– Скурвий син, – резюмував Нагнибiда, заховав бандолет у кобуру на сiдлi й заходився накладати люльку. – Надто легко помер.
Семен вiдкашлявся:
– Вiн на це розраховував. На добранiч, батьку. Щось я втомився.
Вiн повернув коня i в супроводi Микити поiхав туди, де мiсяць вiдвоював у темряви громаддя сiчовоi фортецi. Там горiли вогники смолоскипiв i невидимi вартовi вдивлялись у морок, настороженi стрiляниною. За спиною почув голос кошового:
– Паливодо!
– Так, батьку, – притримав коня Семен.
– Я твiй боржник.
– За все розраховано.
Кошовий неквапно похитав головою:
– Грошi – пил. Я твiй боржник.
– Як скажеш, отамане.
Роздiл V
Конi налякано захропiли, а передня пара навiть спробувала звестись дибки. Ридван, який до цього плавно похитувався, долаючи темряву ночi, зупинився. Адам Іеронiм Сенявський прокинувся й вiд несподiванки вдарився головою об спинку дивана, на якому сидiв. Вiдкашлявшись, невдоволено гукнув:
– Що там вiдбуваеться? Чому стали?
Замiсть вiдповiдi до нього долетiло цьвохкання батога й крики кучера, якими той намагався примусити коней рухатись. Залишки сну пiсля смачноi вечерi в замку розтанули, немов передранкова iмла. Сенявський смикнув завiсу на бiчному вiкнi ридвана й спробував роздивитись, що вiдбуваеться.
Обабiч шляху, що вiв вiд Меджибожа до лiсовоi резиденцii пана старости, яку останнiй звик iменувати мисливським будинком, тяглись лiсовi нетрi. Зараз, залитi непевним свiтлом повного мiсяця, вони виглядали таемниче, навiть моторошно. Спочатку Сенявський не мiг роздивитись там жодного руху, але за мить вiдсахнувся вiд вiкна, налякавшись руки в шкiрянiй рукавицi, яка постукала у вiкно.
– Пане старосто, прокидайтесь! – Рука, як i голос, належали форейтору[20 - Форейтор – помiчник кучера. У випадку, коли конi були запряженi цугом i останнiй не дiставав до переднiх батогом, допомагав йому тримати упряж у покорi.], що супроводжував екiпаж Сенявського. Форейтор покинув свое мiсце в сiдлi й стояв на нiжцi ридвана.
Пан Адам опанував себе i рiшуче вiдчинив дверцята ридвана. Жовнiр виглядав стривоженим. У лiвiй руцi тримав смолоскип, з якого на дорогу скрапували краплини палаючоi олii. Праву нервово стискав на рукiв’i одного з пiстолетiв.
– Чому стоiмо? – намагаючись заглушити страх металом у голосi, запитав Сенявський.
– Вовки, пане староста. Конi наляканi.
– Вовки?
– Вони, клятi.
Сенявський вiдчув, як його страх перероджуеться в напад лютi.
– Але я, чорт забирай, наказував пострiляти вовкiв ще пiвроку тому! І менi доповiдали, що наказ виконано. Звiдки вони тут?
– Не можу знати, – жовнiр покрутив головою. – Ми iх справдi вибили до ноги…
Цiеi митi, перериваючи жовнiра, попереду пролунало моторошне виття. Раз i вдруге. Пiсля цього в лiсових нетрях праворуч i попереду ридвана Сенявський почув гарчання.
– Но! Вперед! Уперед! – ще бiльш енергiйно замахав батогом кучер, але шiстцi коней, що були запряженi у ридван, його дii не додали бажання бiгти в темряву. Наляканi тварини хропiли, стригли вухами й намагались задкувати. Сенявський намацав на сидiннi поруч iз собою кобуру з пiстолетом. Оголив зброю, звiв курок, пiсля чого поглянув на форейтора.
– Чого ти на мене витрiщився?! – заволав щосили. – Іди виконуй свою роботу! Чи моi драгуни, маючи при собi зброю, бояться якихось там вовкiв?!
Жовнiр уклонився, поглянув якось безнадiйно на Сенявського, потiм на кучера i пiшов шляхом вперед, туди, звiдки щойно вчулось вовче виття. Сенявський став на сходинку ридвана й уважно спостерiгав за жовнiром. Якийсь час його було видно на залитiй мiсячним сяйвом брукiвцi. Потiм вiн перетворився на неясну тiнь, що ii оточувала жовтувата плямка свiтла вiд смолоскипа. Минуло близько трьох хвилин. Тиша, яку тепер не порушувало анi вовче виття, анi хропiння коней, почала заспокоювати. Кучеру навiть удалося зрушити з мiсця ридван, i вони повiльно покотилися слiдом за форейтором, смолоскип якого вдалечинi освiтлював шлях. На мить Сенявському здалось, що небезпека залишилась позаду. Однак уже за хвилину вiн вiдчув, як вiд жаху кров стигне у жилах. Бiля драгуна метнулась темна тiнь, вiн несамовито залементував i упав на землю. Смолоскип згаснув, i з освiтленоi мiсяцем напiвтемряви линуло лише несамовите гарчання.
Сенявський похапцем перехрестився й зачинився в ридванi. Знадвору чув, як кучер на козлах почав молитись. Конi, яких було залишено напризволяще, раптово потягли i, полишивши стрiчку шляху, побiгли в лiс. Деякий час екiпаж iхав у темрявi, пiдскакуючи на невидимих вибоiнах. Скло у дверях вилетiло, засипавши Сенявського гострими скалками, вiн кiлька разiв болiсно вдарився головою, пiсля чого знепритомнiв.
Коли пан староста прийшов до тями, вiн лежав на пiдлозi ридвана. Застогнавши, провiв долонею по обличчю й вiдчув щось липке. Очевидно, подумав Сенявський, скалки розбитого скла порiзали обличчя. Бiль не давав себе знати.
– Гей, кучере! – покликав вiн, вiдчуваючи, як крижанi лабети страху все сильнiше стискають його серце. Вiд страху навiть згадав iм’я кучера. – Кшисю, де ти?
Вiдповiддю слугувала мертва тиша. Сенявський вiдшукав у темрявi пiстолет i повiльно вилiз iз ридвана.
Вiн знаходився в чорному лiсi. Вочевидь екiпаж застряг серед дерев i далi iхати просто не змiг. Сяйво повнi не могло пробитись крiзь крони дерев нагорi, тож скiльки не намагався пан староста, але нiчого роздивитись не змiг. Нiчого, окрiм тьмяного вогника олiйного лiхтаря, який досi мерехтiв поряд з мiсцем кучера на козлах. Стискаючи тремтячими пальцями рукiв’я пiстолета, Сенявський поволi пiдiйшов до лiхтаря. Озирнувся. Здаеться, поряд нiкого.
– Кшисю, де ти, мерзотнику?! – ще раз покликав староста i знову не дочекався вiдповiдi. Вiн вiдшукав у темрявi уламок сухоi гiлки, похапцем вирвав з дверей ридвана завiску i, намотавши ii на палицю, заходився поливати олiею з лiхтаря. Коли iмпровiзований смолоскип був готовий, пiдняв закоптiле скло на лiхтарi й запалив його, освiтлюючи все на кiлька метрiв навкруги.
Те, що побачив Адам Іеронiм Сенявський, примусило його ще бiльше похолонути вiд жаху. Конi нiкуди не подiлись, як вiн одразу припустив. Як i кучер, якого пан староста не мiг докликатись. Усi вони лежали у кривавих калюжах з розiрваними горлянками. Невидючi очi кучера дивились у височiнь, а на його обличчi, навiть у свiтлi смолоскипа, можна було роздивитись мертвенну блiдiсть. Сенявський зашепотiв молитву, одночасно прислухаючись до звукiв у лiсових хащах.
Спочатку все було тихо, але вже за хвилину здалеку долинуло зловiсне вовче виття. Староста рвучко повернувся в тому напрямку, звiдки почув виття, i викинув уперед озброену руку. Лише темрява. І звуки в нiй. Тепер, окрiм виття, ясно можна було розiбрати шурхiт минулорiчного листя пiд чиiмись ногами, тихе гарчання. Раптом Сенявський осягнув, якоi трагiчноi помилки вiн припустився. Смолоскип! Нападники, ким би вони не були, спочатку не помiтили його, тож, убивши кучера i коней, пiшли геть. А зараз побачили свiтло i повертались. Сенявський пошепки вилаявся, пожбурив смолоскип геть i одним стрибком заплигнув мiж трупи коней. Утиснувся мiж них, намагаючись стати одним цiлим з землею i холодiючою плоттю.
Минуло не менше трьох хвилин, доки до вух Сенявського долинув неясний шурхiт. Це не були кроки, лише тихий шелест листя. Намагаючись не видати себе, пан Адам визирнув зi своеi схованки й мало не заволав вiд жаху, що раптово пройняв його несамовитою хвилею. Зовсiм поряд, не далi як за десять крокiв, вiд нього знаходилась iстота. Нi, це не був вовк. Але й людиною навряд чи можна було назвати те, що напружено нюхало повiтря, намагаючись вiдшукати Сенявського. На мить смолоскип, пожбурений паном Адамом, розгорiвся яскравiше й освiтив iстоту настiльки, що стало можливим роздивитись ii заросле шерстю тiло, важкi щелепи, з-пiд яких виступали iкла й сповненi нелюдськоi ненавистi очi. А ще довгi переднi кiнцiвки, якi сягали майже землi й були увiнчанi велетенськими кiгтями. Пiсля цього сили полишили Сенявського, i вiн знепритомнiв…
Коли наступного ранку сонце почало вигрiвати стволи мiдних фальконетiв на бастiонах мисливського будинку Адама Іеронiма Сенявського, сторожа бiля ворiт була чимало здивована невiдомим прибульцем. Останнiй з’явився на шляху, що вiв до Меджибожа, й намагався потрапити до маетку. Втiм, невiдомим чоловiк залишався тiльки до того моменту, коли старший з охоронцiв не придивився до нього пильнiше. Яким же було здивування старого солдата, коли в обiрваному, залитому кров’ю i сивому, як дим, бiдаку вiн упiзнав власника Меджибiзького ключа. Перед ним стояв, стискаючи в руках хрест, зроблений з уламкiв гiлки i шматка обвугленоi тканини, Адам Іеронiм Сенявський.
Роздiл VI
Ранок пiсля буремноi ночi видався сонячним, навiть урочистим. Прозорий купол неба вражав чистою бiрюзою, яку не наважувалась порушити бодай дрiбна хмарина. Сонце, яке палало на сходi свiтовою пожежею, позолотило макiвки церкви Святоi Покрови, додало свiжих кольорiв квiтнику навпроти й почало швидко випалювати росу на пожовклiй травi майдану. Приземкуватi куренi з викладеними дерниною дахами ще вiдкидали похилi тiнi, але з димарiв курiнних кабиць[21 - Кабиця – вiдкрита пiч, вогнище з димарем. Використовувалась у Запорiзькiй Сiчi для приготування iжi.] у небо потяглись першi несмiливi пасма диму. Там кашовари розпочинали готувати снiданок. Простi, але поживнi страви. Булькав у казанах кулiш, шкварчало на великих пательнях сало, перетворюючись на хрусткi шкварки, а у вуглях перегорiлих вогнищ доходили коржi-загреби, що iх за звичаем пекли прямо пiд шаром попелу.
На фортечних вежах настав час змiни караулiв. Утомленi нiчним чергуванням запорожцi, чиi очi вглядались у нiч у пошуках непроханих гостей, тепер йшли вiдпочивати. Залишали обороннi споруди козацькоi столицi новiй змiнi захисникiв. Помiтним був рух i бiля будинкiв сiчовоi старшини. Там бiгали джури, юрмились козаки. Деякi, виконуючи накази кошового, виставляли в ряд вози. Утворювали з них пiдвищення i встеляли його перськими дорогими килимами. Кiлька козакiв пiд командою вiйськового довбиша[22 - Вiйськовий довбиш – у Запорiзькiй Сiчi виборна старшинська посада. Вiдповiдав за литаври, за допомогою яких скликалась вiйськова рада.] виносили на свiт Божий мiднi тулумбаси[23 - Литаври.], установлювали iх неподалiк вiд iмпровiзованого помосту. Готувалась вiйськова рада, i Семен Паливода знав причину ii пiдготовки. Проте цi заходи цiкавили його найменше. Свою роботу вiн виконав i мав намiр вiдпочивати. Можливо, у човнi серед плавнiв з вудкою в руках, а можливо, у одному з шинкiв, якими так славилось передмiстя Запорiзькоi Сiчi. Хоча, помiзкувавши хвилину, дiйшов до висновку, що одне одному жодною мiрою не завадить. Просто для кожного з варiантiв вiдпочинку мае бути свiй час. Як i для ранкових занять фiзичними вправами, що iх Паливода звiв у статус обов’язкового дiйства як для себе, так i для свого зброеносця.
Семен повернувся до Пилипенка, який стояв навпроти нього одягнений точнiсiнько так, як i сам Паливода – у самих лише шароварах, пiдперезаних шкiряним очкуром.
– Добре, повернемось до наших баранiв. Сьогоднi залишимо шаблi в спокоi? – запитав у Микити.
– Саме так.
– Тодi гопак?
– Дякую, ясний пане, – простодушно посмiхнувся Микита.
– Тодi захищайся, голубе!
Семен перейшов до справи одразу. Швидкими й плавними рухами, якi бiльш за все нагадували звичайний гопак, наблизився до Микити й атакував його, наносячи удари руками й ногами. Пилипенко, який мало не вiд початку iхнього знайомства виявив у собi неабиякий хист до бiйки на кулаки, вправно вiдбив кiлька перших атак i собi перейшов у наступ.
– Непогано, – резюмував Семен. – Продовжимо.
