І у бездоннiй цiй блакитi
Лише на мить здалось менi,
Що не вечiрнi, а досвiтнi
Червень запалюе вогнi.
* * *
А день i вечiр нинi справдi лiтнi.
Як довго йшли вони до нас здаля!
Час благоденства… Все буяе, квiтне,
Й в обiймах теплих нiжиться земля.
Нi вiтерця, стихае шум буденний,
Малиново згаса небес блакить,
Квiтковий рай, зiгрiтий сьогоденням,
Розкiшним ароматом струменить.
Повiтря тепле, аж густе на дотик,
Заполонило вулицi й двори.
Замовкло птаство, в парку лиш, напроти,
Дзвiнкий ще чутно щебет дiтвори.
Ти вже i сам немов частинка лiта,
Що розчинилась в свiтлiм цiм раю.
У час такий грiховно нудить свiтом
І скаржитись на доленьку свою.
Щасливий спокiй душу обiймае
І тiшить смаком терпкого вина.
Як нам хвилин таких не вистачае,
І швидко ж як хвилини цi мина.
* * *
Вночi нiзвiдкiлясь взялася злива
І гуркотiла майже до свiтанку.
Мабуть, тому i вигляда щасливим,
Умитим, чистим мiсто нинi ранком.
Приемний вiтер надимае груди,
І сонце в очi радiсно смiеться…
Нехай цей день для вас щасливим буде
І все у ньому, друзi, вам вдаеться.
* * *
Людей в життi я розрiзняю й зовнi,
Й критерii для мене цi простi:
Усмiхненi – в них склянки напiвповнi,
Похмурi й злi – у них напiвпустi.
Для перших – i за хмарами е сонце,
Для других – й в день ясний його нема.
Для мене люди – наче на долонцi,
Хоч кажуть, що чужа душа – пiтьма.
* * *
Гортаю календар, дивлюсь на дати
Й дивуюся рiзницi кольорiв.
Червоний колiр – вихiдний чи свято,
А чорний колiр – для буденних днiв.
Не можу зрозумiти, чесне слово,
Чи так здаеться тiльки лиш менi,
Що хтось давно i, мабуть, помилково
Зафарбував у чорне нашi днi.
Бо днi життя насправдi яснi, свiтлi,
Мов квiти, що у лiтнiй час цвiтуть.
Допоки живемо у цьому свiтi,
Не можна в днi вкладати чорну суть.
Все треба термiново помiняти
І не чекать зимовоi пори,
А завтра ж чорнi днi пофарбувати
У веселково-гарнi кольори.
Ось п’ятниця нехай зелена буде.
Суботi ж iнший колiр ми дамо…
І кожен день хай радуе нас, люди,
Бо лише раз ми в свiтi живемо.
* * *
Облака отражаются в лужах.
Их сейчас, после ливня, с избытком.
Что ж, пора бы садиться за ужин,
Только солнце ленивой улиткой
Все никак не сползет с небосклона,
Раскалив горизонт до металла.
Мир, доселе умытый, зеленый,
Оно краской забрызгало алой.
В поднебесье прозрачно-хрустальном
Стая ласточек вьет пируэты…
Да, какой-то совсем идеальный
Этот вечер. Однако же, лето.
День июньский, огромный длинною,
Как-то всё же дополз до заката…
Время вечера, время покоя
Пахнет ливнем потрепанной мятой.
* * *
За днями день чiпляються вагони,
І потяг лiта стрiмко так летить.
Червневi промайнули перегони
Й липневi скоро з’являться – за мить.
На вищерблених рейках нас хитае,
Кидае потяг в русi навсiбiч
