– Давай сюди!
Сорока подав шкiряний пас, пiдшитий замшею, в якiй були затягнутi мотузкою кишенi. Молодик розтягнув iх i витягнув звiдти квапливо папери.
– Це охороннi грамоти до шведських комендантiв, а де листи? – промовив шляхтич сповненим неспокою голосом.
– Якi листи? – повторив Сорока.
– Грiм i блискавка! Листи гетьмана до шведського короля, до пана Любомирського й усi тi, якi я мав.
– Якщо в поясi iх немае, то й нiде немае. Мусили згинути пiд час iзди.
– На коней i шукати! – крикнув жахливим голосом пан Кмiциц.
І перш нiж здивований Сорока змiг залишити примiщення, пан Анджей заточився на тапчан, немов йому сил забракло, i схопившись руками за голову, узявся повторювати зi стогоном:
– Ох!.. Моi листи, моi листи!..
Тим часом жовнiри поiхали, всi, крiм одного, котрому Сорока наказав чатувати бiля халупи. Пан Кмiциц залишився сам у кiмнатi й узявся мiркувати над власним становищем, якому позаздрити було важко. Богуслав утiк. Над паном Анджеем зависла жахлива i невiдворотна помста могутнiх Радзивiллiв. І не лише над ним, а й над усiма, кого вiн кохав, точнiше, над Олюнькою. Знав пан Кмiциц, що князь Януш не завагаеться вдарити його туди, де зможе поранити найболючiше, тобто поквитатися з Бiлевичiвною. Адже Олюнька була в Кейданaх, на милостi чи немилостi жахливого магната, серце котрого не знало милосердя. Чим бiльше пан Кмiциц мiркував над своiм становищем, тим чiткiше доходив висновку, що було воно неймовiрно жахливе. Пiсля викрадення Богуслава Радзивiлли будуть вважати його зрадником. Однодумцi Янa-Казимирa, люди Сапеги та конфедерати, бунтiвники на Пiдляшшi, всi мають його за зрадника, за окаянну душу радзивiллiвську. Помiж численних таборiв, повстанцiв i чужих вiйськ, що запрудили зараз поля Речi Посполитоi, не було жодного табору, жодноi партii, нiякого вiйська, якi б не визнавали його найбiльшим i найзатятiшим ворогом. А ще ж iснуе нагорода, призначена Хованським за його голову, тепер свою призначать i Радзивiлли, шведи, i хто зна, чи вже не призначили й однодумцi нещасного Янa-Казимирa. «Оце я пива наварив, а тепер пити його мушу»! – думав пан Анджей. Викрадаючи князя Богуслава, захопив його для того, щоб кинути пiд ноги конфедератам, переконати iх беззаперечно, що з Радзивiллaми поривае, i таким чином влитися помiж них, здобути собi право воювати за короля та вiтчизну. З iншого боку, Богуслав у його руках був заручником безпеки Олюньки. Але тепер, коли Богуслав перехитрив пана Кмiцицa й утiк, розвiялася не лише безпека Олюньки, а й доказ того, що пан Кмiциц щиро покинув службу в Радзивiлла. Йому тепер одна дорога – до конфедератiв, але якщо вiн натрапить на загiн Володийовськогo та його приятелiв полковникiв, може, й дарують йому життя, але чи за товариша приймуть, чи йому повiрять, чи не подумають, що вiн прибув шпигувати або для того, щоб дух ослабити i людей до Радзивiлла перетягнути? Тут парубок згадав, що тяжiе на ньому кров конфедератська, згадав, що вiн перший розбив бунтiвних угорцiв i драгунiв у Кейданaх, що винищував бунтiвнi хоругви або змушував iх здатися, що розстрiлював упертих офiцерiв i рiзав жовнiрiв, що шанцями оточив i змiцнив Кейдани, i таким чином Радзивiллу трiумф у Жемайтii забезпечив. «Як же менi туди йти? – подумав собi шляхтич. – Tа iм би зараза милiшим була гостем, нiж моя особа!.. З Богуславом на арканi при сiдлi можна було б, але одним словом i голими руками…»
Якби вiн мав хоча б тi листи, то мав би з чим до конфедератiв iти, мав би принаймнi ними князя Януша в п’ястуцi, бо тi листи могли пiдiрвати довiру гетьмана навiть у шведiв. Та й iхньою цiною можна б було Олюньку врятувати.
Але злий дух якийсь спричинився, що i листи згинули.
Пан Кмiциц, коли все думкою охопив, удруге вхопився за голову.
– Зрадник для Радзивiллiв, зрадник для Олюньки, зрадник для конфедератiв, зрадник для короля!.. Я втратив славу, пошану, себе, Олюньку!..
Рана на обличчi його ще пекла, але в душi палив молодика жар стократ болiснiший. Бо на додаток до всього, страждало i його лицарське самолюбство. Богуслав побив його ганебно. Нiчим були йому тi побоi, якi йому в Любичi спричинив пан Володийовський. Там здолав його озброений чоловiк, котрого на дуель викликав, а тут беззахисний вiйськовополонений, котрого мав у руках.
З кожною хвилиною мiцнiло в пану Кмiцицу усвiдомлення, в якi страшнi та ганебнi вiн втрапив тарапати. Чим довше мiркував, тим яснiше iхню моторошнiсть бачив i щораз новi чорнi кути помiчав, з яких виглядали ганьба, сором, згуба для нього самого, для Олюньки, кривда для батькiвщини. Аж врештi охопив його переляк i подив.
«То це все я зробив?» – питав вояк сам у себе.
І волосся ворушилося йому на головi.
– Не може бути! Мабуть, мене ще febris[2 - Febris (лат.) – лихоманка.] трясе! – зойкнув парубок. – Матiнко Божа, такого не може бути!..
«Слiпий! Дурний баламут! – зауважила його совiсть. – Чи не було краще за короля та вiтчизну стати, чому не послухався Олюньку!»
І захопив його жаль, як вихор. Гей! Якби ж то мiг собi сказати: шведи проти батькiвщини, тому я проти них. Радзивiлл проти короля – я проти нього! Тодi б йому в душi прояснилося i стало прозоро! Тодi би зiбрав зграю зарiзяк з-пiд темноi зiрки та гасав iз ними, як циган на ярмарку, i шарпав би шведiв, i по животах iхнiх проiздив iз чистим серцем, iз чистою совiстю, купався би в славi, як у сонцi, став колись перед Олюнькою i промовив: «Вже я не бандит, а defensor patriae[3 - Захисник краiни (лат.).], кохай мене, як я тебе кохаю!» А тепер що?
Але горда душа, що звикла собi давати волю, не хотiла враз i цiлком визнати власну провину – то Радзивiлли його поплутали, Радзивiлли до згуби довели, вкрили неславою, пов’язали руки, позбавили честi та кохання.
Скреготнув пан Кмiциц зубами, простяг руки до Жемайтii, на якiй гетьман Януш сидiв, як вовк на трупi, – i заволав глухим вiд нестями голосом:
– Помсти! Помсти!
Вiн упав у вiдчаi на колiна посеред свiтлицi та заговорив:
– Присягаюся Тобi, Ісусе Христе, цих зрадникiв гнобити та плюндрувати!.. Справедливо вогнем i мечем переслiдувати, поки маю пару в ротi, дихання в горлянцi та життя на свiтi! В цьому менi, Царю Юдейський, допоможи! Амiнь!
Аж тут йому якийсь внутрiшнiй голос зауважив:
– Вiтчизнi служи, помсту залиш на потiм!..
Очi пана Анджея палали гарячкою, губи мав спеченi i тремтiв увесь, як у лихоманцi. Руками махав i говорив сам собi вголос, ходив, навiть бiгав по кiмнатi, копав ногами тапчани, аж врештi впав iще раз на колiна.
– Натхнення прошу, Сину Божий, що маю робити, щоб не збожеволiти!
Тут долинув до нього гуркiт пострiлу, який лiсова луна вiдбивала вiд сосни до сосни, аж докотився, наче грiм, до хати.
Пан Кмiциц зiрвався, вхопив шаблю та вибiг у сiни.
– Що там? – спитав жовнiра, котрий стояв на порозi.
– Пострiл, пане полковнику!
– Де Сорока?
– Поiхав листи шукати.
– З якого боку стрельнули?
Жовнiр вказав на схiдну частину лiсу, зарослу густими хащами.
– Звiдти!
У цю мить почувся тупiт невидимих ще коней.
– Пильнуй! – наказав пан Кмiциц.
Але зi заростiв з’явився Сорока, зiстрибнув iз коня, що мчав на повному ходу, а за ним випiрнув i другий жовнiр.
Обое побiгли до хати, ховаючись за коней, немовби за шанцi, спрямувавши мушкети в бiк чагарникiв.
– Що там? – спитав пан Кмiциц.
– Купа люду йде! – вiдповiв Сорока.
Роздiл II
Настала тиша, але незабаром у прилеглих хащах щось зашарудiло, наче кабани йшли, проте хрускiт той що ближчим ставав, то повiльнiшим. Потiм знову стало тихо.
– Скiльки iх там е? – уточнив пан Кмiциц.
– Десь шестеро, може, восьмеро, бо не мiг iх добре полiчити, – вiдрапортував Сорока.
– Для нас це добре! Вони нас не здолають!
