Мабуть, Симоненкове слово народжувалося в нестерпних муках, зболено, адже кожне звучить багатомiльйонною тривогою за рiдну неньку. Складно навiть передати тi почуття, якi вiн вiдчув, написавши готовий текст. Як i складно передати те, що б Василь вiдчув i що б писав, живучи у нинiшнi днi. І якою вiн би бачив свою Украiну. Чи сприйняв би ii!? Чи знову йшов у бiй за «ii життя, ii права»!?
У поетичнiй спадщинi В. Симоненка чимало вiршiв адресовано Батькiвщинi («Украiнi», «Задивляюсь у твоi зiницi…», «О земле з переораним чолом…», «Земле рiдна» та iн.). Нацiональна самосвiдомiсть, дiалог з народом, поставленим у злиденнi, варварськi умови буття, звертання до джерел козацького минулого – то визначальне пiдгрунтя майже всiеi громадянськоi лiрики.
Поезiя Василя Симоненка «Задивляюсь у твоi зiницi…» починаеться рядком, який налаштовуе на зустрiч iз коханою лiричного героя. Але ця кохана – Украiна, мати, з якоi герой не полишае дивуватися, якою пишаеться, заради якоi творить. Гордо й вiдверто заявляе поет, що Батькiвщина для нього – найважливiша, хоч i говорить вiн про це рiдко через напружений сучасний темп життя, через те, що йому треба боротися з ворогами, бо «ще не всi чорти живуть на небi, Ходить iх до бiса на землi». Але йому потрiбнi й друзi, бо без них вiн не уявляе свого життя. У цiй поезii громадянськi мотиви поедналися з особистими, що свiдчить про глибокий патрiотизм автора, злиття в його душi найсвятiшого образу матерi з образом Батькiвщини.
Поезiя написана у формi монологу лiричного героя, зверненого до матерi–Украiни, у вирi буденноi суети, лiричний герой наче на хвилину зупинився, щоб звести подих, щоб подивитися в материнi очi. Побачити все, що приховане в них тiльки для сина. Набратися натхнення й сили для подальших битв. Вируюче життя земноi кулi постiйно перебивае тихий дiалог сина – патрiота й матерi. Тому в поезii стiльки звертань: «Украiно!», «мамо горда i вродлива», «нене».
Починаеться поезiя з неповторного олюдненого портрета, точнiше з очей матерi–Украiни. Лiричний герой схиляе голову перед матiр’ю. Украiна XX столiття постае перед зором свого сина: «Украiно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рiк, Буду, мамо горда i вродлива, З тебе дивуватися повiк».
Ця поезiя складаеться з восьми строф, але донедавна друкували з них лише чотири. Третя строфа, у якiй iде мова про щиру iнтимну бесiду сина з матiр’ю, про щастя бути наодинцi з Батькiвщиною, повернулася до твору лише нещодавно. «Ради тебе перли в душi сiю, Ради тебе мислю i творю – Хай мовчать Америки й Росii, Коли я з тобою говорю!»
Задля Батькiвщини творчiсть поета – тi самоцвiти – перли, якi вiддае вiн людям, його iнтелект працюе тiльки для неi. Риторичнi оклики, звертання пiдкреслюють схвильованiсть лiричного героя:
«Одiйдiте, недруги лукавi! Друзi, зачекайте на путi! Маю я святе синiвське право З матiр’ю побуть на самотi».
Залишенi квiти
Вiрш Володимира Івасюка
Музика Валерiя Громцева
Вже пiзня нiч. Одинокий лист, гнаний вiтром, пролiтае повз мене. Вiн бiльше сюди не повернеться. Не повернусь, мабуть, i я. Бо навiщо? Мое кохання – як той жовтий лист. Вiн може впасти тiльки до твоiх нiг…
Не знаю я, чи знов сюди прийду,
Та залишаю замiсть себе
Тi квiти, що знайшла в саду
Для тебе, для тебе.
А, може, завтра ти пройдеш ось тут,
Де вiтер пелюстки колише.
Так знай, що щастя свое тут
Залишив, залишив я.
Дiйсно. Можливо, завтра ти пройдеш бiля мiсця наших зустрiчей. Можливо, побачиш мiй останнiй дарунок нашому коханню. І якщо вiтер не розвiяв тi квiти, Не чiпай iх – вони мертвi. Нехай вони лежать, Викликаючи хвилинки суму у закоханих, що проходять поруч…
Не знаю я, чи знов сюди прийду,
Та залишаю замiсть себе
Тi квiти, що знайшов в саду
Для тебе, для тебе.
А може, завтра ти пройдеш ось тут,
Де вiтер пелюстки колише.
Так знай, що щастя свое тут
Залишив, залишив я.
«Залишенi квiти» народилися влiтку 1969 року. На все життя пам’ятним став цей день для Валерiя Громцева: «Ми з Володею Івасюком узяли з собою гiтару i пiшли на пляж, на берег Прута. З нами була й моя майбутня дружина Людмила. Вiд романтичного кохання я написав таку ж романтичну мелодiю i хотiв ii показати Івасюковi. Узяв гiтару i почав награвати написану мелодiю. Володя миттево вловив мiй задум i швидко накидав слова: «Не знаю я, чи знов сюди прийду, Та залишаю замiсть себе Тi квiти, що знайшов в саду Для тебе, для тебе я…»
За пiвгодини приспiв був готовий. Але замiсть звичайних римованих куплетiв Івасюк запропонував несподiваний хiд – речитатив пiд лiричну мелодiю – i пообiцяв його написати. Таке наспiвне декламування, на думку Володi, мало гарно лягти на нiжну мелодiю. Чи не щодня я наполегливо цiкавився чи, бува, ще не готовий текст. На що Володя вiдповiдав: «Старий, тут поспiшати не можна. Написати таке – не менш важко, нiж вiрш». Івасюк працював чотири мiсяцi. Варто сказати, що звертання «Старий» було властиве Володi, i казав вiн його лише найближчим i найвiрнiшим друзям.
Хоч ми й однолiтки, ледь не вiд початку нашоi дружби, а нам було тодi по 20 рокiв, Івасюк неодмiнно звертався до мене саме так – до «старого» чи старшого вiд себе на 16 днiв.
Скiльки разiв Володя переробляв текст – невiдомо, бо чорновi варiанти завжди знищував. І ось одного дня вiн принiс довершений пiсенний вiрш пiд назвою «Залишенi квiти». Уперше цю пiсню виконав ансамбль «Карпати», а точнiше – один iз наших солiстiв – Леонiд Пашенько.
Нинi не збагну, як так трапилося, що Володя погодився написати текст до моеi пiснi. Усi знають Володю як обдарованого композитора, але вiн також мав Божий дар i до пiсенного слова. Чи тодi був такий гарний день, чи я так влучно сказав йому потрiбнi й пiдбадьорливi слова, чи щось iнше. Але так сталося. І слава Боговi за це.
«Залишенi квiти» звучали на всiх концертах ансамблю «Карпати», проте всесоюзну популярнiсть пiсня отримала з голосу Василя Зiнкевича. Вiн заспiвав ii у супроводi «Смерiчки» Левка Дутковського у музичному фiльмi «Червона рута» в серпнi 1971 року. А незабаром пiсню взяла до свого репертуару й Софiя Ротару.
Пiд час вiдкриття у Чернiвцях вулицi iменi Анатолiя Євдокименка Соня запросила музиканта – трубача, який зiграв «Залишенi квiти» – улюблену пiсню свого чоловiка. Наш хiт дуже йому подобався, адже в концертах дружини вступ до нього на трубi грав саме вiн.
В оригiналi пiсня розрахована на чоловiче виконання. Ротару переробила текст по – своему, тому й вигадала iншу назву – ”Жовтий лист”».
Зоряна нiч
Вiрш Анатолiя Кос-Анатольського
Музика Анатолiя Кос-Анатольського
Зоряна нiч кличе мене, Зоряна нiч поки мине, –
Тисяча дум, Тисяча мрiй Серце бентежить мое.
В зоряну нiч кличу тебе: Гей, озовись! Де ти е, де?
З тисячi дум Вижени сум, Що мое серце гнiте.
Приспiв:
З тисяччю мрiй не пропадем, Разом з тих мрiй казку спрядем!
В зоряну нiч Ми вiч – на – вiч Щастя в тiй казцi знайдем.
Чуеш молю, кличу тебе: Гей, озовись! Де ти е, де?
Вкинь до тих мрiй Промiнь надiй, Щастя мое золоте!
Приспiв.
Зоряна нiч кличе мене, Зоряна нiч поки мине, –
Тисяча дум, Тисяча мрiй Серце бентежить мое.
В зоряну нiч кличу тебе: Гей, озовись! Де ти е, де?
З тисячi дум Вижени сум, Що мое серце гнiте.
Приспiв.
Чуеш молю, кличу тебе: Гей, озовись! Де ти е, де?
Вкинь до тих мрiй Промiнь надiй, Щастя мое золоте!
Приспiв.
Чуеш молю, кличу тебе: Гей, озовись! Де ти е, де?
Вкинь до тих мрiй Промiнь надiй,
Щастя мое золоте! Щастя мое золоте!
Зоряна нiч… кличе мене Щастя мое золоте!
Один з яскравих, самобутнiх i активних композиторiв, один з родоначальникiв украiнськоi естради Анатолiй Кос – Анатольський свое натхнення постiйно шукав i знаходив у вирi життя, в людських долях, у народнiй пiснi, класичних надбаннях. Вiн завжди пам’ятав про життествердну силу багатовiкових традицiй. І учнiв своiх закликав берегти iх, адже в них запорука едностi поколiнь, роз’еднаних часом, зв’язок з минулим i водночас iз майбутнiм. Що встиг зробити iз задуманого колись? Якось сам порахував: майже 500 музичних творiв, сто критичних статей з питань музики, лiтератури, культурно – громадського життя.
