Пан Анджей замiсть того, щоб пiдiйти, вiдступив у глиб корчми, бо його враз злiсть взяла. Не звик чоловiк ще нi до сiроi свитки, нi до того, щоб на нього кивали рукавицею. Тому повернувся, сiв за стiл i взявся знову до iжi. Незнайомий пан увiйшов услiд за ним.
Вiн примружив очi, бо в кiмнатi було похмуро, тiльки догоряв невеликий вогонь у грубцi.
– А чому нiхто не виходить мене зустрiчати? – промовив незнайомий пан.
– Бо корчмар пiшов до комори, – вiдбрив пан Кмiциц, – а ми мандрiвники, як i ваша вельможнiсть.
– Дякую за чин. А що ви за однi?
– Шляхтич iз кiньми iде.
– А компанiя також шляхта?
– Дрiбна, але шляхта.
– Ну, що ж, вiтаю, панове. Куди Бог провадить?
– З ярмарку на ярмарок, лише б тiльки табун збути.
– Якщо ви тут ночуете, то завтра за дня я огляну, може, щось i собi виберу. А тим часом дозвольте, панове, присiсти до столу.
Незнайомий пан, щоправда, питав, чи йому присiсти дозволять, таким тоном, немовби був у цьому цiлком певний, i не помилився, бо молодий конюх ввiчливо запропонував:
– Просимо вашу вельможнiсть, хоч ми i не повиннi про щось просити, бо лише горохом iз ковбасою можемо пригостити.
– Я маю в скринях кращi за цi делiкатеси, – не без певноi пихи зронив молодий панок, – але в мене жовнiрський шлунок, тому горох iз ковбасою, тiльки б зi смачною пiдливою, над усе шаную.
Сказавши це, а промовляв вiн дуже повiльно, хоч i погляд його очей був розумний i меткий, сiв на лавку, коли ж пан Кмiциц посунувся вiд нього так, аби зробити зручне мiсце, додав ласкаво:
– Будь ласка, прошу, не турбуйтеся, пане. У дорозi на гiднiсть не зважають, i навiть якщо мене також лiктем штурхнете, то менi корона з голови не злетить.
Пан Анджей, котрий саме пiдсував незнайомцевi миску з горохом, i, як то кажуть, не звик ще до такого поводження, охоче розбив би ii на головi бундючного молодика, коли б не те, що було щось у цiй пихатостi, що забавляло полковника. Тому не лише внутрiшнiй вибух вiн угамував, а й усмiхнувся та промовив:
– Такi тепер часи, ваша вельможносте, що й iз найвищих голiв корони падають: exemplum[6 - Exemplum (лат.) – наприклад.] наш король Ян-Казимир, котрий згiдно з правом двi мав би носити, а не мае жодноi, хiба що одну тернову…
На це незнайомець кинув на пана Кмiцицa швидкий погляд, пiсля цього зiтхнув:
– Такi тепер часи, що краще про це не балакати, хiба з дуже близькими людьми.
Але за мить додав:
– Гарно це ви, пане, сказали. Мусили б десь по садибах при високих людях служити, бо мова ваша вишуканiша, нiж ваш вигляд.
– Терся мiж людьми, чув те й iнше, aлe не служив.
– Звiдки ж ви родом, якщо не секрет?
– З провiнцii, з Троцького воеводства.
– Нiчого, що з провiнцii, лише б шляхтич, бо це головне. А що там чути в Литвi?
– Все по-старому, зрадникiв достатньо.
– Зрадникiв? Таке скажете, пане. А що ж це за зрадники, якщо не таемниця?
– Тi, хто вiд короля i Речi Посполитоi вiдступилися.
– А як там маеться князь вiленський воевода?
– Хворий, кажуть: дихання йому затикае.
– Дай йому, Бoжe, здоров’я, чесний вiн пан!
– Для шведiв чесний, бо ворота iм навстiж вiдчинив.
– А ви, пане, часом не його партизан?
Пан Анджей помiтив, що незнайомець, весь час нiби безтурботно розпитуючи, дослiджуе його.
– Що менi до цього! – вiдрубав вiн. – Хай про це iншi думають. Я боюся, щоб менi шведи коней у реквiзицiю не забрали.
– Тодi потрiбно було iх на мiсцi збути. Ось, i на Пiдляшшi стоять, мабуть, тi хоругви, якi проти гетьмана збунтувалися, й якi навряд чи мають коней скiльки треба.
– Цього я не знаю, бо мiж ними не бував, хоча котрийсь проiжджий пан дав менi лист до одного з iхнiх полковникiв, аби його принагiдно передав.
– Як же той проiжджий пан мiг дати вам лист, якщо ви на Пiдляшшя не iдете?
– Бо в Щучинi стоiть одна хоругва конфедератiв, тому той чоловiк сказав менi так: або сам вiддаси, або оказiю знайдеш, повз Щучин проiжджаючи.
– А то добре складаеться, бо я саме до Щучинa iду.
– Ваша вельможнiсть також вiд шведiв утiкае?
Незнайомець замiсть вiдповiсти, глипнув на пан Кмiцицa та нiби байдуже спитав:
– Чому ви сказали «також», а самi не лише не втiкаете, а помiж них iдете i конi iм продаватимете, якщо iх силою у вас не вiдберуть?
На це пан Анджей стенув плечима.
– Я сказав «також», бо в Ленгу бачив багато шляхтичiв, котрi вiд них ховалися, а щодо мене, хай би iм усi так служили, скiльки я маю бажання iм прислуговувати, лише так думаю, щоб тут довго мiсця собi не нагрiли.
– І не боiтеся таке казати? – поцiкавився незнайомець.
– Не боюся, бо я неполохливий, а крiм цього, людина до Щучинa iде, а там усi вголос кажуть, що думають, дай же, Господи, щоб якнайшвидше вiд балаканини до дiла дiйшло.
– Бачу, що ви швидкi на язик i дiю! – зауважив незнайомець. – Але якщо так шведiв не любите, то чому вiд тих хоругв, якi проти гетьмана збунтувалися, iдете? Адже вони збунтувалися не через затримку платнi чи сваволю? Нi! Лише тому, що гетьмановi та шведам не хотiли служити. Краще було б тим жовнiрам, небожам, пiд гетьманом залишатися, вони ж зажадали роль бунтiвникiв перейняти, голод, незручностi та присуди, нiж проти короля виступити. Якщо дiйде мiж ними та шведами до вiйни, тодi безперечно, а може, уже б дiйшло, якби не те, що шведи ще до цього закутка не дiсталися. Будьте певнi, дiстануться, втраплять сюди, тодi й побачите!
– І я мiркую, що тут найшвидше вiйна розпочнеться! – зауважив пан Кмiциц.
