У передмовi до публiкацii нами було дано пояснення: «“Героем” поеми став П. Г. Воробйов – колишнiй начальник Укркниготоргу, «заслуги» якого в скороченнi тиражiв видань украiнською мовою i дiстали належну оцiнку В. Сосюри» (Вiтчизна. – 1988. – № 1. – С. 92). П. Воробйов звернувся до редакцii журналу з протестом, погрожуючи притягти публiкатора до судовоi вiдповiдальностi нiбито за наклеп. Пiзнiше редакцiя журналу надрукувала спростування П. Воробйова (Вiтчизна. – 1988. – № 5).
Проте сама характеристика начальника Укркниготоргу iдентична як у рукописному, так i в авторизованому машинописному варiантах. До того ж серед рукописiв В. Сосюри е ще двi епiграми на П. Воробйова («Небезпека» i «Ще е, щенята зiнськi…») та поетичне послання мiнiстру культури Украiни Р. Бабiйчуку, в яких автор засуджуе «продуктивну» дiяльнiсть цього чиновника. Звичайно, причетним (бiльшою чи меншою мiрою) до колишньоi владноi елiти неприемно було читати такi критичнi пасажi (не самi ж, ми, мовляв, це робили)… Об’ективно коiлася-таки та наруга над украiнською лiтературою й мовою, i причетнi мають визнати свою частку вини, – настав час вiдповiдати i за своi вчинки. А поет, крiм того, писав не заднiм числом, вiн мав громадянську мужнiсть у тi роки виступити зi своiм болем i гнiвом.
В. Сосюра намагався, де вважав за потрiбне, пом’якшити змiст деяких мiсць; вивчаючи один iз машинописних варiантiв, можна переконатися в тому, що вiн вилучив рядки з критикою М. Стельмаха, А. Хижняка та iнших письменникiв. Із записноi книжки (ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 1, № 93) автор не внiс до остаточного варiанта рiзко негативнi характеристики Л. Новиченка та М. Шамоти, переробивши згодом цi фрагменти текстiв на епiграми.
Безумовно, поема «Розстрiляне безсмертя» – це твiр, у якому непропорцiйно поеднано талановито написанi фрагменти та окремi не дуже вдалi сторiнки.
Чимось подiбною за змiстом до поеми «Розстрiляне безсмертя» е поема «Слово» (без дати; написана орiентовно десь на початку 1960-х рокiв), у якiй В. Сосюра дае негативнi характеристики своiм сучасникам Я. Городському, М. Тардову, Х. Гiльдiну, Івану Ле, Г. Полянкеру, Л. Прiцкеру, Л. Смульсону, А. Малишку, О. Корнiйчуку, Н. Рибаку i стриману, з деякими дорiканнями («З народом треба злитись вам, // а не звисать мостом до нього») – П. Тичинi. Цей твiр присвячено поету І. Гончаренку, а тому, звичайно, про нього сказано лише теплi слова. У доброзичливому тонi В. Сосюра говорить про М. Рильського («Максим Тадейович! Мiй брат! // Людина! Свiтла ти людина, // i слiв, i дiл аристократ. // Це не Бажан i не Тичина»), М. Гарцмана. Останнiй, наприклад, удостоiвся поваги В. Сосюри, бо живе «у пiдвалi // з двома дiтьми i без штиблет, // хоч вiн справжнiсiнький поет. // Поет, як кажуть, то вiд Бога, // Куди там Феферу до нього!..»
Бiльшiсть письменникiв В. Сосюра надiлив негативними характеристиками за те, що жили, на його думку, в розкiшних п’ятикiмнатних квартирах, одержували високi гонорари, незважаючи на своi скромнi лiтературнi таланти.
Талант лiричний i дерзновенний
Пригадуеться, як iще в студентськi роки, у другiй половинi 1960-х, ми мало не з-пiд поли читали окремi твори Володимира Сосюри («Любiть Украiну», «Юнаковi»). Деякi поезii вже тодi ходили по руках, поширювалися у списках.
22 травня 1967 р., пiд вечiр, бiля пам’ятника Тарасовi Шевченку в Киевi зiбралося чимало людей, переважно студентськоi молодi. Читали твори Кобзаря, спiвали пiсень на його слова. Не було промов i нацiональних прапорiв, але всiх читцiв фотографували, помiж натовпом сновигали нишпорки в цивiльному, а довкола Шевченкiвського парку, як з’ясувалося потiм, був «частокiл» мiлiцii.
І от один iз промовцiв почав читати вiрш В. Сосюри «Юнаковi». Загальна атмосфера була напруженою. Правоохоронцi намагалися стягти когось iз газона, а той навмисно (демонстративно!) не пiддавався. Було зрозумiло, що шукали привiд для конфлiкту, провокуючи на це тих, хто зiбрався пошанувати пам’ять Т. Шевченка.
Лунае поезiя В. Сосюри, а до читця наближаеться (по газону!) кiлька мiлiцiонерiв у високих чинах.
О мово рiдна! Їй гаряче
вiддав я серце недарма.
Без мови рiдноi, юначе,
й народу нашого нема.
Поглянь! Ідуть сини Росii…
І тут «сини», чи точнiше – прислужники Росii, скрутили промовця i потягли до машини. Туди ж волочили ще кiлькох, без сумнiву, спровокованих на конфлiкт iз правоохоронцями. Натовп ринув вiд пам’ятника до червоного корпусу унiверситету, але машини вже зникли. Трохи вгамувавшись, люди знову повернулися до пам’ятника i, порадившись, вирiшили пiти до будинку Центрального комiтету партii, щоб висловити протест тодiшньому першому секретаревi Петру Шелесту. Вирушили невеликими групами, йдучи до Хрещатика хiдниками бульвару Шевченка, але на розi кожного кварталу вже чатували мiлiцейськi пiкети, отож доводилося переходити на протилежний бiк вулицi.
Був пiзнiй вечiр, однак на Хрещатику в цю пору ще завжди людно. Перехожi зупинялися, цiкавилися, що це за громади (загалом близько ста осiб) прямують у бiк консерваторii. Вгору вулицею Жовтневоi революцii (теперiшнiй Інститутськiй) iшли бiльш-менш скупчено, але дорогу знову перепиняли мiлiцейськi пiкети, а в напрямку ЦК шугали одна за одною мiлiцейськi та поливальнi машини. До «бiлого дому» дiйти не вдалося: мiлiцiя зумiла взяти демонстрантiв у напiвкiльце, притиснувши iх до одного з будинкiв. У пiд’iздах, у пiдворiттях – всюди була мiлiцiя та особи в цивiльному. Оточення було настiльки щiльним, що в гуртi хтось знепритомнiв. Поливальнi машини з-за мiлiцейського кордону готовi були «привести до тями» протестантiв, якi вимагали звiльнення заарештованих i зустрiчi з першим секретарем ЦК КПУ i мiнiстром внутрiшнiх справ. Приiхав на лiмузинi якийсь дебелий чолов’яга у вишитiй сорочцi, просив розiйтися, обiцяв задовольнити одну вимогу – звiльнити заарештованих. Нарештi зiйшлися на тому, що звiльнених привезуть до пам’ятника Шевченку, куди знову всi повернуться. Так воно й сталося десь за пiвнiч, бо до студентського гуртожитку ми верталися пiшки – була друга година ночi i транспорт уже не ходив.
Усi подальшi двадцять рокiв 22 травня, у день пам’ятi Кобзаря, бiля його пам’ятника горланили потужнi репродуктори, аби не було чути людського голосу. Так, задля того, щоб заглушити безстрашних речникiв вiльнолюбноi нацii, започаткували гучний фестиваль «Киiвська весна», а кожного, хто покладав квiти до пiднiжжя, обов’язково фотографували. Не варто стверджувати, що саме поезiя В. Сосюри стала причиною травневого конфлiкту, адже то було нерiвне протистояння: всесильного державного молоха – i нечисленноi, переважно студентськоi молодi, яка кинула виклик цiй людожерськiй системi, що пiсля короткотривалоi «хрущовськоi вiдлиги» знову нагулювала жир для здiйснення нових репресiй, розпочатих у серединi шiстдесятих рокiв.
Творчий шлях Володимира Сосюри, як i багатьох великих талантiв у добу тоталiтаризму, був складним, а в окремi перiоди життя – драматичним i навiть близьким до трагiзму. Його особиста драма полягала в тому, що вiн був козаком петлюрiвськоi армii, в 1918–1919 рр. брав участь в украiнських визвольних змаганнях. Можливо, саме це пiзнiше спричинилося до роздвоення унiкального лiричного таланту: вiн стае поетом – спiвцем революцii, котру в своiх споминах «З минулого» (роздiл «Проти червоних») вiдверто називае «жовтневим переворотом». В. Сосюра змушений був писати те, що вимагала система: продукувати твори «на злобу дня», творити «календарну» поезiю – «жовтневi» й «першотравневi» вiршi тощо. Але впродовж творчого життя вiн не мiг приховати в собi те, що розкрило найкращi гранi його поетичного таланту.
В. Сосюра був одним iз тих украiнських письменникiв, чию творчiсть, як i бiографiю, представляли читачевi далеко не в повному обсязi. Те, що юний поет пiшов «до Петлюри, як громами в степах загуло» i зi зброею в руках боронив незалежнiсть Украiнськоi Народноi Республiки, тодiшнi iдеологи вважали його великим грiхом перед радянською владою i тому табуювали для сучасникiв, а журнал «Червоний шлях» (1926, № 10) з уже названими споминами Сосюри («З минулого») про той перiод визвольних змагань i участь у них – переховували у спецфондах. Навiть фахiвцi-дослiдники не мали доступу до джерел, у яких вiдображений перiод його творчостi (1918–1920).
Нiхто з дослiдникiв нiколи не смiв згадувати вiршi В. Сосюри, опублiкованi влiтку 1918 р. на сторiнках газети «Украiнський козак» – друкованого органу армii УНР. Звичайно, вiршi такого змiсту не могли увiйти навiть до найповнiших видань творiв поета.
У спадщинi В. Сосюри е твори, якi не одразу i не просто увiйшли до золотого фонду украiнськоi лiтератури. Є вiршi та поеми, що буквально збуджували суспiльну свiдомiсть – вiд пересiчного читача або слухача i аж до державних дiячiв найвищого рангу. Такою була поема «Махно» (1924), про яку вже мовилося вище. Текст цього твору, напевне, назавжди поховано «в сумних архiвах ГПУ», тобто в недоступних спецсховищах колишнього всемогутнього Державного полiтичного управлiння (ДПУ, росiйською – ГПУ) СРСР чи УРСР.
Із найповнiших видань творiв поета, що виходили за радянського режиму, вилучали вiршi й поеми iз правдивим описом подiй так званоi громадянськоi вiйни в Украiнi, де мова йшла про нацiональнi питання чи про репресованих дiячiв науки, культури. У В. Сосюри, як виявилося пiсля вивчення його творчого архiву, що було розпочато нами ще в 1973 р., збереглося чимало неопублiкованих творiв, серед яких найпомiтнiшою е поема «Мазепа», про яку буде сказано окремо.
Неопублiкованими за життя В. Сосюри залишилися i його поеми релiгiйноi тематики: «Каiн» (1948), «Мойсей» (1948), «Христос» (1949), «Ваал» (<1948–1949 рр.>). Чому поет у складний пiслявоенний час (пiсля нещадноi критики 1947 р. творiв лiтературних побратимiв – Максима Рильського, Юрiя Яновського, Івана Сенченка) звертаеться до бiблiйноi тематики, не е якоюсь складною загадкою: вiн не мiг, як iншi лiтератори, повнiстю вiддаватися писанню про «щасливу мирну працю радянських людей», а тому заглибився в уявний свiт «золотоi легенди людства» – у Старий Завiт, його улюблену з дитинства книгу, легендарнi сюжети якоi почав творчо переосмислювати у полудень свого вiку.
Вiрш В. Сосюри «Любiть Украiну», як i багато iнших творiв поета, не народився просто iз його творчоi уяви, а став полум’яним вислiдом багатолiтнiх переживань за долю Украiни, ii iсторiю, культуру, мову i, найголовнiше, за ii незалежнiсть. «Ти власним свiтом, Украiно, сiяти будеш на землi», – таке пророче передбачення В. Сосюри прозвучить у посланнi «До брата» (1960) за тридцять рокiв до проголошення незалежностi Украiни, i майже стiльки ж пролежало воно за чавунними дверима в спецiальному архiвному сховищi, доки дiйшло до читача.
У найскладнiшi перiоди свого життя поет не замовкав, а був «мов вибух динамiту», не проголошуючи гучнi декларацii, а демонструючи справжню синiвську любов до Украiни. У 1927 р. (десятилiття Жовтневого перевороту!) вiн пише в Одесi вiрш «Навколо радости так мало…» (вважаеться одним iз варiантiв вступу до поеми «Мазепа»), де розкриваються найглибшi переживання за трагiчну долю Украiни. Адже зневiреному в iдеях соцiалiзму В. Сосюрi, як i багатьом його сучасникам, довелося вже тодi поламати крила «у летi марному до зорь».
Висловлювання В. Сосюри про «печальний образ Украiни», який реально уявлявся йому не вiд фатального Жовтневого перевороту, а «в тьмi тисячолiть» (навiть не вiд часiв Киiвськоi Русi), – могли б скласти окрему книжечку пiд назвою «Любiть Украiну». І то був би ключ до розумiння невеликого за обсягом вiрша «Любiть Украiну», де сконденсовано любов поета до Батькiвщини.
І от – немов гроза на безхмарному небi – в газетi «Правда» вiд 2 липня 1951 р. з’явилася нещадна редакцiйна стаття «Об идеологических извращениях в литературе»…
А 3 липня 1951 р. газета «The New York Times» друкуе статтю «“Правда” б’е по червоних в Украiнi»:
«Москва, 2 липня 1951 р. – «Правда», офiцiйний орган Комунiстичноi партii, сьогоднi пiддав критицi Центральний Комiтет Украiнськоi Комунiстичноi партii за те, що вiн недостатньо переймаеться «iдеологiчними питаннями».
Така критика мiститься у довгiй передовiй, у якiй «Правда» виносить догану вiдомому щомiсячному журналовi «Звезда» за те, що вiн надрукував нацiоналiстичну поему «Любiть Украiну», яку написав сiм рокiв тому В. Сосюра.
Передова, пiд заголовком «Проти iдеологiчних перекручень у лiтературi», нагадала читачам про визначення Прем’ером Сталiним поняття советського патрiотизму:
«Нацiональнi традицii народiв поеднуються гармонiйно у советський патрiотизм зi спiльними життевими iнтересами усiх трудящих у Советському Союзi».
«Правда» пише, що пан Сосюра неправильно тлумачить тему «любовi до соцiалiзму i батькiвщини, яка збуджуе у наших серцях великi патрiотичнi почування». Навпаки, пише газета, його вiрш «викликае настроi розчарування i протесту».
«Правда» зазначае: поема говорить про безбарвну, несучасну Украiну безвiдносно до iнших нацiональностей у «Советському Союзi».
«Добре вiдомо, що суть нацiоналiзму полягае в прагненнi iзолювати i замкнути себе у власнiй нацiональнiй лушпинi, у прагненнi не бачити того, що об’еднуе трудящi маси советських нацiональностей, i бачити лише те, що вiдокремлюе iх», – говориться в передовицi.
Пережитки капiталiстичних звичаiв в умах людей е значно сильнiшi й дiевiшi в царинi нацiональних питань, нiж у будь-якiй iншiй. Вони бiльш живi, тому що можуть маскувати себе нацiональними кольорами».
Але найдошкульнiше «били» в Украiнi, згадуючи поетовi його давнi грiхи – службу в петлюрiвськiй армii, адже вiн щиро зiзнався в цьому.
Творча спадщина В. Сосюри, як i багатьох iнших украiнських письменникiв, зазнавала постiйного ревiзування з боку офiцiйноi влади. Навiть незавершенi й неопублiкованi твори (поеми «Махно», «Мазепа» та численнi вiршi) вилучали з лiтературного процесу, забороняли, а значить – прирiкали на забуття. Іншi ж твори прискiпливо редагували. Із них вихолощували насамперед нацiональну символiку, проблематику. Так, у поемi «Червона зима» (1921) було замiнено колористично виразнi поетичнi образи нейтральними (про це вже згадувалося вище).
До найповнiшого десятитомного видання творiв В. Сосюри, що побачило свiт у 1970–1972 рр., не ввiйшло багато вiршiв, балад i поем, якi друкувалися у двадцятих роках i в перiодицi, i в окремих збiрках чи томах вибраних поезiй. Табуювали майже все, що стосувалося нацiонального питання, особливо мовних проблем, iсторii. У книжцi вибраних творiв поета «Засуджене i заборонене» (Нью-Йорк, 1952) було опублiковано лише деякi вiршi й уривки iз поем, бiльшiсть яких не передруковувалася в Украiнi. Але там не було значноi кiлькостi творiв iз варiантами, що, здавалося, навiчно захованi у «спецхранах» державних архiвiв. Там вони пролежали до кiнця вiсiмдесятих, трохи не до проголошення незалежностi Украiни, коли з майже всього доробку поета було знято офiцiйну заборону.
Вивчаючи спадщину В. Сосюри, найкращу частину якоi десятилiттями тримали у спецфондах недоступною навiть для дослiдникiв його творчостi, ще раз переконуешся в тому, яким великим i незнищенним був талант поета. Власть iмущим не вдавалося приручити його нi державними премiями, нi урядовими нагородами. Попри наявнiсть значноi кiлькостi кон’юнктурних творiв (про партiю, з якоi його двiчi виключали, чи про «жовтень», проти поборникiв якого вiн воював у лавах вiйська УНР), В. Сосюра лишався (за його ж словами) «мов вибух динамiта» i мiг потрясати читачiв i слухачiв своею поезiею. Багато його творiв, серед них i неопублiкованi, якi розповсюджувалися у списках, робили велику справу – не давали заснути нацiональнiй свiдомостi. Велика творча iнтуiцiя пiдказувала йому в той час (у травнi 1944 р., коли вже було зламано хребет нацизму), що перемога над «чужинцями в зелених мундирах» може стати заслугою одного народу, а iншi мають розчинитися «в слов’янському морi», точнiше – в росiйськiй культурi. А тому й вiрш «Любiть Украiну!» в багатоголосому хорi пiсень i гiмнiв на честь переможного наступу радянськоi армii i «вождя народiв» Сталiна був чи не единим твором, який нагадував, застерiгав, що
Не можна любити народiв других,
Коли ти не любиш Вкраiну.
В. Сосюра, очевидно, найбiльше з-помiж украiнських письменникiв переймався (i головне – не мовчав!) найнагальнiшими болями свого народу – здобуттям незалежностi i збереженням рiдноi мови.
В. Сосюра висповiдався перед читачем у своiй поезii, а ще бiльше – в автобiографiчному романi «Третя Рота». Але, звичайно, його спадщина потребуе нового прочитання й осмислення. Не зайвою була б i наукова бiографiя, жанр якоi сьогоднi став чомусь непопулярним. Отже, слово за дослiдниками творчостi В. Сосюри, якi мають чесно та об’ективно сказати про одного з найвiдомiших украiнських поетiв-лiрикiв XX ст. Згадаймо при цьому позицiю делiкатного Павла Тичини, який у 1957 р. на подарованому В. Сосюрi тритомнику своiх «Вибраних творiв» зробив такий напис: «Дорогому Володимировi Миколайовичу Сосюрi – одному з найбiльших поетiв Радянськоi Украiни, – та нi, – поетiв усього свiту! Лiрик – а разом з тим смiливий, дерзновенний. Задушевний – а разом з тим – бойовий у нього тон, наступальний».
Останнi днi земного життя Володимира Сосюри (з iсторii хвороби, смертi i похорону поета)
На початку 1980-х рокiв доля звела мене з видатним лiкарем-терапевтом, поетом i перекладачем Миколою Демидовичем Фененком, який на той час працював в академiчному санаторii «Феофанiя».
Я давав Миколi Демидовичу читати ще не опублiкованi твори В. Сосюри, а вiн розповiдав менi про останнi днi життя поета, яке обiрвалося 8 сiчня 1965-го в санаторii «Конча-Заспа». Лiкар обiцяв повiдати менi ще багато дечого, але моя путiвка закiнчилася, i я мусив приступати до роботи.
На жаль, розповiдi М. Фененка я не записав, а його передчасна смерть, причиною якоi стали недоброзичливцi, котрi завдали лiкаревi-фронтовику й iнвалiду вiйни тяжкоi психологiчноi травми, не дали змоги його доньцi Оксанi завершити навчання в аспiрантурi Інституту лiтератури.
Якось поет Олексiй Довгий розповiв менi, як у видавництвi «Днiпро» в 1962 роцi мала вийти збiрка поезiй Лiни Костенко «Зоряний iнтеграл». Їi вже пiдготували до друку, але без дозволу згори, тобто iз ЦК КПУ, книжки тодi не виходили, а тим бiльше такоi опальноi авторки, як Лiна Костенко. І не тiльки ii – ще чимало рукописiв надовго залягало в архiвi видавництва. Побоюючись за долю авторського примiрника «Зоряного iнтеграла» з багатьма правками i вставками в текстi, О. Довгий на свiй страх i ризик забрав ii з архiву видавництва i передав на ознайомлення Г. Кочуру. Мудрий i досвiдчений конспiратор Григорiй Порфирович передав ii «на розгляд» Д. Паламарчуку, який вирiшив «одягнути» рукопис у темно-оранжевi палiтурки, щоб познайомити ще декого з цiею невиданою книжкою. Рукопис розглядала таемна редакцiйна рада – І. Свiтличний, Г. Кочур, Д. Паламарчук, М. Лукаш i звичайно ж О. Довгий. Очевидно, саме з цього примiрника робили самвидавiвськi копii, якi поширювали серед довiрених людей. Напевно, саме за одним iз авторських примiрникiв було видано «Зоряний iнтеграл» за кордоном, а першотекстом стала авторська верстка з видавництва «Днiпро». Але оригiнал единого примiрника збiрки завiдувач редакцii поезii, драматургii та кiнодраматургii О. Довгий вирiшив передати на збереження в надiйнi руки – своему лiкарю М. Фененку, про що я довiдався майже через сорок рокiв.
Я одразу ж зателефонував доньцi покiйного лiкаря Оксанi Фененко й попросив пошукати в батькiвськiй бiблiотецi той унiкальний рукопис епохи тоталiтаризму.
За кiлька днiв я вже тримав у руках той рiдкiсний примiрник, який приховав поет i редактор О. Довгий, а зберiг лiкар М. Фененко. Тодi ж Оксана Фененко буквально приголомшила мене ще однiею знахiдкою в батькiвському архiвi, – вона принесла й подарувала для архiву В. Сосюри оригiнал iсторii його хвороби, яку вели лiкарi впродовж чотирьох останнiх днiв життя поета. Їi зберiг i не передав до санаторного архiву лiкар i великий патрiот М. Фененко.
