устами вiн, – Господь нас борони».
І, мов чужий, дивився занiмiло
на те, як в море викинули тiло.
88
А другий був i слабший, i неначе
молодший за померлого, але
хреста вiн нiс покiрно i терпляче,
i зовнi – почував себе незле.
Коли вiн помiчав, що батько плаче,
жалiючи дитя свое мале,
втiшав, аби розвiяти болючi
передчуття розлуки неминучi.
89
Та й вiн ослабнув. Бачачи, що гине
дитина з волi Божого перста,
старий, дощу збираючи краплини,
воложив з болем хлопцевi уста.
Вiн розумiв: дитя його едине
от-от помре – холодна i густа
вже тiнь вмирання очi огортае,
i порятунку синовi немае.
90
І син помер. На хлопчикове тiло
дивився вiн, свiдомий не сповна.
Коли й воно в безодню полетiло
i попливло за вiтром вiд човна,
вiн довго ще дивився отупiло,
як темну цятку вiдстань поглина,
i враз упав… Лиш руки невагомi
здригалися у болiснiй судомi.
91
І враз над морем райдуга постала,
зiпершись на невимiрну блакить, —
мов пера чарiвного опахала,
яскравi фарби блиснули на мить
чи знамено, що волю провiщало
i тим нещасних мало звеселить.
Як лук, зiгнулась райдуга, i знову
у мряку геть поринула раптову.
92
Так зник хамелеон цей, наче з пiни
чи з випарiв народжений морських,
що зринув iз небесноi купини
i в променях розтанув золотих, —
палiтра, де зливаються в едине
сiм кольорiв чи, створений iз них,
синяк пiд оком, що його набито,
коли ти боксував несамовито.
93
Надiям на рятунок та безпеку
в безвиходi нещаснi вiддались:
веселку навiть римляни та греки
вважали знаком радiсним колись.
Вона i нинi щастя недалеке
вiщуе всiм, що в горi затялись, —
не дивно, що рятунком вiд загину
здалась вона i iм у ту хвилину.
94
Тодi ж з’явився й птах, i бiлокрило
у небi над човном замайорiв, —
чи заблукав, чи вiтром вiдлучило
його вiд зграi iнших голубiв.
Вiн закружляв i навiть на вiтрило
замало вже спочити не присiв.
До смерку вiн лiтав над океаном —
це теж здалося знаком непоганим.
95
Тут мав би зауважити давно я,
що голуб той завбачливо вчинив,
на щоглi не шукаючи спокою,
хоч, може, довгий шлях його й стомив.
Та будь вiн навiть i з ковчега Ноя —
розвiдник, що спинився на спочив,
його б отут обпатрали i навiть
оливкову його пожерли павiть.
96
Вночi зi сходу знову дмухонуло.
Сяйнули зорi. Човен понесло.
Лежали всi безсило i нечуло,
не в змозi навiть взятись за весло.
Хтось твердив, наче вухо щось почуло
чи навiть чути пострiли було.
