– Чоловiк, – видихнув Семен.
– Добре, – кивнув Володька.
– Все буде оплачене, – додав Семен.
– Коли починати?
– Можна завтра, бiля опiвночi.
– Фотку даси?
– Не знадобиться. Ти його знаеш.
– Хтось з наших? – у голосi Володьки почулися нотки напруженоi пiдозри.
– Ага, – Семен важко зiтхнув.
Володька подумав про зрадникiв. Про тих, кого ловили й розстрiлювали в старих радянських фiльмах про вiйну й шпигунiв. Вiн перебрав у думках усю iхню нечисленну команду, яку зiбрав довкола себе Семен, щоб розпочати цю порiвняно нескладну охоронну справу. Всi були нормальними хлопцями. Або ж здавалися такими.
– Назви! – попросив Володька.
– Все залишиться мiж нами, – проказав Семен, хоч i розумiв, що це цiлком непотрiбне попередження може образити Володьку. У справжнiх чоловiкiв не бувае зайвих або невчасно сказаних слiв. – Справа в тiм… – почав було Семен, але обiрвав себе. Замовк.
– Я слухаю, – не вiдриваючи погляду вiд добре прибраноi вiд снiгу дороги, промовив Володька.
– Останнiм часом, – у Семеновому голосi з’явилося бiльше твердостi. – Зi мною щось негаразд… Я хотiв тебе попрохати постежити за мною.
Володька пригальмував, з’iхав на заснiжене узбiччя, просто пiд сосни, що росли по обидва боки траси.
– Не зрозумiв, – Володька уважно подивився у вiчi шефовi. – З тобою все гаразд?
– Якщо б у мене все було гаразд, я б не звертався до тебе, – Семен глянув на годинник. – Можемо запiзнитися, – сказав вiн спокiйно, холодним робочим тоном, позбавленим iнтонацii. – То що, постежиш?
Володька кивнув.
– У будинку навпроти на другому поверсi е вiконце. Просто на сходовому майданчику. Там теплiше. Якщо я буду робити щось дивне – зупини. Можеш силою.
Володька вивiв автiвку назад на трасу. Невдовзi вони зупинилися на роздорiжжi, на самому початку лiсовоi дороги, добре втрамбованоi широкими колесами джипiв. Зупинилися бiля «дев’ятки», в якiй сидiло ще трое мiцних чоловiкiв. Тепер уся команда була у зборi. До приiзду «лижникiв» лишалося пiвгодини. Але перша машина, двое хлопцiв з обслуги «лижникiв», уже проiхала далi лiсовою дорогою. Їм треба було облаштувати мiсце для пiкнiка. Розставити мангал, розкладнi стiльцi й столик.
Семен переконався у професiйностi цих хлопцiв дуже швидко. Коли вони, пропустивши вперед на лiсову дорогу два джипи з украiнськими прапорцями й трицифровими числами на держномерах, зайняли свое мiсце у хвостi «кортежу» i виiхали на велику галявину, що нагадувала радше стацiонарне мiсце для вiдпочинку. У мангалi горiли дрова. Великий квадрат снiгу був витоптаний чи втрамбований, перетворений на затишний пiкнiковий майданчик, на якому стояв столик, застелений цератою. Довкола – чотири дерев’янi стiльцi. Автомобiльний ящик-холодильник червоного кольору наче додавав до цiеi iдилii думку про високi технологii комфорту.
Тiльки-но «оцифрованi» джипи зупинилися, хлопцi пiдскочили до машин i вiдстiбнули вiд багажникiв на даху чотири однаковi пари лиж «Саломон».
Двох «лижникiв» Семен добре знав, то були Геннадiй Іллiч i ще один депутат вiд опозицii, який любив давати телевiзiйнi iнтерв’ю. Двое iнших були йому не знайомi. Та й байдуже йому було, хто е хто.
Вiн просто пiдiйшов до чолов’яг аж нiяк не спортивноi статури, але в дуже спортивних лижних костюмах, привiтався лише з замовником. І вiдразу повернувся до своiх хлопцiв.
«Ниву» вiдiгнали метрiв на двiстi в бiк староi Обухiвськоi траси i там залишили. «Дев’ятку» вiдiгнали далi лiсовою дорогою. Ввiмкнули рацii й розiйшлися по периметру. Головне правило – якнайменше муляти очi замовниковi. Вони вiдпочивають, у тому числi й очима.
А для Семена i його хлопцiв зимове лiсове повiтря – наче склянка апельсинового фрешу. Стовбури сосен – тонкi. Лiс ще молодий, отже, проглядаеться чудово. Робота буде нескладною, а до перших сутiнкiв лижники вгамують свiй спортивний запал i повсiдаються за столик. Будуть горiлку пити, шашлик iсти й про грошi власнi й державнi теревенити, регулярно iх плутаючи. В сутiнках, звiсно, небезпек бiльше, але всi цi депутати-замовники живуть з власним страхом, наче з дружиною, нерозлучно. Вони знають, чого й навiщо iм боятися. Кожен свiдомий, за що його могли б покарати. Але нiхто не знае в обличчя виконавця покарання.
«Лижники» видiлили на спорт не бiльше, нiж пiвгодини. Пiсля цього один з хлопцiв з обслуги пристебнув усi лижi назад до багажникiв на дахах джипiв i перетворився на офiцiанта.
Семен стояв пiд сосною метрiв за сорок вiд галявини. Слухав дзвiнке щебетання зимових птахiв. Думав про Веронiку. Думав про те, що треба з нею бути нiжнiшим i добрiшим. Що треба iнодi додому приносити квiти. І мiркувалося йому на легкому морозцi приемно.
Вже й запах шашликiв долетiв до його нiздрiв. Почали спускатися сутiнки. Застiльнi розмови «лижникiв» погучнiшали, й до Семена iнколи долiтали цiлi фрази. На свое здивування, Семен збагнув, що сперечаються про церкву, яка, мовляв, з церков краща.
Багаття знову розпалили, але цього разу явно задля романтики, а не задля свiжого шашличного жару. Запах вiд вогнища йшов ялицевий, смолистий. А на сосновому жарi шашликiв не смажать – це кожен хлопчисько знае.
Нарештi розмова затихла, i Семен зрозумiв, що пiкнiк наближаеться до кiнця. Пiдiйшов до галявини. Зачекав, поки «лижники» повставали з-за столу. Двое вiдiйшли до мангала, в якому, потрiскуючи, горiв вогонь. Двое iнших лишилися за столиком.
Геннадiй Іллiч, перш нiж сiдати до авта, поманив Семена пальцем.
– До мене поiдемо, – сказав приязним, але втомленим голосом. – Хочу друзям щось показати. Твоiм чаю наллемо, – кивнув вiн на хлопцiв-охоронцiв, що стояли вiддалiк.
«Нива» й «дев’ятка» iхали слiдом за трьома джипами. Виiхавши на трасу, повернули праворуч, убiк Обухова. Кiлометрiв через десять звернули лiворуч, i асфальтова дорога почала петляти вздовж високих парканiв, за якими росли такi ж високi молодi сосни, як i в лiсi.
Нарештi джипи пригальмували i в’iхали у вiдчиненi ворота. «Нива» й «дев’ятка» залишилися на дорозi бiля огорожi. Семен з Володькою зайшли на територiю. Своiм хлопцям Семен дав команду з машини без потреби не виходити.
За парканом пряма, освiтлена приземкуватими лiхтарями дорога вела просто до масивного триповерхового особняка.
– Гей, Сеню, давай, поквапся! – долинуло з боку джипiв, якi стояли вже бiля схiдцiв будинку.
Семен пiддав ходу. Вони пiдiйшли до чотирьох «лижникiв», i Геннадiй Іллiч рiшучим кроком повiв усiх розчищеною стежиною за будинок.
Тут уже не було нiякого освiтлення. Снiг у сутiнках здавався сiрим, а стовбури сосен – акварельно-чорними.
– Усi тут? – командирським голосом запитав господар садиби.
І, не чекаючи вiдповiдi, посвiтив кишеньковим лiхтариком на найближче дерево, до якого була прикрiплена залiзна скринька з червоним зигзагом попереджувальноi блискавки. Господар вiдчинив дверцята скриньки, i, присвiчуючи собi лiхтариком, узявся за важiль рубильника й рiзко пiдняв його вгору. Блиснула iскорка, але куди iй було змагатися з кiлькома потужними прожекторами, закрiпленими на висотi десяти-дванадцяти метрiв на стовбурах сосен. Прожектори з трьох бокiв освiтили викладену з червоноi цегли церкву з трьома позолоченими банями. Висока, могутня, вона значно перевершувала своею архiтектурною енергiею триповерховий особняк господаря.
– Ну, як?! – запитав Геннадiй Іллiч, насолоджуючись подивом на обличчях запрошених. – Ходiмо всередину!
Вiн заклично махнув рукою i рушив до кованих ворiт церкви.
Всерединi, як здалося Семеновi, було холоднiше, нiж надворi. Кiлька жарiвок горiли на внутрiшнiх стiнах. На кам’янiй пiдлозi лежали розкиданi риштування.
– Петю, де коньяк? – запитав господар у свого помiчника, i той кулею вилетiв з церкви. Зате гулке вiдлуння його крокiв, здавалося, ще було чутне, коли вiн повернувся з пляшкою «Хенесi» та одноразовими пластиковими чарочками в руках.
– На першу службу всiх запрошу! – пообiцяв господар. – А поки що вип’емо за Бога! Щоб вiн нiколи нас не полишав!
Володька й Семен вiдiйшли трохи вбiк. Господар знав правила й коньяку iм не пропонував. Щоправда, й обiцяного чаю вони не дочекалися.
Семен не мiг не посмiхатися, дивлячись на чотирьох громiздких чоловiкiв у лижних костюмах, що п’ють у церквi коньяк з пластикових чарок за Бога. Володька все задирав голову, щоб роздивитися внутрiшнiй купол церкви, але йому це нiяк не вдавалося. Свiтло тьмяних жарiвок було оманливим i створювало iлюзiю низькоi стелi. Ота iлюзiя й збентежила Володьку.
Уже повернувшись до мiста, обидва авта зупинилися на Набережному шосе. Там Семен роздав хлопцям по сотнi доларiв, отриманих вiд замовника. Собi, як начальнику, залишив двiстi.
«Дев’ятка» продовжила свiй шлях убiк Подолу. Володька повiз Семена додому.
