1О вчителі юнацтва всетямущіз Америки, з Європи – звідусіль,благаю вас, шмагайте учнів дужче —це гоїть, незважаючи на біль!Ми бачили, як мати невсипущасвого синочка пестила, покільпозбувся він невинності – на жаль нам,ще й засобом таким оригінальним.2Коли б у нас на Півночі холоднійдо школи Дон Жуана віддали,навчання б запал втишило природнийі заслужив би хлопець похвали.Іспанія – це виняток, я згодний.Але і там повинен як колиюнак, що став причиною розлуки,доводити дорослих до розпуки.3Та не дивує це мене аж зовсім.Звернімося, будь ласка, до джерел:матуся-математик – передовсім,по-друге – вихователь, той осел,гарненька жінка з мужем голомозим,що з ревнощів пішов на духопел,нарешті – час цвітіння весняного,та ще й момент сприятливий для того!4Але земля кружляє між зірками,тож ми на те приречені – і край.Живи, і вдовольнись її дарами,і тільки ніс за вітром повертай.Король бере податки – править нами,лікує лікар, піп віщує рай…А нам би тільки чарочку добрячу,та ще кохання й слави на додачу.5До Кадіса Жуан дістався вдало.(Хороше місто, в ньому я бував.Там, поки ще Перу не бунтувало,містився центр колоніальних справ.)А жіночки! – таких у світі мало.Яка статура, чорт би їх побрав!Таку ходу, як і такого стануя малювати й пробувать не стану.6Арабський кінь, жираф чи, може, навітьграційний олень, вишукана ланьчи будь-яка інакша їхня павіть —усі вони не йдуть до порівнянь.Щоб змалювати їх, потрібно вставитьокремий розділ до моїх писань.А ніжки! А спіднички! Це дівчата,про котрих значно краще помовчати.7Але писати все-таки я мушу.Ну, що ж, гаразд! Тонесеньку вуальпритримує рука, що ранить душу, —для неї фарб не маю теж, на жаль.А одяг! Та об’їдь моря і сушу —де так обляже шовк або міткаль?Зручнішого не бачив я ніколи,окрім венеціанського фацолі.8Але пора до справи повертати.Жуан прибув до Кадіса. Мерщійпорочний нахил виправити матив мандрівці сподівалася морській.Як Ной, він мав ковчег свій скеруватив краї, де потяг вивітрив би свійі повернув до маминої школи б,немов з ковчега випущений голуб.9Він наказав слузі складати речі,одержав гроші й низку настанов.І в нападі гіркої сльозотечіІнеса обіймала рідну кров.Ще й лист дала (якого він, до речі,не прочитав), де повторила зноввсі вказівки, які були повинніна благо прислужитися дитині.10Жуан поїхав. Матінка по томупонакликала з вулиць хлопчаківі почала їх вчити, хоч додомумерщій з них кожен вирватись хотів.Та не давала попуску нікому —нещадно била тих, хто зледачів,бо вже надбала досвіду і вмінняна вишколі нового покоління.11А корабель, що віз тепер Жуана,уже в затоку Кадіську ввійшов.Місцину ту я знаю препогану,і сам не раз я хвилі тут боровпід натиском лихого урагану,який летить зі сходу стрімголов.Жуан стояв, примруживши повіки,немов прощався з Кадісом навіки.12В юнацьку пору край свій залишатиневесело людині – визнаю.Завинуту отак у темні шати,не раз лишав я Англію свою.Так сумно білину її мінятибуло на синь в далекому краю!Проте усе, що в юності полишим,нам видається згодом наймилішим.13Жуана непокоїли думки ці.Рипіла снасть на носі та кормі.Здавалось, місто, котре ще іскриться,от-от погасне, танучи в пітьмі.Біфштекс – найкраща річ при хитавиці,не вірите, то спробуйте самі.Мені принаймні це допомагало,тож і на вас впливати має вдало.14Так, батьківщини межі здаленіліспроможні душу збурити сумну!Відчули це народи навіть цілі,коли рушали з дому на війну.Прощання… Очі в мить оту зболіліпозбавити надовго можуть сну —і від чужого двору або хатибуває зір не легко відірвати.15Жуан лишав там доброго багато —і матір, і коханку молоду,а це не те, що жінку залишати,хоч все у тебе з нею й до ладу!І недруга нелегко виряджати…Та тяжчого я лиха не знайду,аніж створіння кидати кохане —принаймні доки ще щось не нагряне.16Немов єврей на ріках Вавилону,Жуан і свій оплакував Сіон.І я пустив би крапельку солону,та сльози не беруть мене в полон.Мандруйте, люди, з юності до скону,це бадьорить і розвіває сон!Можливо, згодом нишком у валізудо вас і я з романом цим пролізу.17Він відпливав, з морською гіркотоюзмішавши сліз гарячі ручаї.«Краса – красі!» (Цитатою меткоюлюблю знання підкреслити свої!І королева датська над труноюОфелії вжила також її.)Жуан зітхав, і витирав обличчя,і виправитись клявся якнайшвидше.18«Прощай, моя Іспаніє! Я плачу, —він вигукнув. – Можливо, в далиніжиттям своїм платити за невдачу,як всім вигнанцям, суджено мені.І, Джуліє, прощай, бо не побачуя вже тебе в далекій стороні!»Він лист від неї видобув з кишеніі прочитав слова її натхненні.19«О, я тебе ніколи не забуду!Та випариться швидше океан,ніж в непрощенну я впаду облудуі на подібний зважуся обман.Нехай Господь віддасть мене до суду,якщо лихий затьмить мене дурман!»Тут хвиля враз ударила супроти,і він замовк від нападу нудоти.20«Та швидше небо зіллється з землею!» —(а напади все дужчі почались).«Краси немає схожої з твоєю!(Допоможіть зійти мені униз.Мерщій! Дивіться, як хитає рею!..)О Джуліє, ти чуєш? Відгукнись…»Але нудота почалась така вже,що він замовк – замало не назавше.21Він болі відчував такі великів душі, чи, власне, в шлунку і навкруг,що мучать, незважаючи на ліки,коли коханка зраджує чи друг,чи ми когось втрачаємо навікиі гинемо й самі, як від недуг.Він ще пишніше мовив би, ніж доти,коли б не напад дикої блювоти.22Кохання – річ капризна. Лихоманкусаме із примхи власної завдасть.А випадковий нежить схопиш зранкута чхнеш – і зникне геть його напасть.Кохання ще й сміється наостанкуіз ним же заподіяних нещасть —йому висока хворість до вподоби,а не якийсь чиряк низької проби.23Воно не любить і морську нудотута нижчий поверх шлунка. Дужче відвсіх почуттів, залюблених у цноту,воно проти компресів на живіт.Тож був Жуан закоханий достоту,якщо, постійно киданий у піт,терпів, не вдаючись до порятункувід різі у зіпсованому шлунку.24Плив до Ліворно корабель Жуанів,що звався «Тринідад». Уже здавнàтам родич жив, і, як відомо з планівІнеси, що складала їх вона,він був одним з поважних дідуганів,який вельмож у місті тому зна.Він Дон Жуана мусив би по-свійськиввести у товариство італійське.25Крім слуг, з Жуаном був також Педрилло —наставник товстощокий, як склодув.Він мови знав чужі, але скрутилоневдаху так, що й рідну він забув.Він море кляв і, стогнучи безсило,не раз в молитвах чорта пом’янув.А тут ще в нього бризнуло й водоюі він відчув вологу під собою.26Не марно він злякався. Люті хвилігриміли, не вщухаючи ніяк.Хоч моряка злякати це й не в силі,та пасажир легкий на переляк.З’явився ґандж помітний у вітрилі,а темний обрій бурею набряк,тож парус почали згортать помалу,щоб ненароком щогли не зламало.27О першій ночі хвиля небувала,перевернувши корабель набік,і кіль, і ахтерштевень розхитала,і корабель в кількох місцях протік.Уже за мить позбувся він штурвалаі підхопив його води потік,а на додачу до такої скрутитрюм затопило на чотири фути.28До помп людей негайно відрядили,а інших – переносити вантаж.Хто скільки міг, натужували жили —і пасажири, як і екіпаж.Але вода в пробоїни щосилигула, все дужче входячи у раж,хоч що попало люди пхали в діри —і сорочки, і куртки, і мундири.29Все виявилось марним. Допомогулише чудові помпи подали.Я раджу всім, рушаючи в дорогу,тримати їх напохваті, колипосудину біда спіткає вбогу.Цю теж порятувати б не змогли,якби не мали їх у ту хвилину.Спасибі винахідникові Мінну!30Удосвіта вдалось передихнути —раптово вітер вщухнув і завмер.Хоч в трюмі ще води було три фути,надія все ж проблиснула тепер.Та враз настала мить нової скрути —новий порив зі сходу ніч роздер,і люта хвиля, хижа, мов акула,знов корабель на бік перевернула.31Він бовтався на хвилях, мов корито,а з трюму виливалася водаі з ніг збивала всіх несамовито.(Либонь, найглибше в пам’ять западавійна, якщо вас, звісно, не убито,пожежа чи у плаванні біда.Тому так мореплавці та солдатипро це і люблять всім розповідати.)32Бізань спочатку мусили зрубати,а потім грот у море полетів,та корабель уперто і затятоне піддавався владі моряків.Бушприт, аби ваги ще менше мати,зрубали, а фок-щоглу й поготів…Кінець кінцем, скоряючись зусиллям,посудина на воду стала кілем.33Ніякого немає в тому дива,що виявлено ревність отаку —матросам загибати перспективатак само, як і всім, не до смаку.Щоправда, непокора теж можлива,і навіть бунт у пору нелегку,коли нап’ються рому або грогу,що їх матроси взяти мають змогу.34Не сумніваюсь – душу вдовольнитинайкраще здатні набожність і ром.Тож хтось почав мерщій горілку пити,а хтось віддався Біблії цілком.Навколо вітер вив несамовито,лунали тільки лайка та псалом,і навіть хворі на морську хворобумолилися чи ром лили в утробу.35Безладдя довело б, либонь, до скрути,коли б як стій озброєний Жуанне став у дверях певної каюти,де зберігав горілку капітан.На диво – страх у морі потонутибув менший, ніж загинути від ран,і натовп, що волів тонути п’яним,покірно відступив перед Жуаном.36«Давай горілки!» – чулося зівсюди.«Не дам! – Жуан суворо відповів. —Якщо кінець, то помремо, як люди,а не як дика зграя пацюків!»Він ладен був стріляти просто в груди —ніхто вперед ступити не посмів,і навіть розчарований Педриллоодмовився від чарочки безсило.37Старий позбувся давньої гординіі геть од страху розуму одбіг.Він пресвятій молився Катерині —в гріхах численних каявся своїх,він клявся, що ніхто його відниніу море з дому випхати б не зміг,що втратив мандрувати він охоту,як Санчо Панса біля Дон Кіхота.38Уранці просяйнув промінчик вірив те, що страшна минулася біда.Прищухла буря. Та в пробиті діриу трюмі набиралася вода.До помп ставали навіть каноніри,в яких була ще сила молода,а ті, кого робота вкрай зморила,заходжувались лагодить вітрила.39Але не стало щогл, і уповативже не могли на силу вітерця.Адже не пізно й завтра загибати,тож краще сподіватись до кінця!І хоч судилось раз їм помирати,а все-таки мілка затока цяне вабила нікого, як могила,котра б і їх навіки прихистила…40По бурунах Ліонської затокипосудину, вже сповнену води,хоч не тонула ще вона допоки,туди ганяло вітром і сюди —то на мілке тягло, то на глибоке,поглинути готове назавжди, —вона пливла то уперед, то рачкине набагато вправніше від качки.41Обшарпана під час нічного шквалу,вона вже ледь жила. А як на злолюдей і люта згага вже змагала,але води питної не було.Дарма команда стежила бувалакрізь труб підзорних збільшувальне скло:ні берега довкіл, ані вітрила,лиш ніч, що знову обрій обступила!42А вітер вив – от-от, здавалось, вдастьсяіз кораблем закінчити дуель.До того ж в помпах, наче на нещастя,потерлися паси на канитель.Тепер уже, шматований весь час цей,із ласки хвиль тримався корабель,хоч ласка то була, якою в бійцітак люблять обмінятися англійці.43Тесляр прийшов в сльозах до капітанаі про останні спроби доповів.І то була ознака препогана,бо чоловік той плакати не вмів,та й схожий був уже на дідугана…Він мав дружину й кілька дітлахів,котрі, як я не вперше помічаю,і мертвого доводять до відчаю.44Хилилася посудина безсила,уже не здатна рухатися вплав.Хтось плакав, щоб Мадонна захистила,а хтось човна за борт уже спускав.Хтось навіть причепився до Педрилла,аби старий його висповідав,але поважний вчений, як гульвіса,послав того святенника до біса.45Одні перевдягалися у чисте,неначебто збиралися на бал,а інші працювали й урочистоклялися, що плювати їм на шквал,хтось проклинав усе на світі чисто,хтось запевняв розгублений загал,що добрий човен виручить у морі,хоч для плавби обставини й суворі.46На жаль, чомусь і на порозі смертіголодним їсти хочеться завжди.А тут, у цій шаленій круговертібагато в харч набралося води.Проте команди заходи упертіпорятували дещо від біди,хоч сухарів мішок один і сало —це для такої кількості й замало.47В Жуанів човен взяти пощастилотри фунти хліба і збанець вина,води питної налили в барило,свинини шмат поклали до човна, —хоч вже її і пліснявою вкрило,проте гадали – здасться і вона,як і мале барильце, у якомуще хлюпало на денці трохи рому.48Найкращі шлюпки бурею розбиточи в море геть занесено було.Лишилось дві – і кожна мов корито —це вдовольнити, звісно, не могло.Взяли вітрила, що із ковдр пошито,напнули замість щогли на веслоі в довгу путь рятунку чи загинулюдей забрали тільки половину.49Ще день минув. Коли б нової ночізавісу розпанахати вдалось,постала б тінь лихої поторочі,що прирекла на смерть уже когось.Вона потьмила мозки, душі, очі,позбавила сподіванки на щось…Дванадцять діб змагалися уперті,тринадцята була порою смерті.50Спустити пліт хтось вирішив на хвилі —з дощок тесав правèло та весло…Було б це усміх викликати в силі,але смішити лихо не могло.Та реготали люди очманіліне через те, що весело було —істерика, мов буря ошаліла,в напівживих істотах клекотіла.51Кінець кінцем до плоту прив’язалимотуззям в непроглядній темнотівсе, що могло тримати, як гадали,оту хистку споруду на воді.Уже людьми набиті, відпливаливід корабля баркаси… І тодіздригнувся він в останньому зусилліі зник, мов тінь, поринувши у хвилі.52Лунали зойки, викрики, воланнятих, що з бортів стрибали в круговерть,неначе спроба то була останняхоч на хвилину обігнати смерть.Та виявилось марним намагання,і прірва та наситилася вщерть,і судно, і приречених назавшесвоєю крутією засмоктавши.53Зойк смерті та загибелі над моремлунав, як вирок збурених небес,і раптом стих… Під небом неозоримлиш вітер чувся іноді, та десьокремий вигук, виповнений горем,звучав, неначе виплаканий весь,та зрідка ще спливав на гребінь хвилібідак, що і кричати вже не в силі.54Човни з людьми поволі відпливали,в пітьмі та мряці танучи нічній.Проте дістатись берега замалобуло у них і певності, й надій.Їх лютий вітер ніс куди попало,і тут цілком безсилий був водій,та і людьми занадто вже набиті,човни могли на дно піти щомиті.55Коли католик гине у безодні,то, щоб вогню пекельного минуть,він палко хвилі вмолює Господні,щоб зменшити сувору їхню лють.А тут, у морі, гинуло сьогодніаж двісті душ, завершуючи путь,та хто подбати міг про їх останки,як панахида коштує три франки!56Жуан у човен скочив і поволітуди й Педрилла вміло перевів.В нещасті помінялись їхні ролі,і учень дужчий став за вчителів.Та не минув слуга своєї долі —спіткнувся і в безодню полетів:на жаль, йому напою пощастилоковтнути більше, ніж устиг Педрилло.57Жуан хотів його у човен взяти,та п’яний оступився, як на зло,і, звісно, полетів у море кляте,а човен вмить далеко однесло.Він кинувся п’яницю рятуватиі вже схопився навіть за весло,але в човні для плавання нічногобуло вже досить люду і без того.58Був також батьків песик з Дон Жуаном,який весь час вертівся біля нігі вив, немов змагався з ураганом, —Жуан його покинути не міг.Корисно мати з нюхом непоганимі пса серед супутників своїх, —то в небезпеки сповнену дорогуузяв Жуан і твар четвероногу.59Він прихопив і гроші – у кишенінабив сповна й Педриллові, й собі.Старий стогнав, волаючи до нені,уже цілком безтямний, далебі.Що ж до Жуана, то діла щоденнінавчили не коритися судьбі,і не такий він був, щоб з перелякупокинути учителя й собаку.60А ніч ревла. Щоб знищити вітрило,скажений вітер не жалів зусиль.Воно то нахилялося безсило,то зір сягало з поривами хвиль.А море човен кидало й трощило,підносило, оголюючи киль,і на очах у всіх одним ударомрозбило менший човен незабаром.61І до двохсот ще дев’ять додалося,а в решти мало теж було надій.І в гаморі морського стоголоссяживі мовчазно висловили свійсердечний жаль, що вмерти довелосяще дев’ятьом у гибелі морській, —тим паче, що з нещасними пропалобарильце з ромом та копчене сало.62Червоне сонце вибилось на обрій,зловісне, мовби вмите у крові,затамувавши в усмішці недобрійлихе знання про випроби нові.Ковток вина і хліб солоно-мокрийодержали нарешті півживі,закутані в плащі свої подерті,мандрівники, які чекали смерті.63Було їх тридцять душ в судні малому.Всі збилися в нестерпній тісноті,що не давала рухатись нікому.Тож між собою вирішили: ті,що вже не в силі зборювати втому,лежатимуть, а дужі й молодістоятимуть, хоч тільки й захищаловід вітру їх небесне покривало.64Відомо, що стремління будь-що житиподовжує і хворому життя.Його жінки спроможні вкоротитиі друзі, що не знають каяття.Лише надія здатна сполучитите, що Атропа ріже без пуття.Відчай – смертельний ворог довголіття,як встиг уже нарешті зрозуміть я.65Пенсіонери, кажуть, набагатоживуть за інших довше – і, мабуть,через свою властивість дратуватилюдей, за кошт яких вони живуть.Ось через що, несхильні поспішати,з них принципово декотрі не мруть.І я колись на безгрошів’я хворів,та був завжди в лабетах кредиторів…66Всі люди в море кинуті неситетвердішають, мов кремінь стрімчаків,через своє стремління будь-що житиу світі, котрий їх не пожалів.Від Ноя їм аварії терпітидоводиться на сотнях кораблів,так само, як на капері, в якомуі аргонавти плавали потому.67Та люди – це тварини м’ясоїдні,як тигри, чи акули, чи вовки, —не кулики – оті болотні злидні,у котрих невибагливі смаки.Хоч, власне, трави досить апетитніїм споживати теж було б з руки;чомусь вважають люди непутящі,що м’ясо перетравлюється краще.68Так і в човні нещасному гадали.На третій день постав на морі штиль —нарешті змогу все-таки дістализаснути після каторжних зусиль.А вранці, зголоднілі, мов шакали,накинулися на поживну гниль,хоч слід було подумати сьогодні,що й завтра будуть теж вони голодні.69Проте не важко наслідки вгадати:як тільки все доїли й допили,то й зрозуміли ясно, що розплатиза глупство не минути їм, колибодай добу ще треба їм чекати,допоки берег з’явиться з імли.Чудово сподіватися! Та значночудовіше – поводитись обачно.70Чотири дні вітрець і ворухнуть їхне міг, немов захоплених у бран.Мов те дитя у матері на грудях,дрімав у повній тиші океан.А голод звіром втілювався в людях,і, як не опинався Дон Жуан,його собачку все-таки забилиі на сніданок всім розподілили.71На п’ятий день лиш кісточки від неїлишились бідолахам на обід.Жуан, який від порції своєївідмовився, як лицареві й слід,тепер психологічні емпіреївідкинув геть, бо так уже поблід,що із Педриллом розділив реберце,хоч засмутило вчителя тепер це.72На шостий день всі покотом лежали,мов неживі. А вітру не було.Пожадливо і хижо, мов шакали,очима вже застиглими, як скло,півбожевільні люди позиралиодне на одне. Здатися могло,що хижаки жадання гарячковіуже от-от і втілити готові.73Нарешті хтось шепнув комусь на вухо,а той так само далі передав,і кожен в пропонованому глухосвій потаємний намір упізнав.Кричали всі, доводячи щодуху,що час від слів удатися до справ,а справа залишилася остання —на жертву провести жеребкування.74Та перше, ніж дійти такої згоди,вони погризли чоботи й шапки.Але такі ж голодні, як і доти,взялися готувати жеребки.Для цього й Музі вдалої нагодине пропустили датися взнаки:лист, що писала Джулія кохана,на жеребки взяли у Дон Жуана.75Коли по черзі жереб витягали,не відчували й голоду, що їхчинити так, як чинять канібали,примусив щодо родичів своїх.Хто перший запропонував, не знали:Либонь, природа вводила у гріх,і їй було перечити несила…Тим часом жереб випав на Педрилла.76Він висловив одне лише бажання —аби цирульник, вигостривши ніж,безболісно зробив кровопусканняі діяв по можливості певніш.Католик, вмер він не без покаяння,а помолившись, наче мовив «ріж»,себе у розпорядження убивцівіддав, щоб процедури проробив ці.77Цирульник не відмовився від плати,бо виконав доручення як слід:йому було дозволено обратиза власним смаком кусень на обід.Але, не змігши спраги подолати,напився крові спершу людоїд.Всі, хто хотів, поласували м’ясом,а кишками – акули за баркасом.78Не їли тільки четверо чи троє —хто чи не міг, чи просто не схотів.Найперше слід відзначити героя,котрий і собачатини не їв.А хто не їсть і псини запашної,той на обід, звичайно, й поготівні з голоду не стане, ні від страхуспокійно їсти вчителя-невдаху.79Утримавшись, Жуан вчинив дотепно,бо дехто з тих, хто стриматись не мігі щойно жер те м’ясо як не репне,невдовзі навіть розуму одбіг.Їх корчило страждання невідчепне,то плач лунав, то божевільний сміх,і, виючи від болю, як шакали,вони в жорстоких муках помирали.80Смерть відібрала майже половину,але до чого решту довела!Тепер жадали декотрі загину…Але були й такі, що спрокволапожадливо ковтали знову слину —мовляв, дісталась порція мала!Не налякала братію неситурозплата за нестримність апетиту.81Тепер помічникові капітана —найтовщому – і випала черга.Та перспектива вмерти препоганабула йому не дуже дорога.Рятунком для вгодованого панастав аргумент, що все перемага:почесний приз від дамського загалу,здобутий за сердечність небувалу.82Лишилося ще дещо від Педрилла,але замкнули рештки на замок,і тільки тим, хто був уже без сили,подеколи вділяли ще шматок.Лише Жуан, якого теж хилило,тримався, доки якось двох чайокпідстрелили, і рибам на догодуті рештки трупа викинули в воду.83Якщо вас доля страдника лякає,згадайте при нагоді отакій,як голову ворожу прогризаєсам Уголіно в повісті жахній.Чи, може, з пеклом спільного немаєв мандрівці приголомшливій отійі чи такий випадок з провіантомстрашніший від наведеного Дантом?84Вночі раптово сипонула зливакрізь непроглядну товщу темноти.Ту благодать хапаючи жадливо,під краплі всі підставили роти.Хто по пустельній Африці, можливо,за караваном щастя мав іти,той розуміє, що таке криниця,на дні якої істина міститься.85Води та хмар обсіли їх навали.Тож люди розстелили полотно,викручували й жадібно смоктали,як тільки ледь зволожиться воно.Вони б, либонь, в теплі пивної залиобрали б краще пиво чи вино,та бідакам, яким живитись нічим,ніщо не видавалося смачнішим.86Попеченими спрагою устамивони смоктали воду, як нектар,немов пани, що в пеклі до нестямизаслужений підсмажує їх жар,та поділився радісно з панамиостанніми краплинами бідар.Якщо таке буває, то Христовеучення справді втішне і впливове!87Два чоловіки тут були, а з ними —із обома – недолітки сини.Один помер. Очима крижанимилиш глянув батько, наче з далини.«Що ж, воля Божа, – проказав самимиустами він, – Господь нас борони».І, мов чужий, дивився занімілона те, як в море викинули тіло.88А другий був і слабший, і неначемолодший за померлого, алехреста він ніс покірно і терпляче,і зовні – почував себе незле.Коли він помічав, що батько плаче,жаліючи дитя своє мале,втішав, аби розвіяти болючіпередчуття розлуки неминучі.89Та й він ослабнув. Бачачи, що гинедитина з волі Божого перста,старий, дощу збираючи краплини,воложив з болем хлопцеві уста.Він розумів: дитя його єдинеот-от помре – холодна і густавже тінь вмирання очі огортає,і порятунку синові немає.90І син помер. На хлопчикове тілодивився він, свідомий не сповна.Коли й воно в безодню полетілоі попливло за вітром від човна,він довго ще дивився отупіло,як темну цятку відстань поглина,і враз упав… Лиш руки невагоміздригалися у болісній судомі.91І враз над морем райдуга постала,зіпершись на невимірну блакить, —мов пера чарівного опахала,яскраві фарби блиснули на митьчи знамено, що волю провіщалоі тим нещасних мало звеселить.Як лук, зігнулась райдуга, і зновуу мряку геть поринула раптову.92Так зник хамелеон цей, наче з піничи з випарів народжений морських,що зринув із небесної купиниі в променях розтанув золотих, —палітра, де зливаються в єдинесім кольорів чи, створений із них,синяк під оком, що його набито,коли ти боксував несамовито.93Надіям на рятунок та безпекув безвиході нещасні віддались:веселку навіть римляни та грекивважали знаком радісним колись.Вона і нині щастя недалекевіщує всім, що в горі затялись, —не дивно, що рятунком від загинуздалась вона і їм у ту хвилину.94Тоді ж з’явився й птах, і білокрилоу небі над човном замайорів, —чи заблукав, чи вітром відлучилойого від зграї інших голубів.Він закружляв і навіть на вітрилозамало вже спочити не присів.До смерку він літав над океаном —це теж здалося знаком непоганим.95Тут мав би зауважити давно я,що голуб той завбачливо вчинив,на щоглі не шукаючи спокою,хоч, може, довгий шлях його й стомив.Та будь він навіть і з ковчега Ноя —розвідник, що спинився на спочив,його б отут обпатрали і навітьоливкову його пожерли павіть.96Вночі зі сходу знову дмухонуло.Сяйнули зорі. Човен понесло.Лежали всі безсило і нечуло,не в змозі навіть взятись за весло.Хтось твердив, наче вухо щось почулочи навіть чути постріли було.А ще комусь в ріденькому туманівже береги ввижалися жадані.97Перед світанком стихло. Нетерплячематрос вдивлявся в сутінки нічніі раптом крикнув: «Бачу! Землю бачу!Хай Бог мене скарає, коли ні!»Всі протирали очі: справді, начещось темне бовваніло вдалині.Хтось реготав і плакав, як хлопчисько.Так, то була земля, і досить близько.98Всіх видиво чудове захопило.Але в талан не віруючи свій,одні поникли тупо та безсило,ще страх не відділивши від надій,а інші, більше вірячи в вітрило,ніж в Божу волю, все-таки і їймолилися й хрестилися щосили,хоч і давно до церкви не ходили.99Але коли уздріли черепаху,забули від жадливості про все —погналися, позбувшись навіть страху,що їх убік від берега несе.Вони схопити спромоглись невдаху,тремтіли, наче трясця їх трясе,вважаючи і це дарунком Божим,теж на звичайний випадок не схожим.100Земля, що височіла гордовито,була вгорі загострена, як ріг.А що то за країна, встановитиніхто з нещасних страдників не міг.Була то Етна, хмарою повита,чи Кіпр, що туман його обліг,чи, може, Родос, котрий над водоюскелястою підводиться горою…101Тим часом вітер, течія та хвилісамі човна прискорювали хід,немов Харон, який тіла змертвілівночі везе човном своїм в Аїд.Живих лишилось четверо – безсилі,вони в човні звалилися на спід,а троє інших назавжди поснули —на них чекали жадібно акули.102Усі від спраги й голоду похудли —такі бліді зробилися й старі,що лиця, котрі геть вкривали кудли,не упізнали б навіть матері:морська хвороба душі їхні вутлітерзала від зорі і до зорі,і недаремно шлунки порожнилавід решток м’яса бідного Педрилла.103Країна, що постала перед ними,п’янила й зачаровувала зір,неначе декорація з густимиузліссями під затінками гір.Не вірилося навіть, що такимипишнотами, всьому наперекір,їх вирве з океанської безодніі прихистить земля оця сьогодні.104Пустельним берег здалеку здавався —ані людей на ньому, ні хатин,і відстань геть бурунами була всяпокрита, всім віщуючи загин:там риф камінний гостро випинався,неначе зуби вишкірив з глибин —вони туди намірились щосилиі вщент об нього човен розтрощили.105Жуан купався у Гвадалквівіріі змалку добре плавати умів.Уміння це не раз у повній мірівін і практично з успіхом довів.Він, як Леандр, не тонучи у вирі,чи дехто ще з уславлених плавців,либонь, і Геллеспонт плекав надіюперепливти, як, врешті, й я умію.106Тож і тепер, хоч і була несила,він кинувся вперед, аби уплавдістатися, допоки тьма не вкрилатой берег, що за рифом поставав.Лякала лиш акула тупорила,з якими справ Жуан іще не мав.А щодо тих, що плавати не вміли,то хвилі їх одразу ж і накрили.107А втім, те саме сталося б з Жуаном,якби він не натрапив на весло,що, вирване з уключин ураганом,неподалік до берега пливло.За брили він чіплявся звіддаля ним,коли пливти вже сили не було,і врешті з пекла вирвався морського,і впав, уже не тямлячи нічого.108Напівживий, вчепився він щосилиу землю, що її вкривала мла,щоб хвиля в море знов його не змилаі в пекло те назад не потягла.Він не радів, уникнувши могили, —натомість переконаність росла,що краще б він загинув в океані,ніж тут, де тільки скелі первозданні.109Зіп’ястися стараючись на ноги,наполовину випростався він,та підвестись йому забракло змогиз тремтливих і знесилених колін.Він озирнувся, мов з перестороги —його обстали скелі з трьох сторін,а море піну хлюпало безсилона труп, який до берега прибило.110Жуан відчув, як все перед очимавід погляду на труп той попливлоі памороч обсіла незборима,і з рук безсилих випало весло.Здавалося, попереду щось блима,кудись його, безтямного, несло,а він лежав, гарніший в первоцвітіза все, що з праху створене на світі.111Чи довго він пробув у непритомі,Жуан не знав. Здавалося нараз —і день, і ніч завмерли, нерухомі,неначе зупинився раптом час,аж поки серце стислося в судоміі порух крові знов його не стряс.Смерть випускала з пазурів людину,та неохоче, мовби на хвилину.112Спочатку приверзлося, наче зновувін у човні, а берег той – мара.І розпач раптом душу юнаковуопанував, неначе він вмира.Але свідомість скинула закови,з душі тяжка звалилася гора,і дівчину, що вразила красою,побачив раптом він перед собою.113Схилившись, наче в ніжному поклоні,зігріти ладна подихом своїм,вона йому рукою терла скроні,життя поволі зроджуючи в нім,зволожувала очі напівсонні,мов силу в тілі будячи слабкім,і вирвалося з уст його зітхання,як нагорода за її старання.114Вона дала вина йому й укрила,зручніше уложивши на піску,і до щоки блідої притулиласвою, налиту полум’ям, щоку;волосся розчесала й просушила,турботу виявляючи таку,що, коли він від доторків стенався,здригалася судомно і вона вся.115Чекала покоївка бездоганнанеподалік – у затінку скали.Удвох вони в печеру Дон Жуанавнесли й багаття поруч розвели.Та господиня вишукано вбранааж осліпила зір його, колиосяяло її раптове світлоі в променях лице її розквітло.116Разок монет світився металевона мармурі дівочого чола,і брови розліталися, як мева,і шкіра оксамитною була.І хоч на зріст ця горда королева,здавалось, як для жінки, й чимала,волосся їй каштанове замалодо самих ніг струнких не діставало.117Як сказано вже, кучері дівочікаштанового кольору були,зате красуня чорні мала очі,а вії ще чорніші від смоли:немов стріла нічної поторочі,жагучий зір пронизував з імли,чи зір змії, що, сповнена отрути,прокинувшись, ладнається стрибнути.118Пашіло сяйвом сонячним у липніобличчя, наче жар, полум’яне.Але уста!.. Побачивши подібні,либонь, і кожен в захваті зітхне.О скульптори! Подоби ваші хибні:про золото жіночності яснеуявлення ніколи не давалибліді й камінні ваші ідеали.119Я поясню, чому я так вважаю —без аргументів я – ні пари з уст.Наприклад, я одну ірландку знаю,що мала найгарніший в світі бюст.Та скульптор-Час принади того раюв тісну втовкмачив форму, як Прокруст,і врешті для наступної доби тестворіння залишилось не відбите.120Красуня наша теж була чудова,та вдягнена не на іспанський смак:пістрява й проста суконька шовкова,а не мантилья, чорна, ніби фрак.Адже тому іспанка й загадкова,і вабить, зацікавлюючи так,що в темному нуртує таємницяі чарівна незбагненість міститься.121А ця була у платті із тканинитонкої та квітчастої, мов лан.У ніжних вушках сяяли перлиниі пояс, що обліг дівочий стан,у перлах був також до половини.Але цілком захоплювала в бранчудова стрункість вишуканих ніжок,узутих в черевички без панчішок.122Її служниця срібло мала в косах,що обручем зійшлося на чолі —то був, либонь, її дівочий посаг.У неї огрядніша взагалібула постава, хоч на ніжках босихвона стояла міцно на землі;на плечі пасма падали коротшіі не такі були рухливі очі.123Обидві метушилися не всує(о ці жіночі ручки золоті!) —вони голубку патрали пісну ібульйон зварити мали на меті.Чомусь у віршах рідко фігуруєця страва, хоч поживніша за ті,якими, підгодовуючи, гоївГомер своїх знесилених героїв.124Та хто вони, сказати вам пора вже.О, не принцеси, боже борони.Я не люблю, героїв не назвавши,навіювати морок таїни.Звичайними і простими, як завше,були й тепер дівчатками вони:одна – дочка запеклого рибалки,а друга їй прислужувала змалку.125Рибалка – теж примушений сказать я, —крім риболовлі та домашніх справ,ще й інші, прибутковіші заняття,хоч і не дуже вишукані, знав.Він про піратство добре мав поняттяі капітал тим засобом надбав,до того ж з допомогою шаландище й перевіз чимало контрабанди.126Ночами, рибу ловлячи, і душівін теж ловив, немов святий Петро —купецькі судна близько біля сушіспиняв і конфісковував добро.З невільників зривав добрячі куші,бо знав про цю комерцію і проте, що продасть нещасних незабаромв Стамбулі, де торгують цим товаром.127Він збудував оселю пречудовуу глибині Цикладських островіві знов її обладнував, і зновукоштовностями повнив, як умів.І хто зна, скільки крові на будовута душ людських рибалка перевів,і скільки зміг він штормів поборотиради скульптур отих і позолоти!128Гайде – його дитина ясновида,ще не доросла, та вже й не мала,росла йому на радість, і планидаїї в красі незайманій була.Вже не один закоханий сновидав снах припадав до того джерела,але красуня юна та нестиглавже багатьом відмовити устигла.129Блукаючи увечері над морем,Жуана враз побачила вона,і видався він дівчині не хворим —чоло вкривала смертна жовтизна.Спочатку підійти завадив соромдо хлопця, що вмирав біля човна,але любов до ближнього звеліла,і шкіра теж приваблювала біла.130Внести до хати і покласти в ліжку —негожу це нагадувало б гру:чи не здалася б схожою на кішку,що мишеня заманює в нору?Та й батько знав одну лише доріжкуі заспівав би пісеньку стару:він хлопця і не викинув би з хати,але з єдиним наміром – продати.131Тож, нахили враховуючи отчіі наслідків поганих боячись,вони, ризикувати неохочі,Жуана в грот заносити взялись.Коли ж юнак ясні розплющив очі,їм рай відкрився… (Мовив же колисьсвятий Павло, що милосердя – мито,перед яким ворота в рай розкрито!)132Невдовзі у печері запалалоі вогнище, даруючи тепло, —деревини всілякої чималона березі годящої було:дошки, що їх від суден відламало,трухлява щогла, кинуте весло:і шторми, дяка Богові, і шквалитут кораблі нерідко розбивали.133Дівчата вдвох Жуанові і ложез гілок улаштували та зела,підклали хутро, знаючи, що зможевоно додати хворому тепла.Гайде не пожаліла і, як гоже,для того й соболі свої зняла,пообіцявши – лиш замріє ранок,із дому принести йому сніданок.134Дівчата ще й не рушили додому,а він заснув, як мертвий у труні.(Напевне, тільки Богові відомо,що сниться людям у такому сні).Він так заснув, що не почув би й грому —не мучили пробуті в морі дні,як мучить часом нас несамовитовві сні усе, що вчора пережито.135Гайде пішла. Але тієї ж митіучулося, що він її назвав.Вона мерщій, мов у несамовиті,вернулася й побачила: він спав.Буває, що насниться й не сновиді —уява не цурається забав:либонь, забула дівчина, що й знативін ще не може, як її назвати.136Вона пішла, служниці наказавши,аби не прохопилася, бува.Та знала й без наказу це, як завше,доросліша на рік або на два.В природній школі літ не змарнувавши,людина добрий досвід здобува,а ця, як кожна жіночка бувала,тих двох років дарма не змарнувала!137Коли вгорі засяяв перший промінь,ще спав Жуан в печерній темнотіі не будив його чаїний гомінта ручаїв дзвіночки золоті.Він спочивав, мов нехтуючи споминпро лихо, котре випало в житті,коли рятує тільки випадковість,як дідова про те звітує «Повість».138Не те було з Гайде. Вона й хвилинивночі спокійно спати не могла —їй снилися чомусь морські глибини,в яких загиблих плавали тіла.Вона збудила всіх. Мов з домовини,служниця встала заспана і зла,а слуги – ті кляли її породуна всіх говірках сонячного Сходу.139Але вона примусила їх встатипід приводом, що спати навіть гріх,коли скидає ніч потворні шатиі сяє ранок в променях своїх.І справді, грішно ранок марнувати,як мить, коли коханцеві на сміхспадає траур, котрий носять в муціпо мужеві чи ще якійсь тварюці.140Так, сонця схід – видовище на диво!Я сам стрічав колись його не раз.Та лікар твердить, буцім це шкідливоі в гроб кладе занадто рано нас.Та хто до слави ставиться дбайливо,підводитись повинен в ранній час,аби про це залишилася згадкана вашому надгробку для нащадка.141Коли Гайде звелася, то нівроку,либонь була рожевіша, ніж він.Гаряча кров ударила їй в щоки,забарвивши їх миттю у кармін.Так бистрина бурхливого потоку,зустрівши скелі, біля їхніх стінстає Червоним морем… Хоч бездоннавода насправді в ньому… не червона.142Гайде униз повільною ходоюз крутого схилу стежкою зійшла.Уста їй вкрило ніжною росою,мов бризками побіля джерела;її своєю рідною сестроюАврора, мабуть, визнати б могла.Ви б, далебі, їх теж не розрізнили.Та ця була жива і повна сили.143Ввійшовши до печери по хвилині,побачила вона, що хворий спить,і зупинилась у благоговінні.(Сон викликає шану!) Та за мить,підбивши узголів’я, мов дитині,схилилася, аби тепліше вкрить,і злякана, розгублена, нечула,п’янливий подих з уст його вдихнула.144Отак вона й стояла, заніміла,мов над святим, що тихо помирав.А він лежав, як чайка білокрила,котру над морем вітер подолав.Тим часом яйця дівчина варилаі готувала кілька інших страв,вважаючи, що день почати зранкунайкраще з умивання та сніданку.145Вона була упевнена, що їжіі ніжні вимагають почуття,і що на самоті з Гайде у тишіЖуан поїсть і вип’є до пуття.Була тут риба, мед і фрукти свіжі,вино та ром, готові до вжиття:всі ці продукти, звабливі і зовні,були до того ж зовсім безкоштовні.146Жуана мала вже вона будити,але Гайде їй пальчика свогодо уст приклала й глянула сердито —мовляв, не смій тривожити його!Отож сніданок, що його не вжито,застиг, їдця чекаючи того,який допоки спав собі і, схоже,вже взагалі прокинутись не зможе.147Жуан метався, стогнучи безсило.Він був блідий, і, мабуть, через тейого змарнілих щік не червонилопромінням навіть сонце золоте.Ще не просохле, темне, як чорнило,і, як смола, блискуче та густе,підкреслювало блідість ту волосся,яке на лобі пасмами сплелося.148Неначе над колискою, стоялаГайде і серця слухала биття.А він лежав, розкиданий недбало,неначе розповинуте дитя,мов квітка, котра щойно розцвітала,мов у гнізді тендітне лебедя.Він був такий, що, кажучи коротше,міг сильно серце збурити дівоче.149Прокинувшись, тієї ж миті зновузаснув би він знеможено в теплі,але уздрів таку красу чудову,яку не часто стрінеш на землі.Жінки, як ми про те вели вже мову,Жуана хвилювали взагалі —і в храмі не угодникам, а дівамвін бив поклони з жаром особливим.150До рятівниці юної своєїнапівпідвівшись важко на руках,він бачив, як змагаються лілеїрожеві й білі в неї на щоках.Та мова, у красуні оцієїнезрозуміла, кидала у жах.Була то новогрецька. І просилийого поїсти, щоб зміцнити сили.151Жуан не розумів. Але, чутливосприймаючи слова оті на слух,він музику, зворушливу на диво,відчув – її мелодію та рух.Вона бриніла ніжно і грайливо,мов пісня, проникаючи до вух,подібна до дзвінкого щебетання,коли зоря згасає вже остання.152Дивився він, мов збуджений звучанняммелодії, що здалеку сяга,коли замрії з лагідним стараннямще не розвіяв сторож чи слуга.Любив і я поспати ранком раннім,коли хвилина кожна дорога,і певен, що вставати не пора ще,бо в сні жінки та зорі сяють краще.153Кінець кінцем розтанула омана,і він живих побачив сеньйорит,що, з пахощами разом, у Жуаназбудили неймовірний апетит.Огонь палав, і їжа бездоганначекала – яйця, кава та бісквіт…Але йому страшенно закортілобіфштекса, приготовленого вміло.154Та, як на гріх, телятина зарідкотрапляється на грецьких островах,де навіть і корів ніде не видко.Як варвари, тут смажать на рожнахбаранину – на це й дивитись гидко,та й світ, здається, нею тут пропах.Але чомусь вважають найбагатшимцей острів, де живитися нема чим!155Тут нагадати змушений я казкупро Мінотавра… Нинішні знавціздіймають неймовірну свистопляску,з принцеси сміючись, бо на лицікоров’ячу вона носила маску.Але слабкі були її бійці,і Пасіфая втілення коровиобрала, щоб привчити їх до крові.156До ростбіфа, як знаєте здавна ви,англійці небайдужі. Не кажупро пиво, що не тичеться до справи,бо повість має теж свою межу.Ми любимо війну й військові лави,хоч я за ними зовсім не тужу.Чи смак до м’яса й воїнські звичаїнам прищепив не образ Пасіфаї?157Та час до діла! Глянувши навколо,Жуан уздрів картину чарівну,і хоч душа ще тіпалася кволо,та голод швидко вивільнив од сну.Це почуття всі інші побороло,і він на їжу кинувся м’ясну,як олдермен, чи піп, чи як акула,що запах крові свіжої відчула.158Гайде, що саме страви подавала,щасливо дивувалася без слів,як той, кого мерцем вона вважала,з невситною пожадливістю їв.Та покоївка – старша та бувала —боялася, щоб хлопець від харчівне луснув, бо голодного потрошкигодиться підгодовувати – з ложки.159Вона сказала навіть: «Коли паннане хоче, щоб врятований помер,то мусить вгомонити Дон Жуанай порадити, щоб жадібно не жер.Бо не на те ж прокинулася рано,щоб хлопця вбити їжею тепер! —Вона тарілку вирвала у нього,сказавши: – Кінь би луснув од такого!»160Скінчивши врешті дружні пересвари,подерті лахи з хворого зняли —вдягнули у турецькі шаровариі ноги взули в грецькі постоли.Пістолів, що їх мають яничари,як і чалми та шаблі, не дали,але й без них він турком або грекомміг легко бути визначений деким.161Тепер Гайде раптово осміліла —дала нарешті волю язикуі до Жуана так заторохтілана мові, ним не чутій на віку,що, мабуть, не могла б ніяка силаперепинить словесну ту ріку,якби сама не втямила раптово,що він не розуміє ані слова.162Вона про силу усмішки згадала,про жести і про спалахи очей,і знахідка та виявилась вдала —цю мову полюбляв ще Гіменей.А відповідь в очах вона читалана вияв красномовності оцей,і кожен погляд був, неначе словоясне і зрозуміле їм чудово.163Отак, її повторюючи мигита усмішки, і навіть рухи рук,Жуан зробив значні, сказати б, здвигиу вивченні найкращої з наук.І астроном не зазирає в книги,неначе нерозважливий малюк,а дивиться на небо, щоб зумітиобчислити невидимі орбіти.164Найкраще мови змолоду вивчатипо рухах уст і позирках жінок,та ще коли жінки оті – дівчатаі ти стоїш не далі, як за крок.Від успіхів вдоволень можна матине менше, як від прикрих помилок:всі правила поводження з жінкамия так і вивчив, кажучи між нами.165Я і англійську – мову Альбіонупогано знаю, бо вивчав їїпо Сауту, Барроу і Тіллстону.То звідки ж знати грецької тії!Щотижня красномовність їхню соннуя в мислі перекачував свої.Що ж до поетів любленого краю,то я їх не люблю і не читаю.166А про жінок помовчу… Вже зі мноюдавно порвали лондонські пани,хоча, як до вигнанця, з теплотоюколись до мене ставились вони.Тож попливли у безвість за водоюі вороги, і друзі давнини,як і жінки, що згинули, мов тінів химерному нічному сновидінні.167Жуан до слів чудової сильфідиуважно прислухався й почуттівуже в душі палкій своїй таїти,мов та черничка, далі не умів.Він покохав Гайде. І, дітись ніде, —ви б закохались в неї й поготів!Тим часом і чорнява говорухав Жуана закохалася по вуха.168Удосвіта (либонь, занадто ранодля пестуна подібного) щодняприходила Гайде до Дон Жуана —провідати в гніздечку пташеня.Немов троянда свіжа та духмяна,що тихий сон його обороня,вона лише схилялася над ліжком,чола його доторкуючись нишком.169Жуан ожив, – рожевість, наче хвиля,обличчя залила йому до скронь.Здоров’я – буцім сон після похмілля,мов після бурі – тиха оболонь.Та пристрастям сприяє і дозвілля,мов гас, який підтримує вогонь:Церера й Бахус учать так – і малобез них би нас Венера турбувала!170Коли нам серце сповнює Венера(любов без серця не така смачна),підносить миску локшини Церера,а Бахус підливає нам вина.Та кращає й від устриць атмосфера,і від яєць не гіршає вона,і тільки Бог про те напевне знає —Нептун чи Пан усім тим пригощає.171Прокинувшись, Жуан завжди знаходивсніданок, котрий радував без меж,а також очі – лагідні на подив,що хвилювали й радували теж,ще й покоївку, котру супроводивочима не байдужими… Але жспочатку він купався, після чогойшов до Гайде та снідання смачного.172Була Гайде і юна, і цнотлива,і сором не гнітив її ніяк,коли в затоці радісно й щасливокупався Богом посланий юнак.Він був, як образ втіленого дива,неначе щастя здійсненого знак,з якого їм радіти треба спільно,бо щастя – це надбання обопільне.173Яку давали радість їй великуті зустрічі отут, біля води,і доторки без остраху та ліку,такі приємні й лагідні завжди!Це, може, й надто – бути з ним довіку…Та розлучитись… О, не доведи!Він був її здобутком і коханням,одним до скону – першим і останнім.174Відвідини кінчалися щасливо,бо батько серед клопотів і справ,хоч і завжди уважливий на диво,відсутності дочки не помічав.І ось він вивів човен свій квапливо,помітивши купецький пароплав,і в море вийшов, вкритий темнотою, —не Іо красти, з іншою метою.175Гайде і змалку матері не мала,і виросла без неї з пелюшок.Тож мить тепер і виявилась вдала,щоб не тремтіти їй за кожен крок.І опинилась дівчина зухвалавільніша набагато за жінок,що, будучи заміжніми, крізь ґратиповинні навіть в люстро зазирати.176Відвідини тепер були тривалі,розмови теж – він все вже розумів.Вони могли й прогулюватись даліпід захистом скелястих берегів,де стільки днів, як човен на причалі,не рухався Жуан і тихо скнів, —гуляли, в море дивлячись безкрає,де сонце десь за обрієм сідає.177Пустельні тут місця були та дикі —пустельне узбережжя, а за нимгранітні скелі – спершу невеликі,а далі вищі, з верхом крейдяним.Над бухтою завжди чаїні крики,і рев прибою, і туман, як дим,який зникав, коли тепліло літоі море, наче озеро, розлито.178Дзюрчав струмок, мов те вино іскристеу келихи з важкої сулії.Вино – роса душі моєї чиста!Смаком не перевершує їїі проповідь розумна й урочиста,що має все ж недоліки свої.Подайте нам вина й жінок на втіху,а проповідь лишіть собі для сміху!179Людина мусить випити хоч трохи.Вино і слава, золото й любов —до них завжди тяжіють випивохи,яких ще глузд ханжі не поборов.Життя було б таке без нього вбоге,без випивки у жилах скисла б кров.Тож пийте для душі своєї й тіла,допоки голова не заболіла.180Щоб насолоду, гідну Ксеркса, мати,запам’ятайте раз і назавжди:покличте слуг, звеліть мерщій податикарафку віскі з пляшкою води.З ним і шербет не можна порівняти,бургундське теж не тичеться сюди, —після кохання, битви або сплінуу віскі втіху бачу я єдину.181Той берег… Я змальовував, здається,його… Авжеж. Тепер він бовванівмов з туману. Як влітку тут ведеться,на морі штиль… Ледь уловимий співпташок навкіл… і скеля як фортеця…А унизу, побіля берегіввузеньке пасмо збуреної піни,що мливо перемішує камінне.182Вони вже віддалилися від гроту.В поході батько. Матері нема.Лиш покоївка, що усе достотувиконує покірно, як німа,про коси виявляючи турботу,щоб панна не чесала їх сама,про сукні, що з упертістю малятиГайде їх відмовляється міняти…183Був милий час вечірнього спокîюіз холодком, властивим тій порі,коли криваве сонце за гороюсідає, щоб спочити до зорі,і світ сповито тишею такою,що порух серця чути… а вгорінедвижно сяє зірка одинока,подібна до розплющеного ока.184Вони, за руки взявшись, наче діти,гуляли на терасах кам’янихі зупинялись, щоб перепочитибіля печер, неначебто для нихспоруджених вітрами нарочито —для потаємних зустрічей таких.Стояли і, обнявшись, таємничетулилися обличчям до обличчя.185Ще небо сяйвом заходу яскріло,палало море світлом вогняним,а вже нічне з’являлося світило —зростало і сріблилося над ним.Об скелі хвилі хлюпали безсило,а двоє, мов замилувані тим,в полоні молодечої нестямизливалися гарячими устами.186О сило і тривалосте цілункузакоханої юнки й юнака!Подібний він до Божого дарунку,що, наче промінь, в серце проника.У скронях кров одгукується лунко,а поцілунок плине, як ріка,вимірюючись мірою одною —тривалістю, а значить – довжиною.187А в них вони тривали бозна-скільки —коханці не вимірювали їх:тяглись одне до одного і тількиу почуттях кохалися своїх.Неначе уст даровано їм стільки,як бджіл в рою, що тулиться до стріх,а серце – джерело бездонне, звідкисмоктати можна мед, немов із квітки.188Вони були самі, та не як всі ті,що, вдома замикаючись на ключ,самітними себе вважають в світі.Поєднані з мовчазністю цих круч,із обширом землі та неба злиті,серед пісків, що мріли обіруч,вони були самим життям, в якомувмирати не доводиться нікому.189Від слуху зацікавленого й зорупечера боронила їх, як дім,і, наче одне в одному, в ту поружили вони усім єством своїм.Кохання правду чисту і суворутлумачило й пояснювало їм,мов яблуко, що вистигло на древі,майбутню долю визначивши Єві.190Обітниці Гайде не вимагала,та не давала любому й сама —вона, либонь, ще навіть і не знала,що і клянуться часто надарма,що і любов трапляється невдалаі що від лжі гарантії нема:мов пташка, до коханого летілаі до облуди не було їй діла.191Вона була закохана, та й годі!Якби прирік на смерть і душі Бог,душа Гайде з Жуановою в згодів обіймах і застигнули б удвох.Та пристрасть завдяки своїй природіспалахувала й гаснула в обох,аби новий породжувати спалахв серцях, лиш на хвилину занепалих.192Та ба! Вони такі ще недозрілі,закохані й беззахисні були!А час настав, коли душа не в силіз собою управлятися; колимиттєвої сягаєш врешті ціліі потрапляєш враз до кабали,щоб непомірно дорого платитиза щастя забуття несамовите.193Чудових, мов троянди в первоцвіті,ніхто б їх розлучити не зумів.Такої пари, мабуть, і на світіще не було – крім наших прабатьків!Гайде, звичайно, знала всі казки тіпро пекло й Стікс, який до пекла вів,але забула саме в ту хвилину,коли згадати їх була повинна.194Ось нерухома, наче напівп’яна,з очима, туги повними й тепла,Гайде припала до свого Жуана —улюбленого ніжно обняла;а ось їх знову пристрасть первозданнав одне у сяйві місяця злила,і стали вони схожі на чудову,небачену скульптуру мармурову.195Знеможений, Жуан заплющив очі,схилилась обважніла голова,чоло на груди падає дівочіі кожен порух серця відчува.Немов у сні, нечутно він шепоче —не розбереш, це стогін чи слова.І власне серце мліє небуваловід щастя, що його воно спізнало.196Дитя, що блиск вогню спостерігає,молільник при молитві та чернець,араб, що в домі гостя пригощає,і скнара, що набив свій гаманець, —всі мають удоволення безкрає.Але воно й не схоже на взірецьдля того, хто щасливої годиничатує сон коханої людини.197Той, хто заснув, – таким він виглядаєспокійно врівноваженим! Такимслабким та безпорадним, що немаєі змоги в чомусь мірятися з ним!Те, чим він снить, що, може, відчуває,і непроглядне й неясне, як дим,і все-таки обожнений він намиз принадами своїми та гріхами.198Так в ніч кохання біля океану,на теплих скелях берега тогоохороняла спокій Дон Жуанаі сновидіння лагідні йогоГайде – така закохана й кохана.І світ від дня сотворення свогоне бачив зір, щоб очі їх сріблястізасяяли хоч раз в такому щасті.199Але кохання жінки, як відомо,чудове та жахливе водночас:у грі тій програш – наче вибух грому —життя померкло, пломінець погас.Ось через що і мстять вони по тому,так злісно переслідуючи нас,хоч, муки нам нещадної завдавши,вони й самі вимучуються завше.200Та їхня правда! Зверхня наша владазавжди несправедлива щодо них.Єдиний вихід – це подружня зрада.В полоні почуттів своїх святих,чужа душа – одна для них принада.Коли ж розпусник зрікся і затих,лишається – вбрання, облуда, дітиі незнання: куди себе подіти.201Одна нового прагне, інша питиабо молитись щиро почина,чи, щоб лихі обставини змінити,свою родину кидає вона.Та діє скрізь прислів’я знамените:брехня у хижі й пàлаці – одна.А є й такі, що в нападі нірваниписати ще заходяться й романи.202Гайде у тому досвіду не мала.Вона в країні сонячній жила,де трави палить спека небувалаі поцілунок спалює дотла.Народжена в коханні, теж кохала,лукавити з Жуаном не могла,нічого не боялася й нікогов полоні почуття полум’янîго.203О, скільки нам доводиться платитиза той солодкий, радісний полон!В рішучу мить цю радість зупинитиі глузд повинен був би, і закон,чи на жадання це несамовитенакласти низку певних заборон.Дивуюся, що Каслрей навіть з ньогоще не бере податку, як з усього!204Тож – відбулося! Біля океанувони серця з’єднали і тіла,і свідком ніч Гайде та Дон Жуанупід час вінчання їхнього була.Вони – подружжя! Славу та осаннуїм провістив не піп, а ніч і мла.Трава в печері постіллю була їм,а світ – і домом затишним, і раєм.205Кохання! Цезар був твоїм забралом,Тіт був твоїм володарем з мечем,Антоній був рабом твоїм невдалим,Катулл – співцем, Горацій – тлумачем,Сафо – вона з усім своїм загаломнаслідувачів сірих та нікчемлише мудрець або панчоха синя.А ти, кохання, прикростей богиня!206З тобою зазнає тяжких аварійподружня честь і відданість міцна.Ні Магомет не був одним із парій,ані Помпея честь не омина,у славі Цезар, в шані Велісарій,великі та достойні імена,та схожість їхня не у високості,а в тому, що усе це – рогоносці.207Кохання і філософів творило:і Епікур, і навіть Арістіппнас ревно аморальності училиабо зручної практики… Коли бвони ще додали нам трохи сили,аби його уникнули ми хиб,якої б слави вчення те надбало!«Кохай і пий…» – слова Сарданапала.208Та Джулія… Невже зродила втомувона так швидко в милого свого?О, безсумнівно, місяць винен в тому —нове кохання – витівка його.Коли не так, якого б чорта в ньомуз’являлася ні з того, ні з сьогîнепереборна кидатися звичкадо кожного привабливого личка?209Ненавиджу нестійкість хворобливу,текучу й невловиму, наче ртуть!Я з вдач таких завжди даюся диву.В мені постійні нахили живуть,і я любов плекаю незрадливу.Та, на хистку заманюючи путь,з’явилась вчора дівчина премилаі почуття непевні породила…210В мені філософ мовив: «На дозвілліти про подружні узи краще дбай!»«То так, – сказав я, – але зубки біліта очі ці мені віщують рай…»«О, схаменись!» – в античному він стилігукнув: мовляв, чужого не займай!Чого домігся мудрий дідуган цим,що був не греком, а венеціанцем?211Спинитися? Напевне, доведеться.Але й писати далі на час³.Усе, що в нас розбещеністю зветься, —довершеності шана і красі.Тож не про нас, а про природу йдеться,з якою ми погоджуємось всі.Милуємося ж статуєю в ніші, —то чи живі створіння не гарніші?212В цих почуттях – шукання ідеалу,як здатності, що Бог нам дарував;це платонічні нахили загалу,що від тварин різнять нас або трав:без них життя пригаснуло б помалу.Я почуття ці коротко б назвавспостеріганням з домішкою хітідля нашого спалахування в світі.213Ці почуття нам коштують багато!..Що, коли б справді випало і намзавжди до однієї почуватите, що до Єви почував Адам?Наскільки менші ми зазнали б втратисердечних сил з грошима пополам,якби у нас була одним-єдинана все життя нам суджена дружина!214Душа, як небо, – теж частина раю.Як в небі, в ній буває день і ніч,гримить гроза, коли з-за виднокраюзринає хмара… І сльозами з вічрясніє дощ – кінця йому немає.Густий туман і мряка навсібічтака, що й промінь вибитись не може,що на англійський клімат дуже схоже.215Печінка – це лікарня задля жовчі,але порядок в ній – не доведи!І функції медично-оздоровчівиконує сяк-так вона завжди.Ошкірить пристрасть зуби свої вовчіслідом за тим нового лиха жди:і страх, і лють, і ревнощі гріховнііз неї вириваються назовні.216Тож я анатомічний свій аналізкінчу, терпцеві знаючи межу.Дванадцять написати ще зосталосьмені пісень чи більше, не скажу.Повагу – ось моя природна галузь —
