– Як завжди!
Зате обидвi мiс Еблуайт були веселi за двадцятьох, i це з лихвою вiдновлювало рiвновагу. Вони були майже такi ж високi на зрiст, як i iхнiй брат, жвавi, свiтловолосi, рум’янi дiвчата, з надмiром плотi i кровi; так i пашiло вiд них здоров’ям i веселiстю. Бiдолашнi конi вгинались пiд ними, i коли дiвчата зiскочили з сiдел (не чекаючи допомоги), то, запевняю вас, пiдстрибнули на землi, наче гумовi м’ячi. Все, що говорять обидвi мiс Еблуайт, починаеться з великоi лiтери «О», а все, що вони роблять, супроводиться галасом; вони хихотiли й вищали – до дiла й не до дiла, з найменшого приводу. Цокотухи – ось як я iх прозвав.
Скориставшись галасом, зчиненим цими панянками, я нишком у передпокоi обмiнявся слiвцем-другим i з мiстером Френклiном.
– Благополучно привезли алмаз, сер?
Вiн кивнув головою i вдарив по нагруднiй кишенi свого сюртука.
– Не бачили iндусiв?
– Жодного.
Пiсля цього вiн запитав про мiледi i, почувши, що вона в маленькiй вiтальнi, пiшов прямо туди. Не пробув там i хвилини, як пролунав дзвiнок, i Пенелопа доповiла мiс Речел, що мiстер Френклiн Блек хоче з нею говорити.
Проходячи передпокоем через пiвгодини пiсля цього, я раптом спинився, неначе прикипiв до мiсця, почувши вигуки з маленькоi вiтальнi. Не можу сказати, щоб я злякався, – в цих вигуках менi почулось улюблене «О» обох мiс Еблуайт. Однак я ввiйшов (пiд приводом необхiдностi спитати, чи вже час подавати обiд), щоб довiдатись, чи не сталося чогось серйозного.
Бiля столу стояла, мов зачарована, мiс Речел iз злополучним алмазом полковника в руках. По обидва ii боки стояли навколiшки Цокотухи, пожираючи очима коштовний камiнь i скрикуючи вiд захоплення кожного разу, як вiн випромiнював новий блиск. Бiля протилежного кiнця столу стояв мiстер Годфрi, сплескуючи руками, як доросла дитина, i стиха промовляючи своiм спiвучим голосом:
– Чудовий! Чудовий!
Мiстер Френклiн сидiв на стiльцi бiля книжковоi шафи, смикаючи себе за борiдку i тривожно поглядаючи в сторону вiд вiкна. А там, бiля вiкна, повернувшись спиною до всього товариства, стояв об’ект його споглядання – мiледi, що тримала в руках витяг з духiвницi полковника.
Вона повернулась до мене обличчям, коли я спитав розпорядження щодо обiду, i я побачив фамiльну зморшку в неi на лобi, i фамiльний норов проглянув у куточках ii рота.
– Зайдiть через пiвгодини до мене в кiмнату, – вiдповiла вона. – Я маю вам дещо сказати.
З цими словами вона вийшла з вiтальнi. Було ясно, що мiледi була збентежена тими самими сумнiвами, якi охопили мiстера Френклiна й мене пiд час нашоi наради на Тремтливих пiсках. Що означала спадщина Мiсячного каменя? Чи те, що вона жорстоко i несправедливо обiйшлася зi своiм братом? Чи брат ii був ще гiрший, нiж вона думала про нього? Таке серйозне питання повинна була розв’язати мiледi, тим часом як ii донька, нiчого не знаючи про вдачу полковника, стояла у вiтальнi з його подарунком у руках.
Не встиг я слiдом за мiледi вийти з кiмнати, як мiс Речел, завжди уважна до старого слуги, який живе у них з дня ii народження, спинила мене:
– Погляньте, Габрiеле, – сказала вона i пiднесла алмаз до сонячного промiння, що падало з вiкна.
Господи помилуй! Оце так алмаз! Завбiльшки з яйце сивки! Блиск, що струменiв iз нього, був схожий на сяйво повного мiсяця. Коли ви вдивлялися в цей камiнь, його золотава глибина притягувала ваш погляд до себе так, що ви не бачили нiчого iншого. Глибина його здавалась невимiрною, цей камiнь, який ви могли тримати великим i вказiвним пальцями, здавався бездонним, як саме небо. Спочатку вiн був на сонцi; потiм ми зачинили вiконницi, i вiн засяяв у темнотi своiм власним мiсячним блиском. Не дивно, що мiс Речел була зачарована; не дивно, що кузини ii раз у раз скрикували. Алмаз до такоi мiри зачарував i мене, що я так само голосно вигукнув: «О», як i Цокотухи. Лише один з нас залишався спокiйний – це мiстер Годфрi. Вiн обiйняв за талiю своiх сестер i, поглядаючи поблажливо то на алмаз, то на мене, сказав:
– Вуглець, Беттередж! Звичайнiсiнький собi вуглець, мiй добрий друже!
Я гадаю, що вiн сказав це з метою просвiтити мене. Але вiн лише нагадав менi про обiд. Я пошкандибав униз, до своеi команди офiцiантiв. Коли я виходив, мiстер Годфрi промовив:
– Милий, старий Беттередж! Я почуваю до нього щиру пошану.
Тiеi хвилини, як вiн удостоював мене цим виявом своеi прихильностi, вiн обiймав своiх сестер i нiжно позирав на мiс Речел. Ось який запас любовi таiвся в ньому! Мiстер Френклiн був справжнiсiньким дикуном у порiвняннi з ним.
Через пiвгодини я з’явився, як було наказано, в кiмнату мiледi.
Те, що вiдбулося цього разу мiж мною i моею панi, було, в основному, повторенням того, що вiдбулося мiж мiстером Френклiном i мною на Тремтливих пiсках, з тiею лише рiзницею, що я промовчав про фокусникiв, бо досi нiщо не давало менi приводу лякати мiледi щодо цього. Коли мене вiдпустили, я не мiг не помiтити, що, з точки зору мiледi, полковником керували найпiдлiшi мотиви i що вона постараеться при першiй же нагодi вiдiбрати в доньки Мiсячний камiнь.
Повертаючись на свою половину, я зустрiв мiстера Френклiна. Вiн запитав, чи не бачив я його кузини Речел. Нi, я не бачив. А чи не мiг би я сказати йому, де його кузен Годфрi? Нi, не мiг; але я почав запiдозрювати, що кузен Годфрi повинен бути недалеко вiд кузини Речел. Пiдозрiння мiстера Френклiна, мабуть, прийняло той же напрям. Вiн сильно смикнув себе за борiдку, пiшов i замкнувся в бiблiотецi, грюкнувши дверима так, що з цього багато що стало ясно.
Мене вже не вiдривали вiд приготувань до святкового обiду, поки не настав час i менi самому причепуритися для зустрiчi гостей. Тiльки-но я одягнув свiй бiлий жилет, як з’явилась Пенелопа, нiби для того, щоб причесати рiденьке волосся, що лишилося в мене на головi, i поправити мою бiлу краватку. Дiвчинка моя була дуже весела, i я бачив, що вона хоче щось менi сказати. Вона поцiлувала мене в лисину й шепнула:
– Новина, тату! Мiс Речел вiдмовила йому.
– Кому? – запитав я.
– А тому, з жiночого комiтету, – вiдповiла Пенелопа. – Осоружний хитрун! Я ненавиджу його за те, що вiн намагаеться витiснити мiстера Френклiна.
Якби я мiг вiльно дихнути, я, звичайно, запротестував би проти таких непристойних виразiв на адресу видатного фiлантропа. Але донька моя в цю хвилину зав’язувала менi краватку, i вся сила ii почуттiв перейшла в ii пальцi. Нiколи в життi ще не нависала надi мною подiбна загроза бути задушеним.
– Я бачила, як вiн повiв ii у розарiй, – розповiдала Пенелопа, – i сховалася за гостролистом, щоб подивитися, як вони повертатимуться. Вони пiшли туди рука в руку, смiючись, а повернулись нарiзно, похмурi, як могила, дивлячись у рiзнi сторони, так що помилитись було неможливо. Я була, тату, несказанно рада! Є на свiтi хоч одна жiнка, яка може встояти проти мiстера Годфрi Еблуайта; а якби я була ледi, я була б iншою.
Тут я хотiв знову запротестувати. Але моя донька в цей час взяла в руки щiтку, i вся сила ii пальцiв перейшла туди. Якщо ви лисi, ви зрозумiете, як вона мене подряпала. Якщо ж ви не лисi, пропустiть цi рядки i дякуйте Боговi, що у вас е захист мiж головною щiткою i шкiрою вашоi голови.
– Мiстер Годфрi спинився по другий бiк гостролиста, – продовжувала Пенелопа. – «Ви вважаете за краще, – сказав вiн, – щоб я залишився у вас, наче нiчого не сталось?» Мiс Речел блискавично обернулася до нього. «Ви прийняли запрошення моеi матерi, – сказала вона, – i ви тут разом з ii гостями. Якщо не хочете викликати зайвих розмов у домi, звичайно, залишитесь тут!» Вона зробила кiлька крокiв, а потiм нiби трохи полагiднiшала. «Забудьмо, що сталось, Годфрi, – сказала вона, – i залишимось кузенами». Вона подала йому руку, яку вiн поцiлував, що я вважала б за вiльнiсть, а потiм вона пiшла. Вiн трохи постояв, схиливши голову й поволi копирсаючи каблуком яму в пiску; нiколи в життi не бачила я бiльш сконфуженоi людини. «Незручно! – процiдив вiн крiзь зуби, пiдвiвши очi i попрямувавши до будинку. – Дуже незручно!» Якщо це була його думка про самого себе, то вiн мав цiлковиту рацiю. Звичайно, дуже негарно. Адже вийшло, тату, як я вам давно казала! – вигукнула Пенелопа, востанне дряпнувши мене щiткою з усiеi сили. – Мiстер Френклiн – ось кого вона любить!
Я заволодiв щiткою i розкрив рот, щоб висловити iй докiр, на який, признаюсь, слова i поведiнка моеi доньки цiлком заслуговували.
Але не встиг я вимовити й слова, як знадвору почувся стукiт колiс. Це почали з’iжджатися гостi. Пенелопа вiдразу втекла. Я одягнув фрак i подивився на себе в дзеркало. Голова моя була червона, мов рак, але в iнших вiдношеннях я був одягнутий для вечiрньоi церемонii цiлком пристойно, як i годиться. Я вийшов у передпокiй якраз вчасно, щоб доповiсти про двох перших гостей. Вам нiчого ними особливо цiкавитись. Це були батько й мати фiлантропа – мiстер i мiсiс Еблуайт.
Роздiл X
Один за одним вслiд за Еблуайтами прибували гостi, поки всi не з’iхалися. Включаючи господарiв, зiбралось двадцять чотири чоловiка. Це було прекрасне видовище, коли всi посiдали за стiл i ректор фрiзiнголлський пiдвiвся i з чудовою вимовою прочитав молитву.
Не буду стомлювати вас перелiком гостей. Ви не зустрiнете нiкого з них удруге – в усякому разi, в моiй частинi оповiдi, – за винятком двох.
Цi двое сидiли по обидва боки мiс Речел, яка, наче цариця свята, цiлком природно, була центром загальноi уваги. Цього разу вона бiльше, нiж звичайно, привертала погляди присутнiх, бо (на таемне невдоволення мiледi) у неi на грудях сяяв чудовий подарунок, який затьмарив усi iншi, – Мiсячний камiнь. Його подарували без оправи, але цей унiверсальний генiй, мiстер Френклiн, зумiв iз допомогою своiх вправних пальцiв i срiбного дроту пришпилити його, як брошку, до ii бiлого плаття. Звичайно, всi захоплювалися дивовижними розмiрами i красою алмаза. І тiльки двое сказали щось не зовсiм звичне про нього – це було двое гостей, про яких я згадував, що сидiли обабiч мiс Речел.
Гiсть з лiвого боку – мiстер Кендi, наш фрiзiнголлський лiкар.
Це був приемний, товариський, маленький чоловiчок. Однак я повинен визнати, в нього була одна вада: вiн любив до речi й не до речi захоплюватися своiми власними жартами i досить необачно встрявати в розмову з незнайомими людьми. В товариствi вiн завжди робив помилки i ненароком сварив людей помiж собою. В медичнiй практицi вiн був значно обережнiший, керуючись якоюсь iнтуiцiею (за словами його ворогiв), яка виявлялась безпомилковою там, де розсудливiшi лiкарi робили помилки. Те, що вiн сказав про алмаз мiс Речел, було сказано, як звичайно, у виглядi мiстифiкацii чи жарту. Вiн благав ii (в iнтересах науки) взяти алмаз i спалити.
– Ми спочатку нагрiемо його, мiс Речел, – казав лiкар, – до певноi температури, потiм пiддамо впливовi повiтря, малопомалу випаруемо алмаз i визволимо вас вiд зайвих турбот по зберiганню такого цiнного коштовного каменя.
Мiледi слухала з таким заклопотаним виразом обличчя, нiби хотiла, щоб лiкар говорив серйозно i щоб йому вдалося викликати в мiс Речел бажання пожертвувати заради науки своiм подарунком.
Другий гiсть, що сидiв праворуч вiд моеi панночки, був видатний громадський дiяч – славнозвiсний iндiйський мандрiвник, мiстер Мартует, який, ризикуючи життям, проник, переодягнений, туди, де нiколи ще не ступала нога жодного европейця.
Це був довготелесий, худорлявий, мускулястий, смаглявий, мовчазний чоловiк. У нього був стомлений вигляд i дуже твердий, уважний погляд. Ходили чутки, нiби йому набридло буденне життя серед людей в наших краiнах i вiн нудьгуе по диких краiнах Сходу. За винятком того що вiн сказав мiс Речел з приводу ii алмаза, навряд чи промовив вiн i шiсть слiв чи випив склянку вина за весь обiд. Мiсячний камiнь був единий предмет, що якоюсь мiрою зацiкавив його. Слава цього каменя, напевне, дiйшла до нього давно, коли вiн подорожував у якихось небезпечних мiсцях в Індii. Вiн весь час мовчки дивився на камiнь, поки мiс Речел не почала нiяковiти, i потiм сказав iй, як завжди, спокiйно:
– Якщо ви коли-небудь поiдете в Індiю, мiс Речел, не берiть з собою подарунка вашого дядька. Індiйський алмаз бувае iнодi предметом релiгiйного культу в Індii. Я знаю одне мiсто i один храм у цьому мiстi, де ваше життя не протривало б i п’яти хвилин, якби ви з’явились з цим алмазом.
Мiс Речел, перебуваючи в безпецi в Англii, з захопленням слухала про ту небезпеку, яка загрожувала б iй в Індii. Цокотухи були в ще бiльшому захопленнi – вони покидали своi ножi й виделки i голосно закричали:
– О, як цiкаво!
Мiледi завовтузилась на своему стiльцi i змiнила тему розмови.
У мiру того, як проходив обiд, менi ставало все яснiше, що це свято далеко не так вдалося, як вдавались попереднi.
