– Нi, – Сергiйович головою мотнув. Тильною стороною долонi сльози втер i другу ложку борщу до рота вiдправив.
– Гарно ви живете! – витиснув iз себе. – А у нас уже три роки свiтла нема.
– Що, так i не полагодили? – сплеснула маленькими долоньками старенька.
– Не полагодили, – пiдтвердив Сергiйович i зiтхнув. – Сказали, що воно того не варте! Двое нас там лишилося. Та ще й на рiзних вулицях живемо. От якби хоч з десяток людей повернулося!
– Але у вас дуже близько до гармат! У нас-от, що до росiян кiлометрiв вiсiм, що до украiнцiв кiлометрiв п’ять. Ми майже посерединi. Он там далi, бiля Гнутiвки, де земля наша сiра знову сходиться, там зовсiм дещиця вiд одних до других. Там що не день, то бах та й бах.
– Та не так у нас i близько до гармат! – не погодився Сергiйович. – За три роки тiльки у церкву i влучили. Ну ще у пару хазяйств, у контору колгоспну. А хати майже всi цiлi стоять. Баптисти iнодi приiздять, допомогу возять! Шкода, що не можна через них пенсiю отримувати! Так i сиджу без грошей… хоча, що з ними робити, як привезуть? Хрiн його знае. А у вас як з пенсiею?
– Добре у нас, – закивала баба Настя. – Стьопа, син поштарки, ну, знаеш, у якого одна нога коротша, у них кум у Торецьку. Вiн у нас карточки iз цими «пенькодами» збирае, куму передае, а той грошики у себе у Торецьку з банкоматiв знiмае, а потiм кожен у заклееному конвертi пенсiю разом iз карточкою назад i отримуе. Ну, звичайно, не всю, це ж робота, треба оплачувати.
– А що, з моеi вiн теж може зняти? – пожвавiшав Сергiйович.
– А ти переоформлятися iздив?
– Куди?
– Ну в Украiну? Щоб вiдмiтили, що ти в сiрiй зонi лишився?
– Нi.
– Спочатку переоформитися треба. Без цього не дадуть.
Сергiйович зiтхнув важко. Помовчав.
– Ну вона ж не пропаде, – сказав тихо, сам себе заспокоюючи. Пiдняв погляд на хазяйку. Про мету свого приходу згадав.
– Ти б менi яець… – почав було просити Сергiйович, але стукiт у дверi перебив його.
Обидва вони на стукiт озирнулися. Пiшла старенька вiдчиняти.
– Ти спитай, хто це! – крикнув iй у спину гiсть.
Але вона просто вiдiмкнула дверi, i миттю у тепле повiтря дому голоси дитячi увiрвалися.
– Бабусю Насте, це не Дiд Мороз до тебе помилково зайшов? – продзвенiв голосочок хлоп’яти рокiв чотирьох-п’яти.
– Нi, що ви! Який Дiд Мороз! – здивувалася хазяйка дому. – Середина лютого надворi!
– Так вiн же на Новий рiк не прийшов! А обiцяв! – сказала дiвчинка.
– Ну який тут Дiд Мороз?! – вiдмахнулася баба Настя. – Та самi подивiться!
До кiмнати разом з бабою Настею увiйшло двое хлопчикiв i дiвчинка, дошкiльнята.
– Ось, бачите! – показала вона на Сергiйовича.
– Ага, – сказав один хлопчик. – Не вiн! Той молодший був!
– Дiд Мороз, i за мене молодший? – посмiхнувся Сергiйович i вирiшив пошуткувати, посмiятися з дiтлахами. – Де це ви молодого Дiда Мороза бачили?
– У груднi вiн був, – вiдповiла за всiх дiвчинка у рожевiй курточцi на пару розмiрiв бiльшiй, нiж треба. – Вiн нам iграшки привозив i обiцяв на Новий рiк цукерок!
– Так, молодий був! – пiдтримав темноокий хлопчик у чорному пальтi i лижнiй шапочцi. – У нього ще автомат був i сережка у вусi!
– Автомат у Дiда Мороза? – посмiхнувся Сергiйович. – Може, вiн ще i у вiйськовiй формi приходив?
– Так, у формi! – дiвчинка кивнула. – Пiд час вiйни всi у вiйськовiй формi iз автоматами ходять. Вiн сказав, що у нього своiх дiтей двое, але вiн нам все одно багато цукерок принесе. Вiд себе i вiд них, як подарунок.
Замовк Сергiйович. Якось не по собi йому стало. Пригадав вiн рюкзак iз цукерками, який додому з поля притягнув. Пригадав вбитого i золоту сережку у його вусi.
– Ну, може, принесе ще, – поглянув на дiтлахiв по-iншому, якось лагiднiше. – Може, через блокпост не пропустили! Мало чого?
Дiти, засумувавши, поточилися до коридору. Пiшли.
– Я тобi яець дам! – сказала хазяйка, жалiбно глянувши на гостя. – Може, ще чого?
– А що ти маеш?
– Тушонку волонтери привозили свинячу. Можу пару баночок… Огiрки своi е солонi. Тiльки ж тобi нести важко буде!
– Донесу! – переконав ii Сергiйович. – Стежку вже протоптав. Вертати буде легше! Додому ж все-таки!
14
«Якщо з’iдати яйце через день, то цих двадцяти яець вiд баби Настi майже на пiвтора мiсяцi», – думав Сергiйович, слiдкуючи за сковорiдкою, що на верхньому крузi буржуйки макарони грiла. Зашипiли макарони. Посмiхнувся Сергiйович. Узяв обережно яйце, вдарив ножем, i розкололося воно. Вилив у макарони. Узявся дерев’яною ложкою бiлок, жовток i гарячi макарони змiшувати.
Хвилин за п’ять при тремтячому вогнику церковноi свiчки танули вже вони на язицi – гарячi i смачнi яечнi макарони. А мiсце сковороди на чавунному крузi буржуйки чайник зайняв. За вiкном темiнь. У вухах – заспокiйливе цокання будильника.
Це час цокае. Скоро березень, скоро зима вiдiйде. Калюжi, що лишаться вiд снiгу, на сонцi заблищать. І полетять першi бджоли у розвiдку, хоча зелень ледь-ледь проклюнеться i почне обплiтати собою чорну землю, що прокидаеться вiд холоду. Щоб зiгрiти i прикрасити. Полетять вони пiсля зими недалеко, для зарядки, для того, щоб орiентири своi освiжити. Але вулики уже на сонцi стоятимуть i прогрiватися почнуть, виганятимуть зсередини зимову вогкiсть. Сповниться повiтря дзижчанням солодким i приемним, близьким i мирним, яке свiт людини, що любить бджiл, зменшуе, затишним i домашнiм робить. І тодi вже не так важливо, що десь стрiляють – до усього звикнути можна! Важливо, що весна, що природа сповнюеться життям, ii звуками, ii запахами, ii крилами i крильцями.
А до кiнця березня, коли бджоли остаточно вiд зими вiдiйдуть i вулики затремтять постiйним, безкiнечним живим тремтiнням, зiставить вiн iх лiжечком: два в ширину, три в довжину, накрие тонким матрацом iз соломою, вдягнеться теплiше – ночi ж iще холоднi наприкiнцi березня, i проспить на вуликах кiлька ночей поспiль. Це для нього краще будь-яких лiкiв! Краще вiтамiнiв! Це наче особливою людською енергiею зарядитися. Тiею енергiею, котра не лампочки, а погляд у людинi запалюе, та так запалюе, що вiн далi, нiж зазвичай бачить.
А за чаем думки Сергiйовича до сьогоднiшнього походу до Свiтлого повернулися. До дiтей, якi до баби Настi увiрвалися, щоб перевiрити: чи не прийшов до неi помилково той Дiд Мороз iз сережкою у вусi, котрий до них прийти обiцяв. Дiд Мороз iз сережкою у вусi iз цукерками.
Дiстав Сергiйович з наплiчника, що у кутку кiмнати стояв, жменю цукерок, на стiльницю висипав. «Червоний мак» розвернув i до рота поклав, чаем запив. Є речi, якi з роками не мiняються, i це йому подобалося. Ось i смак цiеi цукерки за всi роки його життя не змiнився. І обгортка така ж. Захотiлося ще одну з’iсти, але тут дiтлахи пригадалися: двое хлопчакiв i дiвчатко. «Що ж це, виходить, що я iхнi цукерки iм?» – подумав пасiчник.
І тут його переляк пройняв: вбитий iз сережкою у вусi пiд снiгом лежить i бiльше йому спати не заважае, але ж наплiчник його тут! У кутку кiмнати лежить. І навiть якщо вiн його надвiр винесе, все одно вiн «тут» буде. І якби цi цукерки нiчиiми були, як гриби у лiсi, то хай собi лежать i його до чаю тiшать. Але ж не «нiчиi» вони! Ясно тепер було Сергiйовичу, кому вбитий цукерки нiс. Нiс та не донiс. А тепер виходить, що привласнив iх Сергiйович, у дiтей вiдiбрав i сам, як дитя, iм радiе.
Пройшовся кiмнатою Сергiйович нервово. Бiля буржуйки зупинився – тут найтеплiше було. І щоб тепла на нiч вистачило, висипав вiн ще з пiввiдра вугiлля. Зiтхнув у передчуттi, що думки про мерця, який пiд снiгом лежить, знову спати не дадуть. І тут охопило його дивне тремтiння, а разом з ним впертiсть рiшучу вiн у собi вiдчув. Зрозумiв вiн, що зараз знову у Свiтле пiде. Хай за вiкном темно i холодно, але стежину вiн собi протоптав i з неi вже не зiб’еться. Та i пiде туди без поклажi – лише наплiчник на спинi, а в руках пусто!
Вдягнувся-взувся, шапку-вушанку натягнув, вуха ii пiд пiдборiддям на бантик-вузол зав’язав. Церковну свiчку, яка на столi стояла, пальцями загасив – чого iй дарма горiти?
Ішов своiми нещодавнiми слiдами. Легко йому йшлося. Нiби бiду свою геть, подалi вiд дому вiдносив. І чим ближче до Свiтлого пiдходив, хоч i не бачив ще села з його вiконцями, що свiтилися, тим свiтлiше i тихше на душi ставало. І здалося йому, що iде вiн величезною церквою до далекого вiвтаря.
У церквi ж усi шепочуть або мовчать. У церквi тiльки батюшка право гучного голосу мае. Ось i вiн iдучи нiби пошепки мiркував i уявляв. У церквi i пахне приемно, та i придумано ii так, щоб усе, що там народжуеться – запахи елею, молитовне шепотiння, i вiдчуття причетностi до вiчностi, яка на кожного пiсля життя земного чекае – усе це там i лишаеться, за товстими стiнами, за воротами залiзними, пiд куполами високими. Це для того, щоб людина щоразу за цим вiдчуттям митi чудесного поверталася.
