– Сюди нiхто не потрапить, бо багно довкола i лише один перехiд. Дивно менi, чоловiче, що ви змогли, бо хто не втрапить, того трясовина затягне.
Сорока хотiв одразу ж вiдповiсти, що i цi лiси, i цей перехiд вiн знае добре, але, помiркувавши, вирiшив за краще змовчати, натомiсть спитав:
– А великi цi бори?
Чолов’яга не второпав запитання.
– Тобто?
– Далеко йдуть?
– Ой! Та хто iх там пройшов: однi закiнчуються, iншi починаються, i лише Господь Бог знае, де iх немае. Я там не був.
– Гаразд! – приязно вiдповiв Сорока.
Сказавши це, вiн наказав хлоповi повернутися, а сам завернув до хати.
Дорогою мiркував, як йому краще вчинити, i вагався. З одного боку мав бажання, скориставшись вiдсутнiстю господарiв халупи, забрати коней, як своiх, i з табуном утiкати. Здобич була цiнна, i конi дуже припали до серця старому жовнiровi, але за мить вiн таки здолав спокусу. Взяти легко, а що далi робити? Багно навколо, один вихiд – як на нього натрапити? Випадок iм допомiг, але ще раз може не статися. Йти слiдами копит не було сенсу, бо цi мешканцi мали достатньо розуму, щоб наробити навмисно слiдами фальшивих дорiг i зрадливих, що ведуть безпосередньо у болото. Сорока добре знав промисел людей, котрi конi крадуть або здобич беруть.
Думав, зважував, аж ураз ляснув себе долонею в чоло:
– Але ж я дурень! – сказав вiн. – Та я вiзьму хлопа на мотузку i звелю випровадити нас на дорогу.
Враз вояк аж затрясся пiсля останньоi фрази.
– На дорогу? Але ж там князь i погоня.
«П’ятнадцятьох коней доведеться втратити! – промовив собi подумки старий стрiляний горобець iз такою печаллю, немовби цi конi змалку ростив. – Не може бути iнакше, таки скiнчилося наше щастя. Краще сидiти в хатi, поки пан Кмiциц не одужае, сидiти з волi мешканцiв або всупереч iй, а що потiм буде, то вже полковника проблема».
Так мiркуючи, вахмiстр повернувся в оселю. Жовнiри пильнували при дверях i хоч бачили здаля лiхтар, що миготiв у темрявi, той сам, iз яким Сорока i смолокур вийшли, однак наказали назватися, хто це, перш нiж пустили iх до хати. Вахмiстр дав вказiвку, щоб вартовi змiнилися пiсля опiвночi, сам же опустився на тапчан бiля пана Анджея.
У хатi зробилося тихо, лише цвiркуни розпочали свою звичайну музику, а в прилеглiй коморi мишi шарудiли в купi непотребу. Час вiд часу хворий прокидався i марив, либонь, у гарячцi, бо до вух Сороки долiтали безладнi його слова:
– Ваша величносте, вiдпустiть. Вони зрадники. Всi iхнi таемницi викрию. Рiч Посполита – це червоне сукно. Гаразд, маю вас, шановний княже… Тримай!.. Ваша величносте!.. Туди, бо там зрада!
Сорока пiднявся на тапчанi i дослухався, але хворий, зойкнувши раз i ще раз, засинав, а потiм знову прокидався i кликав:
– Олюнько! Олюнько, не гнiвайся!..
Лише близько пiвночi вiн повнiстю заспокоiвся i мiцно заснув. Сорока також задрiмав, але скоро його розбудив тихий стукiт у дверi оселi.
Досвiдчений жовнiр розплющив очi негайно ж i, схопившись на рiвнi ноги, вийшов iз хати.
– А що там?
– Пане вахмiстр, смолокур утiк.
– До ста чортiв! Та вiн нам сюди розбiйникiв приведе. А хто його пильнував?
– Бiлоус.
– Я пiшов iз ним напоiти наших коней, – виправдовувався Бiлоус. – Наказав йому вiдро тягнути, а сам шкапу тримав.
– І що? У криницю стрибнув?
– Нi, пане вахмiстре, лише помiж колод, що iх бiля криницi купа лежить нарубаних, i в корчi. Я впустив коней, бо хоч би й розбiглися, то тут е iншi, i побiг за ним, aлe в першому ж долi застряг. Нiч, темно, лобуряка мiсце знае, то й помчав. Трясця його матерi!
– Наведе вiн нам сюди чортяк, ой наведе. Щоб його блискавки били!..
Вахмiстр змовк, але за мить продовжив:
– Ми не лягатимемо, треба наглядати до ранку, будь-якоi митi банда надiйти може.
І подаючи приклад iншим, сам засiв на порозi халупи з мушкетом у руцi, жовнiри ж посiдали бiля нього, то балакаючи мiж собою тихцем, то пiдспiвуючи впiвголоса, то прислухаючись, чи помiж нiчних вiдголосiв бору не вчуеться тупiт i фиркання коней, що наближаються.
Нiч була погожа та мiсячна, але галаслива. У лiсових глибинах кипiло життя. Була то шлюбна пора, тож звучали навколо грiзнi ревiння оленiв. Вiдголоси цi, короткi, храпливi, сповненi гнiву та запеклостi, лунали звiдусiль, в усiх частинах лiсу, в глибинах i ближче, часом близько, тут же, майже за сто крокiв за хатою.
– Якщо вони пiдiйдуть, то також будуть порикувати, щоб нас одурити, – зауважив Бiлоус.
– Гей! Цiеi ночi вже не прийдуть. Перш нiж чолов’яга до них встигне, то вже день буде! – припустив iнший жовнiр.
– За дня, пане вахмiстре, варто було б цю хату перетрясти i пiд стiнами покопатися, бо якщо тут розбiйники мешкають, то й скарби мусять бути.
– Найкращi скарби – он у тiй стайнi, – заперечив Сорока, вказуючи рукою на шопу.
– Вiзьмемо?
– Бовдур! Звiдси виходу немае, саме багно навколо.
– Але ж ми приiхали.
– Бог нас провiв. Жива душа тут не пройде i не вийде, якщо дороги не знае.
– За дня знайдемо.
– Не знайдемо, бо навмисно тут заболочено i слiди фальшивi. Не треба було хлопа вiдпускати.
– Вiдомо, що гостинець звiдси за день дороги, – сказав Бiлоус, – i в тому боцi.
Вiн вказав пальцем на схiдну частину лiсу.
– Будемо iхати, поки не виiдемо – ось що!
– І ви гадаете, що вже пани, якщо опинимось на трактi? Краще вже тут куля розбiйника, нiж там зашморг.
– Не розумiю, – здивувався Бiлоус.
– Бо там нас уже точно шукають.
