– Це той самий мiстер Голмс, детектив?
– Аякже!
Хлопчик дуже уважно i, як менi здалося, неприязно поглянув на нас.
– А другий ваш син? – спитав Голмс, – не можна нам познайомитися й з малюком?
– Попроси мiсiс Мезон принести сюди немовля, – звелiв Фергюсон.
Хлопчик пiшов.
Незабаром вiн повернувся. За ним йшла висока худорлява жiнка з чарiвною дитинкою на руках. Фергюсон узяв темноокого золотоволосого хлопчика й нiжно поцiлував його.
– Не розумiю, як хтось може бажати зробити йому боляче, – пробурмотiв вiн, глянувши на маленький червоний слiд на шийцi дитини.
Я випадково поглянув на Голмса й побачив на його обличчi надзвичайну напругу. Обличчя товариша здавалося вирiзьбленим зi слоновоi кiстки, а очi, тiльки-но спрямованi на батька та сина, з цiкавiстю розглядали щось на iншому боцi свiтлицi. Простеживши за поглядом детектива, менi вдалося встановити лише те, що вiн дивиться крiзь вiкно на сумний мокрий сад. Хоча вiконницi наполовину прикривали вiкно та затiнювали вигляд, але все ж не було сумнiву, що саме вiкно прикувало до себе всю увагу мого приятеля. Потiм вiн усмiхнувся й перевiв погляд на маля. На його нiжнiй шийцi червонiла цятка. Не кажучи нi слова, Голмс уважно оглянув ii. Взяв рученя хлопчика.
– До побачення, малюче! Ти дивно вступив у життя. Я хотiв би поговорити з вами вiч-на-вiч, няню.
Вiн вiдвiв мiсiс Мезон набiк i про щось серйозно розмовляв iз нею. Я розчув лише останне речення:
– Сподiваюся, вам уже недовго доведеться боятися!
Няня, мовчазна та стримана жiнка, вийшла разом iз своiм вихованцем.
– Що це за жiнка? – спитав Голмс.
– Вона не надто привiтна, як бачите, але мае золоте серце. Обожнюе дитину…
– Вона вам подобаеться, Джекi?
Голмс раптом обернувся до хлопчика, виразне обличчя пiдлiтка потемнiло, i вiн похитав головою.
– Джекi дуже суворий, – усмiхнувся Фергюсон, обiймаючи сина. – На щастя, я належу до числа його симпатiй.
Хлопчик притиснувся до батька.
– Іди, маленький Джекi, – вiдпустив сина батько.
Вiн люблячими очима стежив за пiдлiтком, поки той не зник за дверима.
– Зараз я вiдчуваю, мiстере Голмс, – сказав господар, – що марно потурбував вас! Що ви можете вдiяти в усьому цьому? З вашоi точки зору це, ймовiрно, винятково складна та делiкатна справа.
– Безумовно, – сказав мiй товариш. – Але складнiсть нiколи не вiдлякувала мене. Фактично, я розгадав справу ще до того, як ми залишили наше помешкання. Менi залишалося лише пiдкрiпити своi висновки за допомогою спостережень.
Фергюсон помацав рукою чоло.
– Заради Бога, мiстере Голмс, – мовив вiн хрипко, – якщо бачите правду в усьому цьому жахiттi, чому ж мовчите. Що менi робити?!
– Звiсно, я маю пояснити. Але чи не хочете ви дозволити менi дiяти по-своему? Скажiть, Ватсоне, ледi Фергюсон у змозi прийняти нас?
– Вона хвора, але цiлком притомна.
– Гаразд. Можемо з’ясувати все лише в ii присутностi. Ходiмо до неi.
– Але ж вона не хоче мене бачити! – вигукнув Фергюсон.
– Нi, вона хоче! – впевнено заперечив Голмс.
Вiн написав кiлька рядкiв на аркушi паперу.
– Ватсоне, ви вже були там. Не хочете передати ледi цю записку?
Я знову пiднявся нагору та вручив записку Долорес, котра боязко прочинила дверi.
Я почув у кiмнатi зойк, вигуки радощiв i здивування. Долорес визирнула.
– Вона згодна. Нехай приходять, – сказала вона.
Я закликав Фергюсона та Голмса. Коли ми увiйшли, Фергюсон зробив крок у напрямку до дружини, але вона, пiднявшись на лiжку, простягла руки, буцiмто вiдштовхуючи чоловiка. Вiн опустився в крiсло. Голмс сiв поруч iз ним, ледi здивовано дивилася на нього.
– Менi здаеться, ми можемо обiйтися й без Долорес, – зауважив Голмс. – О, звiсно, якщо ви наполягаете, щоб вона залишилася, – то не бачу нiяких перешкод до цього… Отже, мiстере Фергюсон, я людина дiлова, i моi методи – короткi та прямi. Швидка операцiя – найменш болюча! Дозвольте почати з приемного. Ваша дружина – гiдна жiнка!
Фергюсон схопився з радiсним вигуком.
– Доведiть це, мiстере Голмс, i я ваш боржник на все життя.
– Гаразд! Але роблячи це, я все ж завдам вам глибокоi рани…
– Я нiчого не боюся! Порiвняно з цим усе iнше – дрiбницi.
– У такому разi, викладу вам хiд своiх думок на Бейкер-стрит. Думка про вампiра здалася менi абсурдною. Таких речей не траплялося в кримiнальнiй практицi Англii. Та все ж ваше спостереження було дуже точним. Ви бачили, як вона пiдвелася вiд колиски, i на губах ii була кров.
– Авжеж.
– Але хiба вам не траплялося чути, що кровоточиву ранку смокчуть i з iншоi причини? Зовсiм не з метою випити кров. Хiба ви не чули про англiйську королеву, яка висмоктувала кров iз такоi рани, щоб витягнути з неi отруту?
– Отруту?
– Пiвденноамериканська кураре. Мiй iнстинкт вiдчув iснування отруеноi зброi серед вашоi колекцii ще до того, нiж мое око побачило ii. Звiсно, отрута могла бути й iншого походження, але саме так сталося цього разу. Коли я побачив порожню пляшечку за маленьким луком на птахiв, то не здивувався. Якщо вколоти дитину такою стрiлою, змоченою в кураре або в якiйсь iншiй пекельнiй отрутi, – вона, безперечно, помре, якщо тiльки ранку не висмоктати. А собака? Цiлком природно, бажаючи застосувати отруту, спершу треба випробувати ii дiю на тваринi. Я не передбачав цього, але це дуже змiцнило моi пiдозри. Розумiете? Ваша дружина боялася та пильнувала… І справдi, вона спiймала момент i врятувала життя своiй дитинi. Але вона не наважилася сказати вам правду, адже знала, як ви любите сина й не хотiла розбити ваше серце.
– Джекi!
– Я спостерiгав за ним, коли ви пестили малюка. Його обличчя ясно вiдбивалося в шибцi вiкна. Я побачив ревнощi, такi жорстокi ревнощi, якi менi рiдко доводилося бачити на людському обличчi.
– Мiй Джекi!
– Маете його зрозумiти, мiстере Фергюсон. Найсумнiше те, що це збочена любов, божевiльна любов до вас i, можливо, до покiйноi матерi. Уся душа Джекi сповнена ненавистi до цього чарiвного малюка, чия краса та здоров’я складають такий разючий контраст iз його власною слабкiстю.
