Американська трагедія. Книга 2
– Дуже добре, Фред. І поки що нікому більше нічого не кажіть про цю справу згода? Я зразу ж їду туди. Але, може, ви ще довідались про що-небудь?
М-р Мейсон був тепер дуже збуджений і сповнений енергії, раз у раз ставив запитання і навіть зі своїм старим другом почав говорити владним тоном.
– Так, довідався чимало, – глибокодумно і поважно відповів слідчий. – На обличчі дівчини є підозрілі синці і садна, Орвіл: під правим оком і над лівою скронею, і ще на губі та на носі; начебто бідолашну чимсь ударили – каменем або палицею, або, може, одним з весел; вони там плавали неподалеку. На вигляд вона ще зовсім дитина, така маленька, і знаєте, Орвіл, дуже гарненька дівчина… але поводилась не так, як годиться. Зараз я вам поясню. – Тут слідчий замовк, витяг із кишені величезний носовичок і шумно висякався, а потім ретельно розправив бороду. – Там не було у мене часу розшукати лікаря, і, крім того, я постараюсь організувати тут у понеділок розтин і слідство. Я вже розпорядився: брати Луц сьогодні перевезуть її сюди. Але найбільш підозрілі свідчення двох мисливців і хлопчака, які живуть у Бухті Третьої милі: вони йшли в четвер увечері на Біг-Бітерн полювати і ловити рибу. Я звелів Ерлу записати їх імена, заповнити повістки і викликати їх у понеділок для допиту.
І слідчий докладно переказав свідчення цих людей про їх випадкову зустріч з Клайдом.
– Так, так! – раз по раз вигукував, прокурор, глибоко зацікавлений.
– І ще одно, Орвіл, – провадив далі слідчий. – Я доручив Ерлу довідатись телефоном в Бухті Третьої милі – у хазяїна готелю, поштмейстера і тамтешнього начальника поліції, але того юнака начебто бачив тільки один чоловік. Це капітан пароплава, що ходить між Бухтою Третьої милі і Шейроном, – капітан Муні, ви, напевне, його знаєте. Я звелів Ерлу викликати і його. Як він каже, в п’ятницю вранці, приблизно о-пів на дев’яту, саме тоді, коли його «Лебідь» вирушав у перший рейс до Шейрона, цей самий молодий чоловік або хтось дуже схожий, як видно з опису, сів на пароплав і взяв квиток до Шейрона. Він був з чемоданом і в кепці, а коли ті троє зустріли його в лісі, на ньому був солом’яний капелюх. Капітан каже, що це дуже красивий хлопець. Стрункий, гарно вдягнений, на вигляд – він належить до вищого товариства. Тримався окремо від усіх.
– Так, так, – зауважив Мейсон.
– Я доручив Ерлу подзвонити в Шейрон, розпитати кого тільки можна, чи не бачили там такого приїжджого. Правда, там його, очевидно, ніхто не пригадав, – принаймні до вчорашнього вечора, коли я виїздив, відомостей не було. Але я розпорядився, щоб Ерл телеграфом повідомив його прикмети в усі тутешні готелі, дачні місцевості і на залізничні станції, тож якщо він де-небудь у цих краях, його швидко розшукають. Я вважав, що ви схвалите мої дії. А тепер, коли ви дасте мені ордер, я доставлю вам той чемодан зі станції Ган-Лодж. У ньому можуть бути такі речі, про які нам слід знати. Я сам по нього поїду. І потім я б хотів сьогодні ж побувати на озері Грасс, у Бухті Третьої милі і в Шейроні, якщо встигну. Подивлюсь, що там ще можна виявити. Але боюсь, Орвіл, що тут таки убивство. Подумайте, він привіз її спершу в готель на озеро Грасс, а потім на Біг-Бітерн і записався під різними іменами! Її чемодан залишив на станції, а свій узяв з собою! – Тут Хейт значуще похитав головою. – Ви ж розумієте, Орвіл, порядні люди так не роблять. Одного не збагну, як її батьки дозволили їй поїхати з цим чоловіком, не дізнавшись спершу, що він собою являє.
– Це правда, – тактовно погодився Мейсон.
З пекучою цікавістю він думав про те, що поведінка цієї дівчини, як видно, була зовсім не бездоганна. Незаконне співжиття! І звичайно, з якимсь багатим молодим городянином, десь з півдня. Якої популярності, якого становища може досягти він, Мейсон, у зв’язку з цією справою! Він рвучко підвівся, відчуваючи приплив енергії. Хоч би тільки йому спіймати цього осоружного злочинця! Таке жорстоке вбивство, звичайно, викличе вибух обурення. А тут серпнева конференція, висування кандидатів! І осінні вибори!
– Нехай мене повісять! – вигукнув він; присутність Хейта, людини віруючої і статечної, змусила його утриматись від міцнішого вислову. – Ми напевне напали на слід чогось дуже серйозного, Фред. Я просто впевнений у цьому. На мою думку, тут погана історія – мерзенний злочин. Насамперед, я гадаю, треба зв’язатися телефоном з Більцем і дізнатись, чи є там сім’я Олден і де саме вони живуть. Автомобілем навпростець до Більца якихось миль п’ятдесят або і менше. Правда, дорога препогана, – додав він. – Бідна жінка! Я просто боюся зустрічі з нею. Звичайно, це буде дуже тяжко…
Він покликав Зіллу і попросив перевірити, чи живе в околицях Більца Тайтус Олден і як його знайти. Потім додав:
– Але спочатку викличте сюди Бертона (Бертон Берлей, його помічник, виїхав з міста на суботу і неділю). Він буде вам корисний, Фред, якщо доведеться віддати будь-яке розпорядження тощо, а я поїду до цієї бідолашної жінки. І буду вам дуже вдячний, якщо ви пошлете Ерла по чемодан. А я привезу сюди батька дівчини, щоб встановити її особу. Але тільки, поки я не повернусь, нікому ні слова – ні про лист, ні про те, що я поїхав у Більц, розумієте? – Він потиснув руку приятелеві. – А зараз, – провадив він далі трохи пишномовно, вже радіючи наперед зі своєї ролі у великих подіях, – я мушу подякувати вам, Фред. Я вам дуже вдячний і ніколи цього не забуду, повірте. – Він подивився старому другові просто у вічі. – Все це може для нас обернутися краще, ніж ми думаємо. Мені здається, це найбільша, найсерйозніша справа за весь час моєї служби, і якщо ми зуміємо швидко та успішно розібратися в ній до осінніх виборів, це все нам стане дуже в нагоді, як на вашу думку?
– Вірно, Орвіл, цілком вірно, – погодився Хейт. – Я вже говорив вам, що, по-моєму, не слід домішувати політику до таких справ, та коли вже це само собою виходить… – і він, замислившись, замовк.
– А поки що, – провадив далі прокурор, – доручіть Ерлу зробити кілька знімків: нехай точно зафіксує, де знайшли човен, весла, капелюх і в якому місці знайдено потонулу дівчину. І викличте якнайбільше свідків. Я договорюся з аудитором, щоб вам повернули всі витрачені вами гроші. А завтра або в понеділок я буду тут і сам візьмусь за справу.
Він потиснув руку Хейта і поплескав його по плечу. А Хейт, дуже потішений його увагою і сподіваючись на майбутнє, надів свій величезний солом’яний капелюх, застебнув широченне пальто і повернувся в канцелярію, щоб викликати міжміським телефоном вірного Ерла, дати йому інструкції і сповістити, що і сам він, Хейт, знову виїде на місце злочину.
Розділ IV
Орвіл Мейсон зразу пройнявся співчуттям до Олде-нів, бо з першого ж погляду зрозумів: цій сім’ї, мабуть, як і йому, доводилось зазнавати злигоднів, принижень і зневаг. В суботу, близько четвертої години дня, приїхавши на своєму службовому автомобілі із Бріджбурга, він побачив перед собою старий, жалюгідний і ветхий будиночок біля підніжжя пагорба, у дверях хліва – самого Тайтуса Олдена в сорочці з короткими рукавами і в комбінезоні; його обличчя, постать, весь вигляд говорили, що це – невдаха, який добре знає, що всі його зусилля марні. І тепер Мейсон пошкодував, що не подзвонив по телефону перед від’їздом із Бріджбурга: він зрозумів, що для такої людини звістка про смерть дочки буде страшним ударом. Тимчасом Тайтус, побачивши Мейсона, який ішов до нього, подумав, що це приїжджий хоче розпитати про дорогу, і ввічливо підійшов до нього.
– Ви містер Тайтус Олден?
– Так, сер, це я.
– Містер Олден, моє прізвище Мейсон, я з Бріджбур-га, прокурор округу Катаракі.
– Так, сер, – відповів Тайтус, не розуміючи, навіщо він потрібен прокуророві, та ще з такого далекого округу.
А Мейсон дивився на Тайтуса, не знаючи, з чого почати. Трагічна звістка, яку він привіз, буде, мабуть, убивча для цього явно кволого, немічного чоловіка. Вони стояли під однією з високих темних ялин, що росли перед будинком. Вітер пошепки повторював в її хвої свою пісню, стару, як світ.
– Містер Олден, – почав Мейсон з незвичайною для нього серйозністю та лагідністю. – У вас є дочка на ім’я Берта або, може, Альберта? Я не зовсім точно знаю її ім’я.
– Роберта, – поправив Тайтус Олден, внутрішньо здригнувшись від передчуття чогось недоброго.
І Мейсон, побоюючись, що потім цей чоловік буде не в силах розповісти йому до ладу все, що він хотів знати, квапливо спитав:
– До речі, ви не знаєте часом тут молодого чоловіка на ім’я Кліфорд Голден?
– Скільки я пам’ятаю, ніколи не чув про такого, – повільно відповів Тайтус.
– Або Карл Грехем?
– Ні, сер. Не пригадаю чоловіка з таким ім’ям.
– Так я і думав, – вигукнув Мейсон, звертаючись не так до Тайтуса, як до самого себе, і заговорив далі строго і владно: – А до речі, де тепер ваша дочка?
– Тепер у Лікурзі. Вона там працює. А чому ви питаєте? Хіба вона зробила що-небудь погане… або просила вас про що-небудь?
Він криво, із зусиллям усміхнувся, але в його сіро-блакитних очах відбилося збентеження і тривожне запитання.
– Одну хвилину, містер Олден, – провадив далі Мейсон лагідно, але водночас рішуче. – Зараз я вам усе поясню. Але спочатку я повинен поставити вам два-три запитання. – І він подивився на Тайтуса серйозно і співчутливо. – Коли ви востаннє бачили вашу дочку ?
– Та от вона виїхала звідси в минулий вівторок уранці, їй треба було повертатись у Лікург. Вона там працює на фабриці комірців і сорочок Гріфітса. Але…
– Ще хвилину, – твердо повторив прокурор, – я зараз усе поясню. Напевне, вона приїздила додому на кінець тижня? Так?
– Вона приїздила у відпустку і прожила у нас приблизно з місяць, – повільно і докладно пояснював Тайтус. – Вона не зовсім добре себе почувала і приїхала додому, щоб трохи відпочити. Та коли виїздила, вона була зовсім здорова. Я сподіваюсь, містер Мейсон, ви не хочете сказати, що з нею сталось щось недобре? – Із здивованим виглядом він підніс свою довгу засмаглу руку до підборіддя. – Якби мені могло отаке спасти на думку… – Він розгублено провів рукою по рідкому сивому волоссю.
– А ви не мали від неї звісток з того часу, як вона виїхала? – спокійно говорив Мейсон з твердим наміром добути якнайбільше відомостей, перш ніж завдати тяжкого удару. – Вона не повідомляла, що поїде не в Лікург, а ще куди-небудь?
– Ні, сер, ми нічого не одержували. Але скажіть, з нею не сталось ніякої біди? Може, вона зробила що-небудь таке… Та ні, цього не може бути! Але ви так питаєте… Ви так говорите…
Він злегка тремтів і несвідомо торкався рукою до тонких блідих губ. Але прокурор, не відповідаючи, вийняв з кишені лист Роберти до матері і, показуючи старому тільки напис на конверті, спитав:
– Це почерк вашої дочки?
– Так, сер, це її почерк, – відповів Тайтус трохи голосніше. – Але в чому ж справа, пане прокурор? Чому цей лист потрапив до вас? Що в цьому листі? – Він судорожно стиснув руки, вже ясно читаючи в очах Мейсона звістку про якесь страшне нещастя. – Що таке? Що там? Що вона пише в цьому листі? Ви мусите мені сказати, що сталося з моєю дочкою!
Він схвильовано озирнувся, немов збираючись бігти в дім, покликати на допомогу, поділитися з дружиною своїм страхом… І Мейсон, побачивши, до якого стану довів він бідолашного старого, з силою, але приязно схопив його за руки.
– Містер Олден, – почав він, – у кожного з нас бувають в житті такі тяжкі хвилини, коли треба зібрати всю свою мужність. Я не наважуюсь сказати вам, в чому справа, бо я і сам багато чого зазнав у житті і розумію, як ви будете страждати.
– Вона поранена? Може, вона вмерла? – пронизливо закричав Тайтус, розширеними очима дивлячись на прокурора.
Орвіл Мейсон кивнув.
– Роберта! Дитина моя! Господи боже! – Він увесь зігнувся, немов від удару, і прихилився до дерева, щоб не упасти. – Але як? Де? Її вбило машиною на фабриці? Боже милостивий!
Він повернувся, щоб піти додому, до дружини, але прокурор, чоловік із скаліченим обличчям і міцними руками, спинив його:
– Одну хвилину, містер Олден, одну хвилину! Ви не повинні поки що йти до дружини. Я знаю, це дуже тяжко, це жахливо, але дозвольте пояснити. Не в Лікурзі і не машиною, ні. Вона потонула. У Біг-Бітерні. Вона поїхала за місто в четвер, розумієте? Чуєте, в четвер. Вона потонула в озері Біг-Бітерн у четвер, катаючись на човні. Човен перекинувся.
Збуджений стан Тайтуса, його слова і жести так схвилювали прокурора, що він не міг з належною витримкою пояснити, як усе це сталось (якщо навіть припустити, що це був нещасний випадок). Почувши від Мейсона слово «смерть» у зв’язку з Робертою, приголомшений Олден мало не втратив розум. Вигукнувши своє перше запитання, він став якось по-звірячому стогнати, немов йому перехопило подих. Він зігнувся, скорчився, неначе від сильного болю, потім сплеснув руками і стиснув долонями скроні.
– Моя Роберта вмерла! Моя дочка! Ні, ні! Роберта!
О господи! Не потонула! Цього не може бути! Мати говорила про неї тільки годину тому. Вона помре, коли почує про це. І мене це вб’є. Так, уб’є. Моя бідна, моя дорога дівчинка! Дитинка моя! Я не знесу цього, пане прокурор!
І він тяжко і стомлено сперся на Мейсона, і той, як міг, намагався підтримати його. За хвилину старий озирнувся на дім і подивився на двері здивованим, блукаючим поглядом божевільного.
– Хто скаже їй? – спитав він. – Хто наважиться сказати їй?
– Послухайте, містер Олден, – умовляв Мейсон, – ради вас самих і ради вашої дружини прошу вас: заспокойтесь і допоможіть мені розібратись у цій справі, допоможіть тверезо і рішуче, неначе йдеться не про вашу дочку. Я ще далеко не все розповів вам. Але ви повинні заспокоїтись. Дайте мені можливість пояснити все. Це жахливо, і я від усієї душі співчуваю вам. Я знаю, як вам тяжко. Але тут є страхітливі і сумні обставини, про які ви повинні дізнатись. Вислухайте ж мене! Вислухайте!
І тут, тримаючи Тайтуса під руку, Мейсон так швидко і переконливо, як тільки міг, розповів про різні факти і підозри, зв’язані зі смертю Роберти, потім дав йому прочитати її лист і наприкінці вигукнув:
– Тут злочин! Злочин, містер Олден! Так ми думаємо в Бріджбурзі, – принаймні ми цього побоюємось, – безсумнівне вбивство, містер Олден, якщо можна вжити таке жорстоке, холодне слово.
Він помовчав, а Олден, вражений словами про злочин, непорушно дивився на нього, ніби не зовсім розуміючи, що йому кажуть.
– Хоч як я поважаю ваші почуття, – знов заговорив Мейсон, – проте, як головний представник закону в моєму окрузі, я вважав своїм обов’язком приїхати сьогодні сюди, щоб дізнатись, що вам відомо про цього Кліфорда Голдена або Карла Грехема або про будь-кого, хто заманив вашу дочку на це безлюдне озеро. Я розумію, містер Олден, ви зараз жорстоко страждаєте. І все-таки я запевняю, що ваш обов’язок – і це повинно бути й вашим бажанням – усіма силами допомогти мені розплутати справу. Цей лист свідчить, що ваша дружина, в усякому разі, дещо знає про цього суб’єкта, – знає хоч би його ім’я.
І він багатозначно постукав пальцем по листу.
Як тільки Олден зрозумів, що його дочка, очевидно, стала жертвою злочинницького насильства, до почуття гіркої втрати долучився якийсь звірячий інстинкт, поєднаний з цікавістю, гнівом і пристрастю природженого мисливця, – все це допомогло йому опанувати себе, і тепер він мовчки і похмуро слухав, що казав прокурор. Його дочка не просто потонула, – вона вбита, і вбив її якийсь молодий чоловік, що за нього, як видно з листа, вона збиралась вийти заміж! І він, батько її, навіть не підозрював про існування цієї людини! Дивно, що дружина знала, а він – ні. І Роберта не хотіла, щоб він знав.
І зразу ж у нього виникла думка, породжена його релігійними віруваннями, умовностями та звичайним для сільського жителя підозрілим ставленням до міста і до всього міського заплутаного і безбожного життя: думка, що, напевне, який-небудь молодий багатий городянин, спокусник і дурисвіт, з яким Роберта зустрілась у Лікурзі, звів її, обіцяючи одружитись, а потім звичайно не схотів додержати слова. І в ньому вмить спалахнуло жорстоке, невгамовне бажання помститися тому, хто міг піти на такий мерзенний злочин проти його дочки. Негідник! Насильник! Убивця!
І він, і дружина думали, що в Лікурзі Роберта спокійно, серйозно і щасливо йде своїм важким і чесним шляхом, працює, щоб утримувати себе і допомагати їм, старим. А тимчасом з четверга до ранку п’ятниці її тіло лежало на дні озера. А вони спали на м’якій постелі, ходили, розмовляли, не підозрюючи про її страшну долю. І тепер її тіло десь у чужій кімнаті або, може, в морзі, і рідні, люблячі руки не подбали про нього, – і завтра байдужі, холодні чиновники відвезуть його у Бріджбург.
– Якщо є бог, – схвильовано сказав Олден, – він не допустить, щоб такий негідник залишився непокараним! Ні, не допустить!.. «Побачу я ще, – раптом процитував він, – що діти праведника покинуті і нащадки його просять хліба». – І, враз охоплений пекучою жадобою діяльності, він додав: – Тепер я мушу все розповісти дружині. Так, так, одразу ж! Ні, ви зачекайте тут. Спочатку я скажу їй усе сам на сам. Я зараз повернусь. Зараз. Зачекайте мене тут. Я знаю, це вб’є її. Але вона повинна знати все. Може, вона скаже нам, хто він, тоді ми спіймаємо його, перш ніж він втече кудись далеко… Бідна моя донька! Бідна маленька Роберта! Моя мила, добра, чесна дівчинка!
І, так, безладно бурмочучи, із страдницьким, майже безумним обличчям він повернувся і, вайлуватий і незграбний, ходою автомата рушив до прибудови, що правила за кухню: там, як він знав, м-с Олден готувала якісь особливі страви для завтрашнього – недільного обіду. Але на порозі він спинився, в нього не вистачило мужності йти далі. Він був живим втіленням трагічної безпорадності людини перед безжальними, незбагненними і байдужими силами життя.
М-с Олден обернулась і, побачивши його перекривлене обличчя, безсило опустила руки; його погляд, який провіщав недобре, зразу зігнав з її обличчя стомлений, але мирний і простодушний спокій.
– Тайтус, ради бога! Що сталось?
Зняті до неба руки, напіввідкритий рот, моторошні очі, які мимоволі і неприродно звузились і знову широко розкрились, і, нарешті, одно слово:
– Роберта!
– Що з нею? Що з нею, Тайтус? Що з нею?
Мовчання. Знову нервове сіпання рота, очей, рук… І потім:
– Померла! Вона… вона потонула! – І він без сил опустився на ослін, що стояв тут же, біля дверей.
М-с Олден якусь мить дивилась на нього, не розуміючи, потім зрозуміла і, не вимовивши ні слова, важко впала на підлогу. А Тайтус дивився на неї і кивав, немов кажучи: «От, от. Тільки так і могло бути. От вона й позбулася цього страхіття». Він поволі підвівся, підійшов до дружини і, ставши на коліна, спробував підняти її. Потім так само поволі випростався, вийшов з кухні і, обійшовши будинок, попрямував до напівзруйнованого ґанку, де сидів Орвіл Мейсон, дивлячись на призахідне сонце і міркуючи про те, яке горе повідав цей жалюгідний, безталанний фермер своїй дружині. Йому навіть захотілось на хвилину, щоб усе було інакше, – щоб цієї справи, хоч вона і вигідна йому, Мейсону, зовсім не було.
Але, помітивши схожу на скелет постать фермера, він схопився і, обігнавши Олдена, поспішив до прибудови. Побачивши на підлозі безмовну і непритомну м-с Олден, майже таку ж маленьку і тендітну, як і її дочка, він підняв її своїми міцними руками, проніс через їдальню у велику спільну кімнату і поклав тут на розхитану кушетку. Потім намацав її пульс і кинувся взяти води. При цьому він озирнувся навколо, – чи не видно поблизу сина, дочки, сусідки, кого-небудь, – але нікого не було, і він, поспішно повернувшись до м-с Олден, злегка побризкав водою на її обличчя і руки.
– Є тут де-небудь лікар? – звернувся він до Тайтуса, якого застав на колінах біля дружини.
– В Більці є… лікар Крейн.
– А у вас чи у кого-небудь поблизу є телефон?
– У містера Уілкокса. – Він махнув рукою в напрямі до будинку Уілкокса, телефоном якого ще недавно користувалась Роберта.
– Догляньте її. Я зараз повернусь.
Мейсон кинувся до телефону, щоб викликати Крейна або будь-якого іншого лікаря, і майже зразу ж повернувся разом з м-с Уілкокс та її дочкою. А потім – нескінченне чекання, поки з’явились сусіди і, нарешті, лікар Крейн; з ним Мейсон порадився про те, чи можна буде сьогодні ж поговорити з м-с Олден про важливу і секретну справу, що привела його сюди. І лікар Крейн, на якого справили велике враження поважні, офіціальні манери м-ра Мейсона, визнав, що це, мабуть, буде для неї навіть краще.
Ліки і дружні, співчутливі умовляння допомогли привести м-с Олден до тями, і вона поступово, весь час підбадьорювана і заспокоювана, змогла спочатку вислухати, як усе сталось, а потім і відповісти на запитання Мейсона про загадкову особу, згадувану в листі Роберти. Вона змогла пригадати, що Роберта говорила тільки про одного чоловіка, який виявляв їй особливу увагу, – та й говорила про нього тільки один раз, на минуле різдво. Це був Клайд Гріфітс, племінник багатого лікурзького фабриканта Семюела Гріфітса, завідуючий тим відділом, де працювала Роберта.
Але це, звичайно, зовсім не означало, як зразу відчули і Мейсон і Олден, що племінника такої поважної особи можна обвинуватити у вбивстві Роберти. Багатство! Становище в суспільстві! Зрозуміло, Мейсон бажав поміркувати і почекати, перш ніж виступити з таким обвинуваченням. Занадто величезна була, на його погляд, різниця в суспільному становищі цього чоловіка і пото-нулої дівчини. А все ж могло бути і так. Чому ні? Справді, юнак, що здобув таке становище, скоріше ніж будь-хто інший, міг завести мимохідь таємничий роман з такою дівчиною, як Роберта, – адже Хейт казав, що вона дуже гарненька. Вона працювала на фабриці його дядька і була бідна. І до того ж, як повідомив Фред Хейт, хто б не був той, з ким ця дівчина була в годину своєї смерті, вона наважилася зійтися з ним до шлюбу. Хіба це не характерно для поводження багатого і розбещеного юнака з бідною дівчиною? Мейсон замолоду зазнав чимало ударів і образ, стикаючись із щасливцями, які мали успіх, і тому ця думка здалась йому дуже переконливою. Підлі багачі! Бездушні багачі! А мати й батько, звичайно, непохитно вірили в невинність і чесноти дочки.
З дальших розпитів виявилось, що м-с Олден ніколи не бачила цього юнака, але й ніколи не чула про будь-кого іншого. Вона і її чоловік могли додатково повідомити тільки, що останній раз, коли Роберта приїздила на місяць додому, вона почувала себе не зовсім здоровою, ходила млява і часто лягала відпочити. І ще одно: вона часто писала листи, які віддавала листоноші або сама опускала в ящик унизу на перехресті. Ні м-р, ні м-с Олден не знали, кому були адресовані ці листи, але Мейсон тут же зробив висновок, що листоноша, напевно, знає це. Далі, за цей місяць Роберта пошила собі кілька платтів – здається, чотири. А останнім часом її кілька раз викликав до телефону якийсь містер Бейкер, – це Тайтус чув від м-ра Уілкокса. Виїжджаючи, вона взяла з собою тільки ті речі, з якими приїхала: невелику скриньку і чемодан. Скриньку вона сама здала на станції в багаж, але Тайтус не міг сказати, чи відправила вона її в Лікург чи деінде.
Мейсон обмірковував дуже важливе, на його погляд, повідомлення про Бейкера, і тут йому раптом спало на думку: «Кліфорд Голден – Карл Грехем – Клайд Гріфітс!»
Ті самі ініціали і схоже звучання цих імен вразили його. Справді дивний збіг, якщо тільки цей самий Клайд Гріфітс ніяк не причетний до злочину! І йому вже не терпілось знайти листоношу і допитати його.
Але Тайтус Олден потрібен був не тільки як свідок, який упізнає тіло Роберти і встановить, що саме їй належали речі в чемодані, залишеному на станції Ган-Лодж, – він міг також умовити листоношу говорити відверто, і тому Мейсон попросив старого одягтись і поїхати з ним, запевняючи, що завтра ж відпустить його додому.
Попередивши м-с Олден, щоб вона нікому нічого не говорила, Мейсон пішов на пошту допитувати листоношу.
Листоношу розшукали і допитали в присутності Олдена, який стояв біля прокурора, схожий на гальванізований труп. Листоноша пригадав, що Роберта за час останнього перебування тут передала йому кілька листів, – дванадцять або й усі п’ятнадцять, – і згадав навіть, що всі вони були адресовані в Лікург, якомусь… як його?.. так, вірно – Клайдові Гріфітсу, до запитання. Мейсон негайно пішов з листоношею до місцевого нотаріуса, який за всіма правилами закону запротоколював ці свідчення. Далі прокурор подзвонив до себе в канцелярію і, дізнавшись, що тіло Роберти вже доставлено в Брідж-бург, поспішив туди з усією швидкістю, якої тільки можна було досягти на його машині. О десятій годині вечора в приймальні «Похоронного бюро братів Луц» біля тіла зібрались Бертон Берлей, Хейт, Ерл Ньюком; Тайтус, майже в нестямі, дивився в обличчя дочки. І тут Мейсон міг, по-перше, переконатися, що це справді Роберта Олден, і, по-друге, вирішити для себе питання: чи можна вважати її дівчиною з тих, які легко йдуть на недозволений зв’язок, що на нього вказував запис у готелі на озері Грасс. Ні, вирішив він, вона не така. Тут наявним є хитрий і злий замір – зведення і вбивство! От негідник! І досі його не спіймано! Політична значущість цієї справи відійшла в уявленні Мейсона на задній план, а на її місце прийшли гнів і ненависть до всіх багачів.