Мiсто Бориспiль. Вулиця 9 Травня
– Бачили його, – втiшив дружину Дiма, обтрушуючи мiтелкою снiг, що поналипав на важкi форменi черевики. – На околицi мiста, бiля баптистськоi церкви.
Вийняв свiтлину з кишенi пiджака. Простягнув дружинi.
– Встав назад. Невдовзi доведеться чорну смужку вiдклеювати!
Дiмi здалося, що на Валиному обличчi промайнула усмiшка. Вiн i сам посмiхнувся, але з iншоi причини. Подумав: як же легко все-таки жiнкам брехати! Вони наче самi цього й чекають.
Близько сьомоi, коли за вiкном падав снiг, а по ICTV передавали прогноз погоди, у дверi гримнули кулаком. Прийшов Борис. Довелося Дiмi одягатися.
Вони зайшли до гаража. Дiма ввiмкнув свiтло i вставив у розетку штепсель «електрокозла». Вони повсiдались, i Дiма розповiв вантажниковi про свою коротку розмову з начальником.
– Так, – видихнув Борис. – Може, вони й знають, що там усерединi… Але коли б щось серйозне, то шукали б гучнiше, з галасом!..
Дiма кивнув. Тепер i йому здалося, що питання начальника було не таким уже й серйозним. Ну, запитав про валiзку. А потiм: «Добре, йди!» Хiба це пошуки?
– Знаеш, – Борис пiдвiв очi на Дiму. – Давай-но я цю валiзку викину бiля аеропорту, пiд огорожею. Поблизу VIP-iвського термiналу. Якщо захочуть шукати, нехай там i шукають.
Думка здалася Дiмi слушною, i вiн вийняв двi чарки та пляшку кропив’яного самогону.
Перехиливши чарку, Дiма запропонував побратимовiкрадiевi просто роздiлити товар на три частини, i хай кожен про свою частину сам турбуеться.
Вантажник мiркував хвилини три.
– Я вже одного разу вдав з себе дурника, – сказав вiн. – Прийшов у Киевi до аптеки на Володимирськiй, ампулу захопив. Попрохав чолов’ягу в халатi глянути, проти чого вона. Сказав, буцiмто лiки вiд раку, на базарi з рук придбав…
– Ну? – зацiкавився Дiма.
– Що ну? – зненацька розсердився Борис. – Нiчого! Вiн iй горлечко скрутив. Довго принюхувався, на скельце крапнув, глянув на свiтло i знизав плечима. Сказав, що це бiльше схоже на якесь склоподiбне тiло, нiж на лiки вiд раку.
Дiма хмикнув.
– То що, будемо дiлити? – спитав знову.
Борис махнув рукою. Мовляв, хрiн з тобою, згоден.
Дiма вийняв двi торби, газету «Демократична Украiна» розстелив на пiдлозi, i вони роздiлили коробочки з ампулами на трьох. Лишалася одна зайва, i Дiма ii вiддав Борисовi.
– Я в тебе торбу позичу, – сказав Борис.
Виходив вiн з гаража з торбою, в якiй лежали двi долi ампул, його та Женина, i з покоцаною валiзкою. Дiма зачинив за Борисом дверi гаража, а сам залишився усерединi. Його затишний куточок вже прогрiвся вiд розжареноi спiралi, намотаноi на шматок азбестовоi труби. Шкода було Дiмi це тепло марнувати, тож вiн налив собi ще чарку самогону. Випив. Опустив погляд на пiдлогу, де на газетi лежала його частина пачечок з ампулами. «І що з ними робити?» – подумав вiн. Але голова не хотiла шукати вiдповiдi на це питання. Дiма раптом згадав, що завтра вранцi треба на змiну. А це означае: час поспати. І спатиме вiн цiеi ночi спокiйно й мiцно, бо в його гаражi нема вже чорноi пластиковоi валiзки, й ампул чужих немае, а отже, не будуть його бiльше турбувати вантажники Женя й Борис. А що зi своею частиною ампул робити, вiн ще вирiшить.
Дiма повернувся додому. Влiгся пiд ковдру й задрiмав. Одразу й заснув би, якби Валi не заманулося розважити його пестощами, дякуючи за пошуки Мурика. Дiма знехотя прийняв Валинi любощi. Прийняв i одразу ж заснув. І вона заснула вiдразу, нi крихти не ображаючись на чоловiка, що той так швидко втомлюеться. Вiн завше такий був. Та й вона така сама, чого вже там!
19
Киiв. Вулиця Грушевського
Маршрутка вмить заколисала Ірину. Гуркiт двигуна вривався в ii дрiмоту, але нiскiлечки не заважав. Водiй Вася провадив свою «газель» мовчки. Зимова дорога була, вочевидь, бiльш заснiженою, нiж зазвичай. Ірина у пiвснi кiлька разiв вiдчула тiлом, що маршрутка iде не прямо, а петляе з боку в бiк.
Ірина прокинулася, визирнула зi шкаралупи своеi дрiмоти, коли «газель» уже, здавалося, от-от мала загальмувати бiля метро. Але некваплива маршрутка лише дряпалася на останнiй пагорб, з якого цiле мiсто – як на долонi. Воно ii остаточно й розбудило, це мiсто. Спочатку всюди темрява нiчна, i попереду, i збоку. А потiм виринае перед тобою заграва мiських вогнiв, i хоча до них ще неблизько, кiлометрiв з десять, а серце вже пришвидшуе свое цок-цок, за яким можна лише стан душi звiрити, проте аж нiяк не час.
Звiсно, все це обман. Уся ця iлюмiнацiя. Просто реклама мiського життя. Адже свiтло горить, а мiсто спить. Воно просто прикидаеться вiчно бадьорим. От село – чесне, але бiдне. Якщо село спить, то анi тобi вогника!
Вже пiдходячи до сiроi «сталiнськоi» будiвлi, до пiд’iзду, над яким висiла табличка з номерами помешкань «25—37», – Ірина згадала своi нiчнi роздуми. Поправила пухову хустину. Вдихнула морозяне повiтря i зайшла досередини.
Нянечка Вiра зустрiла ii гостинно. Змусила ii спершу випити в кухнi горнятко чаю, i тiльки тодi вiдвела до кабiнету, де повiтря, нагрiте кварцовою лампою, мовби саме пропонувало роздягтися.
Звiльнивши перса вiд молока, Ірина з’iла двi миски пiдсолодженоi вiвсянки i випила ще чаю. А далi вийшла надвiр, аби молоко для «другоi змiни» нагуляти. Вже одягнута, зупинилась у дверях i озирнулася на нянечку Вiру.
– А коли начальниця приходить? – запитала у неi.
– Неллi Ігорiвна? В годинцi десятiй ii привозять. Якщо змерзнеш, повертайся ранiше, у мене варення малинове е!
На ранковому снiгу вже протоптали стежини. Одна з них бiгла вiд пiд’iзду прямiсiнько до переходу через дорогу. На тому боцi, щоправда, стежина добiгала лише до зупинки i там перетворювалася на велику темну витоптану пляму.
Ірина пройшла парком до оглядового майданчика. Зупинилася бiля поруччя. Хотiла роздивитися мiсто на тому березi, але побачила лише, як звiдти наближаеться хурделиця. Навiть не хурделиця, а густий снiгопад. Спершу вiн змив своею бiлиною будинки й половину мосту Метро. Далi й мiст розчинився у снiгу, зник i сам Днiпро. А ще хвилин через п’ять бiлий снiг посипав просто на Ірину, на ii хустку, на пальто. Вона пiдставила небовi долоньку й побачила, як на неi опустився цiлий рiй снiжинок i почав танути.
Озирнулася довкола – нi Марiiнського палацу не видно, нi дерев. Казка та й годi! Якби лише Яся трiшки старшою була. От здивувалася б цiй красi!
Вiтер посилився, почав колоти холодом щоки. Іра вирiшила повернутися до «молочноi кухнi». Згадала про малинове варення.
– У вас усе гаразд? – налякав запитанням чоловiк, що виринув iз заметiлi в довгому чорному пальтi. Вiн вдивлявся в обличчя Ірини напруженим поглядом. У його правому вусi чорнiла така сама маленька слухавка, як у Єгора.
– Все добре, – вiдповiла Ірина i всмiхнулася йому.
Чоловiк одразу щез. Ступив назад, за бiлу непрозору снiгову стiну.
– Ой, як тебе засипало! – вигукнула нянечка Вiра, впускаючи Ірину до коридору. – Давай, швиденько роздягайся i на кухню!
Ірина струсила снiг з хустини. Акуратненько ii повiсила. Пальто примостила на iнший рiжок дерев’яноi стiйки-вiшака. Глянула на подвiйнi дверi в кiнцi широкого коридору. Пiдiйшла, слухаючи стукiт грубуватих обцасiв своiх чобiткiв. Повернулася до вiшака. Далi вийняла з торбинки капцi й перевзулася. І знову до подвiйних дверей. Вiдхилила iх трiшки, зазирнула в шпаринку. Побачила жiнку рокiв п’ятдесяти з собачкою-мопсиком на руках i чоловiка в костюмi з потрiйним пiдборiддям. На лацканi пiджака – депутатський значок.
За спиною грюкнули вхiднi дверi. Ірина озирнулася. Двое чоловiкiв у зелених комбiнезонах занесли великий молочний бiдон. Поставили його пiд стiною i вийшли, мабуть, по наступний. Зазвичай за один раз вони привозили три бiдони.
Чай з малиновим варенням пiдняв Іринi настрiй, зiгрiв. У нянечки Вiри у кишенi бiлого халата задзвонив мобiльний. Вона метушливо видобула його, натиснула кнопку, пiднесла до вуха.
– Так, Неллi Ігорiвно, привезли! О, лишенько, як же це? Гаразд. І Іринка тут, ми вдвох впораемося.
Сховавши телефон, нянечка Вiра стурбовано озирнулася на вiдчиненi дверi, через якi було видно три молочнi бiдони, що стояли в коридорi.
– Охоронцiв начальницi хтось побив, – подiлилася новиною старенька. – До лiкарнi потрапили обидва. Тепер нiкому цi бiдони до процедурноi носити. Допоможеш менi?
– Звичайно, – з готовнiстю вiдповiла Іра.
Вони швидко допили чай.
– Вiзьми, одягни! – нянечка подала Іринi чистенький бiлий халат. – Без цього туди нiяк не можна.
