– Два oрти?.. Тодi вiн навряд чи щирий, але вдала iмiтацiя. Покажiть, будь ласка!
– Вiзьмiть, ваша вельможносте!
– А самi не можете пiдiйти?.. То я маю пiдходити?
– Я дуже стомився.
– Гей, братику! Щось менi здаеться, що ви обличчя свое хочете затаiти!
Почувши це, Юзва не сказав нi слова, лише пiдiйшов до грубки, витягнув палаючу головешку i, тримаючи ii високо над головою, пiшов прямо до пана Кмiцицa й освiтив його обличчя.
Пан Анджей звiвся в одну мить на весь зрiст i якийсь час вони дивилися один одному у вiчi. Враз головешка випала з рук Юзви, розсипаючи тисячi iскринок по дорозi.
– Ісусе, Марiе! – вигукнув пан Бутрим – Це ж пан Кмiциц!..
– Так, це я! – пiдтвердив пан Анджей, збагнувши, що бiльше не вдасться критися.
Але Юзва гукнув жовнiрiв, котрi залишилися перед сiньми:
– Сюди! Хапай! Тримай!
Пiсля чого обернувся до пана Анджея:
– Таки попався, шибенику, зраднику! Саме втiлення диявола! Раз вислизнув iз моiх рук, а тепер до шведiв переодягнений прямуеш? Ось такий Юда, кат чоловiкiв i жiнок? Я вас маю!
Сказавши це, вхопив за карк пана Анджея, а той хапнув його. Але до цього вже два молодi Кемличi, Кoсмa та Дам’ян, схопилися з лавки, сягаючи розпатланими головами аж до стелi, i Кoсмa спитав:
– Батьку, битися?
– Битися! – наказав старий Кемлич, виймаючи шаблю. Нараз дверi розчахнулися i жовнiри Юзви ввалилися в примiщення. Але тут же за ними, майже на iхнiх потилицях, звалилася челядь Кемличiв.
Юзва хапнув за потилицю лiвою рукою пана Анджея, а в правiй тримав уже голу рапiру, вчиняючи нею навколо себе вихор i блискавицi. Але пан Кмiциц, хоч такоi нелюдськоi сили не мав, вхопив його також немовби клiщами за горло. Очi Юзви викотилися з орбiт, вiн намагався ефесом своеi рапiри розбити руку суперника, але не встиг, бо його першим пан Кмiциц рукiв’ям своеi шаблi оглушив. Пальцi Юзви, що тримали потилицю супротивника, вiдразу ж ослабли, сам вiн захитався i назад завалився вiд удару. Пан Анджей його ще пiдштовхнув, щоб мати поле для маневру, i з усього розмаху в обличчя шаблею огрiв. Юзва упав навзнак, як дуб, черепом ударившись об пiдлогу.
– Бий! – скомандував пан Кмiциц, в якому вiдразу прокинувся давнiй забiяка.
Але не було потреби заохочувати, бо в кiмнатi вже кипiло, як у горщику. Два молодi Кемличi сiкли шаблями, а часом буцали головами, як два бики, кладучи за кожним ударом по людинi на землю. Тут же за ними наступав дiдуган, присiдаючи щомитi аж до землi, примружуючи очi та висуваючи щохвилини шаблюку з-за плечей синiв.
А Сорока, котрий найбiльше звик до бiйок по корчмах i в тiснотi, завдавав найбiльших втрат. Вiн так зблизька напирав на супротивникiв, що вiстрям не могли його досягти, стрiльнувши в юрбу з пiстолiв, тепер товк по головах iхнiми ж рукiв’ями, розчавлюючи носи, вибиваючи зуби й очi. Челядь пана Кемлича i два жовнiри пана Кмiцица поспiшили на допомогу своiм панам.
Вир бiйки перекинувся вiд столу в iнший кiнець свiтлицi. Ляуданцi захищалися запекло, але вiдколи пан Кмiциц, скинувши Юзву, стрибнув у гущину i зараз же розпластав другого пана Бутримa, перемога стала схилятися на його бiк.
Слуги пана Рендзянa також приперлися у примiщення зi шаблями та штурмакaми[8 - Штурмак – вiдкритий, часом напiввiдкритий або навiть i закритий шолом часiв епохи Вiдродження, що наслiдуе певнi античнi форми.]. І хоча пан Рендзян кричав «Бий», не знали, що робити, не маючи можливостi супротивникiв розпiзнати, бо ляуданцi не носили жодних одностроiв. Тому в метушнi дiставалося хлопцям старости i вiд одних, i вiд других.
Пан Рендзян тримався обережно поза боротьбою, прагнучи розпiзнати пана Кмiцицa i вказати його для пострiлу, але при слабкому освiтленнi скiпки пан Анджей постiйно зникав йому з очей. То з’являвся, як вогняний демон, то знову розчинявся в темрявi.
Опiр iз боку ляуданцiв слабнув кожноi митi, так пригнiтило iх падiння Юзви i жахливе iм’я пана Кмiцицa. Але воювали запекло. Тим часом корчмар тихо перемiстився позаду бiйцiв iз цебром води у руцi та хлюпнув у вогонь. У примiщеннi запанувала суцiльна темрява. Опоненти збилися в одну купу, таку тiсну, що лише п’ястуками могли колошматитись. За хвилину крики припинилися, чулося лише важке дихання i безладний тупiт чобiт. Вiдтак через вибитi дверi вивалилися спочатку люди пана Рендзяна, за ними ляуданцi, а ще за ними – пана Кмiцица.
Розпочалася метушня в сiнях, у дворi та шопi. Пролунало кiлька пострiлiв, потiм вереск та iржання коней. Закипiла битва вже бiля пiдвод пана Рендзяна, пiд якi його челядь поховалася, ляуданцi також шукали пiд ними схрону, i тодi тi, що вже там затаiлися, прийнявши iх за нападникiв, дали по них залп.
– Здавайтеся! – кричав старий Кемлич, запускаючи вiстря своеi шаблi мiж спицi вoзу i колючи наослiп людей, котрi ховалися пiд ним.
– Стiйте! Здаемося! – заверещало кiлька голосiв.
І челядь iз Вонсошi взялася викидати з-пiд фiри шаблi та штурмаки, потiм i iх самих повитягали за голови молодi Кемличi, аж старий гукнув:
– До пiдвод! Браття, що в руку втрапить! Живо! Хутко! До возiв!
Молодi не стали третього наказу чекати, кинулися вiдстiбати попону, з-пiд якоi випиналися опуклi боки скринь. Вже почали i скарби стягати, коли враз пролунав голос пана Кмiцицa:
– Анi руш!
І пан Анджей, пiдсилюючи рукою наказ, почав iх бити пласким боком закривавленоi шаблi. Кoсмa i Дам’ян поспiшно вiдскочили вбiк.
– Ваша милосте! Хiба не можна? – спитав покiрно старий.
– Геть! – крикнув пан Кмiциц. – Шукайте старосту!
Кoсмa i Дам’ян поштовхалися якусь мить, а за ними батько, i за чверть години з’явилися знову, ведучи пана Рендзянa, котрий, вздрiвши пана Анджея, схилився низько i промовив:
– Даруйте, ваша милосте, кривда менi тут чиниться, бо я з нiким вiйни не шукав, а що знайомих iду навiдати, то це дозволено кожному.
Пан Кмiциц, спершись на шаблю, сапав важко i мовчав, тому пан Рендзян продовжив:
– Я нi шведам, нi князевi гетьмановi жодноi кривди не вчинив, лише до пана Володийовськогo iхав, бо вiн мiй старий знайомий i в Украiнi ми разом воювали. І навiщо мене гудзa шукати?! Мене не було в Кейданaх i менi байдуже, що там було. Я дивлюся, щоб шкуру цiлу вивезти i щоб те, ще менi Бог дав, не пропало… Цього я також не вкрав, а в потi чола заробив. Я не маю стосунку до всiеi цiеi справи! Хай менi ваша милiсть дозволить вiльно iхати.
Пан Кмiциц дихав важко, споглядаючи весь час немовби неуважно на пана Рендзянa.
– Прошу покiрно вашу милiсть! – почав було знову староста. – Ваша милiсть бачила, що я цих людей не знав i приятелем iм не був. Напали на вашу милiсть, то отримали свое, але чому я маю терпiти, за що мое мае пропадати? Що я завинив? Якщо не може бути iнакше, то я жовнiрам вашоi милостi викуп готовий заплатити, хоч менi, убогiй людинi, багато не залишилося. По таляру iм дам, щоб iхнiй неспокiй даремно не обiйшовся. Я дам i по два, i ваша милiсть прийме також вiд мене…
– Закрити цi пiдводи! – наказав пан Кмiциц. – А ви забирайте своiх поранених i iдьте до дiдька!
– Дякую покiрно за людей, – заторохкотiв пан орендар iз Вонсошi.
Аж тут пiдiйшов старий Кемлич, вiдкопилюючи вперед нижню губу з рештками зубiв, i застогнав:
– Ваша милосте. Це наше. Дзеркало справедливостi. Це наше.
Але пан Кмiциц глянув на нього так, що стариган скорчився аж до землi i не смiв вимовити бiльше анi слова.
Челядь пана Рендзянa кинулася до коней, щодуху фiри закладати, але пан Кмiциц знову звернувся до пана старости:
– Забирайте всiх цих поранених й убитих, котрi тут опинилися, вiдвезiть iх пановi Володийовському i скажiть йому вiд мене, що я йому не ворог, а може, навiть i кращий приятель, нiж вiн думае. Його хотiв оминути, бо ще не час, щоб ми здибалися. Може, пiзнiше прийде ще нагода, але зараз нi вiн би не повiрив, нi я не мав би його чим переконати. Можливо, пiзнiше. Будьте обачнi, пане! Скажiть йому, що цi люди на мене напали i я був змушений боронитися.
– По правдi так i було, – погодився пан Рендзян.
– Чекайте. Скажiть iще пановi Володийовському, щоб купи трималися, бо Радзивiлл, як тiльки кiнноти вiд Понтусa дочекаеться, то вiдразу вирушить на них. Може, вони вже навiть у дорозi. Обое з князем конюшим та електором змовилися, i близько кордону небезпечно стояти. Але насамперед нехай купи тримаються, бо згинуть намарно. Воевода вiтебський хоче на Пiдляшшя потрапити. Нехай iдуть йому назустрiч, щоб у разi перешкоди надати допомогу.
– Все скажу, наче менi за це заплатили.
