Персонажi репрезентують основнi тогочаснi суспiльнi сили – це i виразник пролетарськоi iдеологii Ілько Юга, i керiвник украiнськоi пiдпiльноi органiзацii «Золота булава» Марина, i ii батько Ступай-Ступаненко, наiвний патрiотичний мрiйник, для якого Украiна – iкона, котрий навiть Бетховена приймав за украiнця i загинув невiдомо вiд чиеi кулi. Це i вiдвертий росiйський шовiнiст Пероцький зi своiми синами-бiлогвардiйцями Андре та Жоржем… Конфлiкти мiж ними прочитуються вiдразу в кiлькох рамках узагальнення, сплiтаються в один трагiчний акорд, який водночас виявляеться вертепом…
Шалена iдеологiчна критика, що розпочалася невдовзi пiсля того, як прем’ера п’еси вiдбулася в московському Камерному театрi О. Таiрова i ii стали називати «найкращою п’есою тих лiт», змусила М. Кулiша вдатися до iнакомовлення: наступний твiр драматурга «Маклена Граса» (1932) був замаскований пiд сцени визвольноi боротьби польського народу проти режиму Пiлсудського. Але i в нiй на бароковiй сценi вiдбувалися «вселенськi» подii, в яких легко вiдчитувалися украiнськi реалii. Так само розгорталося похмуре вертепне дiйство утопii, яка перемелювала людськi долi, залишаючи по собi випалений слiд. Фiлософ i музика Ігнацiй Падур, що мешкае в собачiй будцi, бо не мае житла, гостро коментуе подii епохи «новiтнього Хама», зловiснi експерименти над людиною, називаючи соцiалiстичну утопiю «другою пiсля християнства свiтовою iлюзiею».
Зрозумiло, незважаючи на езопiвське маскування основного спрямування i глядацький успiх перших вистав, п’еса зазнала нищiвноi критики. Це вже була не художня критика, а полiтичне цькування автора, який занадто близько пiдiйшов до розумiння сутi подiй i насмiлився висловити це у творах. Не забарилася й розправа – фiзичне знищення письменника й вилучення його творiв i навiть згадок про них iз iсторii лiтератури.
* * *
Творчiсть Миколи Кулiша мае низку питомо авторських стильових ознак, якi в силу видатного обдаровання письменника ставали ознаками украiнськоi драматургii. Чи не найважливiша серед них – «народнiсть». Беремо це визначення в лапки, оскiльки змiст його потребуе прояснень. Передусiм тому, що в художнiй практицi радянського перiоду, починаючи з 1930-х рокiв, вiн набувае значення, доволi далекого вiд попереднiх десятилiть, стае поняттям не стiльки художнiм, як iдеологiчним i полiтичним, здобуваючи цiлком однозначне «партiйне» дешифрування. Для украiнськоi «народницькоi школи» ХІХ ст. це поняття – питомо художне, гуманiстичне, прямо пов’язане з найвищими естетичними цiлями мистецтва. Мабуть, заперечення «народництва» в модернiстськiй лiтературi початку ХХ ст. було найменшою мiрою спрямоване проти цiеi концептуальноi засади, стосуючись передусiм художньоi вичерпаностi «побутописання», «простонародностi», «доступностi» й iнших, в основному другорядних, мистецьких атрибутiв школи. Творчiсть М. Кулiша стала мостом мiж народницькою традицiею корифеiв украiнського театру i модернiзмом не в останню чергу саме завдяки акцентованiй народностi.
Проте це поняття в лiтературi ХІХ ст. мало й iнший змiст, проти котрого справдi виступав модернiзм. Ідеться про основний концепт класичного реалiзму – уявлення про народ як основну рушiйну силу, творця iсторii, – який в основних рисах властивий усiм представникам украiнськоi «народницькоi школи» – вiд Квiтки-Основ’яненка до Панаса Мирного й Нечуя-Левицького. Найпослiдовнiше це уявлення було втiлене в художнiй концепцii Л. Толстого, яка протягом 1920-х рокiв зазнала вiдчутних трансформацiй i повернулася в новiй полiтизованiй якостi в лiтературу 1930-х рокiв. «Лозунг «дайош червоного Льва Толстого» реалiзувався, – пише М. Чудакова й додае: – …Подiбно до того, як вiд толстовства виявився можливим i навiть коротким шлях до бiльшовизму, iдея переробки, перековки людини, «оновлення» всiеi ii iстоти пiд впливом подiй народного життя, яка стала в 30-тi роки неодмiнною частиною iдеологiчно-сюжетного кiстяка романноi оповiдi, також природним чином знаходила оповiдну опору в романах Толстого (звичайно, спрощуючи зображений Толстим шлях героя до примiтивноi схеми)»[40 - Чудакова М. Сквозь звезды к терниям: Смена литературных циклов // Новый мир. – 1990. – № 4. – С. 251.]. Це спостереження справедливе не лише щодо лiтератури: концепцiя «народностi» у 1930-х роках стае однiею з визначальних рис новоi суспiльноi мiфологii. Основний концепт програми «народницькоi школи» був використаний у новiй культурнiй ситуацii i став гарантом тривкостi новiтньоi утопii. «Народнiсть» була взята з попередньоi мистецькоi традицii й пристосована до новоi ситуацii, повернувшись у лiтературу в жорсткому iдеологiчному опрацюваннi.
Украiнська лiтература протягом 1920-х рокiв розвиваеться в напрямку до формування модерного нацiонального стилю (а точнiше – нацiональних стилiв, бо лише за умови вiльноi конкуренцii мiж декiлькома стилями можливе iснування повноцiнного явища, яке в лiтературознавствi одержало назву «нацiональний стиль»). Цей процес означений дiею двох домiнантних тенденцiй: з одного боку, до формування «елiтарного», «олiмпiйського» лiтературного напряму, освоення актуальних явищ европейського модернiзму, а з другого боку – до створення «масовоi» лiтератури, розвитку певних компонентiв народницькоi, «просвiтянськоi» традицii, зорiентованих на масового читача. Перша з них представлена дiяльнiстю письменникiв-неокласикiв, «ланкiвцiв», членiв ВАПЛІТЕ, друга найяскравiше виявилася в художнiй практицi «Плуга».
Лiтературний процес 1920-х рокiв пройшов лише двi природнi фази структурування: пiдготовку й первинну органiзацiю стихiйних письменницьких пошукiв, яка привела до виникнення низки рiзноспрямованих лiтературних угруповань, здатних охопити бiльшiсть художньо-стильових тенденцiй i надати iм структурного оформлення, позбавити стихiйностi, органiзувати. Третя фаза розбудови лiтературного процесу, яка повинна була централiзувати його довкола iдейно-стильових домiнант, народжених у вiльнiй творчiй конкуренцii, вiдбулася всупереч внутрiшнiй логiцi розвитку: через насильне насадження штучноi iмперськоi концепцii iерархiчноi едностi лiтератури. Природнi гуманiстичнi орiентири розвитку нацiональноi культури було пiдмiнено соцiально-класовою утопiею, а повнокровне розмаiття лiтературних органiзацiй – единою Спiлкою письменникiв СРСР, у якiй украiнськiй лiтературi вiдводилася роль провiнцiйноi фiлii.
У драматургii творчiсть М. Кулiша е явищем унiкальним i синтетичним, вона окреслюе становлення украiнського модерного стилю. Історичнi умови фатально перешкодили визнанню й утвердженню письменника у ролi «законодавця» в цiй галузi, через те й дальший розвиток украiнськоi драми пiшов iншим шляхом: до класових псевдоцiнностей i нiвелювання нацiональних прiоритетiв. Гуманiстичнi вартостi були пiдмiненi в нiй класовим Абсолютом, а високi гуманiстичнi iдеали – соцiальним стандартом. Водночас залишаеться цiлiсна й довершена драматургiчна система фундатора нового украiнського театру Миколи Кулiша, вона повертаеться в украiнське культурне життя не лише окремими творами, а в усьому своему креативному огромi, i вiд ii прочитання сьогоднi залежить дальший розвиток не лише театру, а й усе культурне прямування Украiни.
Творчiсть Миколи Кулiша пiсля його насильницькоi смертi в концтаборах була на довгi десятилiття вилучена з культурного процесу, стала однiею з найчорнiших «бiлих плям» в украiнськiй лiтературi. Та iсторiя мае своi закони.
…Час невблаганний. Без слiду тонуть у ньому дрiбницi й метушня, згасае шум i галас. Безлiч великих i малих подiй даленiють, проходять нескiнченною низкою зайнятi своiми справами люди, i на сценi лишаються тiльки могутнi постатi великих. Вони i творять культуру народу, промовляючи свое слово у драмi iсторii, режисером якоi е вiчнiсть…
Андрiй Кравченко
97
П’еса на чотири дii
Дiйовi люди
незаможнi:
Смик Сергiй, голова сiльради
Панько, секретар
Копистка
Мусiй
Параска, його жiнка
Стоножка Іван
Ганна, його жiнка
Вася, його син
Дiд Юхим, 105 рокiв
багатii:
Гиря Гнат
Лизя, його дочка
Годований
Дiд з цiпком
Черницi з монастиря
Ларивон, глухонiмий
Гирин наймит i сторож при церквi
Орина, старчиха
Дiя перша
1
Запалила Ганна у печi. Стала, схилилась на комин, сумуе:
– Отакого наробили, що й варити нiчого. Слобо?да!..
А на лавi край вiконця син Вася вчив грамоти сусiду Мусiя Копистку:
– Та не так, дядю Мусiю, не так. Не о-си-а, а о-с-а, оса… Протягом треба – ооссаа… Копистка. Ооссиа…
Ганна. Та киньте свое читання! В печiнках уже сидить. Чуете, чи вже позакладало?
Копистка. Тр-р, мамашо!..
Ганна. Люди смiються…
Копистка. Бо дурнi.
Ганна. Годi, розумний!
Копистка. І ти, мамашо, дурна.
Ганна. Наробили слободи…
Копистка. Дурна, як отой рогач… Ти чула, що казав Ленiн? Тодi свiт новий настане, як ми з тобою рихметики вивчимось…
Ганна. Хай вона тобi сказиться!
Копистка. Рихметики й усякоi полiтики вивчимось, а тодi зладнаемо тобi таку пiч, що сама варитиме, сама й пектиме…
