Вiра глянула на себе у маленьке люстерко, що висiло в кухнi над мийкою. У халатi вона була схожа на медсестру.
Взялись вони удвох за ручки бiдона. Пiдняли його трiшки, й Іринi мало не пiдкосилися ноги. Такого тягаря в життi ще не доводилося двигати.
– А ми потрошки, ривочками, – сказала нянечка, помiтивши на Ірининому обличчi розгубленiсть.
Разiв зо двадцять вони пiднiмали й опускали бiдон, поки дотягли його до подвiйних дверей. Вiра явно зморилася, проте не скаржилась. В Ірини заболiли руки й плечi.
– Треба зробити, начальниця попросила, – проказала сумно старенька нянечка. Вiдчинила половинку подвiйних дверей. Взяли вони знову за вуха бiдон, поставили по той бiк дверей. Потiм дiсталися третiх дверей лiворуч. Занесли всередину. Там, у кiмнатi, повнiстю облицьованiй блакитною плиткою, стояла особлива медична ванна. На ii зовнiшньому боцi – пульт керування. Кнопочки, перемикачi, лампочки якiсь. Таких ванн Ірина ще нiколи не бачила. Навiть по телевiзору. У кутку на вiшаку висiли чистенькi бiлi махровi халати. На пiдлозi пiд вiшаком – кiлька пар однакових капцiв.
– Ну, Ірочко, треба напружитися, – стомлено видихнула старенька. – Треба молоко туди, у ванну, вилити.
– Ми не зможемо, – злякалась Ірина, в якоi вже й живiт заболiв.
– Як це не зможемо?! Поглянь на мене, менi вже шiстдесят сiм! А я не скаржуся!
Вiра вiдкинула накривку бiдона. Схопила обома руками за вухо, Ірина за друге.
– Це неважко, – знову заговорила старенька. – Головне – нахилити його правильно, щоб не розлити…
З третьоi спроби iм вдалося вилити молоко з бiдона у ванну. Порожнiй бiдон, хоч i сам нелегкий, тепер здався Іринi пiр’iнкою, коли вони його заносили на свою половину коридору.
– А навiщо туди молоко виливати? – запитала Іра, коли вони зупинилися бiля другого бiдона.
– Це козяче, – недбало вiдповiла Вiра. – Для процедури.
Наступнi два бiдони вони не змогли вилити до ванни без сторонньоi допомоги. Добре, що лiкар iз сусiднього кабiнету вiдгукнувся на прохання нянечки Вiри. Вiн iще на годинник глянув, коли останнiй бiдон у ванну виливали. Незадоволено похитав головою. «Цiле щастя, що Геннадiй Іллiч завжди запiзнюеться», —сказав вiн.
Наступне горнятко чаю тремтiло в руцi Ірини, наче живе. Все в Ірини тепер болiло, пiсля цих бiдонiв. І плечi, i живiт, навiть колiна. Такий стан у неi вже був – пiсля пологiв. Але тодi, попри бiль i втому, настрiй був свiтлий i радiсний.
Настав час другого зцiджування. Чашка-присоска апарату неприемно кольнула груди холодом. Уся процедура механiчного зцiджування цього разу здалася вкрай прикрою i дратiвливою.
– Ти вже потерпи, – просила Ірину нянечка, притримуючи тремкою рукою присоску. – Менi самiй пiсля тих бiдонiв недобре.
Далi лише насосик дзижчав, зцiджуючи молоко. Мовчала нянечка, на обличчi якоi вимальовувалося спiвчуття до себе самоi.
Мовчки вона простягла Іринi серветку, щоб та обтерла нею груди, перш нiж одягтися.
–А начальниця де сидить? – запитала Іра в нянечки, вже застебнувши червону вовняну кофтину на всi гудзики.
– Та отам, навпроти процедурноi, де ванна стоiть.
Ідучи коридором, Ірина вiдчувала кожен свiй порух. Коли обережно вiдхилила половинку подвiйних дверей, вiдчула неприемну напругу в кистi. Зупинилася перед зачиненими дверима до кiмнати з ванною. Зупинилася, бо почула низький чоловiчий голос, що наспiвував якусь стару, знайому пiсню. Постояла хвильку, наслухуючи. Плюскiт молока у ваннiй долинув до ii вух. «Вийшли ми всi з народу!» – неголосно спiвав на тлi цього плюскоту якийсь чоловiк.
Ірина постукала у дверi навпроти.
– Так, будь ласка! – почула Ірина привiтний голос начальницi.
– Чого тобi? – голос начальницi рiзко змiнився, щойно вона забачила у дверях Ірину. – Сюди без запрошення не можна!
Начальниця сидiла за красивим темно-коричневим столом, на якому стояв комп’ютер. За ii спиною на широкому пiдвiконнi густо рiс цiлий зимовий сад – не менше десятка вазонiв з молодими пальмами, агавами й декоративною папороттю.
– Неллi Ігорiвно, – Ірина зiбрала усю свою рiшучiсть i спробувала вкласти ii просто у силу власного голосу. – У мене до вас прохання…
– Ну? – начальниця дивилася на молоду жiнку з нарочитою зневагою. – Чого треба?
– Ви не могли б пiдняти менi зарплату?.. Хоча б… до сiмдесяти…
Очi Неллi Ігорiвни налилися гнiвом. Обличчя почервонiло. Вона розстебнула верхнiй гудзик свого бордового жакета, наче iй бракувало повiтря.
– Ти ж i так чотириста доларiв отримуеш! І тобi мало?!
– Так, але ж я за дорогу… – Ірина обiрвала себе, по щоцi поповзла сльоза.
– А годiвлю свою ти врахувала? Та я на твое мiсце!.. Менi за годину знайдуть жiнку, яка за меншi грошi сюди приiжджатиме! Зрозумiла?!
Сльози вже котилися по обох щоках Ірини. Вона кивнула i вийшла в коридор. Зупинилася перед вiшаком. Повiльно перевзулася, взяла до рук свою смарагдову хустину. Почула, як у кухнi дзенькнув телефон.
За ii спиною пройшла на iнший бiк коридору старенька няня, i за мить повернулася з коробкою цукерок у руках.
– Ось, вiзьми, – сказала Іринi, яка вже одягла пальто. – Вiд начальницi.
Ірина взяла коробку. В iншу руку – сумочку. І вийшла, навiть не попрощавшись з Вiрою.
Їй так кортiло поплакати. Але не самiй, а бiля когось, на чиемусь плечi. Хай воно й некрасиво!
Снiгопад надворi не припинявся. Починало смеркати. Раннi зимовi сутiнки пiдкреслювали казковiсть i чар вуличних лiхтарiв, приглушених густим снiгом.
«Прогуляюся парком», – сказала сама собi Ірина, пiдходячи до зебри пiшохiдного переходу.
Задивилася на сигнал свiтлофора, теж розмитий снiгом. Подумала: ану ж Єгор зараз там, у парку?
Пiшла через дорогу, прислухаючись до щемкого болю в колiнах. Почула, як комусь поруч засигналило авто, i в ту ж мить ii збило й вiдкинуло кудись убiк. Вона летiла з розплющеними очима. Їй здавалося, що летить вона спиною до землi, а обличчям до неба. І бачить, як снiжинки залишаються позаду. Раптовий удар. І небо, ще мить тому таке снiжно-бiле, темнiе. Лише колiна далi щемлять. І свiт довкола зменшуеться, здуваеться чи вiддаляеться, скручуеться у рулон, складаеться у маленькi коробочки, мов декорацiя для лялькового театру.
20
Киiв. Конча-Заспа
Субота була освiжаюче-морозяною, але Семен не почувався свiжим. Включитися в «режимний стан» (так вiн сам називав процес охорони чиеiсь безпеки) йому було зовсiм нескладно. Просто звичка. У кожному чоловiковi спить солдат. До того ж спить вiн двадцять чотири години на добу й зриваеться на рiвнi ноги лише за особливою внутрiшньою командою. Якщо навчитися командувати цим власним внутрiшнiм солдатом, то можна досягти будь-якоi мети, найчастiше – кар’ерноi. Але чоловiки сьогоднi цивiльнi пiшли – ззовнi i всерединi. Мета життя – розслаблення кiнцiвок i голови. А таких, як ото Семен, дуже мало по землi ходить. Якщо вже вiн скомандуе своему внутрiшньому солдатовi, то вiн встане й служитиме добами без спочинку. Отож свiжiсть тiла – це плюс, але не головний, а додатковий.
За кермом «ниви» сидiв Володька, давнiй товариш Семена. Вони вже виiхали на стару Обухiвську трасу. До мiсця лижноi прогулянки лишалося кiлометрiв десять.
– Знаеш, – озвався Семен до Володьки. – У мене е до тебе одне прохання… Делiкатне.
Володька кинув погляд на свого шефа й приятеля.
– Треба буде постежити кiлька ночей…
– Чоловiк? Жiнка? – запитав водiй.
