перепливти, як, врештi, й я умiю.
106
Тож i тепер, хоч i була несила,
вiн кинувся вперед, аби уплав
дiстатися, допоки тьма не вкрила
той берег, що за рифом поставав.
Лякала лиш акула тупорила,
з якими справ Жуан iще не мав.
А щодо тих, що плавати не вмiли,
то хвилi iх одразу ж i накрили.
107
А втiм, те саме сталося б з Жуаном,
якби вiн не натрапив на весло,
що, вирване з уключин ураганом,
неподалiк до берега пливло.
За брили вiн чiплявся звiддаля ним,
коли пливти вже сили не було,
i врештi з пекла вирвався морського,
i впав, уже не тямлячи нiчого.
108
Напiвживий, вчепився вiн щосили
у землю, що ii вкривала мла,
щоб хвиля в море знов його не змила
i в пекло те назад не потягла.
Вiн не радiв, уникнувши могили, —
натомiсть переконанiсть росла,
що краще б вiн загинув в океанi,
нiж тут, де тiльки скелi первозданнi.
109
Зiп’ястися стараючись на ноги,
наполовину випростався вiн,
та пiдвестись йому забракло змоги
з тремтливих i знесилених колiн.
Вiн озирнувся, мов з перестороги —
його обстали скелi з трьох сторiн,
а море пiну хлюпало безсило
на труп, який до берега прибило.
110
Жуан вiдчув, як все перед очима
вiд погляду на труп той попливло
i памороч обсiла незборима,
i з рук безсилих випало весло.
Здавалося, попереду щось блима,
кудись його, безтямного, несло,
а вiн лежав, гарнiший в первоцвiтi
за все, що з праху створене на свiтi.
111
Чи довго вiн пробув у непритомi,
Жуан не знав. Здавалося нараз —
i день, i нiч завмерли, нерухомi,
неначе зупинився раптом час,
аж поки серце стислося в судомi
i порух кровi знов його не стряс.
Смерть випускала з пазурiв людину,
та неохоче, мовби на хвилину.
112
Спочатку приверзлося, наче знову
вiн у човнi, а берег той – мара.
І розпач раптом душу юнакову
опанував, неначе вiн вмира.
Але свiдомiсть скинула закови,
з душi тяжка звалилася гора,
i дiвчину, що вразила красою,
побачив раптом вiн перед собою.
113
Схилившись, наче в нiжному поклонi,
зiгрiти ладна подихом своiм,
вона йому рукою терла скронi,
життя поволi зроджуючи в нiм,
зволожувала очi напiвсоннi,
мов силу в тiлi будячи слабкiм,
i вирвалося з уст його зiтхання,
як нагорода за ii старання.
114
Вона дала вина йому й укрила,
зручнiше уложивши на пiску,
i до щоки блiдоi притулила
свою, налиту полум’ям, щоку;
волосся розчесала й просушила,
турботу виявляючи таку,
що, коли вiн вiд доторкiв стенався,
здригалася судомно i вона вся.
