Потоп. Том III
– І панові Сапєзі військо привів, яке, правду кажучи, мене, а не його, вождем собі обрало, – доповнив пан Заглобa.
– І як же ваша милість захотіла, маючи таку посаду, зректися її і в пана Чарнецькогo службу прийняти?
На це пан Заглобa скосив око на пана Скшетуського і відповів:
– Ясновельможний пане маршалку, з вашої гідності як я, так і вся країна приклад бере, як для загального добра зрікатися амбіцій та особистого.
Пан Любомирський зашарівся від задоволення, а пан Заглобa взявся в боки і вів далі:
– Пан Чарнецький навмисно нас прислав, щоб ми вашій гідності від його імені й усього війська вклонилися, й одночасно донесли про визначну вікторію, яку нам Господь Бог над Канненберґом отримати дозволив.
– Ми чули вже тут про це, – зронив доволі сухо маршалок, в якому вже прокинулася заздрість, – але охоче з вуст реального свідка ще раз послухаємо.
Почувши це, пан Заглобa зараз же взявся розповідати, лише з певними змінами, бо сили Канненберґa зросли в його устах до двох тисяч людей. Не забув літній шляхтич згадати і про Свено, про себе, і про те, як на королівських очах решту рейтарів зараз же біля річки вирізали, як обоз і триста гвардійців втрапили до рук щасливих переможців, словом, вікторія виросла в цій оповідці до неймовірних розмірів поразки шведів.
Слухали всі пильно, слухав і пан маршалок, але зітхав щораз частіше й обличчя його наче заледеніло, нарешті він сказав:
– Не заперечую, що пан Чарнецький знаменитий воїн, але ж він сам усіх шведів не з’їсть і для інших хоча б на ковток залишиться.
Пан Заглобa по слово далеко не пішов:
– Ясновельможний пане, це не пан Чарнецький цю вікторію здобув.
– А хто ж тоді?
– Пан Любомирський!
Настала хвилина загального здивування. Пан маршалок рота відкрив, повіками закліпав і дивився на пана Заглобу таким спантеличеним поглядом, немовби хотів його спитати: «Якої саме вам клепки бракує?»
Але пан Заглобa не дав збити себе з пантелику, а лише губу закопилив (цей жест він перейняв від пана Замойськогo) і промовив:
– Я чув, як пан Чарнецький особисто перед усім військом оголосив: «Не наші то шаблі б’ють, але, каже він, ім’я пана Любомирського б’є, бо, каже він, шведи як дізналися, що він наближається, то духом так занепали, що в кожному жовнірові маршалка бачать і, як барани, під ніж голови віддають».
Якби всі сонячні промені впали відразу на обличчя пана маршалка, то й тоді обличчя не посвітліло б більше.
– Тобто? – вигукнув він. – Сам пан Чарнецький таке сказав?
– Так і є, і багато інших речей, але не знаю, чи мені годиться повторювати, бо він це конфіденційно казав.
– Можете сказати! Кожне слово пана Чарнецькогo варте того, щоб його сто разів повторити. Непересічна це людина, я здавна це казав!
Пан Заглобa глипнув на маршалка, примружив одне око і пробурчав собі у вуса:
– Проковтнув гачок, зараз я тебе витягну.
– Що ви там бурмочете? – спитав маршалок.
– Я кажу, що військо так на честь вашої гідності салютувало, що й самого короля краще не вітало б, а в Пшеворську, коли ми всю ніч шарпали шведа, яка хоругва не наступала, то кричали: «Любомирський! Любомирський!» І кращий це мало вплив, ніж усі «алла» і «бий, убий». Є тут і свідок, пан Скшетуський, жовнір також неабиякий, котрий жодного разу в житті не збрехав.
Маршалок мимоволі зиркнув на пана Скшетуськогo, а той розчервонівся, як буряк, і щось собі бурмотів під носом.
Тим часом офіцери маршалка стали вихваляти вголос делегатів.
– Ось як дипломатично вчинив пан Чарнецький, таких ввічливих кавалерів посилаючи! Обоє славетні лицарі, а одному мед просто з рота тече!
– Завжди я міг порозумітися з паном Чарнецьким, котрий до мене такий доброзичливий, але тепер немає такої речі, якої я для нього не зробив би! – вигукнув маршалок, очі котрого аж затуманились від насолоди.
Пана Заглобу вже було не спинити:
– Ясновельможний пане! Хто б вас не обожнював, хто б вас не шанував, взірця всіх громадянських чеснот, котрий Аристидa справедливістю, а Сципіона мужністю нагадує! Купу книжок я в житті прочитав, багато що бачив, чимало зважував, і роздиралася мені душа від болю, від того, що я в нашій Речі Посполитій побачив! Ось пани Опалинський, Радзейовський, Радзивілл, котрі власну пиху, власні амбіції понад усе цінують, вітчизну були готові задля особистої користі продати. То я собі подумав: загинула наша Річ Посполита через негідників власних синів! І хто ж мене втішив, хто мене в смутку підбадьорив? Пан Чарнецький! «Та ні, – заспокоював він, – не загинула, адже в неї ще є пан Любомирський. Ті лише про себе, каже, думають, а цей тільки й дивиться, тільки й шукає, де б пожертву з особистого на загальному вівтарі міг би скласти. Ті висовуються, а цей усувається, бо прикладом хоче надихнути. Ось і зараз, каже, підходить із потужним і переможним військом, а вже, каже, я чую, що хоче й мені команду над ним здавати, щоб навчити інших, як амбіції, хоч і справедливі, необхідно вітчизні жертвувати. Їдьте, отже, каже, до нього, сповістіть йому, що я такої жертви не хочу, її не прийму, бо він завжди кращим за мене був вождем, тому, врешті, його не лише вождем, а, дай, Боже, нашому Казимирoвi довге життя, і королем готові обрати!.. І ми оберемо!»
Тут пан Заглобa сам трохи налякався, що, можливо, міру перебрав, і не дарма, бо після вигуку «оберемо» настала тиша. Але перед магнатом наче небо розступилося. Правда, він зблід трохи, потім став пекти раків, потім знову зблід і часто дихаючи грудьми, зронив після хвилини мовчання:
– Річ Посполита є і завжди буде в своїй волі, бо на цьому стародавній фундамент наших свобод спочиває. Але я лише слуга її, слуга, і Бог свідок, що не підіймаю очей на висоти, на які громадянин дивитися не повинен. Щодо командування військом, то пан Чарнецький прийняти його мусить. Бо я саме прагну дати приклад тим, кому старовинність роду підказує не визнавати жодної зверхності й як рrо publico bono потрібно про старовинність свого роду забути. Отже, хоч і так непоганим вождем мене не вважають, однак я, Любомирський, добровільно віддаюся під командування пана Чарнецькогo, лише Всевишнього просячи, щоб нам вікторію над ворогом отримати допоміг!
– Римлянин! Батько вітчизни! – закричав пан Заглобa, хапаючи за руку маршалка та притискаючи до неї губи.
Але тут одночасно стріляний горобець глянув на пана Скшетуськогo і підморгнув йому раз, і ще раз.
Пролунали гучні вигуки офіцерів і товариства. Гамір у приміщенні наростав із кожною хвилиною.
– Вина! – зарепетував пан маршалок.
А коли принесли келихи, зараз же підняв тост за здоров’я короля, потім за пана Чарнецькогo, котрого «нашим вождем» назвав, і нарешті делегатів. Пан Заглобa не відставав із тостами і так усіх за серця вхопив, що сам маршалок за поріг їх провів, а лицарство – аж до міських застав Ярослава.
Нарешті посланці залишилися самі. Тоді пан Заглобa загородив дорогу панові Скшетуському, зупинив коня і, узявшись у боки, спитав:
– І що, Янe?
– Далебі! – відповів пан Скшетуський. – Якби на власні очі не бачив і на власні вуха не чув, повірити не зміг би, хоч би мені про це сам янгол розповів.
А пан Заглобa не вгавав:
– А що? Можу присягнутися, що сам пан Чарнецький такого б не добився, бо просив пана Любомирського, щоб той ішов із ним у парі. І знаєте, чого б добився? Що пан Любомирський пішов би окремо, бо якщо в листі був заклик його до любові до батьківщини та про особисте згадки (а я впевнений, що були), то зараз же пан маршалок набундючився б і промовив: «То він хоче мною командувати і навчати, як вітчизні служити?» Знаю я їх!.. На щастя, старий Заглобa взяв справу в свої руки, поїхав і заледве рота відкрив, як уже Любомирський не лише хоче йти разом, але навіть коритися погодився. Нудиться там тривогою пан Чарнецький, але я його втішу. А що, Янe, вміє собі Заглобa з магнатами раду давати?
– Можу лише сказати, що від подиву навіть слова промовити не можу.
– Знаю я їх! Покажи йому корону і ріг горностаєвого плаща, то можеш його по шерсті гладити, як щеня хорта, ще й тобі вклониться і сам спину підставить. Жоден кіт так не облизуватиметься, навіть якщо йому самі шкварки покажеш. Навіть найпоряднішому очі від жадібності на лоба полізуть, а попадеться шельма, як князь віленський воєвода, то й вітчизну зрадити готовий. Що за людське марнославство! Ісусе Христе! Якби ти дав мені стільки тисяч, скільки кандидатів на цю корону створив, то і я сам би балотувався. Бо якщо хтось із них думає, що я гірший за нього, то нехай від власної пихи лусне. Такий же добрий Заглобa, як і Любомирський, тільки у маєтках різниця. Так, так, Янe. Чи ви думаєте, що я його справді в руку поцілував? Та я свій великий палець поцілував, а його лише носом торкнувся. Мабуть, його, відколи живе, ніхто так у поле не виводив. Я розмазав його, як масло на грінці для пана Чарнецькогo. Дай Боже нашому королеві довгі роки життя, але на випадок обрання я собі бажав би віддати риску, ніж йому. Рох Ковальський дав би мені другу, а пан Міхал усіх інших претендентів порубав би. Тоді б я тебе великим гетьманом коронним зробив, пана Міхалa – литовським гетьманом замість Сапєги, а пана Рендзянa – підскарбієм. Той би лише євреїв податками душив!.. Менше врешті з цим. Головне, що пана Любомирського на гачок упіймав, а вудку засуну панові Чарнецькому в руки. На кому збереться, на шведах змелеться, а заслуга чия? Що? Про когось іншого хроніки б писали, але я не маю щастя. Добре ще, якщо пан Чарнецький на старого не загнівається, що листа не віддав. Така це вже людська вдячність. Га! Не вперше мені це, ой не вперше. Інші на староствах сидять і салом, як кнури, обросли, а ти, старий, по-давньому тряси черевом на шкапі.
Тут махнув рукою пан Заглобa.
– Їхав людську вдячність шукати! І так, і так треба вмирати, але ще треба вітчизні любо послужити. Найкраща нагорода – добра компанія. Як людина раз на коня сяде, то з такими компанійцями, як ти і пан Міхал, на край світу їхати готовий. Така вже наша польська натура. Тільки б раз на коня сісти. Німець, француз, англієць або смаглявий іспанець відразу до очей скочить, а поляк вроджене терпіння маючи, багато стерпить, довго навіть такому шведові себе утискати дозволить, але коли куті меду переберуть, як лясне в писок, то такий шведик тричі ногами накриється. Бо завзяття ще є, а поки воно не загине, доти і Річ Посполита жити буде. Запам’ятай це собі, Янe.
І так довго ще просторікував пан Заглобa, бо дуже був собою задоволений, а коли таке траплялося, то бував дідуган велемовний над звичайну міру і мудрими сентенціями переповнений.
Розділ VI
Пан Чарнецький і справді навіть думати не мріяв про те, щоб пан коронний маршалок пішов під його командування. Хотів лише, щоб діяли разом, і побоювався, щоб через надмірні амбіції маршалка це не призвело до лихих наслідків, бо гордий магнат неодноразово хизувався перед своїми офіцерами, що має намір самостійно шведів бити й сам упорається. А якщо разом із паном Чарнецьким доб’ються перемоги, тоді всю славу припишуть останньому.
Мабуть, так і було б. Пан Чарнецький розумів поведінку маршалка і журився цим. Пославши в Пшеворськ листа, перечитував тепер удесяте його копію, бажаючи впевнитись, чи не написав чогось, що б такого дратівливого чоловіка образити могло.
Шкодував за деякі фрази, врешті-решт узагалі став картати себе, що цього листа написав. Тому сидів понурий у своїй штаб-квартирі, раз по раз до вікна підходив і споглядав на дорогу, чи часом його посланці не повертаються. Бачили його через вікно офіцери і губилися в здогадах, що з ним відбувається, бо глибоку зажуру бачили на чолі свого командувача.
– Погляньте, – звернувся пан Поляновський до пана Володийовськогo. – Нічого путнього не буде, бо в каштеляна обличчя плямами пішло, а це недобрий знак.
На обличчі пана Чарнецькогo залишилися численні сліди від віспи і в миті великого зворушення або неспокою воно вкривалося білими та темними цятками. Риси обличчя полководця і так були гострі, мав дуже високе чоло, на ньому похмурі брови Юпітера, орлиний ніс і погляд, який пронизував наскрізь. А коли до цього додавалися ще й ці відмітини, то ставав узагалі страшним. Козаки прозвали його свого часу рябим собакою, але заради справедливості варто зауважити, що більше був чоловік на рябого шуліку схожий, а коли, бувало, вів військо в атаку, а в нього за плечима розвівалася бурка, що нагадувала велетенські крила, то така схожість вражала і своїх, і ворогів.
Він викликав страх і в одних, і в других. У часи козацьких воєн навіть ватажки великих загонів втрачали голови, коли доводилося їм панові Чарнецькому протистояти. Сам Хмельницький його боявся, а особливо порад полководця королеві. Це вони спричинилися до жахливої поразки козаків під Берестечком. А слава його виросла головним чином після тієї битви, коли спільно з татарами пан Чарнецький промчав, як полум’я, степом, вщент винищував бунтівні ватаги, брав приступом міста, шанці, налітаючи зі швидкістю вихору з одного кінця України в інший.
З такою ж запеклою впертістю винищував він тепер шведів. «Чарнецький не розіб’є, а вкраде мені військо», – бідкався Карл-Ґустав. Однак самому панові Чарнецькому вже було нецікаво викрадати. Він вважав, що прийшов час для битви, але ще бракувало йому гармат і піхоти, без чого неможливо було чогось вагомішого домогтися. Тому воєначальник і прагнув об’єднатися з паном Любомирським, котрий, щоправда, також гармат малу кількість мав, зате вів із собою піхоту, що складалася з горян. Вони хоча й не достатньо навчені, проте не раз уже побували у борні й від біди їх можна було використати проти незрівнянних піхотних полків Карлa-Ґуставa.
Тепер пан Чарнецький почувався, як у лихоманці. Не зміг врешті-решт витримати в приміщенні, вийшов у сіни і помітивши панів Володийовськогo з Поляновським, спитав:
– Ще не видно делегатів?
– Мабуть, їм там рaдi, – припустив пан Міхал.
– Їм рaдi, але мені не раді, бо інакше пан маршалок своїх би з відповіддю прислав.
– Пане каштеляне, – зауважив пан Поляновський, котрий мав велику довіру у вождя, – немає чим журитися. Прийде пан маршалок – добре! Ні, то будемо по-старому чинити. Все одно тече кров із шведського горщика, а відомо, що коли горщик почне протікати, то все з нього витече.
Пан Чарнецький скривився:
– І з Речі Посполитої тече. Якщо тепер утечуть, то зміцніють, прийде їм підмога з Пруссії, і нагода буде втрачена!
Сказавши це, ударив рукою об полу від нетерплячки, аж тут почувся стукіт копит і басовитий спів пана Заглоби:
Пішла Каська до пекарні,А Стах їй: «Пусти, прегарна,Кохана!Бо сніг паде, вітер віє,Куди ж бідний я подіюсьДо рана?»– Хороший знак! Веселими повертаються! – озвався пан Поляновський.
Тим часом прибульці, побачивши каштеляна, позістрибували з кульбак, доручили коней пахолкoвi і жваво подалися на ґанок. Раптом пан Заглобa підкинув шапку вгору і, наслідуючи голос маршалка так влучно, що хто б його не бачив, міг би й помилитися, загукав:
– Хай живе пан Чарнецький, наш вождь! Каштелян спохмурнів і похапцем спитав:
– Є лист для мене?
– Немає, – відповів пан Заглобa, – але є щось краще. Маршалок із усім військом добровільно переходить під команду вашої гідності!
Пан Чарнецький пронизав його поглядом, відтак звернувся до пана Скшетуськогo, немовби хотів йому сказати: «Кажіть ви, бо той п’яний, як чіп!» Пан Заглобa справді був трохи напідпитку, але пан Скшетуський підтвердив його слова, тож здивування відбилося на обличчі каштеляна.
– Ходімо зі мною! – звелів він прибульцям. – Пане Поляновський, пане Володийовський, вас прошу також!
І всі зайшли до світлиці. Не встигли вони присісти, як пан Чарнецький поцікавився:
– Як він відреагував на мій лист?
– Ніяк, – відповів Заглобa. – А чому, це наприкінці моєї оповіді з’ясується, а тепер я incipiam8.
Тут він узявся розповідати, як усе відбулося, як маршалка до рішення, такого сприятливого, схилив. Пан Чарнецький глипав на нього здивовано щораз більше, пан Поляновський за голову хапався, а пан Міхал вусами ворушив.
– І чому я вас не знав раніше, як мені Бог милий? – не втримався каштелян. – Я власним вухам не вірю!
– Мене здавна Уліссом називають! – скромно зронив пан Заглобa.
– А де мій лист?
– Ось він!
– Вже вам мушу подарувати, що його не віддали. Бо це пройдисвіт, підкований на чотири ноги! Підканцлерові у вас навчитися б, як перемови провадити! Господи, та якби я був королем, то до Царгорода вас би послав.
– Тоді б тут сто тисяч турків стояло! – підтримав пан Міхал.
А пан Заглобa всміхнувся:
– Двісті, а не сто, щоб я так здоровий був!
– І нічого пан маршалок не помітив? – спитав знову Чарнецький.
– Він? Ковтав усе, що я йому до рота вкладав, як годований гусак галушки, лише йому слина текла й очі пеленою затягнуло. Я думав, що вибухне на радощах, як шведська граната. Цього чоловіка навіть до пекла лестощами можна завести.
– Тільки б це на шведах відбилося, тільки б відбилося, а маю надію, що так і буде! – зрадів пан Чарнецький. – А ви вмієте викручуватися, як лисиця, але вже з пана маршалка так не насміхайтеся, бо інший і цього не зробив би. Багато від нього залежить. Адже аж до самого Сандомирa ми підемо маєтками Любомирських і маршалок одним словом може всю околицю підняти, селянству наказати переправи руйнувати, мости палити, а харчі по лісах ховати. Будете мати заслугу, яку я до смерті вам не забуду, але і панові маршалкові мушу дякувати, бо вважаю, що не з одного марнославства так вчинив.
Тут він у долоні ляснув і гукнув пахолкові:
– Коня мені негайно!.. Куймо залізо, поки гаряче.
Після чого звернувся до полковників:
– Панове, всі зі мною, щоб супровід був представницький.
– Я також маю їхати? – перепитав пан Заглобa.
– Це ви збудували міст між мною і паном маршалком, тому правильно буде, щоб ви першим по ньому проїхали. Зрештою гадаю, що вас там гарно приймуть. Їдьмо, їдьмо, пане брате, бо інакше скажу, що ви хочете почату справу на половині дороги покинути.
– Нічого не поробиш! Мушу я лише пасок міцніше затягнути, щоб там порожньо не калатало. Бо вже мені і сил не дуже стає, хіба би я чимось підкріпився.
– А чим?
– Багато мені розповідали про каштелянські меди, яких не довелося мені ніколи скуштувати. А я хотів би нарешті знати, чи вони кращі, ніж у маршалка?
– Ну, то стременного по кухлику вип’ємо, а вже після повернення не будемо собі ні в чому відмовляти. Кілька глечиків знайдете також, пане, і в себе на квартирі.
Пообіцявши це, звелів пан каштелян подати кухлі та випили в міру, задля гумору та хорошого настрою, після чого на коней посідали і поїхали.
Маршалок прийняв пана Чарнецькогo з розпростертими обіймами, гостив, поїв і до ранку не відпустив. І того ж ранку об’єдналися обидва війська та йшли далі під командуванням пана Чарнецькогo. Біля Сеняви напали знову на шведів так завзято, що ар’єргард до ноги вирізали і напустили паніки на ряди головної армії. Лише на світанку відігнали нападників гармати. Під Лежайськом ще дужче наліг на ворога пан Чарнецький. Значні шведські сили загрузли в болотах, що утворилися після дощу та повені, вони й втрапили в польські руки. Дорога ставала для шведів щораз нещасливішою. Виснажені, зголоднілі та зморені сном полки ледве волочилися. Все більше жовнірів залишалося на дорозі. Знаходили їх настільки знедолених, що не хотіли вже ні їсти, ні пити, благали лише про смерть. Інші лягали й умирали на купині, ще іншим було вже все одно, і вони байдуже споглядали на польських вершників, які наближалися. Чужоземці, котрих чимало служило у шведському війську, стали вислизати з табору та переходити на бік пана Чарнецькогo. Лише незламний дух Карлa-Ґуставa втримував рештки згасаючих сил в усій армії.
Бо не лише за армією йшов ворог. Розмаїті партії з невідомими ватажками та селянські зграї постійно заступали зайдам дорогу. Ці загони, погано керовані і не дуже численні, не могли, щоправда, вдарити на супостата у відкритому бою, але стомлювали його смертельно. Бажаючи шведів переконати, що це татари прибули вже з допомогою, всі польські війська наслідували татарський клич. «Алла, алла» лунало і вдень, і вночі, навіть на хвилину не змовкаючи. Не міг шведський солдат навіть передихнути, рушниці хоч на мить у козли скласти. Не раз кільканадцятеро людей підіймало на ноги аж цілу армію. Коні падали десятками й їх негайно ж з’їдали, бо довіз провіанту був недоступним. Час від часу польські вершники знаходили люто понівечені шведські тіла, по яких миттєво впізнавали селянську руку. Більша частина сіл у клині між Сяном і Віслою належали панові маршалку та його родичам. Тому всі селяни, як один чоловік, у них повстали, а пан маршалок, не шкодуючи власних статків, оголосив, що той, хто за зброю візьметься, від податків буде звільнений. Як тільки ця звістка поширилася по землях, всі коси засадили сторчма і щодня стали зносити до табору шведські голови, аж пан маршалок був змушений цей звичай, як нехристиянський, заборонити.
Тоді взялися зносити рукавиці та рейтарські шпори. Шведи, доведені до відчаю, винищували всіх, хто їм під руку траплявся, і війна ставала щораз запеклішою. Трохи польського війська ще трималося шведів, але утримував їх лише страх. Дорогою до Лежайськa утекло їх багато, а ті, хто залишилися, таке сум’яття в таборі вчинили, що Карл-Ґустав наказав у самому Лежайську розстріляти кількох із товариства. Було це сигналом до загальної втечі, яку вчинили із шаблями в руках. Ніхто майже не залишився, а посилений пан Чарнецький наступав усе потужніше.
Пан маршалок дуже щиро йому допомагав. Мабуть, шляхетний бік його натури взяв таки гору, хоча б не надовго, над пихою та самозакоханістю, тому він не щадив ні праці, ні навіть життя, й особисто вів не раз хоругви, не давав оговтатися ворогові, а що добрий був із нього жовнір, то значні заслуги були за ним. Вони, долучені до пізніших, добру йому б забезпечили пам’ять у народі, якби не той безчесний заколот, який наприкінці своєї кар’єри підняв, аби реорганізації Речі Посполитої перешкодити.
Але зараз робив усе, щоб славу здобути і вкритися нею, як плащем. Із ним змагався пан Вітовський, каштелян сандомирський, старий і досвідчений жовнір. Він навіть із самим паном Чарнецьким мріяв рівнятися, але не склалося, бо йому Господь Бог у щасті відмовив.
Усі троє гнобили шведів щораз гірше. Аж дійшло до того, що піхотні та рейтарські полки, яким випало йти позаду в резерві, були такі перелякані, що переполох вчинявся серед них із будь-якого приводу. Тоді Карл-Ґустав особисто вирішив очолити ар’єргард, щоб своєю присутністю дух підіймати.
Але через це він мало життям не поплатився. Сталося якось, що маючи при собі полк лейб-гвардії, найбоєздатніший з усіх полків, бо жовнірів до нього з усього скандинавського народу набирали, зупинився король для відпочинку в селі Руднику. Пообідавши там у ксьондза, вирішив трохи перепочити, бо попередньої ночі й повіки не склепив. Лейб-гвардійці оточили будинок, аби за королівською безпекою наглядати. Тим часом юний пахолок священика поміж коней вислизнув крадькома із села і, діставшись до табуна, що пасся на лузі, скочив на лошака і помчав до пана Чарнецькогo.
Той перебував за дві милі від дороги, але авангард, що складався з полку князя Дмитра Вишневецького, йшов із паном поручиком Шандаровським на чолі не далі як за півмилі до шведів. Пан Шандаровський саме балакав із Рохом Ковальським, котрий із наказами від каштеляна приїхав, коли враз обоє побачили підлітка, котрий нісся на коні.
– Що це за дідько так мчить? – задивився пан Шандаровський. – Та ще й на лошаті?
– Сільський хлопець, – пояснив пан Ковальський.
Тим часом пахолок домчав до кавалерійських рядів і зупинився лише тоді, коли лоша, налякане виглядом коней і людей, стало дибки та зарило копитами землю. Пахолок зістрибнув і, тримаючи його за гриву, схилився перед панами лицарями.
– А що скажеш? – спитав, наблизившись, пан Шандаровський.
– Шведи в нас, у садибі священика! Подейкують, що й сам король із ними! – видихнув пахолок із сяючими очима.
– А багато їх?
– Не більше ніж двісті коней.
Тут і панові Шандаровському засвітилися очі. Але він боявся засідки, тому поглянув грізно на хлопця та поцікавився:
– Хто тебе прислав?
– Чи мене хтось має присилати? Я сам на лошака, що пасся на лузі, стрибнув, ледве не скотився і шапку загубив. Добре, що мене, стерво, не побачили!
Правда струменіла зі засмаглого обличчя пахолка й охоту він мав, либонь, велику на шведів, бо його щоки палали і стояв перед офіцерами, тримаючи однією рукою за гриву жеребця, зі скуйовдженим волоссям, розхристаною сорочкою на грудях, дихаючи часто.
– А де решта шведського війська? – спитав хорунжий.
– Ще на світанку їх перекинули стільки, що й полічити не змогли, але вони пішли далі, залишилася лише кавалерія. А один спить у добродія, кажуть, що король.