Місячний камінь

Розділ XII

Минула ніч четверга, і нічого не трапилось. Ранок у п’ятницю приніс дві новини.

Перша новина: прикажчик булочника заявив, що він зустрів Розанну Спірман напередодні ввечері; вона йшла в густій вуалі у Фрізінголл стежкою, що вела через болото. Дивно, що хтось міг помилитися в Розанні, плече якої робило бідолаху надто помітною, – але цей чоловік напевно помилився, бо Розанна, як вам відомо, весь вечір у четвер лежала хвора у своїй кімнаті.

Другу новину приніс листоноша. Наш герой містер Кенді досить невдало пожартував, коли він, від’їжджаючи під дощем увечері в день народження Речел, сказав, що його шкіра непромокальна. Але шкіра його не врятувала – він таки промок до кісток, простудився тієї ж ночі і тепер лежить у пропасниці. За словами листоноші, бідолашний лікар молов дурниці у маренні так само жваво, як і при здоровому розумі. Ми всі жаліли маленького лікаря, а містер Френклін жалкував, що той захворів, особливо – через міс Речел. Із слів, сказаних ним міледі під час сніданку, в моїй присутності, можна було зрозуміти, що коли найближчим часом питання про Місячний камінь не з’ясується, то для вилікування міс Речел треба буде шукати найкращого лікаря.

Незабаром після сніданку прийшла телеграма від містера Блека-старшого у відповідь синові. Він повідомляв, що натрапив (через свого приятеля, начальника поліції) саме на ту людину, яка може нам допомогти. Це був детектив, сержант Кафф, він мав приїхати з Лондона ранковим поїздом.

Прочитавши ім’я нового полісмена, містер Френклін здригнувся. Напевне, він чув різні цікаві анекдоти про детектива Каффа від стряпчого свого батька під час перебування в Лондоні.

– Тепер я починаю сподіватись, що нашим хвилюванням нарешті настане край, – сказав він. – Якщо в тих історіях, що мені доводилося чути, є хоч половина правди, то в Англії ніхто не може зрівнятися із сищиком Каффом, коли йдеться про розкриття таємниці.

Ми всі з хвилюванням і нетерпінням чекали появи цієї знаменитої й талановитої людини. Інспектор Сігрев, повернувшись у призначений час і почувши, що чекають лондонського детектива, відразу ж замкнувся в окремій кімнаті, щоб написати звіт, який від нього, звичайно, зажадають. Мені хотілося самому з’їздити на станцію за сищиком. Але про карету й коней міледі нічого було й думати навіть для знаменитого Каффа, а фаетон потрібний був пізніше для Годфрі. Містер Годфрі глибоко жалкував, що змушений залишити свою тітку в такий тривожний час, і люб’язно відклав годину від’їзду до останнього поїзда, щоб узнати, якої думки про цю справу досвідчений лондонський сищик. Але в п’ятницю ввечері він неодмінно має бути в Лондоні, тому що жіночий комітет через якісь серйозні труднощі потребував його порад у суботу вранці.

Наближався час приїзду детектива, і я вийшов до воріт, щоб зустріти його.

Коли я дістався до сторожки, зі станції під’їхала візницька карета, і з неї вийшов вже сивіючий літній чоловік, худий, як тріска. На ньому був скромний чорний костюм і біла краватка. Обличчя його було гостре, як сокира, а шкіра жовта, суха й поблякла, наче осінній лист. У його твердих, як сталь, світло-сірих очах з’являвся якийсь бентежний вираз, коли вони зустрічалися з вашими очима, – ніби вони чекали від вас більшого, ніж було відомо вам самим. Хода його була легка, голос меланхолійний; довгі сухорляві руки були крючкуваті, мов пазури. Він скидався на пастора, на підрядчика похоронного бюро – на кого завгодно, тільки не на того, ким він був насправді. Більшої протилежності інспекторові Сігреву, ніж сищик Кафф, полісмена менш заспокійливої зовнішності (для сім’ї, пригніченої горем) ви ніде не знайдете.

– Тут живе леді Веріндер? – запитав він.

– Так, сер.

– Я детектив Кафф.

– Прошу сюди.

По дорозі до господи я назвав своє ім’я й становище в сім’ї, щоб він міг відверто говорити зі мною про справу, яку доручала йому вести міледі. Проте він не обмовився ні словом про справу, а тільки захоплювався місцевістю й зауважив, що морське повітря дуже різке і свіже. Я здивувався про себе, чим цей знаменитий сищик Кафф заслужив свою репутацію. Ми дійшли до будинку, немов два незнайомих собаки, яких уперше посадили на один цеп.

Спитавши про міледі й почувши, що вона в оранжереї, ми обійшли сад позад будинку й послали слугу розшукати її. Поки ми чекали, сержант Кафф розгледів крізь арку, обвиту плющем, наш квітник і попрямував туди, вперше виявивши щось подібне до інтересу. На здивування садівника і на моє обурення, цей знаменитий полісмен виявив неабияку обізнаність з нікчемним мистецтвом розведення троянд.

– Ач, як ви вдало тут спланували квітник: на південь і південний схід, – сказав сищик, кивнувши своєю сивіючою головою, і в його меланхолійному голосі на якусь мить з’явились нотки задоволення. – Саме такої форми і має бути квітник – наче коло, вписане в квадрат. Так, так, і алеї поміж клумбами. Але їх ніколи не посипають гравієм. На алеях у квітнику, пане садівник, повинна бути травичка, так, травичка, а гравій – занадто твердий матеріал для квітника. Яка прекрасна клумба білих та блідо-рожевих троянд! Вони завжди так чудово гармоніюють на одній клумбі, правда? А ось біла мускусна рожа, містере Беттередж, – це наша стара англійська рожа, як вигідно вона виділяється поміж найліпшими й найновішими квітами. Чарівна квітка! – сказав детектив, голублячи її своїми кістлявими пальцями і промовляючи до неї, мов до дитини.

Ну й полісмена ж прислали нам! І оце він повинен довести до кінця справу з алмазом міс Речел і знайти злодія, що викрав його!

– Ви, напевне, любите троянди, сержанте? – зауважив я.

– Я не маю часу любити будь-що, – відповів сержант Кафф. – Але коли в мене трапляється вільна хвилинка, я присвячую її рожам, Беттередж. Я почав своє життя серед них, у розсаднику мого батька, і закінчу серед них, якщо зможу. Так. Одного чудового дня (з Божою поміччю) я перестану ловити злодіїв і візьмуся за вирощування троянд. Між моїми клумбами, пане садівник, будуть трав’яні стежки! – сказав сищик. Його, напевно, неприємно вразили наші стежки, посипані гравієм.

– Для людини вашої професії, сер, – зважився я зазначити, – це досить дивний смак.

– Якщо ви поглянете довкруг себе (а цього більшість людей не робить), – сказав сищик Кафф, – ви побачите, що смаки людини здебільшого зовсім не узгоджуються з її заняттями. Покажіть-но мені дві речі більш протилежні, аніж троянда і злодій, і я негайно зміню свій смак, якщо не пізно ще в мої роки. А чи не здається вам, пане садівник, що дамаська троянда дуже добра для підщеплення більш ніжних сортів? А, я так і думав. Ось іде дама. Це леді Веріндер?

Він побачив її раніше, ніж помітили її я й садівник, хоч ми і знали, в який бік дивитись, а він – ні. Я почав його вважати значно кмітливішим, ніж він здався мені з першого погляду.

Зовнішність детектива чи справа, в якій він приїхав, або те і друге – ніби трохи збентежили міледі. Вперше в житті я помітив, що вона не знала, як відповісти сторонній людині. Сержант Кафф відразу ж вивів її зі скрутного становища. Він спитав, чи не доручили вже кому-небудь справу про крадіжку до того, як ми послали по нього, і, почувши, що запросили іншого полісмена, який і досі ще тут, попросив дозволу перш за все поговорити з ним.

Міледі пішла до господи. Перш ніж податись за нею, сержант розважив душу, кинувши садівникові на прощання кілька слів щодо посипаних гравієм стежок.

– Умовте міледі залишити стежки зарослими травою, – сказав він, сердито глянувши на стежки. – Без гравію!

Чому інспектор Сігрев зробився набагато нижчий на зріст, коли його відрекомендували сержантові Каффу, я не беруся пояснювати. Можу тільки згадати цей факт. Вони пішли удвох і вельми довго сиділи, замкнувшись і не впускаючи до себе нікого. Коли вийшли, інспектор був схвильований, а сищик позіхав.

– Сержант хоче оглянути вітальню міс Веріндер, – сказав містер Сігрев, звертаючись до мене надзвичайно врочисто і з великим піднесенням. – Він, можливо, задасть кілька запитань. Будь ласка, проведіть сержанта.

Поки мені давали це розпорядження, я поглянув на Каффа. Знаменитий Кафф у свою чергу дивився на інспектора Сігрева з тим спокійним чеканням, яке я вже помітив раніше. Не можу твердити, що він чекав, щоб його колега полісмен на очах перетворився в осла, але в мене закралося саме таке підозріння.

Я повів їх наверх. Детектив уважно оглянув індійську шафку і весь будуар, задаючи запитання (лише коли-не-коли інспекторові і постійно мені), смисл яких, я гадаю, був однаково незрозумілий нам обом. Нарешті, оглядаючи покій, він дійшов до виходу і спинився навпроти відомих вам розмальованих дверей. Сищик поклав свій кістлявий палець на маленьку плямочку під замком, яку інспектор Сігрев помітив ще раніше, коли вичитував служницям, які скупчились у кімнаті.

– Дуже шкода! – сказав сищик Кафф, звертаючись до мене. – Як це трапилось?

Я відповів, що служниці скупчилися в цій кімнаті напередодні вранці і що цю плямку зробила чиясь спідниця.

– Інспектор Сігрев наказав їм вийти, сер, – додав я, – щоб вони не наробили ще більшої шкоди.

– Цілком вірно! – сказав інспектор своїм військовим тоном. – Я звелів їм забиратися звідси. А плямку цю зробили спідниці, сержанте, звичайно, спідниці.

– Ви помітили, чия спідниця зробила це? – спитав сищик Кафф все ще звертаючись не до свого колеги полісмена, а до мене.

– Ні, сер.

Тоді він звернувся до інспектора Сігрева і спитав:

– А ви це помітили, я гадаю?

Це запитання, здавалося, трохи збентежило інспектора, але він не розгубився.

– Не можу ж я забивати свою голову всякими дрібницями, – сказав він, – а це справжня дрібниця.

Сищик Кафф подивився на Сігрева, як дивився на гравійні доріжки в квітнику, і з своєю звичайною меланхолією вперше показав нам свої здібності.

– Минулого тижня я провадив одне секретне слідство, пане інспектор, – сказав він. – На одному кінці слідства було вбивство, а на другому – чорнильна пляма на скатерті, якої ніхто не міг пояснити. На своєму віку мені довелося вести безліч найрізноманітніших справ, але я ніколи не мав діла з «дрібницями». Перш ніж ми зробимо ще один крок у цій справі, ми повинні побачити спідницю, яка зробила пляму, і довідатись напевно, коли висохла ця фарба.

Інспектор, досить похмуро проковтнувши пілюлю, спитав, чи не покликати служниць. Сищик Кафф, подумавши хвилинку, зітхнув і похитав головою.

– Ні, – сказав він, – ми спочатку займемося фарбою. Питання про фарбу вимагатиме одного слова: «так» або «ні» – це швидко. А питання про жіночі спідниці – довге. О котрій годині служниці були в цій кімнаті вчора вранці? Кажете, об одинадцятій? А знає хто-небудь у домі, вогка чи суха була фарба об одинадцятій годині ранку?

– Про це знає племінник міледі, містер Френклін, – сказав я.

– Він тут?

Містер Френклін був саме поблизу, чекаючи слушної нагоди для знайомства з великим Каффом. Через півхвилини він був уже в кімнаті й давав таке свідчення:

– Ці двері розмальовувала міс Веріндер сумішшю-розчинником мого власного виготовлення під моїм наглядом і за моєю допомогою. Цей розчинник висихає, з якими б фарбами його не вживали, через дванадцять годин.

– Ви пам’ятаєте, сер, коли було пофарбоване те місце, на якому тепер пляма? – спитав сищик.

– Прекрасно пам’ятаю, – відповів містер Френклін. – Це місце було пофарбоване останнім. Нам треба було закінчити до минулої середи, і я сам упорався з цим о третій годині дня або трохи пізніше.

– Сьогодні п’ятниця, – сказав сержант Кафф, звертаючись до інспектора Сігрева. – Повернімось назад, сер. О третій годині в середу це місце було закінчене. Суміш мала висохнути через дванадцять годин, тобто до трьох годин ранку в четвер. Ви провадили тут слідство об одинадцятій годині ранку. Вирахуйте три з одинадцяти, і залишиться вісім. Ця фарба, пане інспектор, була сухою вже вісім годин, коли ви припустили, що жіночі спідниці зробили пляму на дверях.

Перший карколомний удар для містера Сігрева! Якби він не запідозрив бідолашну Пенелопу, я пожалів би його.

Розв’язавши питання про фарбу, сищик Кафф з цієї хвилини наче забув про свого колегу полісмена і звертався до містера Френкліна, як до більш надійного помічника.

– Цілком імовірно, сер, – сказав він, – що ви дали нам ключ до таємниці.

Не встиг він промовити ці слова, як двері спальні розчинились і перед нами несподівано з’явилася міс Речел.

Вона звернулась до детектива, наче не помічаючи або не звертаючи уваги на те, що він був для неї зовсім незнайомий.

– Ви сказали, – спитала вона, вказуючи на містера Френкліна, – що він дав вам ключ до таємниці?

– Це міс Веріндер, – шепнув я сищикові.

– Дуже можливо, що саме цей джентльмен, міс, – повторив сищик, уважно вивчаючи своїми сталево-сірими очима обличчя моєї панночки, – дав нам у руки ключ.

На якусь мить вона повернулась і хотіла було подивитись на містера Френкліна. Я кажу «хотіла було», бо вона раптом знову відвернулась, перш ніж очі їх зустрілися. Її думки, напевно, були чимсь дивно стривожені. Вона почервоніла, потім знову зблідла. Разом із блідістю на її обличчі з’явився новий вираз – вираз, який мене дуже злякав.

– Відповівши на ваше запитання, міс, – промовив сищик, – я прошу вашого дозволу задати і вам запитання. Тут, на ваших дверях, є пляма. Ви часом не знаєте, коли її зробили або хто її зробив?

Замість відповіді міс Речел продовжувала далі запитувати, як ніби сищик ні про що її не питав або вона нічого не чула.

– Ви новий полісмен? – спитала вона.

– Я сищик Кафф, міс, із слідчої поліції.

– Як ви гадаєте, чи варто вислухати пораду молодої дівчини?

– Я радо вислухаю її, міс.

– Виконуйте свої обов’язки самі й не дозволяйте містерові Френкліну допомагати вам!

Вона промовила ці слова з такою злістю й шаленістю, з таким незвичайним вибухом ворожості до містера Френкліна в голосі і виразі обличчя, що, хоч я і знав її з дитинства, хоч я любив і поважав її майже так само, як і міледі, – мені вперше в моєму житті стало соромно за міс Речел.

Сищик Кафф не відривав від її обличчя свого нерухомого погляду.

– Дякую вам, міс, – сказав він. – Ви, бува, не знаєте чого-небудь про цю пляму? Чи не зробили ви її самі ненароком?

– Я нічого не знаю про пляму.

З цими словами вона обернулась і знову замкнулась у своїй спальні. На цей раз і я почув (як чула раніше Пенелопа), що вона заридала, як тільки залишилася знову на самоті.

Я не міг наважитись глянути на детектива, а подивився на містера Френкліна, який стояв поряд зі мною. Він здавався ще більше збентеженим, ніж я, витівкою міс Речел.

– Я казав вам, що я стурбований за неї, – шепнув він, – і тепер ви розумієте чому?

– Міс Веріндер, здається, трохи роздратована пропажею алмаза, – зауважив сищик. – Це річ дуже цінна… Цілком природно.

Вибачення, яке я придумав учора (коли вона забулася при інспекторі Сігреві), зробила сьогодні людина, яка не могла виявляти такого співчуття, як я, тому що була для неї сторонньою особою. Наче холодна дрож пройняла мене, а чому – я тоді не знав; напевно, тієї хвилини в мене промайнула перша підозра про нову думку (і жахливу думку), яка з’явилася в сищика Каффа, – лише на підставі того, що він побачив у міс Речел і почув від неї під час їх першої розмови.

– Молодим дамам дозволяється говорити, що їм заманеться, сер, – вів далі детектив, звертаючись до містера Френкліна. – Але забудьте про те, що сталось, і приступимо прямо до справи. Завдяки вам ми знаємо, коли висохла фарба. Далі треба довідатись, коли востаннє ці двері бачили без плями. У вас принаймні є голова на плечах, і ви розумієте, про що я говорю.

Містер Френклін постарався заспокоїтись і, через силу облишивши в думках міс Речел, повернувся до справи.

– Здається, я розумію, – сказав він. – Чим точніше ми встановимо час, тим легше нам буде вести розслідування.

– Саме так, сер, – відповів сищик. – Ви дивились на свою роботу в середу, після того як закінчили її?

Містер Френклін похитав головою й відповів:

– Щось не пригадую, сер.

– А ви? – звернувся сержант Кафф до мене.

– Я теж не пам’ятаю, сер.

– Хто був останній у цій кімнаті у середу ввечері?

– По-моєму, міс Речел, сер.

– Або, може, ваша донька, Беттередж, – встряв у розмову містер Френклін.

Він обернувся до сержанта Каффа і пояснив, що моя донька – покоївка міс Веріндер.

– Містере Беттередж, попросіть вашу доньку сюди. Почекайте! – сказав детектив, відводячи мене до вікна, де нас ніхто не міг почути. – Ваш інспектор, – він далі вів пошепки, – дав мені докладний звіт про те, як він тут вів справу. Між іншим, він сам признався, що розсердив усіх слуг, а для мене вельми важливо заспокоїти їх. Вітайте від мене вашу доньку і всіх інших і скажіть їм, що, по-перше, я не маю ще доказів перед очима, що алмаз було вкрадено; мені тільки відомо, що алмаз пропав. По-друге, у мене до слуг тільки одна просьба, щоб вони спільними зусиллями допомогли мені розплутати цю справу.

Знаючи, як вплинула на служниць заборона, накладена інспектором Сігревом, входити до кімнат і виходити з них, я наважився запитати:

– Чи можу я, сержанте, сказати жінкам і третє? Дозвольте їм повідомити від вашого імені, що вони можуть вільно бігати по сходах і заходити в свої кімнати, коли їм заманеться?

– Звичайно, можете, – відповів сищик.

– Це їх всіх заспокоїть, – зауважив я, – починаючи з куховарки й кінчаючи посудницею.

– Так от ідіть і зробіть це негайно, містере Беттередж.

Я виконав це розпорядження менш ніж за п’ять хвилин. Тільки одна трудність виникла, коли сказав про спальні. Мені, як главі слуг, довелося вжити всю повноту влади, щоб удержати юрбу служниць від спроби влетіти наверх слідом за мною й Пенелопою; їм кортіло добровільно давати показання й негайно допомогти сищикові Каффу.

Сищикові, напевно, сподобалась Пенелопа. Він трохи прояснішав, і в нього на обличчі з’явився вираз – дуже схожий на той, який був тоді, коли він запримітив білу мускусну рожу в квітнику. Ось що свідчила моя донька сищикові. Вона відповідала, мені здається, вельми добре – ще б пак! – адже вона вся пішла в мене. В ній нема нічого від матері, дякувати Богові, в ній нема нічого від матері!

Пенелопа свідчила, що її дуже зацікавило розмальовування дверей і що вона допомагала змішувати фарби. Вона запримітила місце під замком, тому що його розмальовували останнім; бачила його через кілька годин без плями; залишила о дванадцятій годині ночі теж без плями. Побажавши своїй панночці на добраніч у спальні, вона почула, як годинник у будуарі пробив дванадцять: у цей час вона держалась за ручку розмальованих дверей; знала, що фарба вогка (оскільки допомагала змішувати фарби, як уже було сказано); через те особливо старалась не доторкатись до дверей, могла заприсягнутися, що підібрала поділ сукні і що тоді не було на фарбі плями; не могла б заприсягнутися, що її вбрання ненароком не доторкнулось до дверей, коли вона виходила; пам’ятала, яка сукня була тоді на ній, – це була нова сукня, подарунок міс Речел; батько її теж пам’ятав і теж міг це підтвердити; він підтвердив це і сам приніс плаття, яке було на ній того вечора; поділ оглядали довго, бо він великий, але ніде й натяку на пляму не знайшли. На цьому і скінчилося свідчення Пенелопи – цілком благополучно й переконливо. Підписався Габріель Беттередж.

Потім сищик запитав мене, чи немає в нас великих собак, які могли б убігти до кімнати і розмазати фарбу своїм хвостом. Почувши, що це було неможливо, він послав за збільшувальним склом і почав крізь нього розглядати пляму. На фарбі не було видно слідів людської руки. Всі ознаки свідчили, що фарбу розмазала чиясь сукня. Той, на кому була ця сукня, судячи за свідченням Пенелопи й містера Френкліна, щоб зробити цю пляму, мав бути в кімнаті між північчю і трьома годинами ранку в четвер.

Довівши слідство до цього пункту, детектив Кафф згадав, що в кімнаті є ще інспектор Сігрев, і, на науку своєму колезі, зробив такий висновок із проведеного ним слідства.

– Оця ваша «дрібниця», пане інспектор, – сказав він, вказуючи на пляму під замком дверей, – перетворилася в досить важливий чинник після того, як ви бачили її востаннє. На даній стадії слідства завдяки цій плямі, я гадаю, можна зробити три відкриття. По-перше, довідатись, чи є в цьому будинку одяг, замазаний такою фарбою. По-друге, вияснити, якщо є такий одяг, – кому він належить. По-третє, взнати, яким чином ця особа проникла до кімнати і зробила цю пляму між північчю і трьома годинами ранку. Якщо ця особа не зможе дати задовільної відповіді, тоді вам нічого займатись розшуками злодія, що вкрав алмаз. Я зроблю це сам, з вашого дозволу, а вас не буду відривати від ваших міських занять. У вас тут є один з ваших підлеглих. Залишіть його про всякий випадок зі мною і дозвольте мені побажати вам всього найкращого.

Повага інспектора Сігрева до сищика була велика, але його повага до своєї персони була ще більша. Коли знаменитий Кафф допік йому, він відбив удар зі всією спритністю, на яку був здатний, і вийшов з кімнати.

– Досі я утримувався від висловлювання своєї думки, – сказав інспектор своїм військовим тоном, який анітрохи не змінився. – Тепер мені тільки слід зауважити, полишаючи слідство в ваших руках. Є таке прислів’я, пане сержант, що з мухи дуже легко зробити слона. Бувайте здорові!

– Але є такі люди, що можуть не помітити й слона, коли занадто високо задирають носа.

Отак відповівши на комплімент свого колеги, сищик Кафф повернувся й відійшов до вікна.

Містер Френклін і я чекали, що буде далі. Детектив дивився у вікно, заклавши руки в кишені і насвистуючи про себе мотив «Остання літня рожа». Пізніше, під час слідства, я запримітив, що тільки цей свист і видавав напружену роботу його думки, яка крок за кроком наближалась до таємничої мети. Очевидно, «Остання літня рожа» допомагала йому й підбадьорювала його. Можливо, що вона в якійсь мірі відповідала його вдачі, нагадуючи йому, бачите, про любимі троянди; причому цю пісеньку він насвистував на вельми журливий мотив. Постоявши біля вікна хвилин зо дві, сищик дійшов до середини кімнати і спинився в глибокій задумі, втупивши очі в двері спальні міс Речел. Раптом він опам’ятався, хитнув головою, ніби говорячи: «Так буде краще!» – і, звертаючись до мене, виявив бажання при першій же нагоді поговорити десять хвилин з міледі.

Виходячи з кімнати з цим дорученням, я почув, як містер Френклін задав сищикові запитання і спинився на порозі дверей, щоб почути відповідь.

– Ви ще не здогадуєтеся, – запитав містер Френклін, – хто вкрав алмаз?

– Ніхто не вкрав алмаза, – відповів сержант Кафф.

Такий незвичайний погляд на справу змусив нас здригнутись, і ми обидва почали дуже просити його пояснити нам, що він хотів цим сказати.

– Зачекайте трохи, – відповів сержант. – Ще не всі обставини цієї таємниці з’ясовані.

Розділ XIII

Я знайшов міледі в її кабінеті. Вона здригнулась, і на її обличчі з’явився вираз невдоволення, коли я сказав, що містер Кафф бажає говорити з нею.

– Невже я обов’язково повинна його прийняти? – спитала вона. – Чи не можете ви, Габріеле, замінити мене?

Мені це здалось незрозумілим, і, напевно, моє здивування відбилось на моєму обличчі. Міледі зволила дати пояснення.

– Боюсь, що мої нерви не зовсім у порядку, – сказала вона. – В цьому лондонському полісменові є щось таке, що викликає в мене огиду, – не знаю чому. Я передчуваю, що він внесе в наш дім розлад і нещастя. Це безглуздо й зовсім невластиво мені, але це так.

Я не знав, що їй відповісти на це. Чим більше я спостерігав сищика Каффа, тим більше він мені подобався. Міледі, висловившись переді мною відверто, вмить оволоділа собою; як я вже казав вам, вона була з природи жінкою сильної волі.

– Якщо неодмінно мені треба з ним говорити, нехай так, – сказала вона. – Але я не можу себе примусити залишитися з ним віч-на-віч. Запросіть його сюди, Габріеле, і побудьте тут під час нашої розмови.