Я почув, нiби крiзь сон, м’який, глибокий голос Лу:
– О Ти! Шалений вире пристрастi, всмоктаний устами сонця! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!»
Усе змiнилося – я розумiв, про що вона спiвае, я був частинкою цього. На одну коротку мить я зрозумiв причину своеi недавньоi депресii. Це було мое вiдчуття власноi неповноцiнностi перед нею! Тепер я був ii партнером, чоловiком i повелителем!
Я пiдвiвся, щоб обхопити ii стан, та вона вихором промчала по пiдлозi клубу, наче осiннiй листок перед бурею. Я зловив швидкий погляд очей Гретель Вебстер. Я побачив у них трiумфальний блиск злого помислу; i на мить вона, Лу, кокаiн i я сплелися у складну, заплутану мiшанину руйнiвноi затii.
Та мое фiзичне тiло вже пiднiмалося догори. Це була стара добра дика веселiсть, що наповнюе тебе, коли ясного погожого ранку починаеш вiдриватися вiд землi й злiтаеш у небо. Якимсь незрозумiлим чином я опинився посерединi танцювальноi зали, та нiг пiд собою не чув вiд захоплення. Лу обернулася. Яскраво-червоний обрис ii уст, точно як захiд сонця, який я спостерiгав над Бельгiею, над звивистою береговою лiнiею, над слабкою блакитною мiстичною кривою моря i неба; з думкою в головi, що б’еться в унiсон з моiм схвильованим ритмом серця. Цього разу ми цiлили в арсенал зброi i не схибили. Я сам був цим складом боеприпасiв i вибухнув. Я був убивцею i убитим! І тодi я побачив Лу, що пливе по небу на зустрiч зi мною.
– О Ти! Вершнику – провiснику Сонця, що пришпорюе закривавленi боки вiтру! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Ми впали в обiйми одне одного з неминучiстю гравiтацii. Нас було тiльки двое у цiлому Всесвiтi – вона i я. Єдина сила, що iснувала у Всесвiтi, – це сила тяжiння мiж нами. Вона з’еднала та закрутила нас у вихор.
Ми кружляли по всiй танцювальнiй залi; але, звичайно, це не була танцювальна зала, не було нiякого клубу, не було взагалi нiчого, окрiм божевiльного вiдчуття, що ти е усiм i приймаеш це все. Ти був вiчним вихором Всесвiту. Втомитися вiд цього було неможливо: твоеi енергii було рiвно стiльки, скiльки потрiбно.
– О Ти! Танцiвнице, що золотими перстами розплiтае зоряне волосся ночi! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Тендiтне гнучке тiло Лу лежало на моiй руцi. Це звучить безглуздо, але вона була невагомою, наче тоненький плащик. Їi голова вiдкинута назад, намотанi пасма волосся розпустилися.
Раптом оркестр зупинився. На якусь мить я пережив просто непередавану агонiю. Це було схоже на повне винищення. Мене охопила страшенна вiдраза до усього оточення. Немов у шаленому поспiху зробити щось життево важливе, перш нiж ти помреш, я прошепотiв кiлька слiв про те, що «я не можу бiльше перебувати в цьому жахливому мiсцi анi секунди»:
– Нам потрiбне свiже повiтря.
Вона не вiдповiла нi «так», нi «нi». Здавалося, звертаючись до неi, я лише марно витрачав слова.
– О Ти! Солодкий спiве рiки Любовi, що виводить трелi крiзь дрiбнi камiнцi ущелини Життя! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Їi голос перейшов на слабке прозоре шепотiння. Ми опинилися на вулицi. Охоронець клубу зупинив таксi. І нарештi я обiрвав ii пiсню. Моi уста прилинули до ii уст. Ми iхали колiсницею Сонця на аренi Всесвiту. Ми не знали, куди iдемо, i нам було байдуже. Ми зовсiм втратили почуття часу. Цiла низка рiзних вiдчуттiв змiнювали одне одного; але ти не мав над ними контролю. Це було так, нiби твiй бiологiчний годинник раптово здурiв.
У мене не було мiрила часу, але, суб’ективно кажучи, його мало минути доволi багато, перш нiж нашi уста роз’едналися, оскiльки коли це сталося, я побачив, що ми дуже далеко вiд клубу.
Вперше вона заговорила до мене. В ii голосi бринiла темна, бездонна глибина буття. Вона пройняла кожну клiтинку мого тiла. І ось що це були за слова:
– Твiй поцiлунок гiркий вiд кокаiну.
Для того, хто немае вiдповiдного досвiду, передати значення того, що вона сказала просто неможливо.
Це був киплячий котел злоби, що раптово википiв через край. Їi голос бринiв, переповнений якоюсь пекельною радiстю. Вiн викликав у менi шал чоловiчоi енергii. Як озвiрiлий, я схопив ii руками ще сильнiше. В очах потемнiло. Я бiльше нiчого не сприймав. Важко навiть сказати, що я вiдчував. Я був самим Вiдчуттям! Я був можливостями Вiдчуття, реалiзованими до найвищоi межi. І все ж водночас мое тiло автоматично продовжувало займатися своiми власними справами.
Вона тiкала вiд мене. Їi обличчя ухилялося вiд мого.
– О Ти! Сп’янiлий вiд грози подиху вiтрiв, що задихаеться в надрах гiр! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Їi душа виплакувала свою пiсню з дивною iнтенсивнiстю. Вмить я зрозумiв, що це був шлях опору. Вона намагалася переконати себе, що вона – космiчна сила, що вона – зовсiм не жiнка, що чоловiк для неi немае жодного значення. Вона вiдчайдушно боролася зi мною, вислизаючи, як змiя, з моiх обiйм. Звичайно, це все було в таксi – але тодi я про це не знав i навiть зараз не дуже у цьому впевнений.
– Боже! – розлючено сказав я собi: – Якби я хотiв знову понюхати цього Снiгу. Я б показав iй!
У цю мить вона вiдштовхнула мене, наче пiр’iнку. Раптом менi стало вже не так добре. Досить непередбачувано я дуже знесилився i, не без здивування, зауважив, що витрушую невеличку купку кокаiну з десятиграмовоi пляшечки, що була пiд рукою, у кишенi моiх штанiв, i вдихаю ii у нiздрi з жадiбною насолодою.
Навiть не питайте мене, як вона туди потрапила. Пiдозрюю, це якось зробила Гретель Вебстер. Моя порожня пам’ять не мала на це вiдповiдi. Це одна з тих цiкавих речей, що робить кокаiн. Нiколи не знаеш, який сюрприз вiн тобi приготував.
Менi згадався один американський професор, який хвалився своею першокласною пам’яттю, яка, правда, мала один-однiсiнький недолiк – вона була ненадiйною.
Також не можу вам сказати, чи це свiжа порцiя наркотику збiльшила моi сили, чи Лу просто втомилася дражнити мене, але вже за власним бажанням вона звинулася у моi обiйми, ii руки й уста сильно притулилися до мого серця. І знову скажу трiшки поетично – так воно сприймаеться – ритм виникае природно – усе одна велика гармонiя. Сфальшувати тут неможливо. Голос Лу, здаеться, долинав з величезноi вiддалi, глибоким, низьким, понурим спiвом:
– О Ти! Тихий стогоне зомлiлих дiв, що завороженi риданнями Любовi! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Це сталося – нашi двигуни вперше почали працювати разом! Усi несправностi щезли. Не залишилось нiчого, крiм потужного ритму двох моторiв, що набирають обертiв.
Знаете, як це, коли ти летиш у лiтаку – i попереду бачиш лише цятку. Ти не можеш розрiзнити, чи це наближаеться твiй братчик Фрiц, щоб розстрiляти тебе, чи один зi своiх, чи лiтак союзникiв. Але ти можеш вiдрiзнити ворога вiд бойового побратима за стукотом двигуна. Тож ти починаеш сприймати певний ритм як дружнiй – iнший як ворожий.
Так-от, Лу i я летiли разом поза межами вiчностi, крилом до крила; ii низький монотонний гул в унiсон з моiм нестримним гуркотом.
Подiбнi речi стаються поза межами часу i простору. Зовсiм неправильно було б сказати, що те, що сталося в таксi, насправдi мало якийсь початок або кiнець. Сталося так, що нашу увагу вiд одвiчноi iстини, вiд цього освячення союзу наших душ, вiдвернув водiй, який зупинив таксi й вiдчинив дверi.
– Ось ми i приiхали, сер, – сказав вiн iз глумливою усмiшкою.
Сер Пiтер Пендрагон i Лу Лейлгем повернулися до реальностi. Пристойнiсть перш за все!
Завдяки потрясiнню пригода глибоко в’iлася в мою пам’ять. Я дуже чiтко пам’ятаю, як розплатився з водiем, а далi наче корова язиком злизала. Як ми опинилися там, де ми опинилися? Хто дав чоловiковi цю адресу i де ми взагалi?
Можу лише зробити припущення, що свiдомо чи несвiдомо це зробила Лу, оскiльки вона, зовсiм не нiяковiючи, дзвонила в якiсь дверi. Нам одразу вiдчинили. Темно-червоне свiтло просто лавиною вилилося на мене з простороi студii.
У повiтря злетiв чистий i високий голос Лу:
– О Ти! Багряний драконе полум’я, обплутаний, мов муха павутиною! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Почуття вiдрази пройняло мене, як бискавка. У дверях, в обiймах Лу, стояла висока чорна зловiсна постать царя Лама.
– Я знала, що ви не будете проти, якщо ми заскочимо, незважаючи на пiзнiй час, – якраз казала вона.
Куди простiше було просто мовчки погодитися i, можливо, додати якусь загальноприйняту фразу. Та замiсть цього вiн промовив наче з папського престолу:
«Четверо ворiт ведуть в один палац; пiдлога палацу з чистого срiбла i золота; там лазурит i яшма; та усi вишуканi аромати; жасмин, троянда та символи смертi. Нехай заходить по черзi або вiдразу в усi четверо ворiт; нехай ступае на пiдлогу палацу».
Я був украй розлючений. Для чого завжди поводитися, як нахаба чи клоун? Та менi нiчого не залишалося, окрiм як прийняти ситуацiю i чемно увiйти.
Вiн офiцiйно потис менi руку, хоча й сильнiше, нiж це прийнято в Англii мiж добре вихованими незнайомцями. І при цьому вiн дивився менi просто в очi. Його жахливий непроникний погляд буквально пропалив наскрiзну дiру в моiй головi. Втiм, слова зовсiм не вiдповiдали його дiям.
– Як там казав поет? – зарозумiло сказав вiн. – Веселого роду – любить кокс, як воду, – чи щось таке, сер Пiтер?
Як у бiса вiн дiзнався, що я вживав?
– Той, хто забагато знае, далеко не зайде, – роздратовано сказав хтось у моiй головi. Але ще хтось вiдразу непомiтно йому вiдповiв:
– Це пояснюе стару iстину – мученикiв свiт завжди робить з першовiдкривачiв.
Менi стало правду кажучи, трохи соромно, але Лам заспокоiв мене. Вiн указав рукою в бiк величезного крiсла з перською оббивкою. Дав менi цигарку i припалив ii. Потiм налив у здоровенний гнутий келих Бенедиктину i поставив його на невеличкий столик бiля мене. Ця невимушена гостиннiсть менi однаково не подобалася, як i все решта. Було таке незручне вiдчуття, нiби я – марiонетка в його руках.
