Ми з Богданом Янiвським вирiшили зробити украiнський варiант цiеi пiснi. У мене вiдразу ж народилися слова, а композитор зробив до них обробку з тiеi мелодii, яку нам виспiвав Тео Мороз. Звiсно, не сподобатися слухачевi вона не могла. Їi записали на Львiвському обласному радiо i вона мала шалену популярнiсть. Й досi мiй колега Ігор Калинець, згадуючи той час, наголошуе, що наша з Богданом Янiвським пiсня «Гуси-лебедi» – це були львiвськi «Шербурзькi парасольки». Досить вдало зазвучало в нашому творiннi старослов’янське слово «лада». Ладо – лада, в розумiннi: коханий – кохана.
Першими заспiвали популярнi львiвськi спiваки Тео Мороз i Леся Боровець. Треба визнати, що Тео досить мило картавив, був приемним i шляхетним чоловiком. А ця картавiсть навiть додала якогось особливого шарму пiснi. Потiм з Янiвським ми написали для нього «Сиве крило», яку вiн спiвав також з Лесею Боровець. Досить швидко «Гуси-лебедi» перелетiли океан i зазвучали на Американському континентi: у США та Канадi, а невдовзi повсюдно у тих свiтах, де живуть украiнцi. Значить, вартувала того!»
«Богдан Янiвський довiряв менi всi своi прем’ернi пiснi, – каже спiвачка Леся Боровець. – У нього саме почався досить плiдний перiод спiвпрацi з його тезкою Богданом Стельмахом. Пiснi народжувалися в них, немов гриби пiсля дощу: одна краща iншоi! «Не забудь», «Є на свiтi казка», «Сум Афродiти», «Верховинська колискова», «Гуси – лебедi», «Калини квiт», «Сиве крило»… Склалися у мене досить приязнi стосунки й з Богданом Стельмахом, надзвичайно талановитим i обдарованим поетом. Йому вдавалося бути пiснетворцем разом з Мирославом Скориком, Володимиром Івасюком, Ігорем Бiлозiром, звiсно, й з Богданом Янiвським. Жодного промаху, всi пiснi генiальнi, всi стали шлягерами. Треба сказати, що упродовж багатьох десяткiв рокiв моiм голосом звучали пiснi Стельмаха – Янiвського у виставах львiвського театру Марii Заньковецькоi, адже не таемницею е те, що обидва досить плiдно спiвпрацювали з рiзними украiнськими театрами, зокрема з нашими занькiвчанами. Серед пiсень, якi написали два Богдани – Янiвський та Стельмах, багато було дуетних, тому менi доводилося iх спiвати з рiзними львiвськими виконавцями. Варто визнати, що вiд цього тi твори лише вигравали. «Гуси – лебедi» я спiвала з обдарованим солiстом львiвськоi фiлармонii, на жаль, давно уже покiйним Тео Морозом. «Не забудь» спiвала з В’ячеславом Соколовим, «Сиве крило» – з Ігорем Левенцем».
Два кольори
Вiрш Дмитра Павличка
Музика Олександра Бiлаша
Аранжування Едварда Раковича.
Як я малим збирався навеснi
Пiти у свiт незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила менi
Червоними i чорними,
Червоними i чорними нитками.
Приспiв:
Два кольори моi, два кольори,
Оба на полотнi, в душi моiй оба,
Два кольори моi, два кольори:
Червоне – то любов, а чорне – то журба.
Мене водило в безвiстi життя,
Та я вертався на своi пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Щасливi i сумнi моi,
Щасливi i сумнi моi дороги.
Приспiв.
Менi вiйнула в очi сивина,
Та я нiчого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна
І вишите мое життя,
І вишите мое життя на ньому.
Приспiв.
Високосний 1964 рiк. 29 лютого. Киiв. З’iзд комсомолу Украiни. Серед обраних у Верховнiй Радi УРСР (тодi парламентську залу використовували для компартiйних та молодiжних зiбрань) сидять i нудьгують композитор Олександр Бiлаш i поет Дмитро Павличко. Роздивляються навкруги, вишукуючи вродливi обличчя украiнських красунь – делегаток. Раптом погляд Бiлаша на мить зупиняеться вiд побаченого: попереду сидить красиве Боже створiння з накинутою на плечi хусткою. На чорному тлi – червонi троянди, такi яскравi, що виiдали очi! «Бачиш оту жiночку? – спитав вiн Павличка. – Дивись, яка хустка – червоне i чорне…» «Червоне – то любов, а чорне – то журба», – вiдповiв експромтом Дмитро Васильович.
Поет побачив перед собою гарнi плечi гарноi жiнки. Це була тодiшня ланкова – кукурудзiвниця села Бочкiвнi Хотинського району Чернiвецькоi областi Люба Молдован (пiзнiше вона стала вiдомою вченою в галузi сiльського господарства, доктором наук). Люба – буковинка i на з’iзд приiхала в маминiй, а може, й бабусинiй шалiновiй чорнiй хустцi з великими червоними трояндами. Поеднання чорного i червоного кольорiв нiби кричало з хустки красунi i кликало композитора i поета.
І Дмитро Павличко нагадав собi такi хустки у його Стопчатовi, що у Косiвському районi на Івано – Франкiвщинi. Нагадав i вишиванi сорочки, в яких сам ходив. Окрiм цього, хустка Люби навiяла спогад про батькову улюблену пiсню, що вишита хустка любить молдаван. Вiд тих спогадiв поет на тому з’iздi на колiнах написав першу строфу: «Як я малим збирався навеснi Пiти у свiт незнаними шляхами, Сорочку мати вишила менi Червоними i чорними, Червоними i чорними нитками…»
І вiдчув, що написав важливi слова. Про це повiдомив своему друговi: «Сашо, пишеться пiсня!» Прочитав йому написане. Бiлаш вiд почутого запалився i пiдскочив. Щоб пiймати той дух, який був коло творцiв i мав надихнути, вони вiдчули що в з’iздiвськiй залi це не вдасться. Вискочили з «урочистостi» й поiхали до Будинку творчостi композиторiв у Ворзелi, що пiд Киевом. Саме тодi Бiлаш мав там свою кiмнату i перебував певний час на вiдпочинку. Звiсно, що для працi та натхнення стояв рояль, i пiсня народилася за пiвгодини. Заспiвав ii сам маестро Олександр Бiлаш.
Першим професiйним виконавцем був Анатолiй Мокренко, який заспiвав ii на художнiй радi на Украiнському радiо, яка визначала долю твору: записувати його чи нi. Проти музики заперечень не було. А ось у текстi знайшли «блуд». У строфах «Менi вiйнула в очi сивина, Та я нiчого не везу додому…» якийсь мудрагель запитав: «А що це таке? Якщо людина посивiла i нiчого не везе додому, то вона що – з тюрми повертаеться?» Художня рада вiдразу ж винесла вердикт: не допускати до запису на радiо.
Ось тодi й сказав свое вагоме слово Дмитро Гнатюк, адже був у фаворi, йому бiльше прощали, бiльше, звiсно, й дозволяли. Ось вiн записав ii на радiо до комунiстичних «Жовтневих свят», тобто до 7 листопада того ж 1964 року. І весь свiт почув «Два кольори» з його голосу i його подачi. Пiсня досить швидко полетiла за океани i моря. Їi спiвали в Канадi, Америцi, Аргентинi, Австралii. Всюди…
Задивляюсь у твоi зiницi
Вiрш Василя Симоненка
Музика невiд. автора
Задивляюсь у твоi зiницi,
Голубi й тривожнi, нiби рань.
Крешуть з них червонi блискавицi
Революцiй, бунтiв i повстань.
Украiно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рiк,
Буду, мамо, горда i вродлива,
З тебе дивуватися повiк…
Одiйдiте, недруги лукавi!
Друзi, зачекайте на путi!
Маю я святе синiвське право
З матiр’ю побуть на самотi.
Рiдко, нене, згадують про тебе,
Днi занадто куцi та малi,
Ще не всi чорти живуть на небi,
Ходить iх до бiса на землi.
Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуеш – битви споконвiчний грюк!
Як же я без друзiв обiйдуся,
Без лобiв iх, без очей i рук?
Украiно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вiкова…
Гримотить над свiтом люта битва
За твое життя, твоi права.
Ради тебе перли в душу сiю,
Ради тебе мислю i творю…
Хай мовчать Америки й Росii,
Коли я з тобою говорю.
Хай палають хмари буряковi,
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою кровi
На твое священне знамено.
Нинi складно зрозумiти, як так сталося, але автор музики до пiснi–гiмну Василя Симоненка «Задивляюсь у твоi зiницi» залишився невiдомим. Збiгають роки, пiсня звучить, а так нiхто i не зiзнався, що вiн народив ще один шедевр i поставив ще один вдячний пам’ятник Василевi.
