Так, що нiхто уже й не помiчае,
За вiкнами що там: чи день, чи нiч…
Та i навiщо щось там помiчати,
Коли суцiльна в головах пiтьма.
Лише оце, мабуть, ми можем знати:
За лiтом – осiнь, далi вже зима…
Одна природа курс стабiльний мае.
Їi логiчнi змiни, по порi…
Мiльйон рокiв скептично поглядае
На люд нiкчемний мiсяць угорi.
* * *
Как всегда, в июле ночью звезды
Светят как большие фонари.
В эти ночи не бывает «поздно» —
Можно говорить и до зари.
Не важна и тема разговора,
Лишь бы он тянулся не спеша,
Лишь звучал бы дольше милый голос
И души касалася душа.
* * *
Я побажать вам хочу, друзi, нинi
Небесноi безмежжя синяви.
І ясне сонце в цiй небеснiй синi,
І океан зеленоi трави.
І вiдчуттiв прекрасних, добрих, щирих,
Хоч це й непросто в наш тривожний час…
Бажаю ще невичерпноi вiри,
Що колись добре буде все у нас!
* * *
Людина вiд народження крилата,
Бог крила всiм без винятку дае.
І хоч не кожна буде з них лiтати,
Однак людина знае: крила е.
По-рiзному iх люди називають,
Але не в назвi крил таiться суть.
Лиш тих вони у небо пiднiмають,
Що все життя по совiстi живуть.
Хоча воно й по-рiзному бувае,
І дехто у стремлiннi до мети
Цi крила, як непотрiб, вiдрiзае,
Бо неможливо з крилами… повзти.
* * *
Попри прогноз, сьогоднi сонце вийшло
У синiм небi, i в урочний час…
Благослови, прошу тебе, Всевишнiй,
Цей лiтнiй день, а разом з ним i нас.
І вiджени не лiтню прохолоду,
Бо «кушкатись» у одяг сил нема,
Та подаруй нам лагiдну погоду,
Адже це лiто все ж, а не зима.
* * *
Вiд небуття i аж… до небуття.
Це час для нас вiдведений Ярилом.
Його ми називаемо життям,
І лише день цього життя мiрило.
А ми скептично ставимось до дня
Та iнодi його й не помiчаем,
І бiжимо весь вiк свiй навмання,
І день за днем роки життя втрачаем.
Цiнуймо днi, «цеглиночки» буття,
Бо кожен з них – маленьке справжне диво.
Бери вiд дня все, що дае життя,
І проживи змiстовно i… красиво.
* * *
У небi пiслягрозовому
Блукае мiсяць одинокий.
Йому там сумно, молодому.
І вiн у задумi глибокiй:
Куди подiлися коханi
Його подружки-зiроченьки?
А може, вийшов вiн заранi?
Чи може, дощик чималенький
Із блискавицями i громом
Перелякав iх дуже нинi?
Тому й втекли вони додому
Й сховались в небi темно-синiм.
Тож i не треба iх шукати
Тобi, ще дуже молодому…
Зiрки у хмарах будуть спати.
І ти, мабуть, йди спать додому.
* * *
Прорвалось «черево» небесне,
І цiлу нiч тече вода…
Однак, якщо сказати чесно,
