Френклiн виховувався не тiльки у Францii, але й у Нiмеччинi. Досi вiн перебував пiд впливом, як я гадав, французького виховання. А тепер (наскiльки я мiг розiбрати) верх взяло нiмецьке. Одне з правил мого життя – нiколи не робити висновкiв з того, чого я не розумiю. Я вирiшив ухилитись вiд вибору об’ективноi чи суб’ективноi сторони. Попросту кажучи, я витрiщив очi i не вiдповiв нiчого.
– Зробимо з усього цього висновок, – сказав мiстер Френклiн. – Чому дядько вiдписав алмаз Речел? Чому не вiдписав вiн його тiтцi?
– Це, в усякому разi, вiдгадати не важко, – сказав я. – Полковник Гернкасл занадто добре знав мiледi, щоб не зрозумiти, що вона не прийме нiякоi спадщини вiд нього.
– Але як вiн мiг знати, що Речел не вiдмовиться так само?
– Чи е на свiтi молода дiвчина, сер, яка могла б устояти перед спокусою прийняти такий подарунок, як Мiсячний камiнь?
– Це суб’ективна точка зору, – сказав мiстер Френклiн. – Вам це робить велику честь, Беттередж, що ви здатнi на суб’ективну точку зору. Але в духiвницi полковника е ще iнша таемниця, досi ще не з’ясована: чому вiн даруе свiй камiнь Речел у день ii народження i лише при тiй умовi, щоб мати ii була жива?
– Не хочу паплюжити небiжчика, сер, – вiдповiв я, – але якщо вiн навмисне залишив у спадщину сестрi клопiт i небезпеку через ii доньку, то неодмiнною умовою цiеi спадщини мало бути, щоб сестра його була жива й вiдчула неприемнiсть усього цього.
– Ого! Так ось якi ви приписуете йому замiри? Це зновтаки суб’ективне тлумачення! Ви бували в Нiмеччинi, Беттередж?
– Нi, сер. А яке ваше тлумачення, дозвольте спитати?
– Менi здаеться, – сказав мiстер Френклiн, – цiлком iмовiрним, що мета полковника полягала не в тому, щоб принести користь племiнницi, якоi вiн навiть нiколи не бачив, а в тому, щоб довести сестрi, що вiн помер, прощаючи ii, причому довести це дуже люб’язно, зробивши ii доньцi подарунок. Це зовсiм iнше пояснення, порiвняно з вашим, Беттередж, i в його основi лежить суб’ективно-об’ективна точка зору. З усього видно, що одне тлумачення може бути таким же справедливим, як i друге.
Довiвши справу до цього приемного i втiшного висновку, мiстер Френклiн, здавалось, вирiшив: вiн виконав усе, що вiд нього вимагають. Потiм простягся на пiску й запитав, що ж йому далi робити.
Вiн виявив себе таким розумним i ясномислячим (перше нiж пуститися в iноземну тарабарщину) i весь час до такоi мiри першенствував надi мною в цiй справi, що я зовсiм не був готовий до раптовоi змiни, коли вiн, безпорадний, звернувся по допомогу до мене. Тiльки згодом я дiзнався вiд мiс Речел, яка перша зробила це вiдкриття, що дивнi змiни й переходи в поведiнцi мiстера Френклiна вiдбувались пiд впливом його iноземного виховання. У тому ж вiцi, коли ми всi ладнi сприймати навколишнiй свiт крiзь призму чужого сприйняття, його послали за кордон, i Френклiн переiздив з краiни до краiни так швидко, що жодна з них не могла зробити на нього бiльшого впливу за iншi. В результатi цього вiн повернувся з такою кiлькiстю рiзних рис у своiй вдачi, якi в тiй чи iншiй мiрi суперечили одна однiй, що здавалось, наче вiн проводив життя в постiйнiй незгодi з самим собою. Мiстер Френклiн мiг бути й дiловою людиною, i ледарем, з плутаниною в головi i ясним розумом, зразком рiшучостi й безпорадностi в один i той же час. У ньому була i французька, й нiмецька, й iталiйська сторони характеру; а первiсний, англiйський, фундамент, раз у раз виявляючи себе, немов говорив: «Ось я, як бачите, до краю знiвечений, але все-таки в менi залишилось i дещо мое». Мiс Речел звичайно говорила, що iталiйська сторона брала верх у тому разi, коли вiн несподiвано здавався i просив вас зi всiею милою лагiднiстю зняти з нього вiдповiдальнiсть i перекласти на себе. Ви не помилитесь, якщо зробите висновок, що iталiйська сторона характеру взяла верх i тепер.
– Це вже ви самi повиннi вирiшити, сер, – сказав я, – що робити далi. В усякому разi, це справа не моя.
Мiстер Френклiн, здавалось, не помiтив усiеi сили моiх слiв – у той час вiн був у такому станi, що не бачив нiчого, крiм неба над своею головою.
– Я не хочу лякати тiтку без причини, – промовив вiн, – але я й не хочу залишати ii без необхiдного попередження. Якби на моему мiсцi були ви, Беттередж, скажiть менi, що б ви зробили?
Я сказав йому в двох словах:
– Почекав би.
– Готовий вiд щирого серця, – сказав мiстер Френклiн. – А чи довго ж?
Я почав пояснювати свою думку.
– Наскiльки розумiю, сер, – сказав я, – хто-небудь повинен же вiддати цей клятий алмаз мiс Речел у день ii народження, i ви це можете зробити з таким же успiхом, як i будь-хто iнший. Дуже добре. Сьогоднi двадцять п’яте травня, а день народження – двадцять першого червня. В нашому розпорядженнi майже чотири тижнi. Почекаемо й побачимо, що трапиться за цей час, i ми або попередимо мiледi, або нi – залежно вiд обставин.
– Поки що прекрасно, Беттередж, – вигукнув мiстер Френклiн. – Але що нам робити з алмазом протягом цих чотирьох тижнiв?
– Те саме, що робив ваш батько, сер, – вiдповiв я. – Ваш батько здав його на зберiгання у сейф лондонського банку, а ви здайте його на зберiгання в банк у Фрiзiнголлi.
Фрiзiнголл – наше найближче мiсто, i його банк такий же надiйний, як i Англiйський банк.
– Коли б я був на вашому мiсцi, сер, – додав я, – то негайно поiхав би верхи з алмазом у Фрiзiнголл до того, як повернуться дами.
Необхiднiсть iхати куди-небудь та ще й верхи змусила мiстера Френклiна блискавично прийняти вертикальне положення. Вiн схопився на ноги i безцеремонно примусив пiдвестись i мене.
– Беттередж, ви – справжне золото, – сказав вiн. – Ходiмо, i накажiть негайно осiдлати найкращого коня.
Тут, дякувати Боговi, первiсний англiйський фундамент проступив нарештi крiзь весь закордонний лоск! Це був той самий Френклiн, якого я пам’ятав, ще як вiн був дитиною: вiн, як бувало ранiше, пожвавiшав перед поiздкою верхи й нагадав менi добрi давнi часи. Осiдлати для нього коня? Я осiдлав би йому дванадцятеро коней, якби вiн тiльки змiг поскакати верхи на всiх разом!
Ми швидко повернулись додому, простежили, щоб швидше осiдлали найпрудкiшого з усiеi стайнi коня, i мiстер Френклiн поспiшно поiхав ще раз вiддати в банк триклятий алмаз. Коли затих цокiт копит його коня i я знову залишився сам, я готовий був спитати себе, чи не приверзлося все це менi увi снi.
Роздiл VII
Поки я перебував у такому розгубленому станi, надзвичайно потребуючи хоч хвилинку спокою, щоб привести в рiвновагу своi думки, менi на дорозi зустрiлась донька моя Пенелопа (точнiсiнько так, як i ii покiйна мати колись на схiдцях) i вiдразу ж почала вимагати, щоб я розповiв iй про все, що ми говорили з мiстером Френклiном. За даних обставин залишилось тiльки одне – вiдразу ж притупити цiкавiсть Пенелопи. Я вiдповiв iй, що ми з мiстером Френклiном розмовляли про зовнiшню полiтику й договорились до того, що обидва заснули на сонцi. Спробуйте дати вiдповiдь, коли дружина чи донька пристануть ненароком до вас iз делiкатним запитанням – будьте певнi, що, з природноi жiночоi ласкавостi, вони поцiлують вас i знову почнуть приставати при першiй же нагодi.
У другiй половинi дня повернулись мiледi i мiс Речел. І як же вони здивувались, коли почули, що приiжджав мiстер Френклiн Блек – i знову поiхав верхи. І звичайно, вони тут же поставили делiкатнi запитання: чи варто говорити, що «зовнiшня полiтика» i «мiцний сон на сонцi» для них вже не годились. Не придумавши нiчого iншого, я сказав, що приiзд мiстера Френклiна з ранковим поiздом слiд розглядати лише як одне з його дивацтв. Коли мене запитали, невже вiд’iзд його верхи був також дивацтвом, я вiдповiв: «Так, дивацтво», – i вiдбувся, здаеться, дуже вдало.
Подолавши труднощi з дамами, я зiткнувся iз ще бiльшими труднощами, коли повернувся до своеi кiмнати. Ввiйшла Пенелопа з природною жiночою ласкавiстю поцiлувати мене i – з природною жiночою цiкавiстю – поставити нове запитання. Цього разу вона захотiла довiдатися, що сталося з нашою другою покоiвкою, Розанною Спiрман.
Залишивши мiстера Френклiна й мене на Тремтливих пiсках, Розанна, як виявилось, повернулась додому в надзвичайно дивному, незрозумiлому настроi. Вона мiнилась на обличчi (якщо вiрити Пенелопi) всiма кольорами райдуги. То веселилась, то сумувала без будь-якоi видимоi причини. Не переводячи духу, вона сипала сотнi запитань про мiстера Френклiна i вiдразу ж розсердилась на Пенелопу за те, що та висловила здогад, нiби вона могла зацiкавитися стороннiм джентльменом. Помiтили, як вона, посмiхаючись, писала iм’я мiстера Френклiна на днi свого робочого ящика. Потiм ii застали, коли вона зi сльозами на очах дивилася в дзеркало на свое деформоване плече. Чи знала вона ранiше мiстера Френклiна? Це було зовсiм неможливим! Чи чули вони щонебудь одне про одного? Не могло цього бути! Я мiг засвiдчити, що подив мiстера Френклiна був щирий, коли вiн побачив, як дiвчина витрiщила на нього очi. А Пенелопа могла засвiдчити, що дiвчина зi щирою цiкавiстю розпитувала про мiстера Френклiна. Розмова наша не клеiлась доти, поки донька моя не висловила найбезглуздiший здогад, який я будь-коли чув у життi.
– Тату, – сказала Пенелопа цiлком серйозно, – лишаеться тiльки одне пояснення: Розанна закохалася в мiстера Френклiна Блека з першого ж погляду.
Вам доводилося чути про гарненьких молодих панночок, що закохуються з першого погляду, i ви вважали це цiлком природним. Але щоб служниця, яка вийшла з виправного будинку, негарна з себе i з деформованим плечем закохалася з першого погляду в джентльмена, що приiхав у гостi до ii панi?! Чи знайдете ви подiбну нiсенiтницю в якому-небудь романi? Я реготав до слiз. Пенелопа за мою веселiсть розсердилась на мене.
– Я ранiше не помiчала, щоб ти був жорстоким, тату, – сказала вона дуже тихо i вийшла.
Слова моеi доньки немов облили мене холодною водою. Я розгнiвався на себе за те, що розхвилювався, коли вона промовила iх, – але ж це було саме так. Тепер, з вашого дозволу, змiнимо предмет розповiдi. Жаль, що я змушений був написати про це – i не без причини, як ви побачите далi.
Настав вечiр: дзвiнок, який сповiщав, що вже час переодягатися до обiду, пролунав ранiше, нiж мiстер Френклiн повернувся з Фрiзiнголла. Я сам принiс гарячоi води до нього в кiмнату, сподiваючись почути пiсля цього несподiваного запiзнення про яку-небудь пригоду. Але на мое превелике розчарування (напевно, й на ваше) не скоiлось нiчого. Мiстер Френклiн не зустрiвся з iндусами нi по дорозi туди, нi на зворотному шляху. Вiн вiддав Мiсячний камiнь у банк, сказавши просто, що цей камiнь дуже дорого коштуе, i привiз розписку в кишенi. Я зiйшов униз, вiдчуваючи, що пiсля всiх наших вранiшнiх тривог про алмаз кiнцiвка ця занадто буденна.
Як вiдбулася зустрiч мiстера Френклiна з тiткою й кузиною, не знаю.
Я багато дав би, щоб прислуговувати за столом у цей день. Але при моему становищi це прислуговування в домi за обiдом (за винятком великих сiмейних свят) означало б принизити свою гiднiсть в очах iнших слуг, – мiледi й без того вважала мене досить схильним до прислуговування: нi до чого було шукати ще однiеi нагоди для цього. Вiстi з «верхнiх сфер» того вечора принесли менi Пенелопа й лакей. Пенелопа сказала, що мiс Речел нiколи не займалась так старанно своею зачiскою й нiколи не здавалась такою веселою й гарною, як при зустрiчi з мiстером Френклiном у вiтальнi. Лакей донiс, що додержання шанобливого спокою в присутностi «високих гостей» i прислуговування мiстеровi Френклiну Блеку за обiдом – двi речi найбiльш несумiснi, якi тiльки доводилось йому зустрiти при виконаннi своiх обов’язкiв. Пiзнiше ввечерi ми почули, як вони грали й спiвали дуети. Мiстер Френклiн брав високо, мiс Речел ще вище, а мiледi грала, невiдступно йдучи за ними до благополучного кiнця, i чудово, i приемно було чути iхнi голоси, що лунали вночi крiзь вiдчиненi на терасу вiкна. Ще пiзнiше я вiднiс мiстеровi Френклiну содовоi води й коньяку й побачив, що мiс Речел зовсiм витiснила з його голови думку про алмаз.
– Найчарiвнiша дiвчина з усiх, кого я бачив пiсля повернення в Англiю! – Ось i все, що я мiг добитись вiд нього, поки намагався перевести розмову на бiльш серйознi предмети.
Близько пiвночi я разом з моiм помiчником (Самюелем, лакеем) обiйшов, як звичайно, довкола будинку, щоб позамикати дверi. Коли всi дверi були замкнутi, за винятком бокових, що ведуть на терасу, я вiдiслав Самюеля спати, а сам вийшов подихати перед сном свiжим повiтрям.
Нiч випала тиха й парка, на небi сяяв мiсяць, що був саме на пiдповнi. Було так тихо навкруги, що я час вiд часу чув слабкий i глухий шум моря, коли прибiй пiдкочувався до пiщаного берега бiля гирла нашоi бухточки. Будинок стояв так, що на терасi було темно; але яскраве мiсячне свiтло осявало всипану гравiем дорiжку, що лежала по другий бiк тераси. Подивившись на небо, а потiм на стежку, я побачив людську тiнь, що падала з-за рогу будинку.
Бувши старим, але хитрим, я не закричав; проте, оскiльки я, на нещастя, також був i незграбним, ноги на гравii зрадили мене. Не встиг я пiдкрастись до рогу, як почув тупiт нiг, легших за моi, – i, як менi здалося, не однiеi пари – що поквапно вiддалялися. Коли я дiстався до рогу, «непроханi гостi» повтiкали в чагарник по той бiк дорiжки i зникли з очей у хащах парку. З чагарника вони легко могли пробратися через нашу огорожу на шлях. Якби я був на сорок рокiв молодший, я, можливо, i встиг би спiймати iх, перш нiж вони втечуть з нашого парку. Тепер же я повернувся, щоб взяти на пiдмогу молодшу людину. Тихенько Самюель i я взяли рушницi, обiйшли навколо будинку й оглянули чагарник. Пересвiдчившись, що в наших володiннях нiхто не переховуеться, ми повернулись. Переходячи через дорiжку, де я бачив тiнь, я вперше помiтив маленький блискучий предмет, що лежав на гравii, освiтлений мiсяцем. Пiднявши цей предмет, я побачив, що це була маленька пляшечка з густою, приемного запаху, рiдиною, чорною, мов чорнило.
Я нiчого не сказав Самюелевi. Але, згадавши, що Пенелопа говорила менi про фокусникiв i про те, як вони наливали чорнило на долоню хлопчика, я вiдразу здогадався, що сполохав трьох iндусiв, якi вештались коло будинку й намагалися своiм язичницьким способом дiзнатись цiеi ночi про алмаз.
Роздiл VIII
Тут на хвилину треба спинитися.
Вдавшись до спогадiв i перегорнувши щоденник Пенелопи, я бачу, що ми можемо швидко познайомитися з перiодом мiж приiздом мiстера Френклiна Блека i днем народження мiс Речел. Бiльша частина цього часу минула, не принiсши з собою нiчого, що варто було б занотувати. З вашого дозволу i з допомогою Пенелопи я згадаю тут лише про деякi подii, щоб потiм далi розповiдати iсторiю день за днем, як тiльки ми дiйдемо до того часу, коли Мiсячний камiнь став у нашому домi предметом загальноi уваги.
Почну з пляшечки чорнила, що приемно пахло, яку я знайшов уночi на посипанiй гравiем дорiжцi.
Наступного ранку (двадцять шостого числа) я показав мiстеровi Френклiну цю чаклунську штуковину й розповiв йому про нiчну пригоду. Мiстер Френклiн вирiшив, що iндуси не тiльки полювали за алмазом, але й були настiльки наiвними, що вiрили в свое чаклунство (вiн мав на увазi тi знаки, якi вони робили над головою хлопчика, наливши чорнила на його долоню i сподiваючись, що хлопчик побачить людей i предмети, недоступнi для людського ока). Мiстер Френклiн сказав менi, що i в нас, так само як i на Сходi, е люди, якi займаються цими чудернацькими фокусами (однак без чорнила) i називають iх французькою назвою, чимсь на взiрець «ясновидiння».
