейкують, що в Щучинi одна хоругва стоiть на квартирах, та, яка останнiм часом туди з Жемайтii перейшла.
– Хто так каже?
– Самi ж люди з хоругви.
– Хто там верховодить?
– Пан Володийовський.
– Це добре. Закличте до мене Сороку!
Старий вийшов i за мить повернувся з вахмiстром.
– Листи знайшлися? – спитав пан Кмiциц.
– Нi, пане полковнику, – вiдповiв Сорока.
Пан Анджей клацнув пальцями.
– Ех, бiда, бiда! Можеш iти, Сороко. За цi листи, що ви погубили, мали б висiти. Можеш iти. Пане Кемлич, маете тут на чому писати?
– Щось та й знайдеться, – роззирнувся навколо дiдуган.
– Хоч би два аркушi та пера.
Старий зник за дверима комори, яка була таким собi складом всiлякого краму, але шукав довго. Пан Кмiциц тим часом походжав по кiмнатi та розмовляв сам зi собою.
– Чи листи е, чи iх немае, – гомонiв вiн, – гетьман не знае, що вони втраченi, i боятиметься, щоб iх не оприлюднив. Тож маю його в п’ястуцi. Хитрiсть на хитрiсть! Я погрожуватиму йому, що воеводi вiтебському iх пошлю. Це воно! На Бога надiя, що вiн цього налякаеться.
Подальшi його роздуми обiрвав старий Кемлич, котрий вийшов iз комори та повiдомив:
– Аркушiв е три, але немае пер i чорнила.
– Немае пер? А птаства жодного немае в лiсi? Хоч би з мушкета пiдстрелити.
– Є яструб, прибитий над шопою.
– Давай крило, хутко!
Пан Кемлич не став баритися, бо в голосi пана Кмiцицa чулася нетерплячка i наче гарячка. За хвилину чоловiк повернувся з яструбиним крилом. Пан Анджей вхопив його, висмикнув перо i взявся заточувати власним пугiналом[4 - Пугiнал – один iз найстарiших рiзновидiв холодноi зброi, мiнiатюрний меч, його ще називають стилетом.].
– Гарна рiч! – сказав вiн, дивлячись на свiтло. – Але легше голови людям рiзати, нiж пера! А тепер потрiбне чорнило.
Сказавши це, вiдкотив рукав, уколов, натиснув сильно на руку й умочив перо в кровi.
– Можете йти, пане Кемлич, – дозволив полковник, – залиште мене.
