– Це у вас таемна, – розслабилася, адже розмова вiддалялася вiд ii проблем. – Я – годувальниця.
Єгор саме пiдняв над своiм горнятком фарфоровий дзбаночок з гарячим молоком. Завмер на мить.
– Так, – видихнув не без подиву. – Рiдкiсна у вас професiя!
– Закiнчиться молоко, буду iншу роботу шукати, – легко вимовила Ірина.
– Вам? – Єгор пiднiс дзбаночок з молоком до ii фiлiжанки.
Ірина кивнула.
«Тiрамiсу» танув у ротi. У кав’ярнi зазвучав негучний джаз. Єгор пив каву, маленькою ложечкою брав шматочки соковитого тiстечка й клав iх до рота. І задумливо дивився на Ірину.
– Вам не обов’язково бути такою вiдкритою i щирою, – сказав вiн раптом стурбовано. – Ви так легко про себе розповiдаете!
Ірина знизала плечиками. Їй було гаряче в пальтi, але ж не знiмати його зараз. Тим бiльше, що у неi там, пiд пальтом, геть безлика салатова кофтинка поверх рожевоi блузки i довга вовняна спiдниця, якiй уже рокiв п’ять i жодне перефарбовування iй нового життя не подаруе.
– П’ятий, ти де? – прошипiв механiчний голос з боку слухавки.
– Бiля Будинку офiцерiв, – вiдповiв Єгор.
– Тут одна вагiтна в чорному пальтi крутиться бiля оглядового майданчика. Може, та, що позавчора вбитися хотiла?
– Зрозумiв, – сказав Єгор. – Постеж! Я швидко!
– Вам треба йти? – спитала Ірина.
– Нi. Хочете ще кави?
Ірина не хотiла.
– Знаете, Іро, – Єгор нахилився над столом i перейшов на жартiвливо-змовницький шепiт. – У мене дiйсно таемна робота. Про своi таемницi я, звiсно, розповiдати не можу, ось чужi можу взнати! Можу й про вас взнати, якщо захочу.
– Таемницi? – перепитала Іра.
– Ну, хто, з ким, чому? Ви газетку «Бульвар» читаете?
– Читаю, – зiзналась Ірина. – А ви будь-якi таемницi можете взнати?
– Будь-якi, крiм державних.
Іра замислилась. Подивилась уважно в очi Єгора. Його карi очi були серйознiшi, нiж вуста. На вустах застигла жартiвлива посмiшка.
– Знаете, я б хотiла взнати…
Єгор нахилився ще ближче до Ірини, ледь свою фiлiжанку лiктем не перекинув.
– Я ж не знаю, кого своiм молоком годую. У мене його зцiджують. А потiм, мабуть, отiй мамусi чи няньцi передають. З гiгiеною тут строго: що два тижнi медогляд, усi аналiзи… Навiть отi най-най!.. Вибачте за подробицi. А хотiлося б знати про малого. Ну, того, якого моiм молоком вигодовують…
Єгор широко всмiхнувся.
– Гаразд, – сказав. – Ходiмо, покажете, де та ваша молочна кухня!
Вiн бадьоро встав. Одягнувся. Обое вийшли з тепла на морозець, i повела Ірина Єгора показати тi дверi, за якими у неi iнколи двiчi, а iнколи тричi на день молоко забирають. Пальто застiбала на ходу, i хустку свою нiжно-смарагдову на ходу поправляла.
Над Печерськом яскраво свiтило зимове сонце, i пiд його промiнням ранковий снiговий пух осiдав, важчав i прилипав до вчорашнього снiгу, що вже затверднув i перетворився на хрустку шкоринку.
14
Киiв. Вулиця Рейтарська
Помешкання номер 10
Дарiя Іванiвна вдома у Веронiки розслабилася, iй було затишно. Поплакала трохи за померлим чоловiкомаптекарем. Поскаржилася на долю. Похвалила каву, що ii приготувала Веронiка. Порозпитувала господиню про ii сiмейнi справи.
Веронiка була налаштована на вiдвертiсть, але не свою. Про Семена сказала лише кiлька слiв, та й то надто хороших, на що вдова аптекаря недовiрливо насупилася, але тiльки на мить. А далi продовжила про себе й про свого.
– Мiй теж був чудовим i незвичайним, – ii темнi очi сяйнули душевним теплом. – Часом телефонуе i радiсним голосом: «Зараз прибiжу, люба! Вари каву!». І кава виходила така, як у вас, – вона кинула на господиню багатозначний погляд. – У мене така кава тiльки для нього вдавалася. Коли собi чи подрузi заварювала – завжди гiрше. Гаряче у вас. Зате куривом не пахне! Ви ж не палите? – Дарiя Іванiвна пробiглася поглядом по двох бiлих iталiйських батареях. – А ми, коли ремонт робили, так i лишили старi, ребристi, з чавуну. Лише пофарбували iх. У нас прохолоднiше. Ви знаете, що холод допомагае продовжити молодiсть?
Гостя на мить замовкла, мабуть, замислившись про молодiсть.
– Дiтей у вас нема? – запитала знову.
І тут вчасно рипнули вхiднi дверi. Веронiка зiрвалася з мiсця. Визирнула в коридор. Побачила чоловiка.
– Сеню, в нас гостя.
Дарiя Іванiвна вiдразу почала збиратись. Також пройшла в коридор, одягла шубу. Критично оглянула на чоловiка Веронiки.
– Я там, на столику, вiзитiвку залишила. Телефонуйте! – сказала вона, вже виходячи з помешкання. – Тепер ви до мене на каву! Ага, i ваш телефончик дайте!
Веронiка швиденько записала iй обидва своi номери – i домашнiй, i мобiльний. На прощання отримала вiд гостi ще одну приязну посмiшку. Зайшла слiдом за Семеном до кухнi.
– Ти чого такий похмурий? – запитала вона.
Семен був радше стомленим, нiж похмурим. Вiн уже встиг налити собi чарочку коньяку.
– Переодягнися, – попросила Веронiка, оглядаючи його не надто свiжий светр i потертi джинси. – Я виперу!..
– Хто це був? – поцiкавився Семен.
– Дружина аптекаря, якого вбили. Пам’ятаеш, коли ти пiд ранок прийшов… – вона раптом обiрвала себе.
Семена пересмикнуло, наче вiд раптового переляку. Вiн випив коньяк, налив ще.
– Налий i менi, – попросила дружина.
Семен здивувався. У його поглядi прокинулися людянiсть i доброта. Вiн вийняв ще одну чарку, наповнив ii i подав Веронiцi.
