Але Юзва Бутрим остовпiв, побачивши, з якою високою особою мае справу, тому скинув шапку i промовив лагiдним голосом:
– Вiтаю, ясновельможний пане. У темрявi не можна гiднiсть розпiзнати.
– Чиi ви люди? – повторив пан Рендзян, беручись у боки.
– Ляуданцi, з хоругви давнiшоi бiлевичiвськоi, а тепер пана Володийовськогo.
– Заради Бога! То пан Володийовський зараз у Щучинi?
– Власною персоною i з iншими полковниками, котрi з Жемайтii прибули.
– Хвала Всевишньому, хвала Всевишньому! – повторив утiшений пан староста. – І якi ж це полковники е з паном Володийовським?
– Був пан Мирський, – перелiчив пан Бутрим, – але його паралiч дорогою розбив, е пан Оскеркo, пан Ковальський, два пани Скшетуськi.
– Якi Скшетуськi? – зупинив його пан Рендзян. – Часом один iз них не пан Скшетуський iз Бурця?
– Не знаю, звiдки вiн, – вiдрубав пан Бутрим, – лише знаю, що пан Скшетуський – збаражчик.
– Ой лишенько! Та це мiй пан!
Тут помiтив пан Рендзян, як дивно прозвучав цей вигук iз вуст пана старости, тому додав:
– Мiй пан кум, я хотiв сказати.
Кажучи це, не вигадував пан староста, бо справдi першого сина пана Скшетуськогo, Яремка, до хреста тримав якось.
Тим часом у пановi Кмiцицу, котрий сидiв у темному кутку примiщення, думки одна за другою заметушилися в головi. Спочатку схвилювалася в ньому душа на вигляд грiзного чолов’яги i рука мимоволi хапнула по шаблю. Знав бо пан Анджей, що саме Юзва спричинився до погрому його компанiйцiв, а його самого особистим був ворогом. Давнiй пан Кмiциц наказав би його в цю мить схопити i кiньми волочити, але теперiшнiй пан Бабинич перемiг. Тому неспокiй його охопив вiд думки, що якщо шляхта його впiзнае, можуть звiдси виплисти розмаiтi для подальшоi подорожi й усiеi мiсii неприемностi. Вiдтак вирiшив не датися впiзнати i щораз глибше засувався в тiнь. Врештi оперся лiктями об стiл i охопив голову руками, i став вдавати, що дрiмае.
Водночас шепнув Сороцi, котрий сидiв поруч:
– Іди до стайнi, нехай конi будуть напоготовi. Ми iдемо на нiч!
Сорока встав i вийшов.
Пан Анджей вдавав далi, що дрiмае. Рiзноманiтнi спогади почали йому лiзти в голову. Цi люди нагадали йому Ляуду, Водокти й усе нещодавне минуле, яке, як сон, звiялося. Коли хвилину тому Юзва сказав, що належать до хоругви колишньоi бiлевичiвськоi, то пановi Анджею аж серце защемiло в грудях вiд однiеi назви. І спало йому на гадку, що точно такий самий був вечiр, так само в грубцi догоряв вогонь, коли вiн, як снiг на голову, звалився несподiвано у Водокти й уперше побачив у челяднiй Олюньку мiж ткалями.
Бачив тепер крiзь заплющенi повiки, як наяву, цю свiтлу панну, спокiйну, згадував усе, що сталося, як вона хотiла йому бути янголом-хоронителем, у добрi його змiцнити, вiд лихого захистити, пряму, чесну дорогу вказати. Якби ii слухав, якби ii тiльки слухав!.. Tа ж вона знала, що робити, по який бiк стати. Знала, де гiднiсть, чеснiсть, обов’язок – i просто взяла б його за руку i провела, якби захотiв ii слухати.
Тут кохання, збуджене роздумами, здiйнялося в серцi парубка так, що вiн був би готовий усю кров пролити, тiльки б до нiг цiй панночцi впасти, i в цю мить був готовий схопити за плечi навiть цього ведмедя ляуданськогo, котрий його компанiйцiв вигубив, лише тому, що вiн був iз тих сторiн, що Бiлевичi згадав, що Олюньку бачив.
Зi задуми вивело його лише його власне прiзвище, повторене кiлька разiв Юзвою Бутримом. Орендар iз Вонсошi розпитував про знайомих, а Юзва розповiдав йому, що вiдбулося в Кейданaх iз часу пам’ятноi угоди гетьмана зi шведами. Розповiв про опозицiю вiйська, про ув’язнення полковникiв, про заслання iх до Бiрж i щасливий порятунок. Прiзвище пана Кмiцицa повторювалося в цих оповiдках, вкрите суцiльним жахом зради та жорстокостi. Про те, що пан Володийовський, пани Скшетуськi та пан Заглоба життям завдячували пану Анджею, Юзва не знав, натомiсть розповiдав те, що сталося в Бiлевичaх:
– Схопив наш полковник цього зрадника в Бiлевичaх, як лисицю в ямi, й одразу ж наказав його на смерть провадити. Я вiв його сам iз великою радiстю, що його Божа рука досягла, i щоразу йому лiхтарем в очi свiтив, щоб побачити, чи там розкаяння не з’явиться. Але ж нi! Йшов смiливо, не зважаючи, що перед судом Божим постане. Така вже його закоренiла природа. А коли йому нарадив, аби хоча б перехрестився, то менi сказав: «Стули пельку, пахолку, не твоя справа!» Ми поставили його за селом, пiд грушею, й я уже вимовляв команду, коли пан Заглоба, котрий iшов iз нами, наказав виродка обшукати, чи якихось паперiв при собi не мае. І там виявили лист. Пан Заглоба попросив: «Посвiтiть» й узявся до читання. Заледве почав читати, й як схопиться за голову: «Ісусе, Марiе! Давайте його знову до двору!» Сам скочив на коня i помчав, а ми його вiдвели сподiваючись, що його накажуть ще припекти перед смертю, щоб язика розв’язати. Але де там! Вiдпустили зрадника на волю. Не мiй розум дiзнаватися, що вони там вичитали, але я б його не вiдпустив.
– А що ж у цьому листi було? – зацiкавився орендар iз Вонсошi.
– Не знаю, що там було. Але видаеться менi, що мусили бути ще рiзнi офiцери в руках князя воеводи, котрих вiдразу наказав би розстрiляти, якби йому пана Кмiцицa стратили. До того ж, може, наш полковник i слiз панни Бiлевичiвни пожалiв, бо вона знепритомнiла, що заледве змогли ii до тями привести. У будь-якому разi, не смiю я казати, але погано сталося, бо цей чоловiк чимало лихого накоiв, чого б навiть сам Люципер не посоромився. Вся Литва вiд нього плаче, а скiльки вдiв, скiльки сирiт, скiльки бiдноти на нього нарiкае, лише Боговi вiдомо! Хто його вб’е, матиме заслугу на небi i перед людьми, нiби скаженого собаку вбив!
Тут розмова знову перейшла на пана Володийовськогo, на панiв Скшетуських i на хоругви, що стоять на Пiдляшшi.
– З провiантом важко, – розповiдав пан Бутрим, – бо маетки князя гетьмана вщент уже розiбрали, нi людинi, нi коневi навiть на зуб у них нiчого не знайти, а що е шляхта, то вона убога, по закутках, як у нас у Жемайтii, сидить. Тож вирiшили полковники, щоб по сто коней роздiлитися, i за милю або двi один вiд одного стояти. Але як прийде зима, не знаю, що буде.
Пан Анджей, котрий слухав досi терпляче, поки про нього була мова, заворушився тепер i вже рота було вiдкрив, щоб зi свого темного кута сказати: «То вас гетьман таких подiлених поодинцi рукою повибирае, як ракiв зi сака».
Але в цю мить дверi вiдчинилися i в них постав Сорока, котрого пан Кмiциц послав, аби коней у дорогу приготували. Свiтло з грубки падало на вiдверто суворе обличчя вахмiстра. Юзва Бутрим глянув на нього, дивився довгу хвилину, пiсля цього звернувся до пана Рендзянa:
– Чи це вашоi вельможностi чоловiк?.. Я його звiдкiлясь знаю!
– Нi, – заперечив пан Рендзян, – це шляхта, яка з кiньми на ярмарок iде.
– А куди ви iдете? – спитав Юзва.
– В Суботу, – пояснив старий Кемлич.
– А де це?
– Бiля П’ятницi.
Юзва також, як ранiше пан Кмiциц, визнав невчасним жартом цю вiдповiдь i насупив брови:
– Вiдповiдайте, коли питають!
– Яким правом питаете?
– Можу вам його довести: бо мене на роз’iзд послали, щоб роздивився, чи немае пiдозрiлих людей в околицi. І бачиться менi, що е, якщо не хочуть сказати, куди iдуть!
Пан Анджей, остерiгаючись, щоб якась сварка з цiеi балачки не виникла, промовив, не висуваючись iз темного закутка:
– Не сердiться, пане жовнiре, бо П’ятниця i Субота такi ж мiста, як i iншi, в яких на осiннiх ярмарках коней продають. Якщо не вiрите, то пана старосту спитайте, вiн мусить про це знати.
– Справдi! – пiдтвердив пан Рендзян.
На це пан Бутрим зауважив:
– Якщо так, то це зовсiм iнша рiч. Але навiщо вам у цi мiста iхати? Ви можете i в Щучинi коней збути, бо нам iх дуже бракуе, а тi, що ми в Пiльвiшкaх захопили, нi до чого не придатнi, бо всi заiждженi.
– Кожен iде туди, де йому краще, а ми свою дорогу знаемо, – вiдповiв пан Кмiциц.
– Не знаю, де вам краще, але нам не краще, щоб шведам коней приводити i з язиком до них iздити.
– Дивно менi все це, – зауважив орендар iз Вонсошi. – Цi люди на шведiв намовляють, а тим часом дуже вже iм кортить до них потрапити.
Тут вiн звернувся до пана Анджея:
– І ви також не дуже-то схожi на конюха, бо i коштовний перстень на руцi я зауважив, якого б жоден пан не посоромився.
– Якщо вiн вам так приглянувся, можете його в мене вiдкупити, бо я два орти[7 - Орт – дрiбна срiбна монета, у XVII ст. ходила в багатьох европейських краiнах, у тому числi в Польщi.] за нього в Ленгу заплатив, – запропонував пан Кмiциц.
