Тим часом важко було щось вгледiти, бо завiса туману розтяглася в повiтрi. Лише близько десятоi години ранку вона стала спадати. Голубе небо засвiтлiло над головами, горизонт очистився, i зараз же на захiдних мурах загукали:
– Їдуть! Їдуть! Їдуть!
Пан староста, а за ним пан Заглобa i три ад’ютанти магната жваво пiднялися на нарiжник мурiв, з якого огляд був хороший, i стали дивитися в пiдзорну трубу. Трохи туману ще лежало бiля землi, i здавалося, що шведськi вiйська, котрi рухалися вiд Велончi, чвалали по колiна в цьому туманi, немовби виринаючи з розлитоi води. Ближчi полки вже було чiтко видно, так що неозброеним оком можна було розрiзнити пiхоту, яка рухалася стрункими шеренгами, i загони рейтарiв. Тi, що були далi, натомiсть нагадували клуби чорноi хмари, що насуваеться на мiсто. Повiльно прибували полки, гармати, кавалерiя. Видовище було прекрасне. Із середини кожного каре пiхотинцiв стирчав угору дуже правильний чотирикутник списiв. Мiж ними розвiвалися рiзнобарвнi стяги, найбiльше було блакитних iз бiлими хрестами та голубих зi золотими левами. Вони пiдiйшли ще ближче. На мурах було тихо, а подув вiтру доносив до захисникiв скрипiння колiс, дзенькiт зброi, тупiт коней i приглушений гомiн людських голосiв. Пiдiйшовши на два пострiли з фальконета, стали розтягуватися перед фортецею. Деякi пiхотнi каре розвалилися в безладнi роi. Либонь, бралися за розкладання наметiв i насипання шанцiв.
– Ось i вони! – видихнув пан староста.
– Є, песиголовцi! – пiдтвердив пан Заглобa.
– Можна б iх, одного за одним, пальцем полiчити.
– Такi досвiдченi вояки, як я, не мають потреби лiчити, лише оком кинути. Їх там десять тисяч кiнноти i вiсiм пiхоти з артилерiею. Якщо одним гемайном або одним конем помилився, то готовий своiм майном за помилку заплатити.
– Невже можна так точно полiчити?
– Десять тисяч кавалерii i вiсiм пiхоти, щоб менi добре було! На Бога надiя, що значно iх менше звiдси пiде, нехай я лишень хоча б одну вилазку зроблю.
– Чуете, пане, наступ сурмлять!
І справдi, сурмачi з барабанщиками виступили з полкiв, i загримiла бойова музика. Пiд ii супровiд пiдходили полки, якi зупинялися далi, й оточили мiсто на вiдстанi. Згодом вiд густоi юрби вiддiлилися кiльканадцятеро вершникiв. На пiвдорозi вони повiсили на своi мечi бiлi хустки й узялися ними розмахувати.
– Перемовники, – пояснив пан Заглобa. – Я бачив, як до Бiрж тi злодii пiд’iжджали з такими ж намiрами, i вiдомо, що з цього вийшло.
– Замостя не Бiржi, а я не вiленський воевода! – вiдрубав пан староста.
Тим часом посланцi пiд’iхали до ворiт. Пiсля короткоi паузи пiдбiг до пана старости ординарець iз сповiщенням, що пан Ян Сапегa прагне вiд iменi шведського короля побачитися з ним i порозмовляти.
Але пан староста зараз же в боки взявся, став iз ноги на ногу переступати, сопiти, губи надимати, i нарештi вiдказав жорстко:
– Скажи пановi Сапезi, що Замойський зi зрадниками не спiлкуеться. Хоче шведський король зi мною балакати, хай менi справжнього шведа пришле, а не поляка, бо поляки, котрi шведовi служать, хай до собак моiх своi представництва вiдправляють, бо я iх зневажаю!
– Як менi Бог милий, таке менi подобаеться! – зi щирим захопленням вигукнув пан Заглобa.
– А щоб iх там чорти вхопили! – додав задоволений власними словами i похвалою староста. – Що? Менi з ними церемонитись, чи що?
– Дозвольте, ваша гiдносте, менi особисто цю звiстку iм вiднести! – попросив пан Заглобa.
І не зволiкаючи, подався з ординарцем, вийшов навпроти пана Янa i, либонь, не лише слова старости повторив, а мусив щось i вiд себе дотепного додати, бо пан Сапегa так завернув iз мiсця, немовби йому перед конем блискавка вдарила, i натягнувши шапку на вуха, вiд’iхав.
З боку мурiв i кавалерiйськоi хоругви, яка перед брамою стояла, узялися улюлюкати на вiд’iжджаючих:
– До буди, зрадники, перебiжчики! Поганськi слуги! Ату! Ату!..
Пан Сапегa став перед королем блiдий, iз мiцно стиснутими губами. Король також був збентежений, бо Замостя обмануло його надiю. Бiльше того, незважаючи на те, що йому розповiдали, монарх сподiвався знайти мiсто не бiльш стiйке, нiж Кракiв, Познань та iншi, якi вiн уже здобув. Тим часом побачив потужну фортецю, яка нагадувала данськi та нiдерландськi, про якi без гармат великого калiбру не мiг навiть мрiяти.
– Що там? – спитав вiн, побачивши пана Сапегу.
– Нiчого! Пан староста не хоче балакати з поляками, котрi вашiй королiвськiй величностi служать. Послав до мене свого блазня, котрий мене i вашу королiвську величнiсть знеславив так соромiцьки, що я повторити не наважуся.
– Менi байдуже, з ким хоче балакати, лише б розмовляв. Менi не бракуе залiзних аргументiв, а тим часом Форгеля йому пошлю.
Через пiвгодини Форгель iз суто шведською запобiгливiстю сповiстив про себе бiля ворiт. Навiсний мiст повiльно опустився на рiв i генерал в’iхав у фортецю. Його зустрiли зi спокiйною гiднiстю. Не зав’язували очей нi йому, нi комусь зi свити. Вочевидь, хотiв пан староста, щоб той усе розгледiв i про все мiг королевi розповiсти. Магнат прийняв посла з такою розкiшшю, як справжнiй князь, чим справив карколомне враження, бо пани шведськi не мали i двадцятоi частини таких багатств, як поляки, а пан староста мiж польськими був чи не найзаможнiшим. Хитрий швед одразу ж узявся господаря трактувати, немовби його король Карл до рiвного собi монарха з посольством послав, запобiгливо назвав його принцом i весь час так вельможу називав, хоч пан Собiпан уже першого разу йому заперечив:
– Я не принц, eques polonus sum, i вже тому князям рiвний!
– Ваша свiтлосте! – правив далi, не даючись збити себе на манiвцi, Форгель. – Найяснiший шведський цiсар i володар (тут вiн довго називав усi титули) зовсiм не як ворог сюди прибув. Вiдверто кажучи, вiн на вiдвiдини сюди приiхав i через мене оголошуе, маючи, сподiваюся, небезпiдставну надiю, що ваша свiтлiсть для особи його i його вiйська браму свою вiдчинити захоче.
– У нас немае такого звичаю, – вiдповiв пан Замойський, – щоб комусь у гостинностi вiдмовляти, хоч би навiть i непрошений приiхав. Завжди в мене знайдеться мiсце за столом, а для такоi гiдноi особи навiть почесне. Скажiть, отже, ваша гiдносте, найяснiшому цiсарю, що це честь для мене, тим бiльше, що вельможний Карл-Густав е господарем у Швецii, як я в Замостi. Але, як ваша гiднiсть могла бачити, слуг менi не бракуе, тому його шведська ясновельможнiсть не мае потреби своiх з собою брати. Інакше я мiг би подумати, що вiн мене вважае задрипанцем i зневагу хоче менi виказати.
– Добре! – прошепотiв за спиною пана старости пан Заглобa.
А той, закiнчивши свою промову, став губи надимати, пихтiти та повторювати:
– Га! Ось так! Га!
Форгель прикусив вус, помовчав трохи i продовжив:
– Найбiльшим доказом недовiри стало б для короля, якби ваша свiтлiсть його гарнiзон у фортецю впустити не погодилась. Як королiвський повiрений я знаю його найпотаемнiшi думки, до того ж маю наказ оголосити вашiй гiдностi i слово вiд iменi короля дати, що вiн нi держави замойськоi, нi цiеi фортецi займати на постiйно намiру не мае. Але коли вiйна в усiй цiй краiнi нещастя роздмухуе знову, коли бунт голову пiдняв, а Ян-Казимир, забувши незгоди, якi на Рiч Посполиту впасти можуть, турбуючись лише про власнi iнтереси, знову з-за кордону повернувся i разом iз поганами проти християнського вiйська нашого виступае, вирiшив непереможний король i мiй сюзерен навiть до диких татарських i турецьких степiв його переслiдувати, а на метi в нього лише спокiй краiни, перемога справедливостi, щастя та свобода громадян цiеi святоi Речi Посполитоi.
Староста калуський ударив рукою по колiну, але не зронив нi слова, лише пан Заглобa шепнув:
– Нечистий ризу одягнув i хвостом на месу дзвонить.
– Чимало добра пролилося вже на цей край з королiвськоi милостi, – правив далi Форгель, – але найяснiший цiсар, вважаючи в отчому своему серцi, що не достатньо зробив, ще раз провiнцiю свою Прусську залишив, аби знову прийти йому на порятунок, який у перемозi над Яном-Казимиром полягае. І щоб ця нова вiйна швидкий i щасливий кiнець могла мати, потрiбне його королiвськiй величностi невiдкладне тимчасове розмiщення в цiй фортецi, бо вона мае для вiйська його королiвськоi величностi стати оплотом, звiдки переслiдування заколотникiв буде вiдбуватися. Але почувши, що той, хто в Замостю господар, е не лише заможним, не лише старовиннiстю роду, дотепнiстю, прекрасним розумом, а й любов’ю до батькiвщини всiх перевершуе, король i мiй сюзерен промовив: «Вiн мене зрозумiе, вiн намiри моi щодо цiеi краiни оцiнити зумiе, довiри моеi не зрадить, надiю перевершить, до щастя та спокою цiеi краiни першим руку докладе». Так i е! Адже саме вiд вас, пане, залежить майбутня доля цiеi вiтчизни. Ви ii врятувати i батьком для неi стати можете. Тому не сумнiваюся, що ви це зробите. Хто таку славу вiд пращурiв успадковуе, той не втратить можливiсть, щоб ii прибiльшити i безсмертною зробити. Справдi, бiльше добра ви доб’етеся, вiдчиняючи ворота цiеi фортецi, нiж якби навiть нову провiнцiю до Речi Посполитоi приеднали. Король вiрить, пане, що небуденна мудрiсть ваша нарiвнi iз серцем до такого рiшення схиляться, тому наказувати не хоче, а лише просити бажае. Володар погрози вiдкидае, натомiсть дружбу пропонуе. Не як правитель iз васалом, а як могутнiй iз могутнiм домовлятися прагне.
Тут генерал Форгель схилився пановi старостi з таким поклоном поваги, немовби iстинному монарховi, i замовк. У залi запанувала тиша. Всi очi втупилися в старосту.
Той же засовався, як зазвичай, на своему позолоченому крiслi, губи надимав i строгий вигляд демонстрував. Врештi-решт, розставивши широко лiктi, долонi поклав на колiна i, скидаючи головою, як норовистий кiнь, промовив:
– Ось що я вам скажу! Дуже вдячний його шведськiй величностi за його високу думку, яку мае про моi розум i почуття до батькiвщини. Немае нiчого для мене також милiшого, нiж дружба такого ось магната. Але гадаю, що нашi стосунки могли б такими ж залишатися, якби його королiвська величнiсть у Стокгольмi сидiла, а я в Замостю. Що скажете? Бо Стокгольм – його величностi, а Замостя – мое! Що стосуеться почуттiв до Речi Посполитоi, то на мою думку, не тодi буде iй краще, коли шведи ii землю топтатимуть, а коли з неi заберуться. Ось така-от рацiя! Не сумнiваюся, що Замостя могло б його величностi у вiкторii над Яном-Казимиром допомогти, тому хочу сказати, щоб i ваша гiднiсть знала, що я не шведському королевi, в саме Янoвi-Казимиру присягав, тому успiхiв йому бажаю, а Замостя не вiддам! Ось так!
– Оце дипломатiя! – гмикнув пан Заглобa.
У залi почувся радiсний гомiн, але пан староста ляснув руками по колiнах i розмови припинив.
Форгель сторопiв i стояв, наче в рот води набрав, пiсля чого став висувати новi аргументи. Вiн наполягав, трохи погрожував, благав, лестив. Як патока, пливла з рота його латина, аж краплi поту зросили його чоло, але все надаремно, бо пiсля всiх своiх найкращих аргументiв, таких переконливих, що мури зруйнувати могли б, чув завжди одну вiдповiдь:
– А я все одно Замостя не вiддам, ось так!
Аудiенцiя затягнулася понад мiру, наприкiнцi й зовсiм стала надто обтяжливою для Форгеля, бо веселощi помалу охоплювали присутнiх. Щораз частiше падало якесь словечко, якесь глузування то з вуст пана Заглоби, то з iнших, пiсля чого приглушенi смiшки озивалися в залi. Зрозумiв нарештi Форгель, що доведеться вдатися до крайнiх засобiв, тому розгорнув пергамент iз печатками, який тримав у руцi i на який нiхто досi не звертав уваги, виструнчився та проголосив урочистим, чiтким голосом:
– За вiдкривання ворiт фортецi його королiвська величнiсть (далi знову йшов довгий перелiк титулiв) жертвуе вашiй свiтлостi Люблiнське воеводство у спадкове володiння!
Здивувалися всi, почувши це, здивувався на мить i сам пан староста. Своею чергою, Форгель став окидати переможним поглядом усе навколо, аж тут помiж глухоi тишi озвався польською до старости пан Заглобa, котрий стояв тут же за ним:
– Подаруйте, ваша гiдносте, шведському королевi навзаем Нiдерланди.
Пан староста не мiркував довго, ударив руками об поли i випалив на всю залу латиною:
