– Ви двое, мабуть, укладiть проти мене спiлку, – прогув вiн, випнувши своi могутнi груди та глипаючи то в мiй бiк, то на дружину. Потiм уже iз зовсiм iншою iнтонацiею: – Даруйте нам цi невиннi сiмейнi розваги, пане Мелоун. Я запропонував вам повернутися зовсiм не для того, щоб робити вас учасником наших безневинних сварок. Нумо, панi, гайда звiдси i не треба гнiватися.
Науковець поклав своi величезнi лаписька дружинi на плечi:
– Твоя правда, як завжди. Якщо б Джордж Едвард Чел-ленджер слухався твоiх порад, вiн був би набагато поважнiшою людиною, однак не самим собою. Поважних людей багато, моя люба, а Джордж Едвард Челленджер один-еди-ний на свiтi. Тому спробуй якось порозумiтися з ним.
Вiн втелющив дружинi гучний поцiлунок, що збентежило мене набагато бiльше, нiж усi його дикi витiвки.
– А тепер, пане Мелоун, – правив далi професор, знову набуваючи бундючного вигляду, – будьте ласкавi завiтати сюди.
Ми увiйшли в ту ж кiмнату, звiдки десять хвилин тому вилетiли з таким гуркотом. Учений ретельно причинив за собою дверi, посадив мене в крiсло та пiдсунув менi пiд нiс скриньку з сигарами.
– Справжнi «Сан-Хуан Колорадо», – поiнформував вiн. – На таких збудливих людей, як ви, наркотики дiють сприятливо. Боже милий! Ну, хто ж вiдкушуе кiнчик! Вiдрiжте – треба мати повагу до сигари! А тепер вiдкиньтеся на спинку крiсла i вислухайте уважно все, що хочу вам сказати. Якщо будуть якiсь запитання, доведеться вiдкласти iх до кращих часiв. Насамперед про ваше повернення в мою оселю пiсля цiлком справедливого вигнання.
Господар випнув бороду вперед та вилупився на мене з таким виглядом, нiби тiльки й чекав, що я знову вплутаюся в суперечку.
– Отже, повторюю: пiсля цiлком заслуженого вигнання. Чому я запросив вас повернутися? Тому, що менi сподобалася ваша вiдповiдь цьому нахабному полiсмену. Я побачив у нiй певнi залишки доброчесностi, невластивоi представникам вашого фаху. Визнавши, що провина лежить на вас, ви проявили певну неупередженiсть i широту поглядiв, якi заслужили моеi прихильноi уваги. Нижчi представники людськоi раси, до котрих, на жаль, належите й ви, завжди перебували за межами мого розумового кругозору. Вашi слова вiдразу пересунули вас у поле мого зору. Менi захотiлося познайомитися з вами ближче, й я запропонував вам повернутися. Будьте люб’язнi струшувати попiл у маленьку японську попiльничку он на тому бамбуковому столику, який стоiть бiля вас.
Усе це професор випалив без единоi затримки, наче читав лекцiю студентам. Вiн сидiв обличчям до мене, пну-чись, як величезна жаба, постава його була вiдкинута назад, очi пихато примруженi. Вiдтак професор раптом обернувся боком, то ж менi стало видно лише жмут його волосся над вiдстовбурченим червоним вухом, поворушив купу паперiв на столi i витяг звiдти якусь вельми пошарпану книжку.
– Хочу розповiсти вам дещо про Пiвденну Америку, – почав вiн. – Своi зауваження можете залишити при собi. Передусiм будьте люб’язнi затямити: те, про що зараз почуете, я забороняю розголошувати в будь-якiй формi доти, доки ви не отримаете на це вiдповiдного дозволу вiд мене. Дозвiл цей, цiлком iмовiрно, я нiколи не надам. Це зрозумiло?
– До чого ж така надмiрна суворiсть? – сказав я. – Менi здаеться, об’ективний виклад…
Вiн поклав книжку на стiл.
– Бiльше продовжувати немае сенсу. Бажаю успiхiв.
– Нi-нi! Я згоден на будь-якi умови! – вигукнув я. – Адже вибирати менi не доводиться.
– Про вибiр не може бути й мови, – пiдтвердив учений.
– Тодi обiцяю мовчати.
– Обiцяете?
– Слово честi.
Вiн змiряв мене нахабним i недовiрливим поглядом.
– А звiдки я знаю, якi вашi поняття про честь?
– Ну, знаете, сер, – сердито вiдмахнувся я, – ви занадто багато собi дозволяете! Менi ще не доводилося вислуховувати такi образи!
Мiй вибух не лише не вивiв його iз себе, а навiть зацiкавив.
– Короткоголовий тип, – пробурмотiв вiн. – Брахiцефал[4 - Брахiцефал – короткоголовий або круглоголовий.], сiрi очi, темне волосся, певнi риси негроiдiв… Ви, ймовiрно, кельт?
– Я iрландець, сер.
– Чистокровний?
– Атож, сер.
– Тодi все зрозумiло. Так от, ви дали менi слово тримати в таемницi ту iнформацiю, яку я вам повiдомлю. Цi данi будуть, звiсно, дуже скупi. Але певними цiкавими деталями я з вами подiлюся. Ви, мабуть, знаете, що два роки тому я здiйснив мандрiвку Пiвденною Америкою – подорож, яка увiйде в золотий фонд свiтовоi науки. Їi метою було перевiрити деякi висновки Воллеса та Бейтса, а це можна було зробити лише на мiсцi, в тих же умовах, в яких вони проводили своi спостереження. Якщо б результати моеi подорожi лише цим i обмежилися, все одно вони були б гiднi всiлякоi уваги, але тут вiдбулася одна непередбачена обставина, яка змусила мене спрямувати своi дослiдження по зовсiм iншому шляху.
Ви, можливо, чули (втiм, хтозна: в наше столiття невiгластва нiчому не дивуешся), що деякi мiсця, по яких протiкае рiчка Амазонка, дослiдженi в повному обсязi i що в неi впадае безлiч приток, досi не позначених на мат. Ось я i поставив собi завдання вiдвiдати цi маловiдомi мiсця й обстежити тамтешню фауну, i це дало менi в руки стiльки матерiалу, що його вистачить на кiлька роздiлiв тiеi величезноi, монументальноi працi iз зоологii, яка слугуватиме виправданням усього мого життя. Закiнчивши експедицiю, я повертався додому, i на зворотному шляху менi довелося заночувати в маленькому iндiанському селищi, неподалiк вiд того мiсця, де в Амазонку впадае одна з ii приток. Про назву та географiчне розташування цiеi притоки промовчу.
У селищi жили iндiанцi племенi кукама – мирний народ, який, на жаль, вироджуеться, а iхнiй розумовий рiвень навряд чи пiдiймаеться над рiвнем пересiчного лондонця. Я вилiкував кiлькох тамтешнiх жителiв ще першого свого приiзду, коли пiдiймався вгору рiчкою, i загалом справив на iндiанцiв сильне враження, тому не дивно, що мене там чекали. Вони вiдразу ж стали пояснювати менi знаками, що в селищi е людина, котра потребуе моеi допомоги, й я пiшов за iхнiм вождем в одну з хиж. Увiйшовши туди, я переконався, що стражденний, котрому була потрiбна допомога, тiльки-но вiддав Боговi душу. На мiй подив, вiн виявився не iндiанцем, а бiлим, найбiлiшим iз бiлих, якщо можна так сказати, бо у нього було абсолютно свiтле волосся й усi характернi ознаки альбiноса. Вiд його одягу залишилися хiба лахмiття, страшенно змарнiле тiло свiдчило про довгi поневiряння. Наскiльки я мiг зрозумiти iндiанцiв, вони нiколи ранiше цього чоловiка не бачили. Вiн прийшов у селище з лiсовоi гущавини, сам, без супутникiв, i ледве тримався на ногах вiд слабкостi. Наплiчник незнайомця лежав поруч iз ним, i я обстежив його вмiст. Усерединi був вшитий ярличок з iм’ям та адресою власника: «Мейпл Вайт, Лейк-авеню, Детройт, штат Мiчиган». Перед цим iм’ям я завжди готовий зняти шапку. Не буде перебiльшенням сказати, що коли важливiсть зробленого мною вiдкриття отримае загальне визнання, його iм’я буде стояти поруч iз моiм.
Умiст наплiчника чiтко свiдчив про те, що Мейпл Вайт був художником i поетом, котрий вирушив на пошуки нових яскравих вражень. Там були чернетки вiршiв. Не вважаю себе знавцем, але менi здаеться, що вони далеко не найкращi. Крiм цього, я знайшов у наплiчнику доволi посереднi рiчковi пейзажi, скриньку з фарбами, пачку пастельних олiвцiв, пензлi, ось цю вигнуту кiстку, що лежить на каламарi, томик Бекстера «Метелики та бражники», дешевий револьвер i кiлька набоiв до нього. Предмети особистого вжитку вiн, либонь, втратив за час своiх мандрiв, а може, iх у нього i не було. Жодного iншого майна у цього дивного представника американськоi богеми я не знайшов. І вже було намiрявся йти, аж раптом помiтив, що з кишенi його подертоi куртки щось стирчить. Це був альбом для етюдiв – ось вiн, перед вами, i так само пошарпаний, як i тодi. Можете бути певнi, що з того часу, як ця релiквiя потрапила до моiх рук, я ставлюся до неi так само побожно, як ставився б до першодрукiв Шекспiра. Тепер вручаю цей альбом вам i прошу переглянути його сторiнку за сторiнкою, щоб вникнути у змiст малюнкiв.
Науковець закурив сигару, вiдкинувся на спинку крiсла i, не зводячи з мого обличчя зухвалого i водночас допитливого погляду, став стежити, яке враження справлять на мене цi малюнки.
Я розгорнув альбом, чекаючи знайти там якiсь одкровення, якi – i сам до пуття не знав. Однак перша сторiнка розчарувала мене, бо на нiй був намальований здоровенний чолов’яга в морськiй куртцi, а пiд малюнком стояв пiдпис: «Джиммi Колвер на борту поштового пароплава». Далi було кiлька дрiбних жанрових начеркiв iз життя iндiанцiв. Потiм малюнок, на якому був зображений чинний гладун iз духовним званням, у крислатому капелюсi, котрий сидiв за столом у товариствi дуже худого европейця. Пiдпис пояснював: «Снiданок у Фра Крiстоферо в Ро-зарiо». Наступнi сторiнки були заповненi жiночими та дитячими голiвками, а за ними йшла одразу цiла серiя замальовок тварин iз такими поясненнями: «Ламантин на пiщанiй мiлинi», «Черепахи та черепашинi яйця», «Чорний агутi[5 - Агутi – дрiбнi гризуни, що живуть у лiсах Пiвденноi та Центральноi Америки.] пiд пальмою» (агутi виявився вельми схожим на свиню), i, нарештi, наступнi двi сторiнки займали начерки якихось вельми неприемних ящерiв iз довгими носами. Я не знав, що й думати про все це, тому звернувся за поясненнями до професора:
– Це, ймовiрно, крокодили?
– Алiгатори! Алiгатори! Справжнi крокодили в Пiвденнiй Америцi не живуть. Рiзниця мiж тим i iншим видом полягае…
– Я лише хочу сказати, що не бачу тут нiчого виняткового. Нiчого, що могло б пiдтвердити вашi слова.
Вiн вiдповiв менi з безтурботною посмiшкою:
– Перегорнiть ще одну сторiнку.
Але й наступна сторiнка нi в чому мене не переконала. Це був пейзаж, легко позначений аквареллю, один iз тих незакiнчених етюдiв, якi слугують художнику лише намiткою до майбутньоi, ретельнiшоi розробки теми. Переднiй план етюду займали блiдо-зеленi пiрчастi рослини, що здiймалися вгору схилом, який переходив у лiнiю темно-червоних ребристих скель, якi чимось менi нагадували базальтовi формацii. На задньому планi цi скелi стояли суцiльною стiною. Праворуч пiдiймався пiрамiдальний стрiмчак, мабуть, вiдокремлений вiд основноi гряди глибокоi ущелини. Його вершечок був увiнчаний величезним деревом. Над усiм цим сяяло сине тропiчне небо. Вузька смужка зеленi облямовувала шпилi червоних скель. На наступнiй сторiнцi я побачив ще один акварельний начерк того ж пейзажу, зроблений iз ближчоi вiдстанi, тому його деталi виступали чiткiше.
– Отже? – спонукав професор.
– Формацiя справдi дуже цiкава, – вiдповiв я, – але менi важко визначити, наскiльки вона виняткова, адже я не геолог.
– Виняткова? – повторив вiн. – Та це единий такого штибу ландшафт! Вiн здаеться неймовiрним! Таке навiть наснитися не може! Перегорнiть сторiнку.
Я перегорнув i не мiг стримати вигуку подиву. З наступноi сторiнки альбому на мене глипнуло щось надзвичайне. Таке чудовисько могло виникнути лише в видiннях курця опiуму або в гарячковому мареннi хворого. Голову почвара мала пташину, тiло – як у непомiрно роздутоi ящiрки, хвiст, що волочиться по землi, наiжачився гострими голками, а вигнута спина була обсаджена високими колючками, схожими на пiвнячi гребiнцi. Перед цiею iстотою стояв маленький чоловiчок, майже карлик.
– А що на це скажете? – вигукнув професор, iз переможним виглядом потираючи руки.
– Це щось жахливе, якийсь гротеск.
– А що змусило художника зобразити такого звiра?
– Не iнакше, як солiдна порцiя джину.
– Кращого пояснення не можете вигадати?
– Гаразд, сер, а як ви самi це пояснюете?
– Дуже просто: така тварина iснуе. Цiлком очевидно, що цей малюнок зроблений з натури.
