– Запевняю вас, – сказав мiстер Френклiн, – iндуси переконанi, що ми залишили алмаз тут, i привели з собою ясновидющого хлопчика, щоб вiн показав iм дорогу до нього, як тiльки вони проберуться вночi в будинок.
– Ви гадаете, сер, що вони повторять свою спробу? – запитав я.
– Це залежить вiд того, що саме хлопчик може сказати. Якщо вiн здатний побачити алмаз крiзь залiзний сейф фрiзiнголльського банку, iндуси поки що не турбуватимуть нас своiми вiдвiдинами, а якщо нi – ми ще матимемо нагоду схопити iх у чагарнику ранiше, нiж мине кiлька ночей.
Я чекав, цiлком упевнений, що ми матимемо нагоду застукати «непроханих гостей», але дивна рiч – нагода ця бiльше не повторилася.
Чи довiдались фокусники в мiстi, що мiстер Френклiн був у банку, i зробили з цього вiдповiдний висновок, чи хлопчик насправдi змiг побачити алмаз там, де вiн тепер зберiгався (у що я особисто аж нiяк не вiрю), чи це, врештi, було простим збiгом обставин, але незаперечним було одне: жодна тiнь iндуса бiльше не з’являлась бiля нашого будинку протягом тижнiв, що лишились до дня народження мiс Речел. Фокусники все ще ходили по мiсту й околицях, займаючись своiм ремеслом, а мiстер Френклiн i я вирiшили почекати, що буде далi, не турбуючи передчасно пройдисвiтiв своею пiдозрою. Цим звiтом про вчинки обох сторiн i закiнчуеться все, що я маю поки що сказати про iндусiв.
З двадцять дев’ятого числа мiс Речел i мiстер Френклiн знайшли новий спосiб бавити час, який iнакше iм нiкуди було б подiти. Є причини звернути особливу увагу на заняття, яке iх захопило, бо воно мае певне вiдношення до того, що сталося пiзнiше.
Взагалi кажучи, в життi вельможних панiв е дуже небезпечний пiдводний камiнь – iхне власне неробство. Життя цих панiв здебiльшого проходить у вишукуваннi якого-небудь заняття; i цiкаво спостерiгати – особливо якщо у них е смак до чогось розумового, – як часто вони необачно втягуються в бридке заняття. В дев’яти випадках з десяти вони починають або мучити кого-небудь, або псувати що-небудь i при цьому вони твердо переконанi, що вдосконалюють свiй розум тодi, як, просто кажучи, тiльки зчиняють розгардiяш у будинку. Менi доводилось бачити, як пани (на превеликий жаль, дами не були винятком) розгулюють цiлими днями, наприклад з порожнiми коробочками з-пiд пiлюль i ловлять ящiрок, жукiв, павукiв i жаб, а повертаючись додому, настромлюють бiдолах на булавки або безжалiсно рiжуть iх на шматочки. Ви бачите, як ваш пан чи панi розглядають у збiльшувальне скло нутрощi павука, або ви натрапляете на схiдцях на жабу без голови; i коли ви хочете довiдатись, що означае ця огидна жорстокiсть, вам кажуть, що молодий пан чи молода панi мають нахил до природознавства. Інодi, знову-таки, ви бачите, як вони цiлими годинами псують чудовi квiти гострими iнструментами задля безглуздоi цiкавостi – з чого зробленi квiти. Хiба колiр iхнiй зробиться кращий або запах буде приемнiший вiд того, що вони це взнають? Але треба ж бiдолашним панам провести час, вiрнiше, треба ж якось згаяти час. О, панове! Ви борсалися в грязюцi й лiпили з неi пирiжки, коли були дiтьми, а коли виросли – поверхово займаетеся бридкими науками, рiжете павукiв i псуете квiти. У першому i в другому випадку весь секрет полягае в тому, що вашiй бiдолашнiй безтурботнiй головi нема про що думати, а вашим бiдолашним бездiяльним рукам нема чого робити. І кiнчаеться тим, що ви починаете псувати фарбами полотно i наробите на весь будинок смороду; або розведете в скляному ящику з брудною водою пуголовкiв, вiд яких усiх у будинку нудить; або почнете вiдкопувати i збирати тут i там шматочки камiнцiв, посипаючи ними домашню провiзiю; або займаетесь фотографiею, бруднячи своi пальцi i нещадно спотворюючи фiзiономii всiх мешканцiв будинку. Безперечно, доводиться тяжко людям, якi своiми руками мусять здобувати засоби до життя: одяг, щоб прикрити свое тiло, пристанище вiд негоди, iжу, щоб iснувати. Але порiвняйте найтяжчу працю, яку вам будь-коли доводилось виконувати, з тим неробством, яке змушуе псувати квiти й перевертати шлунки павукiв, i дякуйте своiй щасливiй зiрцi, що ваша голова повинна про щось думати, а вашi руки повиннi щось робити.
З задоволенням скажу, що мiстер Френклiн i мiс Речел не мучили нiкого. Вони обмежились тим, що вчинили розгардiяш, а зiпсували, треба вiддати iм належне, всього-на-всього дверну панель.
Унiверсальний генiй мiстера Френклiна, який нахапався всього потроху, дiйшов i до так званого «декоративного живопису». Вiн повiдомив нам, що винайшов нову сумiш для розведення фарб, так званий «розчинник». Із чого вiн виготовляеться, я не знаю, а що вiн являе собою, можу сказати в двох словах: вiн смердiв. Оскiльки мiс Речел неодмiнно хотiла випробувати своi здiбностi на цiй сумiшi, мiстер Френклiн послав у Лондон за матерiалами i приготував речовину з таким запахом, що навiть собаки чхали, коли заходили до кiмнати; примусив мiс Речел одягти фартушок з нагрудником i дав завдання розмальовувати ii власну маленьку вiтальню, названу, через брак вiдповiдного англiйського слова, «будуаром». Почали з дверей. Мiстер Френклiн зiскрiб з них пемзою весь чудовий лак i зробив те, що вiн назвав «грунтовкою». Потiм мiс Речел розмалювала дверi, за його вказiвкою й допомогою, вiзерунками i девiзами – грифонами, птахами, квiтами, купiдонами тощо, копiюючи малюнки, зробленi знаменитим iталiйським живописцем, iменi якого я не пригадую, – того самого, що залишив свiтовi кiлька своiх дiв Марiй i мав кохану з булочноi. Робота ця довго тривала i до того ж була брудна. Але наша панна й молодий джентльмен, здавалося, не втомлювались за нею. Коли не iздили верхи, не приймали гостей, не сидiли за столом, не спiвали – вони удвох, примостившись рядочком i проявляючи бджолину працьовитiсть, псували дверi. Який це поет сказав, що сатана завжди придумуе якусь шкоду навiть i для рук нероб? Якби вiн був на моему мiсцi в цьому будинку й бачив мiс Речел iз пензлем, а мiстера Френклiна з його розчинником, вiн не змiг би написати нiчого правдивiшого вiд того, що пишу я.
Варто згадати наступний день, недiлю, четверте червня.
Того вечора ми в кiмнатi слуг уперше обговорили домашне питання, яке, так само як i розмальовування дверей, мае вiдношення до майбутнiх подiй.
Спостерiгаючи, як мiстеровi Френклiну i мiс Речел приемно бути разом i яка це була б з усiх поглядiв чудова пара, ми, цiлком природно, гадали, що вони, окрiм розмальовування дверей, займуться чимось iншим; дехто з нас говорив, що не мине й лiто, як у будинку буде весiлля. Іншi (на чолi зi мною) погоджувалися, що, цiлком iмовiрно, мiс Речел вийде замiж, але сумнiвалися (з причин, якi зараз будуть викладенi), що мiстер Френклiн Блек буде ii женихом.
У тому, що мiстер Френклiн закоханий, нiхто не сумнiвався. Труднощi полягали в тiм, щоб зрозумiти мiс Речел. Дозвольте познайомити вас з нею; пiсля цього полишу вам самим розгадати ii – якщо ви зможете це зробити.
У день народження нашоi молодоi панночки, що настане двадцять першого червня, iй сповниться вiсiмнадцять рокiв. Якщо вам подобаються брюнетки (а вони, як я чув, останнiм часом не в модi у великосвiтському товариствi) i якщо у вас немае особливоi прихильностi до солiдноi комплекцii, я скажу, що ви зроду не бачили такоi гарненькоi дiвчини, як мiс Речел. Вона була маленька i струнка, але з чудовою поставою. Досить побачити, як вона сiдае, встае i, особливо, як вона ходить, i ти переконуешся, що грацiя ii фiгури (якщо ви пробачите менi цей вираз) була цiлком природною i не залежала вiд ii вбрання. Я нiколи нi в кого не бачив такого чорного волосся, як у неi. Очi ii були такi ж чорнi, як i волосся; нiс, повинен я визнати, трохи замалий. Рот i пiдборiддя (говорячи словами мiстера Френклiна) – ласi шматочки для богiв, а колiр ii обличчя (за твердженням того ж самого незаперечного авторитету) був такий же ясний, як i сонце, з тiею великою перевагою, що на нього завжди приемно дивитись. Додайте до всього вищесказаного, що вона тримала голову прямо, гордовито, аристократично i мала чистий, дзвiнкий, як метал, голос i посмiшку, яка дуже мило виникала спочатку в очах, перш нiж з’явитись на губах, – i ось вам на весь зрiст ii портрет; я намалював його так, як зумiв.
А що можна сказати про ii вдачу? Невже в цього чудового створiння не було вад? У неi було стiльки ж iх, скiльки й у вас, добродiйко, – нi бiльше нi менше.
Якщо говорити серйозно, то моя мила гарненька мiс Речел, поряд з безлiччю принад i чарiвностей, мала одну ваду i, заради справедливостi, я змушений це визнати. Мiс Речел вiдрiзнялась вiд бiльшостi своiх ровесниць тим, що в неi були своi власнi iдеi i вона була така вперта, що навiть не визнавала мод, якщо цi моди не задовольняли ii. В дрiбницях така незалежнiсть була цiлком стерпна, але в справах важливих заходила (як вважали мiледi i я) занадто далеко. Мiс Речел мiркувала так, як взагалi мало хто з жiнок удвiчi старших за неi мiркуе, нiколи не питала поради, нiколи не говорила заранi, що вона збираеться робити, нiколи нi з ким не дiлилася секретами й потаемними думками – навiть з матiр’ю. В малих i великих справах, з людьми, яких вона любила, i з людьми, яких вона ненавидiла (в першому i другому випадках з однаковою енергiею), мiс Речел завжди дiяла по-своему, покладаючись i в радiснi, i в прикрi хвилини свого життя тiльки на себе. Дуже часто я чув, як мiледi казала:
– Найкращий друг i найлютiший ворог Речел – вона сама.
Додам до цього ще одне i на цьому закiнчу.
При всiй ii потайностi i свавiльностi, в нiй не було й тiнi фальшi. Я зроду не пам’ятаю, щоб вона будь-коли не додержала слова; я не пам’ятаю, щоб вона будь-коли сказала «нi», думаючи «так». Пригадую, як у дитинствi ця добра душа не раз приймала на себе провину й зазнавала кари за яку-небудь провину любимоi подруги; нiхто нiколи не чув вiд неi признання, коли це викривалось i ii допитували. Але нiхто при цьому не чув також, щоб вона збрехала. Вона дивилась вам прямо в обличчя, хитаючи своею голiвкою, i говорила просто:
– Не скажу!
Знову покарана за це, вона признавалася, що жалкуе, промовивши «не скажу», але, незважаючи на те, що ii садовили на хлiб i воду, все-таки мовчала. Свавiльна, страшенно свавiльна iнодi – я згоден з цим; а все ж таки це було найчарiвнiше створiння, яке будь-коли родилось на свiт. Можливо, ви знайдете тут деяку суперечнiсть. У такому разi дозвольте сказати вам по секрету. Вивчайте уважнiше вашу дружину протягом двадцяти чотирьох годин. Якщо ваша добра дружина не буде суперечити сама собi, то, борони вас боже, ви одружились з дивачкою!
Отож я познайомив вас iз мiс Речел, i тепер ми безпосередньо пiдiйшли до питання про погляди цiеi молодоi дiвчини на шлюб.
Дванадцятого червня моя панi послала запрошення одному джентльменовi в Лондон, щоб вiн приiхав на день народження мiс Речел. Цьому щасливчиковi, як я гадав, Речел i вiддала свое серце. Як i мiстер Френклiн, вiн був ii кузеном. Звали його мiстер Годфрi Еблуайт.
Друга сестра мiледi (не лякайтеся, цього разу ми не будемо занадто глибоко вдаватися в сiмейнi справи) розчарувалась у коханнi, а потiм, аби лише вийти замiж, зважилась на те, що називаеться «нерiвним шлюбом». Вся сiм’я страшенно збаламутилась, коли високоповажна Каролiна неодмiнно захотiла бути дружиною мiстера Еблуайта, фрiзiнголлського банкiра. Вiн був дуже багатий i дуже лагiдноi вдачi i привiв на свiт величезну сiм’ю – i це говорить проти нього. Однак час i прогрес сучасноi освiченостi зробили свою справу, i нерiвний шлюб був щасливим. Ми тепер всi лiберали (рука руку мие), яке менi дiло, чи ви в парламентi, чи нi, смiттяр ви чи герцог? Це сучасний погляд, i я додержуюсь цього погляду. Еблуайти мешкали в чудовому будинку з парком, недалеко вiд Фрiзiнголла. Вони вельми достойнi люди, i iх дуже поважають у наших краях. Ми не придiлятимемо iм занадто багато уваги на цих сторiнках, за винятком мiстера Годфрi, другого сина мiстера Еблуайта, який, з вашого дозволу, займе тут важливе мiсце, бо вiн мае вiдношення до мiс Речел.
При всьому блиску, розумi i взагалi хороших якостях мiстер Френклiн навряд чи мiг, на мою думку, перевершити мiстера Годфрi в очах нашоi молодоi панночки.
По-перше, мiстер Годфрi вигiдно вiдрiзнявся своiм зростом, що сягав понад шiсть футiв; обличчя в нього було яснорожеве, повновиде й округле, чисто виголене, на головi – чудове довге русяве волосся, недбало зачiсане назад. Але для чого я намагаюся змальовувати його? Якщо вам траплялось бувати в комiтетi жiночоi благодiйностi в Лондонi, ви знаете мiстера Годфрi Еблуайта так само добре, як i я. Вiн був адвокатом за професiею, дамським догiдником за характером i доброзичливим самаритянином за переконанням. Приймання вiд жiнок пожертвувань i подавання допомоги потребуючим жiнкам не могли без нього обiйтися. В благодiйних товариствах допомоги бiдним матерям, у товариствi Святоi Магдалини по порятунку розпусниць, в об’еднаннях ритористiв, якi займалися влаштуванням на роботу бiдних жiнок замiсть бiдних чоловiкiв, залишаючи останнiх викручуватись, як самi знають, – скрiзь вiн був вiце-президентом, директором, консультантом. Де тiльки засiдае за столом жiночий комiтет, там i мiстер Годфрi з капелюхом у руцi верховодить, стримуючи гарячковiсть зборiв i ведучи милих дам тернистим дiловим шляхом. Я гадаю, що це був найвикiнченiший фiлантроп (з невеликим достатком) в iсторii Англii. На благодiйних мiтингах нелегко було знайти такого, як вiн, промовця, здатного видавити сльози i грошi. Це був стопроцентний громадський дiяч. В останнiй раз, коли я був у Лондонi, моя панi зробила менi двi приемностi: вона послала мене в театр подивитись танцiвницю, яка всiх зводила з розуму, i в Екстерхолл послухати мiстера Годфрi. Танцiвниця виступала з оркестром. Джентльмен – з носовою хусточкою i склянкою води. Було повно людей i на виставi балетного, i на виставi ораторського мистецтва. І при всьому цьому – вiн (я маю на увазi мiстера Годфрi) виявився надзвичайно простою, приемною й лагiдною людиною. Вiн любив усiх. І всi любили його. Тепер помiркуйте самi, якi шанси мав мiстер Френклiн чи будь-хто iнший iз звичайною репутацiею i звичайними здiбностями поряд з такою людиною?
Чотирнадцятого числа одержали вiдповiдь вiд мiстера Годфрi.
Вiн прийняв запрошення моеi панi приiхати на торжества в середу (у день народження мiс Речел) i пообiцяв пробути до п’ятницi, дня, коли вiн у справах жiночих благодiйних установ змушений буде повернутися до мiста. Разом з листом мiстер Годфрi надiслав вiршi, присвяченi, як вiн висловився, «дню рiздва» своеi кузини. Менi передавали, що мiс Речел, приеднавшись до мiстера Френклiна, жартувала над цими вiршами за обiдом, i Пенелопа, що була на боцi мiстера Френклiна, торжествуюче запитала мене, яка моя думка з цього приводу.
– Мiс Речел навмисне ввела тебе, моя люба, в оману, – вiдповiв я, – а мене не так-то легко обдурити. Ось почекай, слiдом за своiми вiршами з’явиться i сам мiстер Еблуайт.
Моя донька вiдповiла, що мiстер Френклiн може спробувати щастя ранiше, нiж услiд за вiршами з’явиться поет. І я повинен визнати, що справдi, мiстер Френклiн не залишив жодноi невикористаноi можливостi, щоб здобути прихильнiсть мiс Речел.
Хоча мiстер Френклiн був одним з найзапеклiших курцiв, яких тiльки доводилось менi зустрiчати, вiн вiдразу ж залишив сигари, коли вона якось сказала, що терпiти не може запаху тютюну, яким пропахнув його костюм. Вiн так погано спав пiсля того, як прийняв рiшення обмежити себе в курiннi, i, позбувшись заспокiйливого дiяння тютюну, до якого звик, приходив кожного ранку з таким засмученим i виснаженим виглядом, що мiс Речел сама попросила його знову почати палити. Але нi! Вiн не захотiв повертатись до того, що може викликати в нiй бодай хвилинне невдоволення; вiн рiшуче доведе справу до кiнця й поверне собi сон – рано чи пiзно, самою лише силою волi й терпiнням. Ви можете сказати, що така вiдданiсть (як говорив дехто iз слуг) не могла не вплинути належним чином на мiс Речел – вiдданiсть, яка до того ж пiдтримувалася щоденним розмальовуванням дверей. Все це дуже добре, але в неi у спальнi висiла фотокарточка мiстера Годфрi; на нiй той зображений пiд час виголошування промови на благодiйному мiтингу, так що волосся в нього розлiталось вiд вихору власноi красномовностi, i з очима, що якнайчарiвнiше виманювали грошi з вашоi кишенi. Що скажете ви на це? Кожного ранку – сама Пенелопа менi признавалася – зображення мужчини дивилось, як причiсувалась мiс Речел. Вiн сам незабаром дивитиметься на це в натурi, – така була моя думка.
Шiстнадцятого червня сталась подiя, яка, як менi здавалося, ще бiльше знизила шанси мiстера Френклiна.
Цього ранку до нас приiхав якийсь незнайомець, що говорив по-англiйському з iноземним акцентом, i захотiв у якiйсь справi побачити мiстера Френклiна Блека. Справа ця не могла стосуватись алмаза з двох причин: по-перше, мiстер Френклiн нiчого не сказав менi про це; по-друге, вiн повiдомив про свою розмову (здаеться, пiсля вiд’iзду незнайомця) мiледi. Напевно, вона щось натякнула про це доньцi. Як би там не було, розповiдали, що того ж вечора пiд час гри на фортепiано мiс Речел робила дошкульнi зауваження мiстеровi Френклiну вiдносно людей, з якими вiн водився, i правил, якi вiн засвоiв за кордоном. Наступного дня вперше не розмальовували дверей. Я запiдозрюю, що який-небудь необачний вчинок мiстера Френклiна на континентi (зв’язаний з жiнкою чи боргом) спричинився до неприемностей в Англii. Та все це лише здогади. В даному разi не тiльки мiстер Френклiн але, як це не дивно, й мiледi нiчого менi не розповiли.
Сiмнадцятого числа хмара, судячи з усього, знову розвiялась. Вони знову почали розмальовувати дверi i здавалися такими ж добрими друзями, як i ранiше. Якщо вiрити Пенелопi, мiстер Френклiн скористався примиренням, щоб освiдчитися мiс Речел, i не дiстав нi згоди, нi вiдмовлення. Моя донька була впевнена (за деякими ознаками i прикметами, якими я не вважаю за потрiбне набридати вам), що молода панi ухилилась вiд пропозицii мiстера Френклiна, не вiрячи в ii серйознiсть, а потiм у глибинi душi жалкувала, що обiйшлася з ним таким чином. Хоч Пенелопа була в бiльш близьких стосунках з своею молодою панi, нiж звичайно бувають покоiвки, тому що вони з дитинства майже виховувались разом, – а все-таки я надто добре знав стриманий характер мiс Речел, щоб повiрити в таку вiдвертiсть з ii боку. В даному випадку, як менi здавалось, моя донька бажане сприймае як дiйснiсть.
Дев’ятнадцятого числа сталась нова подiя. До нас приiздив лiкар. Його запросили прописати лiки однiй особi, яку я вже мав нагоду вiдрекомендувати вам на цих сторiнках, – нашiй другiй покоiвцi, Розаннi Спiрман.
Ця бiдолашна дiвчина, яка приголомшила мене, як вам уже вiдомо, на Тремтливих пiсках, не раз викликала подив протягом того часу, про який я пишу. Думка Пенелопи, що ii подруга закохалася в мiстера Френклiна (моя донька за моiм наказом, тримала це в глибокiй таемницi) здавалась менi, як i ранiше, безглуздою. Але повинен визнати, що я сам i донька моя помiтили, що поведiнка нашоi другоi покоiвки стала щонайменше таемничою.
Наприклад, вона раз у раз потрапляла на очi мiстеровi Френклiну – крадькома, але потрапляла. Вiн звертав на неi увагу не бiльше, нiж на кiшку: йому i в голову не спадало хоч раз поглянути на некрасиве обличчя Розанни. Апетит бiдолахи, i без того поганий, зовсiм пропав, а на ii очах вранцi лишались явнi слiди безсоння i слiз. Одного разу Пенелопа зробила цiкаве вiдкриття, про яке ми нiкому не сказали: вона застала Розанну бiля туалетного столика мiстера Френклiна, коли та крадькома виймала з петельки рожу, подаровану йому мiс Речел, i натомiсть вставляла таку саму, але зiрвану нею самою. Пiсля цього вона разiв зо два зухвало вiдповiла менi на мою доброзичливу пораду поводитись обережнiше i, що ще гiрше, вона була не занадто ввiчлива в тих небагатьох випадках, коли мiс Речел ненароком зверталась до неi.
Мiледi помiтила цю змiну i спитала мене, що я думаю про це. Я намагався вигородити дiвчину, вiдповiвши, що, на мою думку, вона не зовсiм здорова, i скiнчилося тим, що послали, як уже згадувалось, дев’ятнадцятого числа по лiкаря. Вiн сказав, що в неi розладнанi нерви, i висловив сумнiв, чи здатна вона для послуг. Мiледi запропонувала вiдправити ii для змiни повiтря на одну з наших вiддалених ферм. Розанна просила з сльозами на очах, щоб iй дозволили залишитись, i в лиху годину я порадив мiледi випробувати ii ще деякий час. Як показали подii i як ви незабаром побачите, я не мiг придумати гiршоi поради. Якби тiльки можна було хоч одним оком заглянути в майбутне, я тодi власною рукою вивiв би Розанну Спiрман з нашого дому.
Двадцятого числа одержали записку вiд мiстера Годфрi. Вiн збирався заночувати в Фрiзiнголлi, щоб порадитися з батьком в однiй справi. Наступного дня опiвднi вiн i двi його старшi сестри мали приiхати до нас верхи, ще задовго до обiду. Окрiм записки, вiн надiслав у подарунок мiс Речел гарненьку шкатулку з китайського фарфору, зi свiдченням любовi й побажанням усього найкращого. А мiстер Френклiн подарував iй простий медальйон, удвiчi дешевший за шкатулку; i все-таки моя донька Пенелопа – така вже упертiсть жiнок – пророкувала йому успiх.
Дякувати Боговi, ми дiйшли нарештi до дня народження. Признайтесь, що цього разу я, здаеться, вiв розповiдь, не дуже вiдвертаючи вашу увагу дрiбницями. І звеселiться, я порадую вас новим роздiлом, який введе вас у саму суть iсторii.
Роздiл IX
Двадцять першого червня, в день народження, погода зранку була похмура й мiнлива, але до полудня зовсiм прояснилось.
Ми, слуги, почали цей щасливий день, як завжди, iз вручення своiх невеличких подарункiв мiс Речел i промови, яку я виголошую щороку як глава слуг. Цим я наслiдую метод, прийнятий королевою при вiдкриттi парламенту, – тобто говорю кожного року майже одне й те саме. Мою промову (так само, як i промову королеви) до ii виголошення чекають з нетерпiнням, як щось таке, чого ранiше не чули. Коли ж вона виявляеться зовсiм не новою, слухачi, хоча й бурчать потроху, але сподiваються почути щось новiше в майбутньому роцi. Легко керувати людьми i в парламентi, i на кухнi – ось який треба зробити з цього висновок.
Пiсля снiданку мiстер Френклiн мав зi мною таемну нараду з приводу Мiсячного каменя: настав час забрати його з фрiзiнголлського банку й вiддати у власнi руки мiс Речел.
Чи вiн пробував знову освiдчитися своiй кузинi в коханнi i дiстав облизня, чи тривале безсоння збiльшило дивнi суперечностi i нерiшучiсть його характеру – я не знаю. Одне тiльки ясно, що мiстер Френклiн виявив себе досить невигiдно вранцi, в день народження. Вiн двадцять разiв мiняв своi намiри вiдносно алмаза протягом двадцяти хвилин. Що ж до мене, то я додержувався простих фактiв, уже вiдомих нам. Адже не трапилось нiчого такого, що дало б нам пiдставу турбувати мiледi з приводу алмаза чи вiдмiнити законне зобов’язання, за яким мiстер Френклiн мав передати алмаз своiй кузинi. Такий був мiй погляд на справу, i хоч мiстер Френклiн багато разiв мiняв свое рiшення, вiн змушений був нарештi погодитися зi мною. Ми вирiшили, що пiсля снiданку вiн поiде верхи у Фрiзiнголл i привезе алмаз i, очевидно, мiстера Годфрi з двома молодими панночками, його сестрами.
Прийнявши таке рiшення, наш молодий джентльмен знову пiшов до мiс Речел.
Вони провели весь ранок i частину дня за розмальовуванням дверей. Пенелопа стояла поряд i, за iхньою вказiвкою, розмiшувала фарби, а мiледi, перед снiданком, то входила в кiмнату, то виходила, приклавши до носа хусточку (вони зловживали цього дня розчинником мiстера Френклiна), i даремно намагалась вiдiрвати обох малярiв вiд роботи. Лише о третiй годинi вони зняли фартухи, вiдпустили Пенелопу (яка найбiльше потерпiла вiд розчинника) i змили з себе весь цей бруд. Але досягли, чого хотiли – закiнчили розмальовувати дверi до дня народження i дуже пишалися своею роботою. Грифони, купiдони i все iнше, повинен я визнати, вийшло дуже красиве на погляд, але було там усього цього так багато i так воно було переплутане квiтами й девiзами, а пози представленi так ненатурально, що купiдони цi неприемно врiзались у вашу пам’ять на багато годин пiсля того, як ви мали нагоду подивитись на них. Якщо я додам, що пiсля закiнчення ранковоi роботи Пенелопа блювала, то кажу це не з упередження проти розчинника. Нi! Нi! Вiн перестав смердiти, як тiльки висох, а якщо мистецтво вимагае подiбних жертв, то хоч Пенелопа й рiдна донька менi, я скажу: нехай мистецтво одержить цю жертву.
Мiстер Френклiн закусив наспiх i поiхав у Фрiзiнголл по своiх кузин (як вiн сказав мiледi) i по Мiсячний камiнь (як було вiдомо тiльки нам обом).
Оскiльки це був один з тих урочистих днiв, коли я повинен був зайняти мiсце бiля буфета й порядкувати пiд час обiду, то в перiод вiдсутностi мiстера Френклiна в мене було про що мiркувати. Подбавши про вино i зробивши огляд чоловiчiй i жiночiй челядi, яка повинна була прислуговувати за обiдом, я пiшов до себе зiбратися з думками, поки з’являться гостi. Затягнувшись – ви знаете чим – i заглянувши – ви знаете, в яку книжку (про неi я вже мав нагоду згадувати на цих сторiнках), я заспокоiвся i тiлесно, й душевно. Мене збудив – не вiд дрiмоти, а вiд задуми – тупiт копит, i я пiшов зустрiчати кавалькаду, що складалася з мiстера Френклiна, його кузена i двох кузин – супроводжував iх грум старого мiстера Еблуайта.
Мiстер Годфрi дуже вразив мене тим, що був схожий на мiстера Френклiна в одному вiдношеннi – вiн, здавалося, був не в настроi. Гiсть, як звичайно, лагiдно потис менi руку i ввiчливо висловив задоволення, що бачить свого старого друга Беттереджа в доброму здоров’i. Але був якийсь похмурий, чого я нiяк не мiг зрозумiти, i, коли я запитав про здоров’я його батька, вiдповiв дуже коротко:
