І твоя незрадлива материнська ласкава усмiшка,
І засмученi очi хорошi, блакитнi твоi.
Я вiзьму той рушник, розстелю, наче долю,
В тихiм шелестi трав, в щебетаннi дiбров.
І на тiм рушничковi оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, i вiрна любов.
І на тiм рушничковi оживе все знайоме до болю,
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.
Платон Майборода 1958 року працював над музикою до кiнофiльму «Лiта молодii», де в невеличкому епiзодi герой картини частуе свою подругу снiданком, дбайливо загорнутим матiр’ю у вишиваний рушник. Режисер Олексiй Мiшурин запропонував уникнути звичайного побутового дiалогу, а дати музично – узагальнений образ материнськоi любовi, музичний символ материнського напутнього слова, яке свiтить юнаковi на життевому шляху. Ця iдея сподобалася композитору, а також його приятелю Андрiевi Малишку, який мав написати пiсенний вiрш.
А ось як у деталях про народження безсмертного твору розповiдае Андрiй Демиденко, йому пощастило брати iнтерв’ю у Платона Майбороди для газети «Молодь Украiни» на початку 1970–х. Ще зовсiм юний поет сидiв у робочому кабiнетi композитора, дещо згодом зайшла до них мати пiсняра Одарка Єлисеiвна, занесла чай i сiла на стiлець, щоб перепочити: «Пiд час чаювання запитую: «А тепер, Платоне Іларiоновичу, декiлька слiв, будь ласка, про пiсню «Рiдна мати моя». Кого першого заплiднила iдея створення? Як довго ви зi своiм другом i побратимом поетом Андрiем Самiйловичем Малишком ii писали? Платон Іларiонович крутнув головою: «Та я вже стiльки про неi наговорив…»
Тут раптом озиваеться Одарка Єлисеiвна: «Андрiйчику, синку! Давай я тобi все розкажу так, як було. Бо й все проходило на моiх очах. Ми з Малишком Андрюшою жили тодi ще в однiй квартирi. Так от, заходжу до них, а вони щось там длубають, про щось буркотять, стиха лаються мiж собою. Я й кажу: «Що ви там пишете й пишете про одне й те саме… Ви б краще написали скiльки я ночей не доспала, скiльки тебе, Платошо, i твого брата Жору проводжала в дорогу, скiльки своiх очей я виплакала вам услiд…» Вони зиркнули один на одного, потiм глянули на мене, i зразу ж стали – мов iх пiдмiнили. Й не зронивши нi слова, зачинилися. І вже не виходили – нi опiвднi, нi ввечерi… Я ж переживаю…
Пiд ранок прочиняю дверi: а там диму – хоч сокиру вiшай. А за роялем, бачу, сидять моi хлопцi – голi по пояс, але щасливi, мов дiти. Коло них порожнiх пляшок – ну, цiла батарея… А загледiли мене – разом пiдбiгли, взяли за руки i почали навперебiй – чуть не злякали: «Мамо, мамо, послухайте! Це про Вас».
Платошка вiдкашлявся й почав першим: «Рiдна мати моя, ти ночей не доспала… І в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала…» Затим, як умiв, спiвав Андрюша. Далi вдвох. Я ж слухала й слухала… А потiм ми обнялися втрьох – i вже не стримували слiз… Отак це, синку, було».
Музичний художнiй фiльм «Лiта молодii» (кiностудiя iм. О. Довженка) став лiдером прокату 1959 року – 36,7 млн глядачiв. У ньому вперше прозвучала «Пiсня про рушник» з голосу Олександра Таранця.
А льон цвiте
Вiрш Василя Юхимовича
Музика Івана Сльоти
Де льони – довгуни вилягали
І гордо вставали,
Рахували сини,
Скiльки лiт iм зозулi кували.
Приспiв:
А льон цвiте синьо – синьо,
А мати жде додому сина.
Голубiли льони
Та здригнулось вiд грому Полiсся,
По дорогах вiйни
Синьоокi сини розiйшлися.
Приспiв.
Почорнiли льони,
Не здавались в полон золотими,
Полягали сини
І вставали iз пломеню – диму.
Приспiв.
Знов розквiтли льони
У Полiськiм краю голубому.
Повертались сини,
Як героi до рiдного дому.
Випускник хорового вiддiлення Одеськоi консерваторii Іван Сльота приiхав у Житомир 1970 року. Молодому музикантовi судилося заново створювати ансамбль пiснi i танцю «Льонок». Невдовзi народилася i знакова пiсня – «А льон цвiте…» «У тi часи льони фiгурували не лише в пiснях, – зiзнавався Іван Сльота. – Якось на початку 1970–их заiхали ми в Сiмакiвку, що в Ємiльчинському районi на Житомирщинi. І зненацька перед очима вiдкрилось неосяжне море синьо – блакитного квiтучого льону i пахучого хмелю… Усе голубiло, червонiло, зеленiло, цвiло на полях. Поруч iз селом я угледiв дерев’яну садибу. Там поралась немолода жiночка. Я вийшов з автобуса, розгомонiвся з нею про життя – буття. Змалку робив це залюбки. Бо вiдколи поховали батька, спiлкуватися доводилось переважно з сiльськими жiнками. Виявилось, що вона – льонарка в мiсцевому колгоспi. Чоловiка не дiждалася з вiйни. А син учиться в мiстi i до матерi озиваеться дуже рiдко.
З тiеi розмови одразу й навiялось – «А льон цвiте синьо – синьо, а мати жде додому сина…» Це моi слова, якi згодом стали початком приспiву. Сiв я в автобус iз думкою про нову пiсню…
Обмiрковував слова. Хоч мелодii ще не було, я був упевнений, що вона десь iснуе i готова будь – якоi митi злетiти, тiльки – но з’явиться вiршований текст. Але хто його напише? Перебираючи в пам’ятi поетiв, згадав знаного вже поета – пiсняра Василя Юхимовича. Працював вiн у Киевi заступником редактора журналу «Украiна». Буквально через день – два вирушив до нього iз своею «рибою – заготовкою». Познайомилися. Розповiв про органiзацiю нового «Льонка» i повернувся додому натхненний. Який же я був здивований, коли рано – вранцi пролунав телефонний дзвiнок вiд Юхимовича: «Послухай…» Де льони – довгуни Вилягали i гордо вставали, Наслухали сини, Скiльки лiт iм зозулi кували…» Я швиденько записав цi слова. А десь до вечора була вже й музика готова. Щоправда, текст не вiдразу нам сподобався – сперечалися, шукали варiанти. Зокрема щодо останнього куплета я сумнiвався. Взявся сам його дописувати. Хоча тодi ще поезiею по – справжньому не захоплювався. Зрештою у пiснi з’явилися такi рядки: Знов розквiтли льони У полiськiм краю голубому, Повертались сини, Як героi до рiдного дому…
Вона з тих пiсень, яку з першого ж виконання вважають народною. Їi виконують як в «офiцiйних обстановках», так i в «неофiцiйних» – на весiллях, на хрестинах. І за столом, i пiд столом, i в трамваях, i в тролейбусах, i в метро.
Пiд цю пiсню плачуть украiнськi матерi, котрi кожноi митi чекають своiх синiв…
Час засвiдчив, що пiсня стала вiзитiвкою колективу. Вiдтодi й пiшла фраза – «Льонок» – то Сльота, а Сльота – то «Льонок»!
1989 року житомирська влада вирiшила вшанувати мелодiю Івана Сльоти. На мiськiй ратушi Житомира iз гучномовцiв бiля головного годинника щогодини можна почути кiлька тактiв «А льон цвiте…» Хоч у вiршi немае згадки про Житомир, та бiльш вдалоi мелодii для цього мiста, мабуть, годi й придумати.
Бiлi лебедi
Вiрш Михайла Ткача
Музика Олександра Бiлаша
Посiдали лебедi на воду,
Задивились лебедi на вроду,
А лебiдка лебедевi пара,
Не засмучуй небо, сива хмаро,
Не чорнiйте днi на небосхилi,
Хай обручки сонця котять хвилi…
Не летiть, лiта, так дуже швидко, –
Хай поплава з лебедем лебiдка.
Не летiть, лiта, так дуже швидко, –
Хай поплава з лебедем лебiдка.
Хай же краще висохне озерце,
Нiж кохання в лебединiм серцi,
Без лебiдки помирае лебiдь,
Склавши крила, падае iз неба.
Пада лебiдь – винести не сила:
Самотина свiт йому закрила…
Не летiть, лiта, так дуже швидко, –
Хай поплава з лебедем лебiдка.
Не летiть, лiта, так дуже швидко, –
Хай поплава з лебедем лебiдка.
