Улюблені пісні XX сторіччя

Квіти ромена

Спекотного літнього дня далекого 1964 року студент Тернопільського музичного училища Владислав Толмачов від’їжджав на канікули до райцентру Чорткова, де жили його батьки (народився хлопець у родині військовослужбовця, перші шкільні шість років навчався у паралельних класах однієї з чортківських шкіл з Ігорем Покладом, батько якого також служив у військовому містечку). На платформі автостанції місцевий поет Борис Демків, який прийшов проводжати юного композитора, дав йому кілька аркушів паперу: «Це вірші. Будеш мати час – почитай, може, щось вибереш для пісні». Лише рушив автобус, Владислав переглянув написане і виокремив для себе вірш «Квіти ромена». Від обласного центру до Чорткова усього 70 кілометрів, але цього часу (як виявилося) цілком достатньо, щоб написати пісню. І не просто пісню – шлягер!

«Тоді ж проходив конкурс на кращу пісню самодіяльних авторів, – ділився своїми спогадами Борис Демків. – Переможців очікувала одна перша премія, дві – другі, три – треті і п’ятнадцять заохочувальних. Ми з Владиславом були згідні і на заохочувальну розміром в 15 карбованців, за які студент міг тоді місяць прожити. У конкурсі ми зазнали фіаско – її ніхто навіть не згадав… І тут, на щастя, на гастролі до Тернополя приїхала Валя Купріна. Шанс такий прогавити було б гріхом. Ми запропонували їй цю пісню. Минув рік, аж поки я не почув її по радіо…»

«Хрещеним батьком» пісні став мій товариш з музучилища Петро Панасюк, – зізнавався Владислав Толмачов. – Він був сміливішим і не побоявся (я чомусь ніяк не міг цього зробити) піти за лаштунки до відомої співачки і показати їй пісню. Справді, ми вцілили в «десятку» – це була пісня Валентини Купріної! Більше того, вона сказала Петрові, що хотіла б заспівати під мій акомпанемент. Я ж стояв у фойє і хвилювався. Купріна вийшла з гримерної і сказала: «Молодий чоловіче, зайдіть до мене». Артистці наша пісня сподобалась, вона відразу погодилась взяти її у свій репертуар. Незабаром у музичній програмі «Променя» відбулася радіопрем’єра. Так ми з Борисом Демковим стали відомими людьми…»

Згодом пісня зазвучала не лише з радіо– та телеефіру, а й повсюди – у концертних залах і на танцювальних майданчиках, у ресторанах і просто на вулицях. У 1968 році фірма «Мелодія» випустила мільйонну «золоту платівку» з «Квітами ромена», а відома чи не на півсоюзу Чортківська кондитерська фабрика на Тернопільщині розробила технологію і почала випускати шоколадні цукерки з назвою «Квіти ромена».

Наступного року парфуми імені нев’янучого суперхіта з’явилися на Харківській парфумерній фабриці.

«Це була платівка – міньйон на гнучкій основі, – уточнює Владислав Толмачов. – Але це не зашкодило їй стати «золотою». Я ж мав проблеми: знайомі, друзі й колеги просили подарувати дефіцитну платівку. Надсилав я їх пачками навіть на Урал, звідкіля родом. Якось довелося спеціально йти на прийом до директора київського ЦУМу, щоб просити продати мені як одному з авторів пісні енну кількість платівок з її записом. Він, звичайно, посприяв, але за умови, що я обов’язково виступлю перед працівниками універмагу…»

Києве мій!

Пісня ця про любов. Про святу любов до рідного міста – прекрасного, любого, величного. А любов відчувають усі.

Ніхто з поетів, окрім Андрія Малишка, так не возвеличив Київ, як Дмитро Луценко популярною піснею «Києве мій!» Дмитро Омелянович прибув до столиці 1936 року, мріючи про акторське щастя, яке не вдалося. Потім – армія, Друга світова війна. Тяжко контужений, він повертається до рідного Києва. У місті каштанів знаходить своє щастя, свою долю – одеситку Тамару, яка стала його найбільшим скарбом у житті.

«А «Києве мій!» народилася зовсім несподівано, – зізнавався Дмитро Луценко. – 1962 року ми йшли весняним Хрещатиком з Юрієм Гуляєвим. Про щось гомоніли. Якоїсь миті нас прикував дивовижної краси колір. То на клумбах розквітали, палахкотіли канни – красиві багряні квіти. Замилувавшись, Юра й каже мені: «Ви – поет, ви можете перелити оцю красу в слова, а музика знайдеться. Напишіть мені пісню про канни – рідкісні квіти». Еспромтом спалахкотіли рядки: «В очі дивляться канни…»

Замовлення я прийняв. Щоб дужче надихнутись враженнями, вийшов на Володимирську гірку. Переді мною в усій красі повстало справжнісіньке зелене море, яке вигравало ніжними хвилями. Того ж вечора написав слова: Грає море зелене, Тихий день догора. Дорогими для мене Стали схили Дніпра».

Потім записав і другий куплет, і третій. А ось з приспівом не виходило ніяк. Місяць промучився. Коли це одного разу побачив на Хрещатику двоє молодят. Хлопець намагався заглянути в очі коханій і все промовляв: «Ну, як тебе, таку красуню, та й не любити?!» Ці слова й перелились у мій приспів: Вечорів оксамити, Мов щастя прибій… Як тебе не любити, Києве мій!

Мені вже вчувалася мелодія пісні. Мигцем побіг до незабутнього Ігоря Шамо. Ігор вловив дух твору, сів за рояль… А невдовзі дзвоню Юрію й доповідаю: «Твоє замовлення виконали. Пісня про канни, а точніш – про Київ – готова! Чекаємо!»

Гуляєв був найпершим і, либонь, найкращим виконавцем цього твору… Він же порадив композиторові маршовий темп змінити на вальсовий, щоб пісня краще лягала на його голос…»

Так народився один із найкращих українських естрадних шлягерів ХХ сторіччя. Звісно ж, першим виконавцем був Юрій Гуляєв, правда, в дуеті з Костянтином Огнєвим. Прем’єра відбулася 27 травня 1962 року.

Після першого виконання пісня перетворилась на неофіційний гімн Києва. 13 листопада 2014 року на сесії Київради депутати одностайно підтримали рішення про затвердження гімну міста «Як тебе не любити, Києве мій!»

Коли заснули сині гори

Майже сорок років писав Анатолій Кос – Анатольський пісні і романси. Переосмислення ознак тодішніх популярних танців зустрічаються у багатьох творах композитора: «Коли заснули сині гори», «Карпатське танго», «Зоряна ніч» (на власні вірші Кос – Анатольського), «Білі троянди» (Ростислава Братуня). Композитор використовує в них і фольклорні елементи, і колористичну гаму блюзових гармоній, примхливу ритміку, барвистий оркестровий супровід та інші елементи естрадної музики. Пісні і романси Кос – Анатольського за змістом, формою й жанрами надзвичайно різні, але незмінним у них завжди виступає яскрава національна визначеність. З народної пісенної творчості композитор черпає теми і образи, виражальні можливості. Анатолій Йосипович звертається до різних фольклорних жанрів: епічних, жартівливих, ліричних, танцювальних.

Показово, що добою формування феномена української естрадної пісні як жанру, в якому відбилися найхарактерніші риси національних музичних традицій, стали 1950–1960–ті роки. Такими творами були «Київський вальс», «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі» Платона Майбороди і Андрія Малишка.

Пісня Анатолія Кос – Анатольського «Коли заснули сині гори» (написана в середині 1960–х) відрізняється яскравим впливом музичного фольклору карпатських українців, позначена високою мелодійністю, простотою побудови, але одночасно глибоким ліризмом, що сприяло еволюціонуванню до рівня народності. Пісня віднесена до розважальної естрадно – танцювальної музики цього періоду. У ній трансформовано ритмо – гармонічні елементи популярних танців 1960–х років (рок – н – ролу, твісту, шейку, боса – нови).

Вона стала окрасою усіх концертів вокального тріо сестер Байко: Марії, Ніни та Даниїли.

Улюбленець мільйонів українців Назарій Яремчук вважав пісню «Коли заснули сині гори» однією з найулюбленіших у своєму репертуарі.

Кохана

Усе почалося влітку 1962–го. Ігорю Бараху дуже подобалися мелодії зовсім ще юного Ігоря Поклада. І він, лікар за фахом та поет за покликом серця, як це звично роблять автори слів, зателефонував йому сам. Композитор погодився зустрітися. Звісно, що цей незабутній день Ігореві Бараху запам’ятався на все життя: «Ігор тоді винаймав у Києві кімнату на вулиці Горького. Пригадую, що рояль до помешкання не входив через двері, то довелося його просувати через вікно. А я тоді працював лікарем на «швидкій допомозі» і у вільний від роботи час пописував собі віршики. Дечим хотів поділитися з Покладом. Ігор же глянув на них і запропонував послухати мелодію, яку він написав у 18 років, тобто в 1959–му. Ми прослухали дивовижну річ й Ігор запропонував: «Напиши вірш російською мовою». Я ж відразу парирував: «Ні, на таку мелодію може бути написаний текст лише українською». На той час мої вірші публікувалися у багатьох виданнях, я писав пісні з різноманітними композиторами, правда, російською мовою.

Надворі було літо 1962–го. Покладова мелодія зачарувала і звучала в мені звідусіль. Деякі кусочки народилися навіть в автобусі, в якому повертався від Ігоря. Спочатку – приспів: «Кохана, мрій кришталевих цвіт, Кохана, тобі дарую світ, Кохана, сонце і небо, Море і вітер – це ти, це ти…» Ніякого імені не було, у світлому образі «Коханої» бачив свою дружину Поліну. Відтак за кілька годин написав весь вірш. Знаю наскільки Ігор прискіпливий і вибагливий до кожного наголосу, кожної заокругленої букви, у «Коханій» не підправив жодного слова. Пісня народилася цнотливо.

Першим виконавцем став Костянтин Огнєвий. Він поніс її у світи зі своєї цікавої подачі. А першою її у жіночому варіанті, тобто «Коханий» заспівала Ліна Прохорова. Згодом пісня залетіла до Москви, де її хто тільки не співав: Муслім Магомаєв, Тамара Міансарова, Людмила Невзгляд, більшість популярних вокально–інструментальних ансамблів, які щойно зароджувалися. Безперечно, що мені та Ігореві Покладу надзвичайно приємно, що радянська влада дозволила заспівати нашу пісню на Міжнародному пісенному конкурсі. 1969 року на фестивалі «Золотий Орфей» Юрій Богатиков за задушевне виконання «Коханої» отримав другу премію. Уперше українська пісня ввірвалася на міжнародний пісенний олімп. А велику пластинку «Koсhana» польської групи «Trubadurzy» («Трубадури») – навіть назву взяли нашу, не тільки заспівали польською – «діставав» у Києві з – під прилавка по великому блату. Я мав друзів у Міністерстві культури і вони сприяли цьому. У кінці 1960–х поляки концертували в київському Палаці спорту. У якийсь момент на сцену вийшов конферансьє і з акцентом сказав, що колектив виконує лише власні твори. Але в концертній програмі прозвучить пісня, авторами якої є кияни.

Коли зазвучала «Кохана», я поруч з київським помешканням Ігоря Поклада на вулиці Павлівській у кредит купив трикімнатну кооперативну квартиру. Мій будинок стоїть бік у бік з Покладовим (його, правда, на Тургенєвській вулиці). На перший внесок довелося позичити багато грошей. Але на мене, як манна небесна, звалилися, слава Богові, авторські гонорари за виконання «Коханої». Отримував 500–600 карбованців щомісяця. Так пісня допомогла сплатити за чотири місяці борги. Квартира була чудова, величезна. Я навіть не повірив, що матиму тоді такі хороми…»

Кохання моє

Історія ця народилася 1965 року, коли на екрани кінотеатрів вийшов художній фільм «Місяць травень», в якому прозвучало чимало гарних пісень, де, зокрема, українською співала навіть російська артистка Майя Кристалінська. Популярності якому надала пісня «Кохання моє неприховане», яку Борис Буєвський написав на вірш Валентини Малишко. А співала її Діана Петриненко. Хтозна звідкіля і як народилися слова пісні. Можливо, від стосунків батьків Валентини у період їхньої закоханості.

«У нас із батьком, ніде правди діти, складалися непрості стосунки. Надто багато стояло між нами недобрих людей… Вони безсоромно намовляли дочку на батька, батька на дочку, своїми стараннями розвели двох люблячих людей – маму і тата… – визнавала Валентина Малишко. – Я можу присягнутися, що вони, попри все, що сталося, любили одне одного все життя.

Пам’ятаєте? «… і карії очі, і рученьки білі ночами насняться мені…» Або ж таке: «…в очах засмуток, темний, мов ожина, моя кохана, мріялось – дружина…» Карії очі снилися йому, не блакитні, а темні, мов ожина, мамині очі. Минуло вже чимало років після їхнього розлучення, а він зустрічав маму після роботи на так званій «алеї Рибака» (там, де вхід до під’їзду будинку по Богдана Хмельницького, колишній Леніна) здоганяв і казав: «Дашенько, давай поговоримо…» – «Про що ж тепер говорити, Андрію?», – питала вона. – «Як про що? Про Валюшку…» Була ще одна причина складності наших взаємин. Нам випало бути надто схожими. Коли ми бували вдвох десь на людях, ті всміхалися, настільки схожість між нами впадала в очі. Батько помітив ту схожість дуже рано. Невдовзі після його приїзду до Уфи (на пленум Спілки письменників України) мама отримала листа, в якому були такі рядки: «Люби Валюшку, виростай її, вона схожа на мене у всьому: в обличчі, в характері, в поведінці. Якщо будем живі, то буде в тебе два Андрії: малий і великий, а якщо великого не буде, то залишиться мій двійник. Хай живе здорова та не хворіє! Дашенька! Будь здорова, цілую тебе міцно і мою маленьку Валюшку. Андрій». (Лист від 2 жовтня 1942 року).

Він був добрим батьком….Невдовзі вони з мамою розлучилися. Перед тим батько прийшов до неї поговорити. «Дашенько, порадь, що маю робити, я заплутався. Ну, хоч скажи мені щось, ми ж ніколи і не посварилися». Мама сказала: «Андрію, ти вибрав собі долю сам…» Батько був дуже хлібосольним, любив співати пісень, гарно говорити при столі. Чоловіки заздрили, а декотрі з жінок плакали. Так, він умів говорити, це не кожному дано. Батькові багато було дано від Бога. Якби він не став поетом, він міг би стати характерним актором – частенько грав у житті. Дехто ще пам’ятає кумедний випадок на одному з письменницьких з’їздів. Батько прийшов нещасний, зіщулений, таке собі хворе створіння з паличкою. Надійшов час його виступу. Він виступив, як завжди, блискуче, розігнувся, голос його став дзвінким і молодечим. Захопившись, під шалені оплески він закінчив виступ, як хлопчисько, збіг зі сцени, а палицю… забув біля трибуни. Отакий він був актор…

Якби батько не став поетом, він міг би стати добрим співаком, бо голос мав оксамитовий, розкішного тембру баритон. Дуже гарно вони співали з бабусею Ївгою українські пісні. Якби він не став поетом, то міг би стати композитором, частенько сам підбирав мелодії до своїх текстів».

Кришталеві чаші

На початку ХХІ століття до композитора Віктора Лісовола зайшов у гості чоловік із президентської охорони. Коли побачив живого і здорового автора музики до пісні «Кришталеві чаші…», здивуванню не було меж. Сарака думав, що ця пісня старовинна, ще з тих давніх часів козаччини періоду Богдана Хмельницького, XVII сторіччя. А тут раптом перед ним сидить автор: старий, сивий, беззубий дід! Але ще сидить. Багато людей вважають, що пісня збережена і відроджена з минулих століть…

«Найбільшу популярність мені принесла «Наливаймо, браття, кришталеві чаші», – вважає Вадим Крищенко. – Якось до мене прийшов бандурист, за професією інженер. Попросив текст. Я дав. Так згодом Віктор Лісовол написав таку музику, що й досі більшість вважає пісню народною. Це було у 1966 році. Коли твоя пісня стає не твоєю, а народною, що може бути більшим щастям? У радянські часи в штики сприймалися слова «Щоби Україна в ярмі не стогнала», але її виконували у скороченому варіанті, без тих слів. Тепер чи не кожен хор України має у своєму репертуарі «Наливаймо, браття, кришталеві чаші». Багато для цієї пісні зробила Ніна Матвієнко. Інколи людям здавалося, що це відроджена пісня з минулих століть. Може, якби знали, що автор є сучасником, то не була б такою легкою доля цього твору.

«Це, мабуть, дано Господом Богом, адже пощастило мені у потрібний час і у потрібному місці зустрітися з прекрасним поетом – піснярем Вадимом Крищенком, – з радістю промовляв Віктор Лісовол. – Уже під час першої нашої зустрічі показав йому свої мелодії. Йому все сподобалося. Він подарував мені невеличку збірку своїх віршів «Щирість», яка вийшла у світ 1966 року. Ось там знайшов для себе вірш, який починався словами: «Гей, наповним кухлі, полив’яні чаші, щоб шаблі не брали голівонькі наші…» Мелодія, яку написав невдовзі, вимагала деяких змін у тексті. Змінився перший рядок і додалися слова у другому. Відтоді співається так, як вимагала музика і як знають пісню нині. Уперше заспівав її на новосіллі у своїх друзів, які отримали помешкання в столичному районі – Теремки. А підігравав собі на гітарі. Потім пісня пішла в люди.

Радянська цензура сприйняла пісню в штики! Убачали у тексті бунтарський дух з натяком на самостійність України. Найгостріше тоді звучали рядки другого куплету: Щоби Україна В ярмі не стогнала, Щоби наша слава, Козацькая слава, По світу гуляла!

Погодьтеся, що на 1960–ті роки для цензури подібне пропустити було занадто. Інколи доходило до таких маразмів, про які здорова і мисляча людина навіть уявити подібного не могла. Це пахло Сибіром. Тому йшли на хитрість: з великих сцен виконували без цих слів, тобто їх пропускали. Але народ любив усе, тож нічого не викидав.

На естраді її почали співати хлопці з квартету «Явір», Ніна Матвієнко, Олег Марцинківський. Кожен, кому поталанило в житті й кому Господь довірив щось більше, і він не осоромив Творця, не підвів, не злукавив, пережив момент слави. Правда, я зумів вистояти, не зазнатися, не піддатися спокусі і не загордитися. Коли ж говорили, що пісня народна, трошки мене воно й смоктало під ложечкою, але розумів і тішився, що щось і моє пішло та прижилося в народі. Якби ж то тільки тоді, в 1960–1970–их, а й досі в багатьох збірниках пишуть, що пісня народна. Це ж при живих авторах вірша і музики!»

Летять, ніби чайки

Пісня народилася 1965 року. Поетеса Лада Рева того незабутнього дня повернулася додому з похорону свого доброго друга. Настрій був гнітючий, на душі – біль, сум, печаль… Раптом прозвучав телефонний дзвінок. Композитор Юдіф Рожавська, а це вона перервала невимовну тугу, попросила написати щось радісне, веселе, у стилі французьких шансоньє. Звичайно, поетесі легше було відмовити. Проте не змогла цього зробити, не хотіла образити, адже знала свою подругу, та й справді вміла ображатися, немов малесеньке дитя. Чоловік Лади навіть сказав дружині: «Та напиши будь-що, відчіпне…» І все ж вона, знаючи вразливу натуру Рожавської, вирішила виконати прохання. Якось мимоволі чоловік увімкнув телевізор, де на екрані поетеса побачила завісу з п’єси «Чайка».