Овдовiвши в 1961 роцi, композитор через шiсть рокiв одружився вдруге. Молода дружина Надiя Опришко – Кос народила йому двох синiв – Анатолiя та Адрiана. Разом прожили майже 17 щасливих рокiв. Коли одружилися, музичному корифею було 58, його молодiй дружинi – 22.
«Рiзниця в 36 лiт мене нiколи не лякала. Анатоль мав дуже багато чару, завжди залишався молодий душею. Завжди стрункий, пiдтягнутий, вишуканий, з iнтелiгентним вихованням i шляхетними манерами, – визнае Надiя Кос. – Як бiльшiсть тодiшнiх освiчених галичан, Анатоль перфектно знав кiлька мов – нiмецьку, польську, англiйську, французьку, iталiйську, грецьку, латину. Одруження окрилило його, знову народжувалися прекраснi мелодii, якi ставали класикою украiнськоi культури. І справдi, таких пiсень було дуже багато. «Зоряна нiч», «Серпневi ночi», «Чому ти мiсяченьку, жмуриш око» …Воно все кипiло i бурлило в ньому i рвалося на волю. І вiршi, i мелодii. Мабуть, закономiрно, що найкраще йому вдавалися пiснi на власнi вiршi. Писав переважно вночi, до третьоi–четвертоi години. А потiм неодмiнно просив мене: «Слухай, слухай…» Творча робота надзвичайно виснажлива. Я це добре знала. Тому хукала i дмухала на нього.
«Зоряна нiч» написана улiтку 1965 року. Вона – чи не перша, яку присвятив менi. Тодi мешкала у Стрию, Анатоль – у Львовi. Ми обумовилися зустрiтися у курортному Гребеновi, що в шести кiлометрах вiд районного центру Сколе. І треба було так статися, що я того дня приiхати не змогла. Якраз починався наш романтичний перiод кохання. Звiсно, що попередити Анатоля не могла, не було тодi таких засобiв. Вiн залишився сам, було йому одиноко, сумно, тривожно на душi. Щоб не впасти у ще бiльший вiдчай, узяв аркуш паперу, ручку i пiд враженнями того зоряного вечора, пiд впливом думок, переживань, почуттiв, емоцiй почав писати: «Зоряна нiч кличе мене, Зоряна нiч поки мине, – Тисяча дум, Тисяча мрiй Серце бентежить мое…»
Так народжувалася «Зоряна нiч». Я все – таки приiхала наступного дня. Ми сидiли на терасi, щасливий Анатоль дав менi не тiльки текст, а й мелодiю нового твору. Це було душевно i зворушливо.
Першою заспiвала я. Для Анатоля. Пiзнiше виспiвало «Зоряну нiч» трiо Мирослава Скорика «Чарiвна скрипка», згодом шедевр з неi зробили сестри Байко, а невдовзi вона потрапила до репертуару киiвського вокального ансамблю «Мрiя» Ігоря Поклада.
Тепер же думаю, що було б, коли приiхала до Гребенова вчасно? Не було би цiеi милоi, нiжноi та душевноi «Зоряноi ночi»! На все воля Господня. І на такi пiснi також…»
Канни зiв’яли
Вiрш Федора Пiговича
Музика Ру слана Іщука
Речитатив: Канни – квiти багрянi,
Квiти кохання дарую тобi, Моя кохана…
Лелеки покинули гнiзда,
Тумани лягли в далинi…
Чому ти, кохана, так пiзно
Вернулась до мене ввi снi.
Приспiв:
Канни зiв’яли, канни моi,
Квiти багрянi, кохання, жалю.
Канни зiв’яли, канни моi,
Квiти багрянi, кохання, жалю.
Коли вечори багрянiли,
Мов каннiв червоних вогнi,
Тобi дарував я несмiло
Квiток пелюстки чарiвнi.
Приспiв.
До пiзньоi осенi канни
На клумбах багряних цвiтуть.
Вони в моi мрii, кохана,
Тривоги й надii вплетуть.
Приспiв.
Речитатив: Канни – квiти багрянi,
Квiти кохання дарую тобi,
Моя навiки забута кохана… Канни…
Учас радянськоi масовоi «фiлармонiзацii» (на початку 1970–х) прикарпатськi «Опришки» були единим в Радянському Союзi студентським колективом, який записав свiй мiньйон на Всесоюзнiй фiрмi грамзапису «Мелодiя», а вже через рiк – платiвку досить рiдкiсного формату – «гранд». Доки запис перебував у Москвi в очiкуваннi своеi черги виходу в свiт, канадцi з Торонто зумiли видати свiй диск – гiгант – «Канни – квiти кохання». Тодi це вважалося чимось дивовижним i таким, що суперечило радянськiй моралi. «Опришкам» проблем i без того вистачало, сама лише назва (надто смiлива для радянських часiв!) чого вартувала.
На жаль, вiк студентських ансамблiв недовгий… Той час нинi згадуеться, наче ковток свiжого гiрського повiтря, яким легше дихаеться i яке вселяе надiю на кращий завтрашнiй день. І нинi, як i тодi, на галицьких весiллях звучать «Канни», якi в першiй десятцi чи навiть п’ятiрцi народних супершлягерiв.
Пiсля першого курсу, в 1968 роцi, юний композитор Руслан Іщук приiхав на лiтнi канiкули додому (якраз навчався на музично-педагогiчному факультетi Івано-Франкiвського педагогiчного iнституту), в Почаiв, що в Тернопiльськiй областi. Зайшов до Будинку культури, де випадково зустрiв директора Федора Пiговича. Ранiше вiн, працюючи директором Будинку пiонерiв, жив на квартирi у Іщуковiй сiм’i. Федiр Павлович писав досить непоганi вiршi.
«Один iз них показав менi, – розповiдае Руслан Іщук. – Вiдразу заворожила назва «Канни – квiти кохання». Інколи плутають двi рiзнi назви – «канни» i «кали». Канни – однi з останнiх осiннiх декоративних квiтiв, цвiтуть червоно. Кали – бiлi. Сiли ми з поетом за пiанiно, i я вiдразу написав вступ i приспiв. Так усе звучить i досi.
Швидко збiгли канiкули, я поiхав до Івано – Франкiвська i аж через мiсяць згадав про «Канни». По пам’ятi вiдтворив пiсню й вiдразу ж включив до репертуару ансамблю «Росинка» Христини Михайлюк. Коли з’явилися «Опришки», то ми не мали виступу, де б вона не звучала по кiлька разiв.
Пiсля запису в Киевi нашi пiснi вийшли i на гiгантах на всiх тодiшнiх заводах «Мелодii» в Союзi. Усе йшло добре, але мене якось викликали в один цiкавий кабiнет в iнститутi, де сидiли гостi у темних костюмах. Показали велику платiвку iз написом на обкладинцi «Канни – квiти кохання», яку випустили в Канадi. Я, втiшений, вигукнув: «Даю двадцятьп’ятку!» На що тi суворо накивали: «Маладой челавек, тебе самому пахнет двадцять пять лет!..» Почали розпитувати, яким чином запис потрапив у капiталiстичну краiну. Коли усе з’ясували, я резюмував: «Дiзнавайтеся самi, бо менi також цiкаво, як то сталося».
«Хлопцi» дiзналися… У Киевi на радiо УКХ (ультракоротких хвилях) працювала радiожурналiстка Дiана Маковiй, яка вела передачi на Америку, де вона «прокрутила» «Опришкiв». Канадцi з Торонто зметикували i попросили офiцiйний запис. Через три днi платiвку розтиражували. Канадцi видали ii скорiше вiд «Мелодii».
Згодом з’явилася i аудiокасета «Опришкiв». Повторне видання платiвки зробили у Нью – Йорку в 1979 роцi».
Квiти ромена
Вiрш Бориса Демкова
Музика Владислава Толмачова
Вiтер в горах заснув, Лiг соснi на рамена.
Вечiр зорi в росi Розгубив золотi.
Я для тебе зiрву Сине листя ромена –
Найчарiвнiше зiлля землi.
Приспiв:
Ти на мене чекай
На хрещатiй дорозi,
Збережи назавжди
Щире серце менi.
Я тобi принесу
В голоснiм передгроззi
Щонайкращi квiтки запашнi.
І у кожнiм листку Нерозгадана тайна,
Найтеплiшi слова У пелюстках звучать.
Нiжну квiтку ромена Чародiйною здавна
Називають гуцули з Карпат.
Приспiв.
А якщо не прийдеш – Вiтер, наче сирена,
Буде плакати сам, Сам – один увi млi,
І зiв’яне в журбi Cине листя ромена –
Найчарiвнiше листя землi.
