– Будуть вони танцювати, хай лише пан маршалок Любомирський пiдiйде зi своiм вiйськом, яке п’ять тисяч налiчуе.
– Та щось його не видно, – зронив пан Володийовський.
– Приiхало сьогоднi трохи пiдгiрськоi шляхти, – озвався пан Заглобa. – Вони запевняють, що великими та швидкими дорогами вiн iде, але чи захоче з нами з’еднатися, чи на свою руку воювати, то вже iнша рiч!
– А це чому ж? – поцiкавився пан Чарнецький, кидаючи на пана Заглобу швидкий погляд.
– Бо це чоловiк надзвичайно амбiцiйний i слави спраглий. Я знаю його багато рокiв i був його довiреною особою. Познайомився з ним, коли ще був молодим паничем, при дворi кракiвського каштеляна Станiслава. Фехтування у французiв та iталiйцiв навчався i дуже вже на мене розсердився, коли я йому сказав, що це телепнi i жоден iз них менi не рiвня. Ми заклались, i я iх сiмох одного за одним розбив. Надалi вiн у мене вчився не лише фехтування, а й военного мистецтва. Почуття гумору йому вiд природи бракуе, вiн тупуватий трохи, але все, що вмiе, то це вiд мене.
– То ви такий майстер? – не повiрив пан Поляновський.
– Exemplum: пан Володийовський, другий мiй учень. З цього я маю справжню втiху.
– А це правда, що ви Свено зарубали?
– Свено? Отакоi. Якби таке комусь iз вас трапилося, то мав би все життя, що патякати, ще б сусiдiв запрошував, щоб iм за нагоди все розповiсти, але менi про таке байдуже, бо якби я хотiв прославитися, то мiг би такими свенaми дорогу до самого Сандомирa вимостити. Гадаете, не змiг би? Хай скажуть тi, хто мене знае.
– Дядько змiг би! – пiдтвердив Рох Ковальський.
Пан Чарнецький не чув закiнчення цiеi балачки, бо дуже над словами пана Заглоби замислився. Знав i вiн про амбiцii пана Любомирського, тому не сумнiвався, що той або захоче йому свою волю накинути, або самостiйно дiятиме, хоч би це навiть шкоду Речi Посполитiй завдало б.
Тому суворе його обличчя спохмурнiло, i став военачальник бороду свою скубати.
– Ого! – шепнув Яновi Скшетуському пан Заглобa. – Щось там пан Чарнецький гiрке гризе, бо його обличчя схожим на орлине зробилося, зараз так когось i клюне.
Утiм пан Чарнецький озвався:
– Треба, щоб хтось iз вас iз листом вiд мене до пана Любомирського поiхав.
– Я його знайомий, тому викликаюся, – запропонував Ян Скшетуський.
– Гаразд, – погодився вождь, – чим знаменитiший, тим краще.
Пан Заглобa звернувся до пана Володийовськогo i знову прошепотiв:
– Вже i крiзь нiс промовляе, це ознака великого збудження. Пан Чарнецький насправдi мав срiбне пiднебiння, бо його власне куля багато рокiв тому пiд Бушею вибила. Тому коли вiн був зворушений, розгнiваний i неспокiйний, то завжди промовляв рiзким i деренчливим голосом.
Тепер вiн звернувся до пана Заглоби:
– А може, й ви з паном Скшетуським поiхали б?
– Охоче, – погодився пан Заглобa. – Якщо я чогось не доб’юся, то нiхто не доб’еться. Врештi до такого великородного шляхтича вдвох буде солiднiше.
Пан Чарнецький стулив губи, скубонув бороду i промовив немовби сам до себе:
– Великородний! Великородний!
– Цього нiхто пановi Любомирському не забере, – зауважив пан Заглобa.
А пан Чарнецький брови насупив:
– Рiч Посполита й сама велика, а родiв вiдповiдно до неi немае великих, малi лише, i бодай би земля поглинула тих, хто про це забувае!
Замовкли всi на таку сильну промову, пiсля якоi пан Заглобa помовчав i сказав:
– Вiдповiдно до всiеi Речi Посполитоi, звiсно!
– Я також не iз солi вирiс, i не з рiллi, лише з того, що менi болить, – oзвaвся пан Чарнецький. – А бiль цей залишили менi козаки, котрi ось рота прострелили. А тепер болить менi швед, i тепер або я цю болячку здолаю, або вона мене, в чому допоможи менi, Боже!
– І ми допоможемо кров’ю нашою! – пiдтримав пан Поляновський.
Пан Чарнецький ще пережовував якийсь час гiркоту, яка пiднялася йому в серцi вiд думки, що амбiцii пана маршалка можуть йому в порятунку вiтчизни нашкодити, врештi-решт заспокоiвся i промовив:
– Треба листа писати. Прошу, панове, за мною.
Ян Скшетуський i пан Заглобa пiшли за ним, а через пiвгодини сiли на коней i поiхали зворотною дорогою до Радимна, бо були звiстки, що саме там зупинився пан маршалок iз вiйськом.
– Янe, – озвався пан Заглобa, мацаючи калитку, в якiй вiз лист пана Чарнецькогo, – зроби менi милiсть i дозволь менi самому балакати з маршалком.
– А батько справдi його знав i фехтування навчав?
– Та… так лише говорилося, щоб пара в ротi зiгрiлася i щоб язик не розм’як, що вiд тривалого мовчання статися може. Нi я його не знав, нi фехтування не навчав. Бо я що – не мав нiчого кращого до роботи, нiж бути iнструктором i навчати пана маршалка, як на заднiх лапках ходити? Але це байдуже. Я й так знаю те, що люди про нього балакають, i вмiю його замiсити, як куховарка галушки. Лише про одне тебе ще прошу: не кажи, що я маю листа вiд пана Чарнецькогo, i не згадуй навiть про нього, поки я сам його не вiддам.
– Як же так? Я маю завдання, з яким мене послали, не виконати?! У життi менi такого не сталося i не станеться. Так бути не може! Хоч би пан Чарнецький i пробачив, я не зроблю такого за жоднi скарби!
– То я витягну шаблю й путову кiстку твоему коневi пiдрiжу, щоб за мною не встиг. Ти бачив колись, аби я схибив у тому, що власною довбешкою замислив? Кажи! Чи хоча б раз щось погане вийшло вiд фортелiв Заглоби? Погано вийшло пановi Мiхалу? А твоiй Гальшцi? І згадай, як я вас iз рук Радзивiллa вирвав? Кажу ж тобi, що вiд цього листа може бути бiльше лиха, нiж добра, бо пан каштелян писав його такий збуджений, що три пера зламав. Врештi, сам iз ним побалакаеш, якщо моi задумки не спрацюють. Слово даю, що сам тодi його вiддам, але не ранiше.
– Тiльки б я мiг його вiддати, байдуже коли.
– Про бiльше й не прошу! Гайда тепер, бо дорога перед нами не близька!
Помчали конi i пустилися вчвал. Але не мали потреби iхати довго, бо переднi маршальськi чати минули вже не лише Радимно, а й Ярослав, i вiн сам уже перебував у Ярославi та стояв на давнiй квартирi шведського короля.
Знайшли магната за oбiдом iз найвищими офiцерами. Але коли доповiли, то пан Любомирський наказав прийняти iх негайно, бо iхнi прiзвища знав, адже свого часу наробили чимало галасу в усiй Речi Посполитiй.
Погляди всiх присутнiх звернулися на прибульцiв, коли тi увiйшли. Споглядали з неабияким подивом i цiкавiстю на пана Скшетуськогo, маршалок же, привiтавши iх вдячно, зараз же спитав:
– Чи це того славного лицаря я маю перед собою, котрий листи з осадженого Збаража королевi привiз?
– Це я прокрався, – пiдтвердив пан Ян.
– Дай же менi, Господи, таких офiцерiв якнайбiльше! Нi в чому iншому так пановi Чарнецькому не заздрю, бо зрештою знаю, що i моi малi заслуги в людськiй пам’ятi не згинуть.
– А я Заглобa! – назвався лiтнiй лицар, випинаючи груди.
Тут вiн повiв оком по зiбранню. Але маршалок, котрий кожного хотiв собi узяти, зараз же вигукнув:
– Хто ж не знае про чоловiка, котрий Бурлая, ватажка варварiв, зарубав, i котрий вiйсько Радзивiлла збунтував.
