– А я жертвую його королiвськiй величностi Нiдерланди! Тут зала вибухнула одним гомеричним реготом. Тряслися животи i пояси на животах. Однi аплодували, iншi вихитувалися, наче п’янi, ще iншi спиралися на сусiдiв, i смiх не припинявся. Форгель зблiд, брови насупив загрозливо, але чекав iз вогнем у зiницях i головою, гордо закинутою догори. Як тiльки напад смiху минувся, спитав чемним, уривчастим голосом:
– Чи це остаточна вiдповiдь вашоi гiдностi?
На це пан староста пiдкрутив вуса.
– Нi! – сказав вiн, ще гордовитiше закидаючи голову. – Я ще маю гармати на мурах!
Перемови провалилися.
Двома годинами пiзнiше загуркотiли гармати зi шведських окопiв, а замойськi вiдповiли iм не менш потужно. Все Замостя вкрилося димом, немов густою хмарою, тiльки раз по раз виблискувало в цiй хмарi i грiм лунав без угаву. Але скоро вогонь iз важких фортечних фальконетiв перемiг. Шведськi ядра падали в рiв або вiдбивалися без наслiдкiв вiд мiцних стiн. Над вечiр ворог був змушений вiдступити з ближчих шанцiв, бо фортеця засипала iх таким градом ядер, що живий дух витримати не мiг. Задихаючись вiд гнiву, шведський король наказав спалити всi навколишнi села та мiстечка, так що околиця виглядала уночi, як одне море вогню, але пан староста цим не переймався.
– Гаразд, – видихнув вiн, – нехай палять! Ми маемо дах над головою, а iм швидше за комiр налетить.
І настiльки був задоволений собою i веселий, що того самого дня звелiв пишний бенкет влаштувати i допiзна з келихами розважався. Замкова капела грала на бенкетi так гучно, що навiть у гуркотi гармат чути ii було аж до найдальших шведських шанцiв.
Але i шведи стрiляли вперто, навiть настiльки вперто, що вогонь тривав упродовж усiеi ночi. Наступного дня прийшли королевi ще кiльканадцять гармат, iз яких, заледве витягнувши iх на вали, вiдразу ж почали по фортецi гатити. Не сподiвався король, щоправда, розтрощити мури, хотiв лише старосту переконати, що вирiшив штурмувати вiдчайдушно та невблаганно. Монарх прагнув налякати ворога, але цi зусилля були просто смiшними. Пан староста анi на мить у таке не повiрив i, часто показуючись на мурах, кричав на фонi запеклоi стрiлянини:
– І хочеться iм порох надаремно витрачати?!
Пан Володийовський та iншi офiцери просилися на вилазку, але пан староста не дозволив. Не хотiв даремно кров марнувати. Знав зрештою, що все скiнчилося б вiдкритим боем, бо такого воiна, як шведський король, i таку навчену армiю не заскочиш зненацька. Пан Заглобa, убачивши незмiннiсть позицii старости в цьому питаннi, ще бiльше наполягав та обiцяв, що сам вилазку проведе.
– Занадто, пане, ви до кровi спраглi! – вiдповiв Собiпан. – Нам добре, шведам погано, то якого бiса до них пертися? Ви полягти можете, а менi потрiбен хороший радник, бо ви тим дотепом так гарно Форгеля збештали, про Нiдерланди згадавши.
Пан Заглобa вiдповiв, що не може всидiти за мурами, так йому до шведiв свербить, але був змушений скоритися.
Тому з огляду на вiдсутнiсть iнших занять час свiй гаяв лiтнiй шляхтич на мурах серед жовнiрiв, застерiгаючи й авторитетнi поради роздаючи, якi всi з неабиякою повагою слухали, маючи його за воiна дуже досвiдченого й одного в Речi Посполитiй iз найкращих. А той тiшився в душi, споглядаючи на захисникiв i на лицарський запал.
– Пане Мiхале! – казав вiн пановi Володийовськoму. – Інший уже дух у Речi Посполитiй i в шляхти, iншi часи. Нiхто вже про зраду та про капiтуляцiю навiть не думае, натомiсть кожен iз прихильностi до Речi Посполитоi та монархii готовий краще життя вiддати, нiж кроком вороговi поступитися. Пам’ятаете, як рiк тому з усiх бокiв чулося: цей зрадив, той зрадив, той протекцiю прийняв, а тепер шведи вже бiльше за нас протекцii потребують, i якщо дiдько iм ii не забезпечить, то незабаром iх усiх вхопить. Бо ми тут маемо животи такi повнi, що барабанщики могли б по них дубасити, а iм голод кишки очищае i батоги з них крутить.
Пан Заглобa мав рацiю. Шведська армiя не мала з собою запасiв продовольства i для вiсiмнадцяти тисяч людей, не рахуючи коней, не було звiдки iх одержати. Адже пан староста ще до приходу ворога постягав на кiльканадцять миль навколо фураж, провiант, людську та кiнську силу з усiх своiх володiнь. У вiддалених же околицях краiни аж роiлося вiд загонiв конфедератiв, зграй озброених селян, тому роз’iзди з табору за продовольством виходити не могли, бо тут же за табором iх певна смерть чекала.
До того ж пан Чарнецький не пiшов на Завiсля, а й далi кружляв навколо шведськоi армii, як хижий звiр бiля вiвчарнi. Повернулися нiчнi тривоги, зникали без вiстi меншi загони. Неподалiк вiд Красникa з’явилися ще якiсь польськi вiйська, якi сполучення з Вiслою вiдтяли. А ще прийшла звiстка, що пан Павел Сапегa з потужною литовською армiею йде з пiвночi, що по дорозi побiжно знищив гарнiзон у Люблiнi, мiсто взяв i комунiком прямуе до Замостя.
Бачив цей жахливий стан найдосвiдченiший iз шведських полководцiв, старий Вiттемберг, i вiдверто виклав усе королевi.
– Я знаю, – казав вiн, – що генiй вашоi королiвськоi величностi дива творить, але якщо про буденнi речi йдеться, то нас голод зморить, а коли ворог на виснажених наступатиме, то забракне нам навiть сил утiкати.
– Якби я в цiй фортецi осiв, – задумався король, – то за два мiсяцi вiйну закiнчив би.
– На таку фортецю навiть року облоги замало.
Король у душi визнавав слушнiсть старого воiна, однак не зiзнавався вголос у тому, що i сам способiв не знаходить i що генiй його виснажився. Але монарх усе ж покладався на якийсь несподiваний випадок, тому звелiв стрiляти i вдень, i вночi.
– Душi iхнi виснажу, то й до угод будуть сумирнiшi, – вирiшив вiн.
Пiсля кiлькох днiв стрiлянини, такоi запеклоi, що свiту крiзь дим не було видно, послав король знову Форгеля до фортецi.
– Король i мiй сюзерен, – повiдомив той, ще раз з’явившись перед старостою, – розраховуе на те, що шкода, якоi Замостя зазнало вiд наших гармат, прояснить розум вашоi свiтлостi i до перемов схилить.
На що пан Замойський вiдповiв:
– Звiсно, що так!.. Шкода е. Чому б iй не бути! Ви вбили свиню на ринку, якiй осколок гранати в живiт потрапив. Стрiляйте ще тиждень, то може вб’ете ще одну.
Форгель принiс цю вiдповiдь королевi. Увечерi знову вiдбулася рада в королiвськiй ставцi. Наступного дня взялися шведи пакувати намети на пiдводи i стягувати гармати iз шанцiв. А вночi все вiйсько забралося звiдтiля.
Замостя гримiло за ними з усiх гармат, а коли вже щезли з очей, вийшли через пiвденну браму двi хоругви, Шемберкa з ляуданською, i подалися вслiд за втiкачами.
Шведи тягнули на пiвдень. Вiттемберг радив, щоправда, повертатися до Варшави i з усiх сил переконував, що це едина дорога для порятунку, але шведський Александр вирiшив уперто переслiдувати до найдальших кордонiв держави польського Дарiя.
Роздiл IV
Весна того року дивними ходила дорогами, бо коли на пiвночi Речi Посполитоi вже розтанули снiги, полилися занiмiлi рiки, й уся краiна потекла березневою водою, то на пiвднi вiд гiр ще розповсюджувався на поля, на води та бори крижаний подих зими. У лiсах лежали замети, замерзлi дороги стугонiли пiд копитами коней, днi були сухi, заходи сонця червонi, а ночi зорянi та морознi. Люд, що сидiв на родючих глинах, на чорноземi та буроземi Малоi Польщi, радiв вiд тiеi мiцностi морозiв, переконаний, що загинуть вiд них як польовi мишi, так i шведи. Але весна, яка довго не приходила, настала так раптово, як панцерна хоругва в атаку на ворога. Сонце сипонуло з неба живим вогнем i вiдразу затрiщала зимова шкаралупа. З угорських степiв прилетiв потужний i теплий вiтер, узявся дмухати на луги, поля та пущi. Вiдразу ж помiж сяючих калюж зачорнiла рiлля, зеленi пагони вистрелювали на низькому порiччi, i лiси заплакали сльозами розтоплених бурульок.
На постiйно погожому небi щодня виднiлися журавлинi ключi, зграi диких качок, чирянок i гусей. Прилетiли лелеки на минулорiчнi колеса, а пiд стрiхами заметушилися ластiвки, чулося щебетання птаства по селах, верески по лiсах i ставках, а вечорами вся краiна була наповнена кумканням i кваканням жаб, якi розкошували у калабанях.
Пiсля цього полилися ряснi дощi, що, наче нагрiтi, падали вдень, падали вночi, i так без перерви. Поля перетворилися на озера, рiки пiднялися, броди сталися непрохiдними, запанувала «в’язкiсть i непридатнiсть заболочених дорiг». Помiж цiеi води, багнюки та болiт волоклися на пiвдень шведськi загони.
Але як мало натовп, що йшов, як на страту, нагадував ту чудову армiю, яка свого часу вступила з Вiттембергом у Велику Польщу. Голод залишив сизi вiдбитки на обличчях старих воiнiв. Вони йшли, бiльше на примар, нiж на людей схожi, замученi, пригнiченi, без сну, знаючи, що наприкiнцi дороги не iжа iх чекае, а голод, не сон, а битва, а якщо й вiдпочинок, то хiба вiчний спокiй смертi.
Закутi в залiзо кiстяки вершникiв сидiли на скелетах коней. Пiхотинцi ледве ноги волочили, ледве тремтячими руками могли втримати списи та мушкети. День збiгав за днем, а вони все йшли i йшли вперед. Пiдводи ламалися, гармати застрягали у болотах. Просувалися так повiльно, що часом заледве за весь день милю прочвалати могли. Хвороби кинулися на солдатiв, як круки на стерво. Однi клацали зубами вiд лихоманки, iншi лягали вiд слабкостi на сиру землю, бажаючи краще померти, нiж далi йти.
Та шведський Александр уперто переслiдував польського Дарiя. Водночас вiн i сам був переслiдуваний. Як за хворим буйволом iдуть уночi шакали, чекаючи, поки той iз нiг звалиться, i той знае, що все одно впаде, чуючи завивання голодноi зграi, так i за шведами йшли шляхетськi та селянськi загони, щораз ближче наступаючи, щораз зухвалiше нападаючи та дошкуляючи.
Нарештi пiдiйшов i найстрашнiший з усiх пан Чарнецький, i вiн був уже близько. У шведському ар’ергардi, коли озиралися позад себе, бачили вершникiв, часом далеко на краю горизонту, часом за стаю, часом на два пострiли з мушкета, а часом, коли атакували, то й над самим карком.
Ворог прагнув битви. З розпачем молилися за неi шведи до Господа Бога, але пан Чарнецький битви не приймав. Вiн чекав слушноi нагоди. А тим часом вважав за краще шарпати або випускати на них поодинокi партii, немовби сокола на водне птаство.
Так вони йшли однi за одними. Бувало, однак, що пан каштелян киiвський минав шведiв, випинався i перетинав iм шлях, симулюючи, що шикуеться до зiткнення. Тодi сурми грали радiсно з одного кiнця шведського табору в iнший i – о диво! – новi сили, новий дух враз оживляв потомленi ряди скандинавiв. Хворi, намоклi, безсилi, на Лазарiв схожi, ставали враз до битви з палаючими обличчями, з вогнем у зiницях. Списи та мушкети рухалися з такою чiткiстю, немовби залiзнi тримали iх руки, вiйськовi команди лунали так гучно, немовби iз найздоровiших виходили грудей. І линули вперед, аби грудьми об груди вдаритись.
Та пан Чарнецький ударив раз i другий, а коли загримiли гармати, вiдводив вiйська, залишаючи шведам даремнi зусилля, ще бiльшу нехiть i розчарування.
А там, де гармати встигнути не могли, i лише спис i шабля могли у чистому полi розгулятися, там ударяв, як блискавка, знаючи, що в рукопашнiй шведська кавалерiя навiть добровольцям протистояти не зможе.
І знову Вiттемберг пропонував королю вiдступити, щоб себе i вiйсько не згубити, але той у вiдповiдь кривив рот, вогнем сипав iз очей i вказував рукою на пiвдень, де в руських землях сподiвався знайти Янa-Казимирa, вiдкрите для перемог поле, вiдпочинок, провiант, фураж для коней i багату здобич.
Тим часом, на його нещастя, польськi полки, якi служили йому до цього часу, единi, що тепер могли б стятися з паном Чарнецьким, стали покидати шведiв. Першим «подякував» за службу пан Зброжек, котрого не бажання здобичi, а лише слiпе прив’язання до хоругви та жовнiрська вiрнiсть тримали дотепер при Карловi. «Подякував» таким чином, що розбив полк драгунiв Мiллера, половину людей вирiзав i зник. Пiсля нього «подякував» пан Калинський, по шведськiй пiхотi проiхавшись. Пан Сапегa ставав що не день то пригнiченiшим, щось у душi переживав, щось планував. Сам ще не пiшов, але люди з його хоругви втiкали щодня.
Йшов таким чином Карл-Густав на Нароль, Цешанув та Олешицi, щоб до Сяну дiстатися. Пiдтримувала його надiя, що Ян-Казимир заступить йому дорогу та битву нав’яже. Перемога ще могла шведську долю поправити i фортуну на свiй бiк схилити. Тим бiльше, що поширилися чутки, що Ян-Казимир вирушив зi Львова з кварцяним вiйськом i татарами. Але розрахунки Карла пiдвели, тому що Ян-Казимир волiв зачекати об’еднання вiйськ i приходу литовцiв пана Сапеги. Зволiкання було його найкращим союзником, бо вiн дужчав iз кожним днем, а Карл iз кожним днем слабшав.
– Не вiйсько на нас iде, i не армiя, а похоронна процесiя! – подейкували старi воiни в таборi Яна-Казимира.
Таку ж думку подiляла i бiльшiсть шведських офiцерiв.
Сам же король повторював, що на Львiв iде, але дурив i себе, i своiх. Не до Львова йому треба було, а про власний порятунок думати. Зрештою, вiн навiть не був упевнений, чи Ян-Казимир у Львовi перебувае, бо мiг вiдступити хоч на Подiлля, щоб вивести за собою ворога в далекi степи, в яких довелося б шведам загинути безславно.
Пiшов Дуглас пiд Перемишль долю випробувати, чи не захотiла б принаймнi ця фортеця здатися. Повернувся не лише нi з чим, а й добряче пошарпаним. Катастрофа наближалася повiльно, але невблаганно. Всi чутки, що долинали до шведського табору, були тiльки ii пiдтвердженням. Щодня надходили новi i щоразу грiзнiшi.
– Пан Сапегa йде, вiн уже в Томашевi! – повiдомляли одного дня.
