– Так що ж трапилося? – запитав я вдруге.
– Розанна знову спiзнилась на обiд, – вiдповiла Ненсi, – i мене послали по неi. Всi важкi роботи випадають на моi плечi в цьому будинку. Пустiть мене, мiстер Беттередж!
Розанна, про яку щойно згадала Ненсi, була наша друга покоiвка. Оскiльки я спiвчутливо ставився до нашоi другоi покоiвки (чому – ви зараз довiдаетесь) i помiтив по обличчю Ненсi, що вона побiжить i накинеться на свою подругу з лайливими словами, – а цього обставини зовсiм не вимагали, – менi спало на думку, що менi зараз нiчого робити i що я сам можу сходити за Розанною i натякнути iй бути надалi справнiшою. Я знав, що вона терпляче стерпить це вiд мене.
– А де Розанна? – запитав я.
– Звичайно, на пiсках! – вiдповiла Ненсi, хитаючи головою. – Їй, бачите, сьогоднi було знову погано, i вона вiдпросилась подихати свiжим повiтрям. Вона виводить мене з рiвноваги.
– Іди обiдать, моя люба, – сказав я, – вона не виводить мене з рiвноваги, i я сам сходжу по неi.
Ненсi (в неi чудовий апетит) лишилась задоволеною. А коли в неi задоволений вигляд, вона мила дiвчина; тодi я поплескую ii по пiдборiддю. Це не розпуснiсть – це звичка.
І ось я взяв цiпок i пiшов на пiски.
Нi! Так справа далi не пiде. Менi прикро, що я вас знову затримую, але вам неодмiнно треба вислухати iсторiю пiскiв i iсторiю Розанни – з тiеi причини, що справа про алмаз тiсно зв’язана з ними. Як старанно намагаюсь я вести безперервну розповiдь, i як погано менi це вдаеться! Та що ж я маю робити! Люди й речi так прикро переплутуються в цьому життi i самi напрошуються на вашу увагу. Сприймiмо це спокiйно; я коротко все розповiм, i ми незабаром проникнемо в саму глибину таемницi – обiцяю вам!
Розанна (говорити про особу ранiш, нiж про рiч, вимагае елементарна ввiчливiсть) була единою новою служницею в нашому будинку. Мiсяцiв за чотири до змальовуваних подiй мiледi була в Лондонi i iздила у виправний заклад, який мав дбати про те, щоб злочинницi, звiльненi з тюрми, не ставали бiльше на хибний шлях. Начальниця, бачачи, що мiледi цiкавиться цим закладом, вказала iй на одну дiвчину, Розанну Спiрман, i розповiла дуже невтiшну iсторiю, яку в мене не вистачае духу тут повторити, бо я не люблю хвилювати себе без потреби i вас також. Рiч у тiм, що Розанна Спiрман була злодiйка, але не з тих, якi створюють компанii в Сiтi i обкрадають тисячi людей; вона попалася в руки полiцii, ii запроторили до в’язницi, а потiм направили у виправний будинок. На думку начальницi, Розанна (незважаючи на ii попереднi вчинки) – дiвчина, яких мало, i iй потрiбна тiльки нагода, щоб показати себе гiдною звання християнки. Мiледi (вона дуже щира християнка) сказала начальницi:
– Розанна Спiрман знайде цю нагоду в мене на службi.
Через тиждень Розанна Спiрман найнялась до нас у будинок другою покоiвкою. Крiм мiс Речел i мене, нiхто не знав iсторii цiеi дiвчини. Мiледi, яка багато в чому зi мною радилась, порадилась зi мною i з приводу Розанни. Перейнявши в останнiй час звичку покiйного сера Джона завжди погоджуватися з мiледi, я щиро погодився з нею й вiдносно Розанни Спiрман.
Рiдко трапляеться краща нагода, нiж та, що випала цiй бiднiй дiвчинi у нас. Нiхто iз служниць не мiг з докором нагадати про ii минуле, тому що нiхто його не знав. Вона одержувала платню i користувалася всiма пiльгами нарiвнi з iншими, i час вiд часу мiледi дружнiм слiвцем заохочувала ii. Розанна, я повинен сказати, виявилась гiдною такого лагiдного обходження. Хоча вона була далеко не мiцного здоров’я i часом непритомнiла, про що я вже згадував, своi обов’язки виконувала скромно i беззаперечно, старанно й добре. Проте якось не знайшла друзiв серед служниць, окрiм моеi доньки Пенелопи, яка була завжди ласкава з Розанною, хоча й не дуже близько трималась до неi.
Не знаю, чому ця дiвчина не подобалась iм. У нiй не було краси, яка викликала б в iнших заздрощi; вона вважалась найнекрасивiшою дiвчиною в нашому будинку, i, крiм того, в неi одне плече було вище другого. Я гадаю, що слугам найбiльш не подобались ii мовчазнiсть i схильнiсть до самотностi. Вона читала або працювала у вiльнi години, коли iншi теревенили. А коли наставала ii черга вiдпочивати, в дев’яти випадках з десяти спокiйно надiвала капелюшок i йшла собi погуляти. Розанна нiколи не сварилась, нiколи не ображалася, тiльки вперто i ввiчливо трималась осторонь iнших. Додайте до цього, що, хоч вона була й негарна, в нiй було щось таке, що робило ii схожою не на служницю, а на панi. Можливо, це проявлялося в ii голосi, можливо, у виразi ii обличчя. Я можу тiльки сказати, що iншi жiнки помiтили це з самого першого дня, як тiльки Розанна Спiрман ввiйшла в наш будинок, i говорили (цiлком несправедливо), що вона задаеться.
Розповiвши iсторiю Розанни, я повинен згадати про одну з багатьох примх цiеi дивакуватоi дiвчини, а потiм уже перейти до iсторii пiскiв.
Будинок наш стоiть високо на йоркширському узбережжi, бiля самого моря. Поблизу нас е чудовi мiсця для прогулянок – в усiх напрямах, крiм одного: тут, по-моему, найбiльш неприемно прогулюватися. З чверть милi йдеш похмурим сосновим лiсом i, минувши низькi скелi, опиняешся у найбiльш вiдлюднiй i огиднiй бухтi на всьому нашому узбережжi.
Пiщанi горби спускаються тут до моря i закiнчуються двома гостроверхими скелями, що виступають з води одна навпроти одноi. Перша з них мае назву Пiвнiчний, а друга – Пiвденний стрiмчак. Помiж цими двома скелями лежать найстрашнiшi на всьому йоркширському узбережжi зибучi пiски. Пiд час припливу щось вiдбуваеться в iх таемничiй глибинi, примушуючи всю поверхню пiскiв коливатися й тремтiти якнайдивовижнiше. Через це тутешнi жителi i назвали iх Тремтливими пiсками. Великий насип, що простягнувся на пiвмилi уздовж бухти, стримуе натиск океану. І взимку, i влiтку, коли наступае приплив, море наче залишае своi хвилi i на насипу, котить iх, тихо здiймаючись, i безшумно вкривае пiски. Це безлюдне мiсце страшне, запевняю вас! Жоден човен не наважуеться ввiйти в цю бухту. Дiти з нашого рибальського села, яке називаеться Коббс-Голл, нiколи не приходять сюди гратись. Навiть птахи, як менi здаеться, летять подалi вiд Тремтливих пiскiв. Щоб молода жiнка в години свого вiдпочинку, маючи можливiсть вибрати з десяти приемних прогулянок будь-яку i завжди знайти супутникiв, якi пiшли б iз нею, аби тiльки вона сказала iм: «Ходiмте!»– щоб вона вiддала перевагу цiй мiсцинi i працювала або читала тут зовсiм одна, – це над усяке сподiвання, повiрте менi. Однак – пояснюйте собi, як хочете, – а тут любила прогулюватись Розанна Спiрман. Тiльки раз чи двiчi ходила вона в Коббс-Голл на побачення до единого друга, якого мала в нашiй мiсцевостi i про якого розповiм далi. Тепер я йду в цьому самому напрямi кликати дiвчину на обiд. І це щасливо повертае нас до початку розповiдi й направляе знову в сторону пiскiв.
Я Розанни не зустрiв у лiсi. А побачив ii бiля пiщаних горбiв на березi; дiвчина була в маленькому солом’яному капелюшку i в простому сiрому плащi, який вона завжди носить, щоб прикривати, наскiльки це можливо, свое криве плече. Розанна сидiла самотньо й дивилась на море i на пiски.
Вона здригнулась, коли я пiдiйшов до неi, i вiдвернулась вiд мене. Як старший над слугами, я принципово нiколи не пропускаю нагоди розпитати, чому менi не дивляться в очi; я повернув ii до себе i побачив, що вона плаче. Моя носова хусточка – один iз пiвдюжини чудових фулярових носовикiв, подарованих менi мiледi, – лежала в мене в кишенi. Я вийняв ii i сказав Розаннi:
– Ходiмо й сядемо зi мною, моя мила, на березi. Я спочатку витру вам очi, а потiм насмiлюся спитати, чого ви плачете.
Коли ви доживете до моiх лiт, ви взнаете, що сiсти на похилому березi значно складнiше, нiж здаеться вам тепер. Поки я вмощувався, Розанна втерла собi очi своею носовою хусточкою, що була значно гiрша вiд моеi – з дешевого батисту. Вона здавалась дуже спокiйною i дуже нещасною, але сiла бiля мене, як слухняна дiвчинка, тiльки-но я iй звелiв. Якщо ви хочете якнайшвидше втiшити жiнку, посадiть ii собi на колiна. Я згадав про це золоте правило, але Розанна – не Ненсi, у тiм-то вся справа!
– А тепер скажiть менi, моя мила, – запитав я, – чого ви плакали?
– Менi жаль минулих рокiв, мiстере Беттередж, – спокiйно вiдповiла Розанна. – Інодi я згадую свое колишне життя.
– Годi, годi, моя дiвчинко, – сказав я, – ваше минуле життя все згладжене. Чому б вам не забути про нього?
Вона взяла мене за полу сюртука. Я неохайний дiд i засмальцьовую одяг, коли iм i п’ю. То одна жiнка, то iнша вiдчищають плями на моему одязi. Напередоднi Розанна вивела пляму з мого сюртука якоюсь новою речовиною, що знищуе всiлякi плями. Жир змився, але на ворсинках сукна лишився темний слiд. Дiвчина вказала на це мiсце й похитала головою.
– Пляму знято, – сказала вона, – але мiсце, на якому вона була, все ще видно, мiстере Беттередж, все ще видно!
На зауваження, ненароком зроблене людинi з приводу ii власного сюртука, вiдповiсти не так-то легко. Щось у самiй дiвчинi змусило мене особливо пожалiти ii в цю хвилину. В неi були чудовi карi очi, хоч сама була взагалi й негарна, i вона дивилась на мене з якоюсь повагою до моеi щасливоi старостi й до моеi репутацii, як на щось таке, чого сама нiколи досягнути не зможе; й мое старе серце сповнилось жалем до нашоi другоi служницi. Оскiльки я не почував себе здатним утiшити ii, менi лишалося зробити тiльки одне – пiти з нею обiдати.
– Допоможiть менi пiдвестися, – сказав я. – Ви спiзнились на обiд, Розанно, i я прийшов покликати вас.
– Ви, мiстере Беттередж! – сказала вона.
– За вами послали Ненсi, – вiв далi я, – але я подумав, що вiд мене ви краще сприймете маленький докiр.
Замiсть того щоб допомогти менi пiдвестись, бiдолаха крадькома взяла мою руку i стиха потисла ii. Вона зробила зусилля, щоб знову не заплакати, i це iй вдалося, за що я став поважати ii.
– Ви дуже добрий, мiстере Беттередж, – сказала вона. – Я не хочу сьогоднi обiдати, дозвольте менi тут ще трохи посидiти.
– Чому ви любите тут бувати? – запитав я. – Що змушуе вас постiйно приходити на це сумне мiсце?
– Щось приваблюе мене сюди, – сказала дiвчина, виводячи пальцем фiгури на пiску. – Я стараюсь не приходити сюди – i не можу. Інодi, – додала вона стиха, немов лякаючись власноi фантазii, – iнодi, мiстере Беттередж, менi здаеться, що моя могила тут чекае на мене.
– На вас чекае жарена баранина й пудинг iз салом! – сказав я. – Ідiть зараз же обiдати. Ось до чого можна договоритись, Розанно, коли фiлософствуеш на голодний шлунок!
Я говорив суворим тоном, вiдчуваючи природне обурення (в моi роки) на двадцятип’ятирiчну жiнку, що говорить про смерть.
Вона, здавалось, не чула моiх слiв; поклавши руку на мое плече, втримала мене бiля себе.
– Менi здаеться, що це мiсце причарувало мене, – сказала вона. – Воно менi ввижаеться увi снi; я думаю про нього, коли сиджу за роботою. Знаете, мiстере Беттередж, я така вдячна i стараюся заслужити вашоi доброти й довiр’я до мене мiледi. Але iнодi запитую себе, чи не занадто спокiйне i добре життя тут для такоi жiнки, як я, пiсля всього, що я перенесла, мiстере Беттередж, пiсля всього, що я перетерпiла. Я почуваю себе бiльш самотньою серед служниць, анiж коли буваю тут, знаючи, що я не така, як вони. Мiледi i начальниця виправного будинку не знають, яким страшним докором для такоi жiнки, як я, е чеснi люди. Не лайте мене, милий, добрий мiстере Беттередж. Адже я виконую свою роботу, чи не так? Ради бога, не говорiть мiледi, що я невдоволена. Я задоволена всiм. Лише iнодi в мене бувае неспокiйна душа, от i все.
Вона зняла руку з мого плеча i раптом показала на пiски.
– Гляньте! – промовила вона. – Хiба це не дивовижно? Хiба це не страшно? Я бачила це безлiч разiв, але воно завжди для мене нове, нiби я нiколи не бачила його ранiше!
Я глянув, куди вона показувала. Почався приплив, i страшний пiсок заколивався. Широка коричнева поверхня його повiльно то пiдiймалась, то опускалась, а потiм вкрилася брижами i вся затремтiла.
– Знаете, на що це схоже? – сказала Розанна, знову схопивши мене за плече. – Схоже на те, нiби сотнi людей задихаються пiд цим пiском, – люди силкуються вийти на поверхню i потопають все глибше i глибше в його страшнiй безоднi! Киньте камiнь, мiстере Беттередж. Киньте камiнь i дивiться, як його всмокче в пiсок!
От навiженi розмови! Ось як голодний шлунок впливае на розтривожену душу! Я хотiв було вiдповiсти (правда гостро, але на користь бiдолашнiй дiвчинi, запевняю вас!), коли раптом почувся голос iз-за пiщаних горбiв, який гукав мене.
– Беттередж! – долинав чийсь голос. – Де ви?
– Тут! – вигукнув я у вiдповiдь, не розумiючи, хто б це мiг бути.
Розанна схопилася й почала вдивлятися в той бiк, звiдки лунав голос. Я сам збирався було вже пiдвестись, але тут мене вразила раптова змiна в обличчi дiвчини.
Їi щоки вкрилися таким чудовим рум’янцем, якого я нiколи не бачив у неi ранiше; вона вся нiби прояснiла вiд якогось безмовного й радiсного подиву.
– Хто це? – спитав я.
Розанна повторила мое ж запитання.
– Хто це? – сказала вона тихо, швидше до самоi себе, анiж до мене.
