– Боже милий! Але ж це неймовiрно…
– Я сказав правду, мадам?
Ледi ридала, сховавши обличчя в подушках. Тепер вона обернулася до чоловiка.
– Як я могла сказати це тобi, Бобе? Вiдчувала ж, яким це буде ударом для тебе. Тому вважала за краще мовчати та чекати, прагнула, щоб ти дiзнався це якось iнакше. Коли цей джентльмен, котрий, мабуть, е могутнiм чаклуном, написав, що вiн усе знае, я зрадiла…
– Менi здаеться, чотири роки мандрiвки на кораблi пiде на користь Джекi, – видихнув Голмс, пiдводячись iз крiсла. – Один пункт з’ясували, мадам. Ми чудово розумiемо, що змусило вас пiдняти руку на Джекi. Материнське терпiння також мае межi. Але як ви зважилися залишити дитину в цi останнi два днi?
– Я розповiла мiсiс Мезон! Вона знае.
– Усе збiгаеться. Так я й думав. Менi здаеться, нам час iти, – прошепотiв Голмс.
І ми тихо вийшли з кiмнати.
Фергюсон стояв бiля лiжка, майже задихаючись.
– Хай вирiшують самi.
* * *
У мене збереглася ще одна пам’ятка про цю справу. Це – лист, який Голмс написав у контору як вiдповiдь на послання, з якого й почалася вся iсторiя. Ось вiн:
«Бейкер-стрит, 21 листопада.
Про вампiрiв.
Сер! У вiдповiдь на Ваш лист вiд 19 листопада повiдомляю, що я зацiкавився справою Вашого клiента мiстера Фергюсона з «Фергюсона» й що вона принесла задовiльнi результати. Дякую за рекомендацiю.
Висловлюю свою найглибшу пошану,
Шерлок Голмс».
Пригода в елiтнiй школi
Наша скромна сцена на Бейкер-стрит бачила багато драматичних епiзодiв, але не пригадую нiчого бiльш несподiваного й приголомшливого, нiж перша поява на нiй Торнiкрофта Гакстейбла, магiстра мистецтв, доктора фiлософii й таке iнше. Вiзитiвка, що здавалася замалою для такого набору вчених ступенiв, випередила його на кiлька секунд. Услiд за нею з’явився й вiн сам, чоловiк високий, поважний, величний – уособлення витримки та твердостi духу. І не встигли ще дверi зачинитися за ним, як вiдвiдувач cперся руками об стiл, повiльно осiв на пiдлогу i, втративши свiдомiсть, розпростерся всiм своiм могутнiм тiлом на ведмежiй шкурi перед нашим камiном.
Ми схопилися з мiсць i хвилину мовчки, здивовано витрiщалися на цей величезний уламок корабля, який занесла до нас раптова й нищiвна буря з далекого океану життя. Та Голмс усе ж мерщiй пiдсунув йому подушку пiд голову, а я пiднiс до його вуст чарку коньяку. Повне блiде обличчя незнайомця борознили глибокi зморшки; пiд опухлими очима залягли синюватi тiнi; куточки розтуленого рота були скорботно опущенi; на подвiйному пiдборiддi ряснiла щетина. Мабуть, вiн приiхав здалеку, оскiльки його комiрець i сорочка забруднилися, нечесане волосся пасмами спадало на високе, гарне чоло. Перед нами лежав чоловiк, котрого спiткала якась недоля.
– Що з ним, Ватсоне? – спитав Голмс.
– Повний занепад сил… ймовiрно, вiд голоду та перевтоми, – вiдповiв я, тримаючи пальцi на його кистi, де тоненькою, ледве вiдчутною ниточкою пульсувало життя.
– Зворотний маршрут до Меклтона. Це на пiвночi Англii, – зауважив Голмс, виймаючи в нього з кишеньки для годинника залiзничний квиток. – Зараз ще немае дванадцятоi. Раненько ж йому довелося iхати!
Припухлi повiки нашого гостя сiпнулися, i чоловiк подивився на нас сiрими очима з абсолютно вiдсутнiм поглядом. Через хвилину вiн зi зусиллям зiп’явся на ноги й почервонiв вiд сорому.
– Даруйте, мiстере Голмс. Ця слабкiсть – наслiдок нервових переживань. Нi, дякую… Склянка молока з сухарем – i все минеться. Мiстере Голмс, я приiхав сюди, щоб забрати вас iз собою. Менi здавалося, що нiяка телеграма не дасть вам належноi оцiнки невiдкладностi цiеi справи.
– Коли ви остаточно одужа…
– Я почуваюся чудово. Нiяк не зрозумiю, що зi мною сталося. Мiстере Голмс, прошу вас поiхати до Меклтона першим потягом.
Голмс похитав головою:
– Мiй колега, доктор Ватсон, пiдтвердить вам, що ми з ним дуже зайнятi. Менi вже видали аванс на розслiдування зникнення документiв Феррера, крiм цього, днями починаеться слухання справи про вбивство в Абергавеннi. Поiхати з Лондона мене може змусити хiба що щось надважливе.
– Надважливе! – наш гiсть пiдняв руки. – Невже ви не чули про викрадення единого сина герцога Голдернесса?
– Герцога Голдернесса? Колишнього мiнiстра?
– Саме так! Ми доклали чимало зусиль, аби це не потрапило в пресу, але у вчорашньому «Глобусi» все ж промайнули певнi чутки. Я думав, що вони й до вас дiсталися.
Голмс простягнув свою довгу, худу руку та зняв iз полицi том енциклопедичного довiдника на лiтеру «Г».
– Голдернесс, шостий герцог, кавалер ордена Пiдв’язки, член Таемноi ради… i так далi, до нескiнченностi. Барон Боверлi, граф Карстон… Боже милий, скiльки титулiв! Голова суду графства Геллемшир (iз 1900-го). Одружений iз Едiт, донькою сера Чарльза Епплдора (1888). Єдиний син i спадкоемець – лорд Солтайр. Власник двохсот п’ятдесяти тисяч акрiв землi. Рудники в Ланкаширi та Велсi. Адреса: Карлтон-гаус-терас; Голдернесс-хол, Геллемшир; замок Карлтон, Бангор, Вузлi. Лорд Адмiралтейства[1 - Лорд Адмiралтейства – морський мiнiстр.] (1872), мiнiстр… Одним словом, вiдомий дiяч, мабуть, один iз найвiдомiших у нашiй краiнi.
– Один iз найвiдомiших i, мабуть, найзаможнiших. Наскiльки я знаю, мiстере Голмс, ви далеко не аматор у своiй царинi й часто беретеся за справу заради самоi справи. Але дозвольте повiдомити, що його свiтлiсть обiцяе вручити чек на п’ять тисяч фунтiв тому, хто вкаже мiсцеперебування його сина, i додаткову тисячу фунтiв, якщо йому назвуть особу викрадача або викрадачiв.
– Щедра винагорода! – похвалив Голмс. – Ватсоне, мабуть, ми з вами таки вирушимо на пiвнiч Англii разом iз доктором Гакстейблом. А ви, професоре, випийте молока, а потiм розкажiть усе, що сталося, коли сталося, де сталося i, нарештi, який стосунок мае до цього доктор Торкiкрофт Гакстейбл, директор закладу пiд Меклтоном, i чому вiн лише через три днi пiсля випадку – про що свiдчить ваше неголене пiдборiддя – звертаеться до мене, переконаний у моiх скромних здiбностях.
Наш гiсть випив склянку молока й палко, не опускаючи навiть найменшоi дрiбнички, повiв свою розповiдь. Погляд його вiдразу ожив, щоки порожевiли.
– Маю вам доповiсти, джентльмени, що я засновник i директор елiтноi школи пiд Меклтоном. «Коментарi до Горацiя» Гакстейбла, можливо, нагадають вам, iз ким маете справу. Мiй заклад для хлопчикiв, безумовно, найкращий i напривiлейованiший навчальний заклад в Англii. Лорд Леверстоук, граф Блеквотер, сер Кеткарт Соумс – ось хто довiряе менi своiх синiв. Але пiку слави моя школа досягла три тижнi тому, коли лорд Голдернесс передав менi через свого секретаря, мiстера Джеймса Вайлдера, що десятирiчний лорд Солтайр, його единий син i спадкоемець, буде вчитися в моiй школi. Чи мiг я подумати тодi: ось прелюдiя, за якою послiдуе найбiльше нещастя мого життя!
Лорд Солтайр прибув 1 травня, до початку лiтнього семестру. Цей чарiвний пiдлiток дуже швидко звик до наших порядкiв. Мушу зауважити – i, сподiваюся, нiхто не звинувачуватиме мене в нескромностi, бо замовчувати це було б безглуздо, – хлопчиковi жилося вдома не солодко. Нi для кого не таемниця, що подружне життя герцога могло б бути й кращим i за взаемною згодою подружжя роз’iхалося, причому герцогиня оселилася на пiвднi Францii. Усе це сталося зовсiм нещодавно, а синiвськi почуття пiдлiтка, як ми дiзналися, були цiлком на боцi матерi. Вiн занудьгував пiсля ii вiд’iзду з Голдернесс-холу, i тому герцог вирiшив вiддати його в мiй заклад. Через два тижнi маленький лорд Солтайр вiдчував себе в нас, як удома i, судячи з усього, абсолютно комфортно.
Востанне його бачили ввечерi 13 травня, тобто в понедiлок. Його кiмната була на другому поверсi, а у великiй сумiжнiй спали два iнших хлопчики. Вони нiчого не бачили й не чули тiеi ночi, отже, лорд Солтайр покинув свою кiмнату не крiзь дверi. Вiкно в нього було вiдчинене, а стiну в цьому мiсцi густо обвивав плющ iз дуже грубими гiлками… Слiдiв на землi ми не виявили, але можна не сумнiватися, що вiн таки вилiз у вiкно.
Його вiдсутнiсть виявили у вiвторок, о сьомiй годинi ранку. Його лiжко було застелене. Перед вiдходом учень встиг одягнутися в шкiльну форму – чорну iтонську курточку та сiрi штани. Вночi в його кiмнату нiхто не заходив, а якби звiдти долинали зойки чи вiдлуння боротьби, Контер, старший iз хлопчикiв у сумiжнiй спальнi, певна рiч, почув би галас, адже спить дуже чутливо.
Як тiльки зникнення лорда Солтайра виявили, я скликав увесь заклад – хлопчикiв, учителiв i слуг. І тут ми переконалися, що лорд Солтайр утiк не сам. Бракувало Гайдеггера – викладача нiмецькоi мови. Його покiй мiстився в протилежному крилi другого поверху, але також виходив вiкнами на галявину. Лiжко в нього залишилося незастеленим, проте одягнутися як слiд йому, мабуть, не судилося, бо його сорочка та шкарпетки лежали на пiдлозi. Вiн вилiз у вiкно й спустився донизу, чiпляючись за гiлки плюща, про що свiдчили слiди на землi. Його велосипеда, що зазвичай стояв у невеликiй комiрчинi в кiнцi галявини, на мiсцi не виявилося.
Гайдеггер прийшов у мою школу два роки тому з найкращими рекомендацiями, але вiн був мовчазним, похмурим чоловiком, тому його не дуже любили i школярi, i вчителi.
Сьогоднi – четвер, i з вiвторка ми нiчого нового не дiзналися про втiкача. Звiсно, перше, що я зробив, – це сконтактувався з Голдернесс-холом. Маеток герцога розташований усього за кiлька миль вiд школи, й у нас були сподiвання, що, затуживши за домiвкою, лорд Солтайр повернувся до батька, але там його не виявилося. Герцог дуже схвильований, а щодо мене, то ви й самi могли переконатися, до чого доводять людину тривога та почуття вiдповiдальностi за свого вихованця. Мiстере Голмс, благаю, зробiть усе, на що ви здатнi! Це справа заслуговуе на те, щоб ви вiддалися iй цiлком.
Шерлок Голмс уважно вислухав розповiдь нещасного директора. Насупленi брови та глибока складка мiж ними свiдчили про те, що чоловiк не потребуе умовлянь i докладе всiх зусиль до розслiдування справи, яка, крiм своеi серйозностi, будила в ньому його повсякчасний потяг до незвичайних i заплутаних завдань.
Детектив дiстав iз кишенi нотатник та зробив одну-двi помiтки.
– Ви добряче схибили, що не звернулися до мене негайно ж, – строго сказав мiй приятель. – Це дуже ускладнить розслiдування. Я, наприклад, упевнений, що i галявина, i плющ на стiнi могли б багато про що розповiсти натренованому оку.
– Я тут нi до чого, мiстере Голмс. Його свiтлiсть усiма силами намагався уникнути розголосу. Вiн остерiгався, щоб його сiмейнi негаразди не стали темою для плiток. Таке йому нiколи не подобалося.
– А мiсцева влада займалася розслiдуванням втечi лорда Солтайра?
– Авжеж, сер, але, на жаль, це нiчого не дало. Спочатку ми нiби й натрапили на слiд утiкачiв – нам повiдомили, що з нашоi станцii ранковим потягом iхав якийсь юнак, а з ним – пiдлiток. Але вчора ввечерi iх затримали в Лiверпулi, i помилка вiдразу вийшла назовнi. Ось тодi я вже зовсiм зневiрився й пiсля безсонноi ночi поiхав до вас першим потягом.
