Уже не лускають насiння
Баби на призьбi, на дубках,
Тiльки вгорi спокiйно й синьо,
Тiльки вгорi незнаний жах…
Уже i Керенський, i Троцький —
Один погас, другий зiйшов.
І голосний гудок заводський
Побiдно далi розколов.
Був у Махна смуглявий хлопець
Його найвiрний ад’ютант.
Чудний якийсь, а дiло робить
Веселий синьоокий Ян.
Ян iз Познанi, та вiйною
Його закинуло в Донбас…
Ну й Ян з усмiшкою ясною,
Ну й Ян – пропаща голова.
Уже в душi не пекло Данте,
Уже в душi не чорний шал.
Замiсть Кропоткiна i Канта
На етажерцi «Капiтал».
У Примакова чорнi брови,
У Примакова губи-квiт.
Але од нього слiв любовi
Не дочекатися тобi.
І знов в душi те пекло Данте.
І знов в душi той чорний шал…
Тобi Кропоткiна i Канта
Хiба замiнить «Капiтал»?
(Махно впiзнае Ганну. З новою силою «любов ударила Махна»).
Ну, хлопцi, в нас весiлля два —
Одружим Яна i Тетяну —
Оце такi моi слова.
Прийшов до хлопцiв невiдомий,
А вмiе, як вона, рубать.
Лице знайоме й незнайоме.
В лице – одрубанi слова.
А хлопцi – блиск, а хлопцi – буря: —
Живе хай батько наш Махно!
Веселий синьоокий джура
Махновi подае вино.
Коли його нагнали бiлi,
Вiн зачепився за кущi.
Тугi жiночi перса бiлi
На сонцi блиснули на мить.
– Так заливайся ж балалайко
Нехай копiйкою життя…
Хай день, а вiльний буду я!
Пропуски в текстi, фрагменти якого не мiг згадати О. Т. Лебедь, було позначено ним рядком крапок, а в дужках ним самим передано змiст того, що не збереглося в пам’ятi.
Першi чотири роздiли поеми В. Сосюри «Мазепа» було надруковано в журналi «Життя й Революцiя» (1929. – № 1. – С. 3 – 15). Пiсля вiршованого роману «Тарас Трясило» цьому другому твору на iсторичну тему, на жаль, не судилося бути повнiстю опублiкованим за життя автора, а його творча iсторiя розтяглася бiльш нiж на три десятилiття. У названому журналi друкувався лише початок твору iз присвятою І. Микитенку, написаний у Харковi влiтку 1928 р., а над рештою роздiлiв (V – ХХVI), прологом i епiлогом поет працював у 1959–1960 рр. Причини такоi тривалоi перерви В. Сосюра пояснюе сам в автобiографiчному романi «Третя Рота»: «Я почав писати поему «Мазепа». Уривок з неi, власне, початок, я послав у журнал «Життя й Революцiя», а там «Мазепу» надрукували, тiльки було зазначено, що то не уривок, а поема!
Образ був ще тiльки ембрiоном, а мене навiть за ембрiон почали бити. І очолювали це биття Микитенко i Кулик».
Щодо цього «биття» робив пояснення й уточнення син І. К. Микитенка Олег Микитенко у статтi «Друзi чи супротивники?» (Киiв. – 1990. – № 2. – С. 138–149). Вiн згадуе, що в архiвi його батька е «рукописний зошит з текстом поеми «Мазепа» i двома вiршами». «Текст (фрагменти поеми «Мазепа». – С. Г.), як пише О. Микитенко, – займае 43 сторiнки, всього на них мiститься 491 рядок поеми, а також понад 60 закреслених автором. Це, без сумнiву, первiсний авторський текст твору. На таку думку наводить i те, що окремi рядки (близько 30) в публiкацii журналу «Життя й Революцiя» постають iнакше, нiж у рукопису, i те, що деяких фрагментiв, якi е в журнальному текстi, в зошитi немае».
О. Микитенко вперше опублiкував за автографом 111 рядкiв окремоi частини поеми «Мазепа» з пiдзаголовком «Провал». Стосовно iсторii тексту твору цей фрагмент мае дуже важливе значення, оскiльки з 1920-х рр. нiяких автографiв цiеi поеми досi не виявлено.
Із раннього варiанта поеми зберiгся лише ii «ембрiон» – початок iз чотирьох роздiлiв, який В. Сосюра внiс до редакцii, завершеноi в 1959–1960 рр. Усi наявнi в архiвi поета тексти поеми – це переважно машинописи з авторськими правками i вставками. У бiльшостi авторизованих примiрникiв тексту зафiксовано мiсце й дату написання твору: «Святi Гори – Харкiв (лiто 1928 – лiто 1930). Киiв (осiнь – зима 1959, зима – весна 1960 р.)» (ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 2, № 6, арк. 136). Можливо, автор згодом помилково зазначив, що й далi працював над поемою навiть у 1929–1930 рр., оскiльки в його архiвi не збереглося жодних слiдiв цiеi роботи.
Остання редакцiя поеми мае авторську присвяту дружинi М. Г. Сосюрi, синовi та онукам:
Марii – дум блакитнi висi,
моi дерзання золотi…
Й Володi, Льодi та Орисi
що нас продовжують в життi.
ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 2, № 1, арк. 2.
Не всi авторськi спроби подати в поемi «Мазепа» об’ективну картину реалiй початку XVIII ст. з позицiй сьогодення можна вважати вдалими, цьому завадили, ймовiрно, умови тоталiтарноi держави i багатолiтня перерва мiж написанням окремих частин твору. Але щирiсть, вiдвертiсть i громадянська мужнiсть у розмовi з читачем про найскладнiшi перiоди iсторii Украiни – це головнi ознаки твору.
Поема В. Сосюри «Мазепа» ще до повноi публiкацii поширювалася серед читачiв як за авторськими примiрниками, так i в списках. Зокрема, в одному з таких примiрникiв, що згадуеться у статтi В. Яременка «Малий штрих до великоi проблеми, або Материк його душi», е присвята письменниковi В. Минку:
Дарую Вам свого «Мазепу»,
Що впав офiрою Москви.
Бо лицарiв чубатих степу
Менi нагадуете Ви.
«Киiв», 1990, № 8, с. 67.
В. Яременко публiкуе там само i текст вступу до поеми «Мазепа», скопiйований у 1960-х роках за примiрником, що зберiгався у професора А. О. Іщука. Тексту цього вступу немае в архiвi В. Сосюри.
Уперше повний текст поеми опублiковано в журналi «Киiв» (1988. – № 12. – С. 77 – 107) iз супровiдною статтею-дослiдженням Ю. Барабаша «Іван Мазепа – ще одна лiтературна версiя. Про поему Володимира Сосюри “Мазепа”» (С. 140–149).
У складний повоенний час, коли вже розкритиковано було в 1947 р. М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, В. Сосюра звертаеться до бiблiйноi тематики, пишучи в 1948–1949 рр. поеми «Каiн» (1948), «Мойсей» (1948), «Христос» (1949), «Ваал» (1948–1949 рр.), знаючи, напевно, що iх не надрукують «в роки золотого, кривавого Тамерлана» (так вiн згодом назве епоху сталiнського терору в листi до свого грузинського друга Георгiя Наморадзе). Цi поеми за життя В. Сосюри опублiкованi не були.
Усi названi твори надруковано в журналi «Киiв» у 1990–1997 рр. На нашу думку, iх (за винятком поеми «Каiн») варто друкувати не лише в академiчному зiбраннi творiв поета, хоча художня невикiнченiсть цих поем е очевидною.
Поему «Розстрiляне безсмертя», як зазначено в рукописних i зведеному машинописному варiантах (ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 2, № 14–16), було написано навеснi 1960 р. Зберiгся загальний зошит iз автографом початку поеми (22 аркушi), де е первiснi варiанти перекресленоi назви твору («Махно», «Примаков») i визначено остаточний («Розстрiляне безсмертя»). З приводу другого заголовка е й авторське пояснення у текстi цього чорнового незавершеного варiанта поеми:
Такий то я, моi братове,
хотiв писати про Махна,
а написав про Примакова…
ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 2, № 15, арк. 12 зв.
Утiм, авторський задум розширювався у процесi роботи над твором. Згадавши про репресованих письменникiв, державних i партiйних дiячiв, В. Сосюра намагався в поетичнiй формi увiчнити десятки iмен, якi на той час поверталися iз небуття. Не обминув вiн i тих, про кого «забули» в часи хрущовськоi вiдлиги (М. Хвильовий, М. Яловий), i перейшов навiть до своiх живих сучасникiв. У поемi е чимало цiкавих сторiнок, гiдних високого поетичного таланту В. Сосюри, але, на жаль, там е i слабкi мiсця, де мовиться про О. Гончара, М. Руденка, А. Хижняка, М. Равлюка та iнших. Згадки про них е доволi суб’ективними.
У журналах «Украiна» (1988. – № 1. – С. 8–9) та «Вiтчизна» (1988. – № 1. – С. 93 – 107) було надруковано фрагменти цiеi поеми. Журнальна публiкацiя у «Вiтчизнi» – це лише третина повного тексту твору, але навiть таке оприлюднення викликало невдоволення в одного з «героiв», про що треба сказати ширше.
