Не пiдводячись iз пiску, я повернувся i глянув у той бiк. До нас iшов помiж горбами ясноокий юнак у чудовому свiтло-коричневому костюмi, в таких же рукавичках i капелюсi, з трояндою в петлицi i з усмiшкою на обличчi, яка могла б викликати у вiдповiдь усмiшку навiть у Тремтливих пiскiв. Перш нiж я встиг пiдвестись на ноги, вiн стрибнув на пiсок бiля мене, кинувся менi, за iноземним звичаем, на шию i так мiцно обiйняв, що з мене мало дух не вилетiв.
– Милий, старенький Беттередж, – сказав вiн, – я винен вам сiм шилiнгiв i шiсть пенсiв. Тепер ви пiзнаете, хто я?
Ой лишенько! Це ж був мiстер Френклiн Блек, який приiхав на добрих чотири години ранiше, нiж ми сподiвались!
Не встиг я промовити й слова, як побачив, що мiстер Френклiн iз здивуванням дивиться на Розанну. Стежачи за поглядом його очей, я теж глянув на дiвчину; вона ще бiльше зашарiлася, можливо, тому, що зустрiлась очима з поглядом мiстера Френклiна, повернулася i раптом пiшла вiд нас у замiшаннi, цiлком незрозумiлому для мене, не вклонившись молодому джентльменовi i не сказавши менi нi слова. Це зовсiм було не схоже на неi: досi вона була найбiльш ввiчлива i пристойна служниця.
– Що за дивачка! – сказав мiстер Френклiн. – Хотiв би я знати, що дивного знайшла вона в менi?
– Думаю, сер, – вiдповiв я, кепкуючи з континентального виховання нашого молодого джентльмена, – ii здивував ваш закордонний лоск.
Я навiв тут недбале запитання мiстера Френклiна i мою безглузду вiдповiдь – на втiху та заохочення всiм дурням, – бо я примiтив: для обмежених людей великою втiхою е свiдомiсть того, що й той, хто розумнiший за них, iнодi робить не краще, нiж вони. Нi мiстеровi Френклiну з його чудовим закордонним вихованням, нi менi в моi роки, з моею досвiдченiстю i природним розумом, не спало на думку, що означало незрозумiле збентеження Розанни Спiрман. Ми облишили думати про бiдолаху, ледве зник за пiщаними горбами ii сiрий плащ. Ну, то що ж, запитаете ви цiлком природно. Читайте, добрий друже, терпляче, i, можливо, ви пожалiете Розанну Спiрман так само, як пожалiв ii я, коли взнав усю правду.
Роздiл V
Коли ми залишилися самi, я перш за все зробив третю спробу пiдвестися з пiску. Мiстер Френклiн спинив мене.
– У цьому страшному мiсцi е одна перевага, – сказав вiн, – ми тут самi. Не вставайте, Беттередж, я маю вам щось сказати.
Поки вiн говорив, я дививсь на нього й намагався знайти схожiсть iз хлопчиком, якого пам’ятав, у чоловiковi, що був передi мною. Вiн збив мене з пантелику. Хоч як я вдивлявся, але не мiг побачити рум’яних щiчок хлопчика, як не змiг би побачити на ньому i його охайноi дитячоi курточки. Колiр обличчя мiстера Френклiна став блiдим, а нижня частина обличчя вкрилася, на мiй превеликий подив i розчарування, кучерявою каштановою борiдкою й вусами. Його жвава розв’язнiсть була дуже приемна i приваблива – я з цим згоден, – але вона не могла зрiвнятися з колишньою невимушенiстю його поводження. Що ще гiрше, вiн обiцяв зробитись високим i не додержав обiцянки: був витончений, стрункий i добре складений, але нi на крихiтку не вищий середнього зросту. Одне слово, вiн цiлком обманув моi сподiвання. Роки не залишили в ньому нiчого колишнього, крiм ясного, прямого погляду очей. У цьому я знову впiзнав нашого милого хлопчика i на цьому закiнчив своi дослiдження.
– Ласкаво просимо в рiдне мiстечко, мiстере Френклiн, – сказав я. – Тим приемнiше бачити вас, що ви приiхали кiлькома годинами ранiше, нiж ми чекали.
– У мене була причина приiхати ранiше, мiстере Беттередж, – вiдповiв мiстер Френклiн. – Я пiдозрiвав, на жаль, що за мною слiдкували i пiдстерiгали мене в Лондонi три або чотири днi, i я приiхав iз вранiшнiм, а не з останнiм поiздом, бо менi хотiлось позбутись переслiдувань з боку одного смуглявого iноземця.
Слова цi надзвичайно здивували мене. В головi моiй сяйнула, мов блискавка, думка про трьох фокусникiв i про здогад Пенелопи, що вони мали намiр завдати якоiсь шкоди мiстеровi Френклiну Блеку.
– Хто слiдкував за вами, сер, i чому? – спитав я.
– Розкажiть менi про трьох iндусiв, якi були у вас сьогоднi, – вiв далi мiстер Френклiн, не звертаючи уваги на мое запитання. – Можливо, Беттередж, мiй iноземець i три фокусники виявляться з однiеi й тiеi ж компанii.
– А звiдки ви взяли про фокусникiв, сер? – спитав я, вiдповiдаючи на запитання запитанням. – Я знаю, що це дуже нечемно. Адже ви не ставите надто великих вимог до бiдноi людськоi природи – не сподiвайтесь на бiльше й вiд мене.
– Я бачив Пенелопу, – продовжував мiстер Френклiн, – i вона розповiла менi. Ваша донька, Беттередж, мала стати гарненькою, i справдi – гарненька. В Пенелопи маленьке вушко й маленька нiжка. Хiба в покiйноi мiсiс Беттередж були цi неоцiненнi якостi?
– У покiйноi мiсiс Беттередж було багато вад, сер, – сказав я. – Одна з них, – якщо ви дозволите назвати ii, – полягала в тому, що вона нiколи не говорила до ладу. Моя дружина швидше скидалась на муху, анiж на жiнку, – вона нi на чому не могла спинитися.
– Вона була б саме по менi, – зауважив мiстер Френклiн, – я також нi на чому не спиняюсь. Беттередж, ви стали ще дотепнiшим, нiж ранiше. Ваша донька згадала про це, коли я розпитував ii детально про фокусникiв. «Тато вам усе розповiсть, сер. Вiн зовсiм незвичайна людина для своiх рокiв i висловлюеться знаменито» – власнi слова Пенелопи; при цьому вона божественно почервонiла. При всiй своiй повазi до вас я не втримався вiд того, щоб… А втiм, це дрiбницi; я знав ii ще дитиною, i вона не стала вiд цього гiршою для мене. Будемо говорити серйозно. Що робили цi фокусники?
Я був не зовсiм задоволений своею донькою, – не через те, що вона дозволила мiстеровi Френклiну поцiлувати себе: мiстеровi Френклiну це дозволено робити, – але за те, що вона змусила мене повторяти цю безглузду iсторiю. Однак що ж було дiяти, довелося знову переказати всi обставини. Веселiсть мiстера Френклiна зникала в мiру того, як я розповiдав. Вiн сидiв, насупивши брови i смикаючи себе за бороду. Коли я скiнчив, мiстер Френклiн повторив два запитання, якi головний фокусник поставив хлопчиковi, – здавалось, для того, щоб краще зберегти iх у пам’ятi.
– «Цiею дорогою, а не iншою приiде сьогоднi англiець? Чи мае англiець це при собi?» Я запiдозрюю, – сказав мiстер Френклiн, виймаючи з кишенi запечатаний маленький пакуночок, – що це означае ось цю рiч. А рiч ця, Беттередж, – знаменитий алмаз мого дядька Гернкасла.
– Великий боже, сер! – вигукнув я. – Яким чином потрапив до вас алмаз нечестивого полковника?
– Нечестивий полковник у своiй духiвницi заповiв свiй алмаз у подарунок моiй кузинi Речел у день ii народження, – вiдповiв мiстер Френклiн, – а мiй батько, як виконувач духiвницi нечестивого полковника, доручив менi привезти його сюди.
Якби море, що тихо плескалось по Тремтливих пiсках, раптом перетворилося на моiх очах у суходiл, – навряд чи здивувало б мене бiльше, нiж слова мiстера Френклiна.
– Полковник заповiв алмаз мiс Речел? – вигукнув я. – А ваш батько, сер, виконувач духiвницi полковника? Ну, готовий битись об заклад на що завгодно, мiстере Френклiн, що ваш батько не захотiв би доторкнутись до полковника навiть щипцями!
– Сильно сказано, Беттередж. Що поганого можна сказати про полковника? Вiн належав до вашого часу, а не до мого. Розкажiть менi, що ви знаете про нього, а я розповiм вам, як мiй батько став виконувачем його духiвницi i ще про дещо. Я зробив у Лондонi деякi вiдкриття з приводу мого дядька Гернкасла i його алмаза, якi здаються менi досить потворними, i я хотiв би знати, чи пiдтверджуете ви iх. Ви назвали його щойно «нечестивим». Покопайтесь у своiй пам’ятi, старий друже, i скажiть менi – чому?
Бачачи, що вiн говорить серйозно, я розповiв йому все, що знав.
Ось суть того, що я наводжу тут виключно для вас. Будьте уважнi, а то зовсiм зiб’етеся з пантелику, коли ми заглибимося в цю iсторiю. Викиньте з голови дiтей, обiд, капелюшок i все iнше. Постарайтеся забути полiтику, коней, бiржовий курс у Сiтi i неприемностi у вашому клубi. Сподiваюсь, ви не розгнiваетесь на мене за мою смiливiсть: я пишу це тiльки для того, щоб привернути вашу увагу, шановний читачу. Боже! Хiба ж я не бачив у ваших руках найвидатнiших авторiв, i хiба ж я не знаю, як легко вiдвертаеться ваша увага, коли цього вимагае у вас книжка, а не людина?
Я згадав вище про батька мiледi, старого лорда з запальною вдачею i довгим язиком. У нього було всього-на-всього п’ятеро дiтей. Спочатку двое синiв; потiм, пiсля досить тривалого часу, дружина його знову завагiтнiла, i трое дiвчаток з’явились на свiт одна за одною так швидко, як тiльки дозволила це природа; моя панi, як уже згадувалось, була наймолодша i найкраща з усiх трьох. З двох синiв старший, Артур, успадкував титул i маеток батька. Другий, високоповажний Джон, одержав солiдне багатство, залишене йому одним iз родичiв, i став на вiйськову службу.
Поганий той птах, що бруднить свое власне гнiздо. Я вважаю благородне сiмейство Гернкаслiв своiм власним гнiздом i тому визнаю за ласку, якщо менi дозволять не входити в подробицi про високоповажного Джона. Я глибоко переконаний, що це один з найбiльших негiдникiв у свiтi. Інакше про нього й не скажеш. Вiн почав вiйськову службу з гвардiйського полку i повинен був залишити гвардiю ранiше, нiж йому минуло двадцять два роки, – не будемо говорити чому. Занадто велика суворiсть правил виявилась не пiд силу високоповажному Джоновi. Вiн поiхав у Індiю, подивитися, чи там так само суворо, i понюхати пороху. Що ж до хоробростi, то, треба вiддати йому належне, вiн був помiссю бульдога, бойового пiвня й дикуна. Гернкасл брав участь у штурмi Серiнгапатама. Невдовзi потому вiн перейшов до iншого полку, а незабаром ще до iншого. Тут вiн одержав свiй останнiй чин полковника i пiсля сонячного удару повернувся в Англiю.
Вiн приiхав з такою репутацiею, що всi родичi вiдвернулись вiд нього; мiледi (яка щойно вийшла замiж) перша оголосила (звичайно, за згодою свого чоловiка), що ii брат нiколи не ступить на порiг ii дому. Люди уникали полковника, тому що його репутацiя була заплямована; але менi треба тут згадати лише про одну пляму, зв’язану з алмазом.
Говорили, що вiн, незважаючи на свою смiливiсть, нiкому не признався, яким чином роздобув цю iндiйську коштовнiсть. Вiн нiколи не намагався продати алмаз – не потребував грошей i (знову треба вiддати йому належне) не дорожив ними. Вiн нiкому його не дарував i не показував жоднiй живiй iстотi. Однi казали, нiби вiн побоюеться, щоб це не накликало на нього неприемностей з боку начальства; iншi (якi не знали справжнього характеру цiеi людини) твердили, що вiн боявся показати алмаз, бо це могло коштувати йому життя.
В останнiх чутках, можливо, i е частка правди. Було б несправедливо назвати його боягузом, але це факт, що життя його двiчi наражалось на небезпеку в Індii i всi твердо переконанi, що причиною цього був Мiсячний камiнь. Коли полковник повернувся в Англiю i всi вiдвернулись вiд нього, це знову-таки приписувалось Мiсячному каменевi. Таемниця життя полковника заважала йому в усьому i, якщо так можна висловитись, вигнала його з середовища спiввiтчизникiв. Чоловiки не впускали його до своiх клубiв; жiнки (а iх було немало), з якими вiн хотiв одружитись, вiдмовляли йому; друзi й родичi раптом ставали короткозорими, зустрiчаючись iз ним на вулицi.
Іншi за таких скрутних обставин постаралися б виправдатись перед свiтом. Але поступитись, навiть коли вiн неправий i коли вся громадськiсть повстала проти нього, було не в звичках високоповажного Джона. Вiн тримав при собi алмаз в Індii, бажаючи цим показати, що не боiться бути вбитим. Залишив при собi алмаз i в Англii, бажаючи показати, що вiн зневажае громадську думку. Ось вам i портрет цiеi людини, як на картинi: характер, що йшов усьому наперекiр, i обличчя хоч i красиве, але з диявольським виразом.
Час вiд часу до нас доходили найрiзноманiтнiшi чутки. Розповiдали, що нiбито вiн почав вживати опiй; нiбито вiн робить якiсь дивнi хiмiчнi дослiди; нiби вiн пиячить i розважаеться з найнепристойнiшими людьми в найбруднiших кишлах Лондона. Як би там не було, полковник вiв самiтне, порочне, таемниче життя; один раз – лише один раз – пiсля його повернення в Англiю, я сам його бачив вiч-на-вiч.
Рокiв за два до того часу, про який я зараз пишу, i рокiв за пiвтора до своеi смертi полковник несподiвано приiхав до мiледi в Лондон. Це було в день народження мiс Речел, двадцять першого червня, i в честь цього дня, як завжди, зiбралися гостi. Лакей прийшов сказати менi, що мене хоче бачити якийсь добродiй. Ввiйшовши в хол, я зустрiв полковника – схудлого, постарiлого, обiдраного, виснаженого, але, як i ранiше, зухвалого i злого.
– Ідiть до моеi сестри, – сказав вiн, – i повiдомте, що я приiхав поздоровити мою племiнницю з днем народження.
Вiн уже кiлька разiв намагався листовно примиритися з мiледi, лише для того (я в цьому твердо переконаний), щоб зробити iй неприемнiсть. Але до нас у дiм вiн прийшов уперше. Менi кортiло сказати йому, що в мiледi гостi. Але диявольський вираз його обличчя злякав мене. Я пiшов передати його доручення i, за власним його бажанням, залишив полковника чекати вiдповiдi в холi. Слуги витрiщились на нього, стоячи вiддалiк, наче вiн був ходячою руйнiвною машиною, начиненою порохом i ядрами, i мiг щохвилини вибухнути серед них.
У мiледi теж е крупинка – не бiльше – фамiльноi гарячковостi.
– Скажiть полковниковi Гернкаслу, – вiдповiла вона, коли я передав iй доручення ii брата, – що мiс Верiндер зайнята, а я не хочу його бачити.
Я намагався умовити мiледi дати ввiчливу вiдповiдь, знаючи, що полковник не схильний до тiеi стриманостi, якою звичайно володiють джентльмени. Зовсiм даремно! Фамiльна гарячковiсть обернулась тепер проти мене.
– Коли менi потрiбна ваша порада, – сказала мiледi, – ви знаете, я сама звертаюсь по неi. А зараз я у вас не прошу поради.
Я пiшов з цим дорученням, взявши на себе смiливiсть передати його в новому й виправленому виглядi.
– Мiледi i мiс Речел жалкують, що вони зайнятi, полковнику, – сказав я, – i просять вибачити за те, що вони не матимуть честi побачитися з вами.
Я сподiвався вiд нього вибуху навiть при тiй ввiчливостi, з якою я передав вiдповiдь мiледi. На мiй подив, нiчого подiбного не сталося: полковник злякав мене, сприйнявши цi слова з неприродним спокоем. Очi його, сiрi, блискучi, з хвилину були звернутi на мене; потiм вiн засмiявся. Смiявся не вголос, як iншi люди – смiх його бринiв десь всерединi тихо, зловтiшно iз страшною люттю.
– Дякую вам, Беттередж, – промовив вiн, – я пам’ятатиму день народження моеi племiнницi.
З цими словами вiн повернувся й вийшов з будинку.
Коли через рiк знову настав день народження мiс Речел, ми почули, що полковник лежить хворий в лiжку. А ще через пiвроку, – тобто за пiвроку до того часу, про який я зараз пишу, – мiледi одержала листа вiд одного вельмишановного пастора. Вiн сповiщав iй про двi дивнi сiмейнi новини. По-перше, що вмираючи полковник простив свою сестру, по-друге, що вiн простив i всiх iнших i прийняв свою смерть дуже повчально. Я сам (незважаючи на епископiв i пасторiв) маю щиру повагу до церкви, але в той же час твердо переконаний, що високоповажний Джон постiйно перебував у полонi диявола i що останнiй огидний вчинок у життi цього пiдлого чоловiка був той, що (з дозволу сказати) вiн обдурив священика.
Ось, коротко, i все, що я розповiв мiстеровi Френклiну. Я помiтив, що вiн слухае дедалi уважнiше i що розповiдь про те, як сестра вiдмовилась прийняти полковника в день народження його племiнницi, здавалось, вразила мiстера Френклiна, немов пострiл, що влучив у цiль. Хоч вiн i не признався, але я побачив досить ясно по його обличчю, як це розтривожило його.
