– Хто, батьку?
– Князь.
Тут Сорока раптом замовк, а за ним i iншi, немов переляк iх охопив.
– Ой! – зойкнув нарештi Бiлоус. – Тут зле i там не добре, як не верти!
– Загнали нас, як сiромах, у тенета. Тут розбiйники, а там князь! – зронив iнший жовнiр.
– Нехай його там блискавка спалить! Я волiю мати справу з розбiйником, нiж iз характерником, – зауважив Бiлоус, – бо що цей князь несамовитий, немае жодних сумнiвiв. Завратинський навiть iз ведмедем на рiвних боровся, а той йому шаблю видер, як дитинi. Не може iнакше бути, вiн його заворожив, а те, що я бачив, як потiм на Вiтковського кинувся, то на очах вирiс, як сосна. Якби не те, я б його живого не випустив.
– Тепер втiшайся, що на нього не кинувся.
– А що я мав робити, пане вахмiстре? Я думав так: сидить на кращому конi, отже, якщо захоче, то втече. А нападе, то я не захищуся, бо в характерникiв нелюдська сила. На очах тобi зникне або димом закуриться.
– Це правда, – погодився Сорока, – бо коли я в нього стрiляв, то його наче туманом заслонило i я схибив. З коня кожен схибити може, коли шкапа вертиться, але щоб зi землi, то менi вже рокiв iз десять такого не траплялося.
– Та що тут балакати, – промовив Бiлоус, – краще полiчити: Любенець, Вiтковський, Завратинський, наш полковник – i всiх один чоловiк здолав, i то беззбройний, таких людей, iз котрих кожен iз чотирма не раз собi раду давав. Без бiсiвськоi допомоги не мiг би вiн цього досягти.
– Довiримо душi Боговi, бо якщо князь несамовитий, то йому нечистий i тут дорогу покаже.
– І без нього вiн довгi мае руки, це такий пан…
– Цить! – обiрвав його Сорока. – Щось тут листя шелестить.
Жовнiри замовкли та нашорошили вуха. Неподалiк чiтко чулися якiсь важкi кроки, пiд якими опале листя шелестiло дуже голосно.
– Коней чути, – шепнув Сорока.
Але кроки стали вiддалятися вiд хати, аж тут пролунало грiзне ревiння оленя.
– Це оленi! Оленицю закликають або один одного лякають.
– В усьому лiсi свято, наче Сатана шлюб бере.
Люди знову замовкли й уже задрiмали, лише вахмiстр пiдiймав часом голову та прислухався якусь хвильку, пiсля чого голова падала чоловiковi на груди. Так минула година i друга, аж урештi найближчi сосни з чорних зробилися сiрими, i верхiвки бiлiли щораз бiльше, наче iх хтось розтопленим срiблом намастив. Оленячi рики замовкли i цiлковита тиша запанувала в лiсовiй гущавинi. Повiльно сутiнки почали переходити у свiтанок, бiле свiтило взялося одягатися в рожевi та золотi шати, аж нарештi настав справжнiй день i освiтив потомленi обличчя жовнiрiв, котрi спали мiцним сном пiд хатою.
Раптом дверi розчахнулися, пан Кмiциц з’явився на порозi й загукав:
– Сороко! Вставай!
Вояки схопилися на рiвнi ноги.
– Заради Бога, чого ваша милiсть уже на ногах? – здивувався Сорока.
– А ви поснули, як воли. Можна було б вам голови постинати i за городи повикидати, хоч би один прокинувся.
– Ми наглядали до ранку, пане полковнику, а поснули лише бiлого дня.
Молодик оглядiвся навколо.
– Де ми?
– В лiсi, пане полковнику.
– Це я бачу. Але що це за халупа?
– Цього й самi не знаемо.
– Ходiмо за мною! – наказав пан Анджей.
І вiдступив усередину хати. Сорока подався за ним.
– Слухай, – звернувся пан Кмiциц, сiвши на тапчан, – то це князь в мене стрельнув?
– Саме так.
– А що з ним сталося?
– Втiк.
Помовчали.
– Кепсько, – зiтхнув пан Анджей, – дуже погано! Краще було б його вкласти, нiж живого вiдпускати.
– Ми це й хотiли, але…
– Але що?
Сорока коротко виклав усе, що сталося. Пан Кмiциц слухав розповiдь на подив спокiйно, лише його очi виблискували, а наприкiнцi сказав:
– То вiн горою, але ми ще здибаемося. Чому ти з’iхав з дороги?
– Боявся погонi.
– Це правильно, бо вона точно була. Дуже мало нас тепер проти могутностi Богуслава, до дiдька дуже мало!.. Тепер вiн у Пруссiю вирушив, там ми не зможемо його дiстати, доведеться зачекати.
Сорока зiтхнув iз полегшенням. Парубок, вочевидь, не боявся настiльки сильно князя Богуслава, бо бiльше про погоню не згадував. Ця впевненiсть передалася вiдразу ж старому жовнiровi, котрий звик думати головою свого полковника i вiдчував його серцем.
Тим часом пан Анджей глибоко замислився, та враз отямився i став шукати щось на собi руками.
– А де моi листи? – спитав вiн.
– Якi листи?
– Якi я мав при собi. У поясi були захованi, де пояс? – спитав гарячково пан Кмiциц.
– Пояс я сам зняв iз вашоi милостi, щоб вашiй милостi краще було дихати. Он вiн там лежить.
