– То мусиш взяти також ii дядька, мечника расейняйського, котрий за нею наглядае.
– Не хочу. Цей шляхтич точно за вашим звичаем вiхтя в чоботях носить, а я цього знести не можу.
– Сама вона iхати не захоче.
– А це ми ще побачимо. Запроси iх сьогоднi на вечерю, щоб ii оглянув i визнав, чи варто ii на зуб куштувати, а я тим часом, як iз нею повестися, вигадаю. Лише заради Бога, не кажи iй про вчинок пана Кмiцица, бо це його в ii очах пiдвищить i у вiрностi йому змiцнить. А за вечерею не зупиняй мене нi в чому, що б я не казав. Побачиш моi методи i власнi молодi лiта згадаеш.
Князь Януш махнув рукою i вийшов, а князь Богуслав заклав обидвi руки за потилицю i став про стратегiю мiркувати.
Роздiл VIII
На вечерю, крiм расейняйськогo мечника з Олюнькою, запросили також визначнiших кейданських офiцерiв i кiлькох придворних князя Богуслава. Вiн сам прийшов такий чепурний i прекрасний, що ока було не вiдвести. Перука його позавивана була майстерно хвилястими пасмами. Обличчя делiкатнiстю кольору нагадувало молоко i троянди. Вуса були наче шовковi, а очi – наче зiрки. Одягнений був у чорне, в жупан, зшитий зi смуг оксамиту та iншоi матерii, рукави якого, що розтиналися, сколювалися вздовж руки. Довкола шиi чоловiк мав викладений широкий комiр iз дивовижного брабантського мережива, цiни неймовiрноi, i такi ж манжети на зап’ястках. Золотий ланцюг спадав йому на груди, а через праве плече, уздовж усього жупана, тягнулася аж до лiвого стегна портупея вiд шпаги з голландськоi шкiри, але так щедро усiяна дiамантами, що видавалася, смугою свiтла, яка мiнилася. Так само виблискував вiд дiамантiв i ефес його шпаги, а в кокардах його черевикiв свiтилися два найбiльшi, величиною з горiх. Уся постать магната здавалася величавою, однаково i шляхетною, i прекрасною.
В однiй руцi князь тримав мереживну хустинку, другою пiдтримував завiшений за тодiшньою модою на ефесi капелюх, оздоблений майстерно укладеним чорним страусовим пiр’ям, надзвичайно довгим.
Усi, в тому числi й князь Януш, задивилися на нього з подивом i захопленням. Князевi воеводi пригадалися його молодi лiта, коли вiн так само вражав усiх при французькому дворi красою та багатством. Лiта цi були вже далеко, але тепер здавалося гетьмановi, що вiн ожив у цьому чудовому кавалеровi, котрий те саме носив прiзвище.
Розчулений князь Януш, проходячи повз нього, торкнувся вказiвним пальцем грудей брата.
– Свiтло вiд тебе променiе, немов вiд мiсяця, – сказав вiн. – Чи не задля Бiлевичiвни так вирядився?
– Мiсяцю всюди легко протиснутись, – вiдповiв хвалькувато Богуслав.
І вiн став балакати з Ганховом, бiля якого, можливо, навмисно став, аби кращим здаватися, бо Ганхов був чоловiк на диво плюгавий: обличчя мав темне i вiспою пооране, нiс картоплиною i задертi вгору вуса. Був наче демон темряви, а Богуслав бiля нього – наче янгол свiтла.
Тут увiйшли дами: панi Корф та Олюнька. Богуслав кинув на неi швидкий погляд i поспiшно вклонився панi Корф, i вже було пiдняв пальцi до вуст, щоб Бiлевичiвнi послати, за парубоцькою модою, повiтряний поцiлунок, та помiтивши ii витончену, горду та вражаючу вроду, в одну мить змiнив тактику. Правою рукою вхопив капелюх, пiдiйшов до панночки i схилився так низько, що майже зiгнувся вдвое, пасма перуки впали йому з обох бокiв на плечi, шпага прийняла горизонтальне положення, а вiн стояв так, зумисне помахуючи капелюхом i пiдмiтаючи пiр’ям на знак пошани паркет перед Олюнькою. Вишуканiшого великосвiтського поклону не мiг би вiддати навiть французькiй королевi. Бiлевичiвнa, котра знала про його приiзд, одразу ж здогадалася, хто перед нею стоiть, тому взялася кiнчиками пальцiв за сукню i повернула йому глибокий реверанс.
Присутнi захоплювалися красою обох i витонченiстю манер, якi можна було побачити вже зi самого привiтання, не дуже знаного в Кейданaх, бо дружина князя Янушa, як волошкa, бiльше кохалася в схiднiй розкошi, нiж в етикетi, а княжна була ще малою дiвчинкою.
Аж тут Богуслав пiдняв голову, струсив пасма перуки на спину i, човгаючи грунтовно ногами, пiдсунувся впритул до Олюньки. Водночас кинув пажевi свiй капелюх, а iй подав руку.
– Очам не вiрю. Хiба менi сниться те, що бачу, – промовляв, провадячи дiвчину до столу, – але скажiть менi, прекрасна богине, яким дивом ви зiйшли з Олiмпу до Кейдан?
– Хоч я й шляхтянка, а не богиня, – вiдрубала Олюнька, – але й не така простачка, щоб чимось iншим, нiж галантнiсть, слова вашоi свiтлостi вважати.
– Навiть якби я хотiв бути ще галантнiшим, то дзеркало скаже вам бiльше за мене.
– Скаже не бiльше, а щирiше, – зауважила юнка, стуливши, як було заведено, уста.
– Якби в цiй кiмнатi було б хоч одне, я вiдразу б вас до нього пiдвiв. Тож залишаеться лише подивитися в моi очi, i ви збагнете, чи iхне здивування було нещирим!
Тут Богуслав схилив голову i перед Олюнькою блиснули його очi, великi та чорнi, як агати, солодкi, проникливi i водночас палючi. Пiд впливом iхнього жару обличчя дiвчини запашiло пурпурним рум’янцем, вона опустила повiки i вiдсунулася трохи, бо вiдчула, що Богуслав лiктем притиснув легко до свого боку ii руку.
Так дiйшли до столу. Кавалер сiв бiля юнки i було помiтно, що ii врода справдi надзвичайне на нього справила враження. Вiн сподiвався, мабуть, побачити шляхтянку, розквiтлу, як лань, котра смiеться i верещить, як сoйкa, i червону, як квiтка маку. А тим часом знайшов горду панночку, в чорних бровах котроi засiла непохитна воля, в очах – розум i авторитет, в усьому обличчi – свiтлий дитячий спокiй, при цьому шляхетну в поставi, таку чарiвну та дивовижну, що при будь-якому королiвському дворi могла б стати метою поклонiння i залицянь перших у краiнi кавалерiв.
Краса ii невимовна будила подив i жагу, але була в нiй водночас i якась велич, що накладала межу, так що мимоволi подумав Богуслав: «Зарано я притиснув ii руку. З такою потрiбно дипломатично, а не нахрапом!»
Але вiн твердо вирiшив полонити ii серце i вiдчував дику радiсть вiд думки, що прийде час, коли ця дiвоча велич i чиста врода вiддасться на його милiсть i немилiсть. Грiзне обличчя пана Кмiцицa поставало на шляху цих мрiй, але для зухвалого парубка це була лише ще одна спонука. Пiд впливом цих почуттiв князь розпалився весь, кров у ньому заграла, як у схiдного жеребця, всi його фiбри стрепенулися незвичайно, i свiтло так било вiд усiеi його постатi, як вiд його дiамантiв.
Розмова за столом точилася на загальнi теми, але врештi перейшла в единий хор похвал i лестощiв князевi Богуславовi, якi вельможний кавалер слухав з усмiшкою, але без зайвого задоволення, як звичайнi та буденнi речi. Згадували про його военнi дii та поединки. Прiзвища переможених князiв, маркграфiв, баронiв сипалися, як iз рукава. Сам вiн ще час вiд часу докидав недбало одне та друге. Слухачi дивувалися, князь Януш гладив своi довгi вуса вiд задоволення, а наприкiнцi Ганхов промовив:
– Хоч би фортуна i родовитiсть не ставали на перешкодi, не хотiв би я вашiй свiтлостi дорогу перейти i лише те мене дивуе, що ще такi смiливцi знаходяться.
– Що ж ви хочете, оберсте Ганхов! – сказав на це князь. – Є люди з дубовим обличчям i бичачим поглядом, сам вигляд яких лякае, але мене Бог вiд цього милував. Мого обличчя не злякаеться навiть панночка.
– Як нiчний метелик не боiться смолоскипа, – зауважила, кокетуючи манiрно панi Корф, – поки в ньому не згорить.
Князь Богуслав засмiявся, а панi Корф продовжувала, не перестаючи манiритись:
– Панiв жовнiрiв бiльше поединки цiкавлять, а ми, жiнки, радi б також щось i про амури вашоi свiтлостi почути, що про них звiстки аж до нас доходили.
– Неправдивi, панi добродiйко, неправдивi. Все дорогою наросло. Сватали мене, це правда. Французька королева була така ласкава.
– З принцесою де Роан, – докинув князь Януш.
– Або з панною де ля Форс, – додав Богуслав, – але що моему серцю навiть сам король не мiг кохати наказати, а статкiв, дяка Боговi, не маю потреби у Францii шукати, то не могло бути паляницi з цього борошна. Гiднi це були панночки, це правда, на обличчя вродливi, але в нас е ще гарнiшi. І менi не було б потреби з цiеi кiмнати виходити, щоб таку знайти.
Тут вiн кинув тягучий погляд на Олюньку, котра вдала, що не чуе, i щось торочила пановi расейняйському мечнику, а панi Корф знову взяла слово:
– Достатньо i тут гожих, але немае таких, якi б iз вашою свiтлiстю заможнiстю i походженням зрiвнятися могли б.
– Дозвольте, панi добродiйко, заперечити, – пожвавiшав Богуслав. – Бо не думаю, щоб польська шляхтянка була чимось гiрша за панну Роан, чи панну Форс. Та й не в новину Радзивiллам зi шляхтянками одружуватися, адже iсторiя подае цьому численнi приклади. Запевняю також панi добродiйку, що ця шляхтянка, котра стане Радзивiлловою, навiть при французькому дворi перед тамтешнiми дворянками гору вiзьме.
– Меткий пан!.. – шепнув Олюньцi расейняйський мечник.
– Це я завжди знав, – правив далi князь, – хоч не раз було соромно менi за польську шляхту, коли ii зi закордонною порiвнював, бо нiколи б там не трапилося такого, що тут трапилося, що всi сюзерена свого покинули, навiть бiльше, зазiхати на його здоров’я готовi. Французький шляхтич навiть на гiрший вчинок здатний, але монарха свого не зрадить.
Присутнi переглядалися мiж собою i на князя зиркали. Князь Януш спохмурнiв i насупився, а Олюнька втупила своi блакитнi очi з виразом подиву й удячностi в обличчя Богуслава.
– Даруйте, ваша свiтлосте, – промовив князь, звертаючись до Янушa, котрий ще не встиг охолонути, – я знаю, що ви не могли iнакше вчинити, що вся Литва загинула б, якби ви моеi поради послухали. Але вас шаную, як старшого й улюбленого брата, тому не перестану з вами про Янa-Казимирa сперечатися. Ми ж мiж своiми, тому скажу, що думаю: неоплаканий пан, добрий, прихильний, побожний, а менi подвiйно дорогий! Toму я його першим iз полякiв супроводжував, коли його з французькоi випустили в’язницi. Майже дитиною був я на той час, але тим бiльше нiколи цього не забуду й охоче кров свою вiддав би, щоб його принаймнi вiд тих вберегти, хто проти святоi його особи повстае.
Янушу, хоч вiн i розкусив уже гру Богуслава, все одно вона здавалася занадто смiливою та занадто азартною для такоi незначноi мети, тому, не приховуючи свого невдоволення, вiн сказав:
– Заради Бога! Про якi пiдступи проти здоров’я нашого колишнього короля ваша свiтлiсть торочить? Хто таке зробить? Де ж такий монстр у польському народi знайдеться?.. Такого нiколи, в усiй iсторii Речi Посполитоi не ставалося!
Богуслав схилив голову.
– Та не давнiше, як мiсяць тому, – зронив парубок зi смутком у голосi, – коли з Пiдляшшя в Пруссiю електора, в Тауроги я iхав, прибув до мене один шляхтич. З порядного дому. Шляхтич той, не знаючи, iмовiрно, моiх справжнiх почуттiв до нашого милостивого пана, гадав, що я йому ворог, як iншi. Тож за солiдну винагороду вiн пропонував менi поiхати в Сiлезiю, захопити Янa-Казимирa i живого або мертвого шведам видати.
Всi занiмiли вiд жаху.
– А коли я гнiвно i беззаперечно таку пропозицiю вiдкинув, – резюмував Богуслав, – то той чоловiк iз мiдним чолом кинув менi: «Тодi я поiду до пана Радзейовськогo, той купить i фунт золота менi заплатить».
– Я не е прихильником короля, – зауважив Януш, – але якби менi хтось схожу пропозицiю зробив, я наказав би його без суду пiд мур поставити, i шiсть мушкетерiв навпроти.
– Першоi митi я й хотiв так вчинити, – пiдтримав брата Богуслав, – але розмова була вiч-на-вiч i всi б кричали про тиранiю, про сваволю Радзивiллiв! Я лише налякав його, що i пан Радзейовський, i шведський король, бa, навiть сам Хмельницький, точно його б за таке на горло скарали. Словом, я довiв того злочинця до того, що вiн вiд свого задуму вiдмовився.
– Даремно, не треба було його живим вiдпускати, бо щонайменше на палю вiн заслужив! – пiдсумував Корф.
