Близько півночі я разом з моїм помічником (Самюелем, лакеєм) обійшов, як звичайно, довкола будинку, щоб позамикати двері. Коли всі двері були замкнуті, за винятком бокових, що ведуть на терасу, я відіслав Самюеля спати, а сам вийшов подихати перед сном свіжим повітрям.
Ніч випала тиха й парка, на небі сяяв місяць, що був саме на підповні. Було так тихо навкруги, що я час від часу чув слабкий і глухий шум моря, коли прибій підкочувався до піщаного берега біля гирла нашої бухточки. Будинок стояв так, що на терасі було темно; але яскраве місячне світло осявало всипану гравієм доріжку, що лежала по другий бік тераси. Подивившись на небо, а потім на стежку, я побачив людську тінь, що падала з-за рогу будинку.
Бувши старим, але хитрим, я не закричав; проте, оскільки я, на нещастя, також був і незграбним, ноги на гравії зрадили мене. Не встиг я підкрастись до рогу, як почув тупіт ніг, легших за мої, – і, як мені здалося, не однієї пари – що поквапно віддалялися. Коли я дістався до рогу, «непрохані гості» повтікали в чагарник по той бік доріжки і зникли з очей у хащах парку. З чагарника вони легко могли пробратися через нашу огорожу на шлях. Якби я був на сорок років молодший, я, можливо, і встиг би спіймати їх, перш ніж вони втечуть з нашого парку. Тепер же я повернувся, щоб взяти на підмогу молодшу людину. Тихенько Самюель і я взяли рушниці, обійшли навколо будинку й оглянули чагарник. Пересвідчившись, що в наших володіннях ніхто не переховується, ми повернулись. Переходячи через доріжку, де я бачив тінь, я вперше помітив маленький блискучий предмет, що лежав на гравії, освітлений місяцем. Піднявши цей предмет, я побачив, що це була маленька пляшечка з густою, приємного запаху, рідиною, чорною, мов чорнило.
Я нічого не сказав Самюелеві. Але, згадавши, що Пенелопа говорила мені про фокусників і про те, як вони наливали чорнило на долоню хлопчика, я відразу здогадався, що сполохав трьох індусів, які вештались коло будинку й намагалися своїм язичницьким способом дізнатись цієї ночі про алмаз.
Розділ VIII
Тут на хвилину треба спинитися.
Вдавшись до спогадів і перегорнувши щоденник Пенелопи, я бачу, що ми можемо швидко познайомитися з періодом між приїздом містера Френкліна Блека і днем народження міс Речел. Більша частина цього часу минула, не принісши з собою нічого, що варто було б занотувати. З вашого дозволу і з допомогою Пенелопи я згадаю тут лише про деякі події, щоб потім далі розповідати історію день за днем, як тільки ми дійдемо до того часу, коли Місячний камінь став у нашому домі предметом загальної уваги.
Почну з пляшечки чорнила, що приємно пахло, яку я знайшов уночі на посипаній гравієм доріжці.
Наступного ранку (двадцять шостого числа) я показав містерові Френкліну цю чаклунську штуковину й розповів йому про нічну пригоду. Містер Френклін вирішив, що індуси не тільки полювали за алмазом, але й були настільки наївними, що вірили в своє чаклунство (він мав на увазі ті знаки, які вони робили над головою хлопчика, наливши чорнила на його долоню і сподіваючись, що хлопчик побачить людей і предмети, недоступні для людського ока). Містер Френклін сказав мені, що і в нас, так само як і на Сході, є люди, які займаються цими чудернацькими фокусами (однак без чорнила) і називають їх французькою назвою, чимсь на взірець «ясновидіння».
– Запевняю вас, – сказав містер Френклін, – індуси переконані, що ми залишили алмаз тут, і привели з собою ясновидющого хлопчика, щоб він показав їм дорогу до нього, як тільки вони проберуться вночі в будинок.
– Ви гадаєте, сер, що вони повторять свою спробу? – запитав я.
– Це залежить від того, що саме хлопчик може сказати. Якщо він здатний побачити алмаз крізь залізний сейф фрізінголльського банку, індуси поки що не турбуватимуть нас своїми відвідинами, а якщо ні – ми ще матимемо нагоду схопити їх у чагарнику раніше, ніж мине кілька ночей.
Я чекав, цілком упевнений, що ми матимемо нагоду застукати «непроханих гостей», але дивна річ – нагода ця більше не повторилася.
Чи довідались фокусники в місті, що містер Френклін був у банку, і зробили з цього відповідний висновок, чи хлопчик насправді зміг побачити алмаз там, де він тепер зберігався (у що я особисто аж ніяк не вірю), чи це, врешті, було простим збігом обставин, але незаперечним було одне: жодна тінь індуса більше не з’являлась біля нашого будинку протягом тижнів, що лишились до дня народження міс Речел. Фокусники все ще ходили по місту й околицях, займаючись своїм ремеслом, а містер Френклін і я вирішили почекати, що буде далі, не турбуючи передчасно пройдисвітів своєю підозрою. Цим звітом про вчинки обох сторін і закінчується все, що я маю поки що сказати про індусів.
З двадцять дев’ятого числа міс Речел і містер Френклін знайшли новий спосіб бавити час, який інакше їм нікуди було б подіти. Є причини звернути особливу увагу на заняття, яке їх захопило, бо воно має певне відношення до того, що сталося пізніше.
Взагалі кажучи, в житті вельможних панів є дуже небезпечний підводний камінь – їхнє власне неробство. Життя цих панів здебільшого проходить у вишукуванні якого-небудь заняття; і цікаво спостерігати – особливо якщо у них є смак до чогось розумового, – як часто вони необачно втягуються в бридке заняття. В дев’яти випадках з десяти вони починають або мучити кого-небудь, або псувати що-небудь і при цьому вони твердо переконані, що вдосконалюють свій розум тоді, як, просто кажучи, тільки зчиняють розгардіяш у будинку. Мені доводилось бачити, як пани (на превеликий жаль, дами не були винятком) розгулюють цілими днями, наприклад з порожніми коробочками з-під пілюль і ловлять ящірок, жуків, павуків і жаб, а повертаючись додому, настромлюють бідолах на булавки або безжалісно ріжуть їх на шматочки. Ви бачите, як ваш пан чи пані розглядають у збільшувальне скло нутрощі павука, або ви натрапляєте на східцях на жабу без голови; і коли ви хочете довідатись, що означає ця огидна жорстокість, вам кажуть, що молодий пан чи молода пані мають нахил до природознавства. Іноді, знову-таки, ви бачите, як вони цілими годинами псують чудові квіти гострими інструментами задля безглуздої цікавості – з чого зроблені квіти. Хіба колір їхній зробиться кращий або запах буде приємніший від того, що вони це взнають? Але треба ж бідолашним панам провести час, вірніше, треба ж якось згаяти час. О, панове! Ви борсалися в грязюці й ліпили з неї пиріжки, коли були дітьми, а коли виросли – поверхово займаєтеся бридкими науками, ріжете павуків і псуєте квіти. У першому і в другому випадку весь секрет полягає в тому, що вашій бідолашній безтурботній голові нема про що думати, а вашим бідолашним бездіяльним рукам нема чого робити. І кінчається тим, що ви починаєте псувати фарбами полотно і наробите на весь будинок смороду; або розведете в скляному ящику з брудною водою пуголовків, від яких усіх у будинку нудить; або почнете відкопувати і збирати тут і там шматочки камінців, посипаючи ними домашню провізію; або займаєтесь фотографією, бруднячи свої пальці і нещадно спотворюючи фізіономії всіх мешканців будинку. Безперечно, доводиться тяжко людям, які своїми руками мусять здобувати засоби до життя: одяг, щоб прикрити своє тіло, пристанище від негоди, їжу, щоб існувати. Але порівняйте найтяжчу працю, яку вам будь-коли доводилось виконувати, з тим неробством, яке змушує псувати квіти й перевертати шлунки павуків, і дякуйте своїй щасливій зірці, що ваша голова повинна про щось думати, а ваші руки повинні щось робити.
З задоволенням скажу, що містер Френклін і міс Речел не мучили нікого. Вони обмежились тим, що вчинили розгардіяш, а зіпсували, треба віддати їм належне, всього-на-всього дверну панель.
Універсальний геній містера Френкліна, який нахапався всього потроху, дійшов і до так званого «декоративного живопису». Він повідомив нам, що винайшов нову суміш для розведення фарб, так званий «розчинник». Із чого він виготовляється, я не знаю, а що він являє собою, можу сказати в двох словах: він смердів. Оскільки міс Речел неодмінно хотіла випробувати свої здібності на цій суміші, містер Френклін послав у Лондон за матеріалами і приготував речовину з таким запахом, що навіть собаки чхали, коли заходили до кімнати; примусив міс Речел одягти фартушок з нагрудником і дав завдання розмальовувати її власну маленьку вітальню, названу, через брак відповідного англійського слова, «будуаром». Почали з дверей. Містер Френклін зіскріб з них пемзою весь чудовий лак і зробив те, що він назвав «ґрунтовкою». Потім міс Речел розмалювала двері, за його вказівкою й допомогою, візерунками і девізами – грифонами, птахами, квітами, купідонами тощо, копіюючи малюнки, зроблені знаменитим італійським живописцем, імені якого я не пригадую, – того самого, що залишив світові кілька своїх дів Марій і мав кохану з булочної. Робота ця довго тривала і до того ж була брудна. Але наша панна й молодий джентльмен, здавалося, не втомлювались за нею. Коли не їздили верхи, не приймали гостей, не сиділи за столом, не співали – вони удвох, примостившись рядочком і проявляючи бджолину працьовитість, псували двері. Який це поет сказав, що сатана завжди придумує якусь шкоду навіть і для рук нероб? Якби він був на моєму місці в цьому будинку й бачив міс Речел із пензлем, а містера Френкліна з його розчинником, він не зміг би написати нічого правдивішого від того, що пишу я.
Варто згадати наступний день, неділю, четверте червня.
Того вечора ми в кімнаті слуг уперше обговорили домашнє питання, яке, так само як і розмальовування дверей, має відношення до майбутніх подій.
Спостерігаючи, як містерові Френкліну і міс Речел приємно бути разом і яка це була б з усіх поглядів чудова пара, ми, цілком природно, гадали, що вони, окрім розмальовування дверей, займуться чимось іншим; дехто з нас говорив, що не мине й літо, як у будинку буде весілля. Інші (на чолі зі мною) погоджувалися, що, цілком імовірно, міс Речел вийде заміж, але сумнівалися (з причин, які зараз будуть викладені), що містер Френклін Блек буде її женихом.
У тому, що містер Френклін закоханий, ніхто не сумнівався. Труднощі полягали в тім, щоб зрозуміти міс Речел. Дозвольте познайомити вас з нею; після цього полишу вам самим розгадати її – якщо ви зможете це зробити.
У день народження нашої молодої панночки, що настане двадцять першого червня, їй сповниться вісімнадцять років. Якщо вам подобаються брюнетки (а вони, як я чув, останнім часом не в моді у великосвітському товаристві) і якщо у вас немає особливої прихильності до солідної комплекції, я скажу, що ви зроду не бачили такої гарненької дівчини, як міс Речел. Вона була маленька і струнка, але з чудовою поставою. Досить побачити, як вона сідає, встає і, особливо, як вона ходить, і ти переконуєшся, що грація її фігури (якщо ви пробачите мені цей вираз) була цілком природною і не залежала від її вбрання. Я ніколи ні в кого не бачив такого чорного волосся, як у неї. Очі її були такі ж чорні, як і волосся; ніс, повинен я визнати, трохи замалий. Рот і підборіддя (говорячи словами містера Френкліна) – ласі шматочки для богів, а колір її обличчя (за твердженням того ж самого незаперечного авторитету) був такий же ясний, як і сонце, з тією великою перевагою, що на нього завжди приємно дивитись. Додайте до всього вищесказаного, що вона тримала голову прямо, гордовито, аристократично і мала чистий, дзвінкий, як метал, голос і посмішку, яка дуже мило виникала спочатку в очах, перш ніж з’явитись на губах, – і ось вам на весь зріст її портрет; я намалював його так, як зумів.
А що можна сказати про її вдачу? Невже в цього чудового створіння не було вад? У неї було стільки ж їх, скільки й у вас, добродійко, – ні більше ні менше.
Якщо говорити серйозно, то моя мила гарненька міс Речел, поряд з безліччю принад і чарівностей, мала одну ваду і, заради справедливості, я змушений це визнати. Міс Речел відрізнялась від більшості своїх ровесниць тим, що в неї були свої власні ідеї і вона була така вперта, що навіть не визнавала мод, якщо ці моди не задовольняли її. В дрібницях така незалежність була цілком стерпна, але в справах важливих заходила (як вважали міледі і я) занадто далеко. Міс Речел міркувала так, як взагалі мало хто з жінок удвічі старших за неї міркує, ніколи не питала поради, ніколи не говорила зарані, що вона збирається робити, ніколи ні з ким не ділилася секретами й потаємними думками – навіть з матір’ю. В малих і великих справах, з людьми, яких вона любила, і з людьми, яких вона ненавиділа (в першому і другому випадках з однаковою енергією), міс Речел завжди діяла по-своєму, покладаючись і в радісні, і в прикрі хвилини свого життя тільки на себе. Дуже часто я чув, як міледі казала:
– Найкращий друг і найлютіший ворог Речел – вона сама.
Додам до цього ще одне і на цьому закінчу.
При всій її потайності і свавільності, в ній не було й тіні фальші. Я зроду не пам’ятаю, щоб вона будь-коли не додержала слова; я не пам’ятаю, щоб вона будь-коли сказала «ні», думаючи «так». Пригадую, як у дитинстві ця добра душа не раз приймала на себе провину й зазнавала кари за яку-небудь провину любимої подруги; ніхто ніколи не чув від неї признання, коли це викривалось і її допитували. Але ніхто при цьому не чув також, щоб вона збрехала. Вона дивилась вам прямо в обличчя, хитаючи своєю голівкою, і говорила просто:
– Не скажу!
Знову покарана за це, вона признавалася, що жалкує, промовивши «не скажу», але, незважаючи на те, що її садовили на хліб і воду, все-таки мовчала. Свавільна, страшенно свавільна іноді – я згоден з цим; а все ж таки це було найчарівніше створіння, яке будь-коли родилось на світ. Можливо, ви знайдете тут деяку суперечність. У такому разі дозвольте сказати вам по секрету. Вивчайте уважніше вашу дружину протягом двадцяти чотирьох годин. Якщо ваша добра дружина не буде суперечити сама собі, то, борони вас боже, ви одружились з дивачкою!
Отож я познайомив вас із міс Речел, і тепер ми безпосередньо підійшли до питання про погляди цієї молодої дівчини на шлюб.
Дванадцятого червня моя пані послала запрошення одному джентльменові в Лондон, щоб він приїхав на день народження міс Речел. Цьому щасливчикові, як я гадав, Речел і віддала своє серце. Як і містер Френклін, він був її кузеном. Звали його містер Годфрі Еблуайт.
Друга сестра міледі (не лякайтеся, цього разу ми не будемо занадто глибоко вдаватися в сімейні справи) розчарувалась у коханні, а потім, аби лише вийти заміж, зважилась на те, що називається «нерівним шлюбом». Вся сім’я страшенно збаламутилась, коли високоповажна Кароліна неодмінно захотіла бути дружиною містера Еблуайта, фрізінголлського банкіра. Він був дуже багатий і дуже лагідної вдачі і привів на світ величезну сім’ю – і це говорить проти нього. Однак час і прогрес сучасної освіченості зробили свою справу, і нерівний шлюб був щасливим. Ми тепер всі ліберали (рука руку миє), яке мені діло, чи ви в парламенті, чи ні, сміттяр ви чи герцог? Це сучасний погляд, і я додержуюсь цього погляду. Еблуайти мешкали в чудовому будинку з парком, недалеко від Фрізінголла. Вони вельми достойні люди, і їх дуже поважають у наших краях. Ми не приділятимемо їм занадто багато уваги на цих сторінках, за винятком містера Годфрі, другого сина містера Еблуайта, який, з вашого дозволу, займе тут важливе місце, бо він має відношення до міс Речел.
При всьому блиску, розумі і взагалі хороших якостях містер Френклін навряд чи міг, на мою думку, перевершити містера Годфрі в очах нашої молодої панночки.
По-перше, містер Годфрі вигідно відрізнявся своїм зростом, що сягав понад шість футів; обличчя в нього було яснорожеве, повновиде й округле, чисто виголене, на голові – чудове довге русяве волосся, недбало зачісане назад. Але для чого я намагаюся змальовувати його? Якщо вам траплялось бувати в комітеті жіночої благодійності в Лондоні, ви знаєте містера Годфрі Еблуайта так само добре, як і я. Він був адвокатом за професією, дамським догідником за характером і доброзичливим самаритянином за переконанням. Приймання від жінок пожертвувань і подавання допомоги потребуючим жінкам не могли без нього обійтися. В благодійних товариствах допомоги бідним матерям, у товаристві Святої Магдалини по порятунку розпусниць, в об’єднаннях ритористів, які займалися влаштуванням на роботу бідних жінок замість бідних чоловіків, залишаючи останніх викручуватись, як самі знають, – скрізь він був віце-президентом, директором, консультантом. Де тільки засідає за столом жіночий комітет, там і містер Годфрі з капелюхом у руці верховодить, стримуючи гарячковість зборів і ведучи милих дам тернистим діловим шляхом. Я гадаю, що це був найвикінченіший філантроп (з невеликим достатком) в історії Англії. На благодійних мітингах нелегко було знайти такого, як він, промовця, здатного видавити сльози і гроші. Це був стопроцентний громадський діяч. В останній раз, коли я був у Лондоні, моя пані зробила мені дві приємності: вона послала мене в театр подивитись танцівницю, яка всіх зводила з розуму, і в Екстерхолл послухати містера Годфрі. Танцівниця виступала з оркестром. Джентльмен – з носовою хусточкою і склянкою води. Було повно людей і на виставі балетного, і на виставі ораторського мистецтва. І при всьому цьому – він (я маю на увазі містера Годфрі) виявився надзвичайно простою, приємною й лагідною людиною. Він любив усіх. І всі любили його. Тепер поміркуйте самі, які шанси мав містер Френклін чи будь-хто інший із звичайною репутацією і звичайними здібностями поряд з такою людиною?
Чотирнадцятого числа одержали відповідь від містера Годфрі.
Він прийняв запрошення моєї пані приїхати на торжества в середу (у день народження міс Речел) і пообіцяв пробути до п’ятниці, дня, коли він у справах жіночих благодійних установ змушений буде повернутися до міста. Разом з листом містер Годфрі надіслав вірші, присвячені, як він висловився, «дню різдва» своєї кузини. Мені передавали, що міс Речел, приєднавшись до містера Френкліна, жартувала над цими віршами за обідом, і Пенелопа, що була на боці містера Френкліна, торжествуюче запитала мене, яка моя думка з цього приводу.
– Міс Речел навмисне ввела тебе, моя люба, в оману, – відповів я, – а мене не так-то легко обдурити. Ось почекай, слідом за своїми віршами з’явиться і сам містер Еблуайт.
Моя донька відповіла, що містер Френклін може спробувати щастя раніше, ніж услід за віршами з’явиться поет. І я повинен визнати, що справді, містер Френклін не залишив жодної невикористаної можливості, щоб здобути прихильність міс Речел.
Хоча містер Френклін був одним з найзапекліших курців, яких тільки доводилось мені зустрічати, він відразу ж залишив сигари, коли вона якось сказала, що терпіти не може запаху тютюну, яким пропахнув його костюм. Він так погано спав після того, як прийняв рішення обмежити себе в курінні, і, позбувшись заспокійливого діяння тютюну, до якого звик, приходив кожного ранку з таким засмученим і виснаженим виглядом, що міс Речел сама попросила його знову почати палити. Але ні! Він не захотів повертатись до того, що може викликати в ній бодай хвилинне невдоволення; він рішуче доведе справу до кінця й поверне собі сон – рано чи пізно, самою лише силою волі й терпінням. Ви можете сказати, що така відданість (як говорив дехто із слуг) не могла не вплинути належним чином на міс Речел – відданість, яка до того ж підтримувалася щоденним розмальовуванням дверей. Все це дуже добре, але в неї у спальні висіла фотокарточка містера Годфрі; на ній той зображений під час виголошування промови на благодійному мітингу, так що волосся в нього розліталось від вихору власної красномовності, і з очима, що якнайчарівніше виманювали гроші з вашої кишені. Що скажете ви на це? Кожного ранку – сама Пенелопа мені признавалася – зображення мужчини дивилось, як причісувалась міс Речел. Він сам незабаром дивитиметься на це в натурі, – така була моя думка.
Шістнадцятого червня сталась подія, яка, як мені здавалося, ще більше знизила шанси містера Френкліна.
Цього ранку до нас приїхав якийсь незнайомець, що говорив по-англійському з іноземним акцентом, і захотів у якійсь справі побачити містера Френкліна Блека. Справа ця не могла стосуватись алмаза з двох причин: по-перше, містер Френклін нічого не сказав мені про це; по-друге, він повідомив про свою розмову (здається, після від’їзду незнайомця) міледі. Напевно, вона щось натякнула про це доньці. Як би там не було, розповідали, що того ж вечора під час гри на фортепіано міс Речел робила дошкульні зауваження містерові Френкліну відносно людей, з якими він водився, і правил, які він засвоїв за кордоном. Наступного дня вперше не розмальовували дверей. Я запідозрюю, що який-небудь необачний вчинок містера Френкліна на континенті (зв’язаний з жінкою чи боргом) спричинився до неприємностей в Англії. Та все це лише здогади. В даному разі не тільки містер Френклін але, як це не дивно, й міледі нічого мені не розповіли.
Сімнадцятого числа хмара, судячи з усього, знову розвіялась. Вони знову почали розмальовувати двері і здавалися такими ж добрими друзями, як і раніше. Якщо вірити Пенелопі, містер Френклін скористався примиренням, щоб освідчитися міс Речел, і не дістав ні згоди, ні відмовлення. Моя донька була впевнена (за деякими ознаками і прикметами, якими я не вважаю за потрібне набридати вам), що молода пані ухилилась від пропозиції містера Френкліна, не вірячи в її серйозність, а потім у глибині душі жалкувала, що обійшлася з ним таким чином. Хоч Пенелопа була в більш близьких стосунках з своєю молодою пані, ніж звичайно бувають покоївки, тому що вони з дитинства майже виховувались разом, – а все-таки я надто добре знав стриманий характер міс Речел, щоб повірити в таку відвертість з її боку. В даному випадку, як мені здавалось, моя донька бажане сприймає як дійсність.
Дев’ятнадцятого числа сталась нова подія. До нас приїздив лікар. Його запросили прописати ліки одній особі, яку я вже мав нагоду відрекомендувати вам на цих сторінках, – нашій другій покоївці, Розанні Спірман.
Ця бідолашна дівчина, яка приголомшила мене, як вам уже відомо, на Тремтливих пісках, не раз викликала подив протягом того часу, про який я пишу. Думка Пенелопи, що її подруга закохалася в містера Френкліна (моя донька за моїм наказом, тримала це в глибокій таємниці) здавалась мені, як і раніше, безглуздою. Але повинен визнати, що я сам і донька моя помітили, що поведінка нашої другої покоївки стала щонайменше таємничою.
Наприклад, вона раз у раз потрапляла на очі містерові Френкліну – крадькома, але потрапляла. Він звертав на неї увагу не більше, ніж на кішку: йому і в голову не спадало хоч раз поглянути на некрасиве обличчя Розанни. Апетит бідолахи, і без того поганий, зовсім пропав, а на її очах вранці лишались явні сліди безсоння і сліз. Одного разу Пенелопа зробила цікаве відкриття, про яке ми нікому не сказали: вона застала Розанну біля туалетного столика містера Френкліна, коли та крадькома виймала з петельки рожу, подаровану йому міс Речел, і натомість вставляла таку саму, але зірвану нею самою. Після цього вона разів зо два зухвало відповіла мені на мою доброзичливу пораду поводитись обережніше і, що ще гірше, вона була не занадто ввічлива в тих небагатьох випадках, коли міс Речел ненароком зверталась до неї.
Міледі помітила цю зміну і спитала мене, що я думаю про це. Я намагався вигородити дівчину, відповівши, що, на мою думку, вона не зовсім здорова, і скінчилося тим, що послали, як уже згадувалось, дев’ятнадцятого числа по лікаря. Він сказав, що в неї розладнані нерви, і висловив сумнів, чи здатна вона для послуг. Міледі запропонувала відправити її для зміни повітря на одну з наших віддалених ферм. Розанна просила з сльозами на очах, щоб їй дозволили залишитись, і в лиху годину я порадив міледі випробувати її ще деякий час. Як показали події і як ви незабаром побачите, я не міг придумати гіршої поради. Якби тільки можна було хоч одним оком заглянути в майбутнє, я тоді власною рукою вивів би Розанну Спірман з нашого дому.
Двадцятого числа одержали записку від містера Годфрі. Він збирався заночувати в Фрізінголлі, щоб порадитися з батьком в одній справі. Наступного дня опівдні він і дві його старші сестри мали приїхати до нас верхи, ще задовго до обіду. Окрім записки, він надіслав у подарунок міс Речел гарненьку шкатулку з китайського фарфору, зі свідченням любові й побажанням усього найкращого. А містер Френклін подарував їй простий медальйон, удвічі дешевший за шкатулку; і все-таки моя донька Пенелопа – така вже упертість жінок – пророкувала йому успіх.
Дякувати Богові, ми дійшли нарешті до дня народження. Признайтесь, що цього разу я, здається, вів розповідь, не дуже відвертаючи вашу увагу дрібницями. І звеселіться, я порадую вас новим розділом, який введе вас у саму суть історії.
Розділ IX
Двадцять першого червня, в день народження, погода зранку була похмура й мінлива, але до полудня зовсім прояснилось.
Ми, слуги, почали цей щасливий день, як завжди, із вручення своїх невеличких подарунків міс Речел і промови, яку я виголошую щороку як глава слуг. Цим я наслідую метод, прийнятий королевою при відкритті парламенту, – тобто говорю кожного року майже одне й те саме. Мою промову (так само, як і промову королеви) до її виголошення чекають з нетерпінням, як щось таке, чого раніше не чули. Коли ж вона виявляється зовсім не новою, слухачі, хоча й бурчать потроху, але сподіваються почути щось новіше в майбутньому році. Легко керувати людьми і в парламенті, і на кухні – ось який треба зробити з цього висновок.