– Та тут якась компанiя оселилася, – буркнув вахмiстр товаришам. – Пiдсипати мушкети i бути насторожi! За цим хамом стежити, щоб не втiк. Нехай цiеi ночi компанiя спить надворi, бо ми з кiмнати не вступимося.
– Пани сьогоднi не приiдуть, – гмикнув смолокур.
– Це й на краще, бо не будемо про квартиру сперечатися, а завтра собi поiдемо, – вiдбрив Сорока, – тим часом викладай м’ясиво на миску, бо ми голоднi, i коням вiвса не жалiй.
– А звiдки ж вiвсу взятися при смолокурнi, вельможний пане жовнiре?
– Ми чули коней пiд шопою, то мусить бути й овес. Смолою ж iх не годуеш.
– Це не моi конi.
– Твоi, чи не твоi, а iсти мусять, як i нашi. Хутко, хлопе! Ворушись, якщо тобi мила твоя шкура.
Смолокур нiчого не сказав. А тим часом жовнiри поклали сплячого пана Анджея на тапчан. Пiсля цього самi сiли до вечерi й уминали жадiбно тушковане м’ясо разом iз бiгосом, чималий казан якого надибали в грубцi. Було також i пшоно, а в коморi, поруч покою, Сорока знайшов чималу бутлю горiлки.
Проте сам лише скуштував i жовнiрам пити не дав, бо вирiшив бути вночi насторожi. Ця порожня хата з тапчанами на шiстьох чоловiкiв i зi шопою, в якiй iржало стадо коней, здалася йому дивною та пiдозрiлою. Вахмiстр вирiшив, що це розбiйницьке кубло, тим бiльше, що в самiй коморi, з якоi винiс бутлю, виявив купу зброi, порозвiшуваноi на стiнах, i дiжку пороху, а також розмаiтий непотрiб, вочевидь, у шляхетських садибах награбований. Тож, якби вiдсутнi мешканцi цiеi хати повернулися, не можна було сподiватися вiд них не лише гостинностi, а й навiть милосердя. Тому Сорока вирiшив влаштувати збройну оборону хати i триматися в нiй силою або шляхом перемов.
Це було необхiдно i з огляду на стан здоров’я пана Кмiцицa, для котрого ця подорож могла стати смертельною, i з огляду на спiльну безпеку для всiх. Сорока був досвiдчений жовнiр i тертий калач, котрому лише одне вiдчуття було чужим, це вiдчуття страху. Все ж тепер, згадуючи князя Богуслава, ляк його таки брав. Залишаючись вiддавна на службi в пана Анджея, вiн слiпо вiрив не лише в мужнiсть, а й у щасливу зорю молодого пана. Неодноразово бачив його вчинки, що переходили своею зухвалiстю будь-яку мiру i майже межували з безумством. Однак усе вдавалося, i виходили сухими з води. Вахмiстр був iз паном Кмiцицем в усiх «пiдходах» до Хованськогo, брав участь у всiх бiйках, нападах, набiгах, викраденнях i дiйшов висновку, що його молодий пан усе може, все вмiе, з кожноi халепи вирятуеться i кожного, кого захоче, утопить. Пан Кмiциц був для нього уособленням найбiльшоi мiцi та щастя, але тепер натрапив свiй на свого! Хоча нi – пан Кмiциц натрапив на кращого за себе. Бо як же iнакше? Адже знайшовся чоловiк, котрий потрапив у руки пана Анджея, захоплений, беззахисний, котрий не лише змiг вибратися з його рук, а й здолати самого пана Кмiцицa, повбивати його жовнiрiв i налякати iх так, що розбiглися, остерiгаючись його повернення? Було це диво з див, i Сорока голову сушив, мiркуючи про це, адже всього на цьому свiтi сподiвався, тiльки не такого, щоб з’явився хтось такий, хто б по пановi Анджею проiхався.
– Чи, може, скiнчилося вже наше щастя? – бурчав собi вояк, озираючись здивовано навколо.
Хоч ранiше, бувало, йшов вiн наослiп за паном Кмiцицем на мiсця постою Хованськогo, оточенi вiсiмдесятитисячною армiею. Тепер же при згадцi того довговолосого князя з очима панночки i рожевим обличчям охоплював його забобонний переляк. І сам не знав, що робити. Жахала чоловiка думка, що завтра або пiслязавтра доведеться виiхати на битий шлях, на якому iх може зустрiти сам жахливий князь або його погоня. Тому й заiхав вахмiстр iз дороги в глибокi лiси, а тепер прагнув залишитися в цiй лiсовiй хатi, поки б не заблудилася i не стомилася погоня.
Але позаяк цей схрон iз певних причин не здавався йому безпечним, Сорока хотiв знати, чого триматися, i тому наказав жовнiрам чатувати при дверях i вiкнах хати, а сам звелiв смолокуровi:
– Бери, хлопе, лiхтар i ходи зi мною.
– Хiба скiпкою вельможному пановi присвiчу, бо лiхтаря не маю.
– То свiти скiпкою, якщо спалиш шопу та коней, менi байдуже!
За такоi dictum[1 - Dictum (лат.) – заява.], лiхтар усе ж у коморi знайшовся, вахмiстр наказав чоловiковi йти вперед, а сам iшов за ним iз пiстолем у руцi.
– Хто живе в цiй хатi? – спитав дорогою.
– Пани мешкають.
– Як iх називають?
– Цього менi не можна сказати.
– Щось менi здаеться, хлопе, що ти таки отримаеш в чоло! – Шановний пане, – вiдповiв смолокур, – якби я збрехав якесь прiзвисько, чи ви б це виявили?
– Це правда! А багато цих панiв?
– Є старий пан i двiйко паничiв, а ще двое челядникiв.
– То це шляхта?
– Звiсно ж, шляхта.
– І тут мешкають?
– Часом тут, а часом Бог зна де!
– А цi конi звiдки?
– Пани приводять, а звiдки, лише Бог знае!
– Кажи правду: не розбишакують твоi пани на дорозi?
– Чи я, чоловiче, знаю? Бачу, що конi беруть, а в кого, це не моя справа.
– А що з кiньми роблять?
– Часом вiзьмуть iз десяток, або дюжину, скiльки е, i вiються, а куди, цього я також не знаю.
Так розмовляючи, чоловiки дiйшли до шопи, з якоi чулося фиркання коней, i ввiйшли всередину.
– Свiти! – наказав Сорока.
Чолов’яга пiдняв лiхтар угору й освiтив коней, що стояли рядком бiля стiни. Сорока оцiнив одного за одним оком знавця, i головою крутив, язиком цмокав i бурчав:
– Небiжчик пан Зенд був би радий. Польськi, московськi… А цей валах – нiмець, i кобила також. Хорошi конi. А що ви iм даете?
– Щоб не збрехати, чоловiче, я тут двi галявини вiвсом засiяв ще з весни.
– То твоi пани з весни коней приводять?
– Нi, але до мене помiчника з наказом прислали.
– To ти iхнiй?
– Був iхнiй, перш нiж вони на вiйну пiшли.
– На яку вiйну?
– Чи я знаю, чоловiче. Пiшли далеко, ще торiк, а повернулися влiтку.
– А чий ти тепер?
– Це королiвськi лiси.
– Хто ж тебе тут посадив на смолокурню?
– Королiвський лiсничий, панiв родич, котрий iз ними цих коней приводив, але вiн як iз ними поiхав, так бiльше й не повертався.
– А гостi якiсь тут у панiв бували?
