– Догляньте ii. Я зараз повернусь.
Мейсон кинувся до телефону, щоб викликати Крейна або будь-якого iншого лiкаря, i майже зразу ж повернувся разом з м-с Уiлкокс та ii дочкою. А потiм – нескiнченне чекання, поки з’явились сусiди i, нарештi, лiкар Крейн; з ним Мейсон порадився про те, чи можна буде сьогоднi ж поговорити з м-с Олден про важливу i секретну справу, що привела його сюди. І лiкар Крейн, на якого справили велике враження поважнi, офiцiальнi манери м-ра Мейсона, визнав, що це, мабуть, буде для неi навiть краще.
Лiки i дружнi, спiвчутливi умовляння допомогли привести м-с Олден до тями, i вона поступово, весь час пiдбадьорювана i заспокоювана, змогла спочатку вислухати, як усе сталось, а потiм i вiдповiсти на запитання Мейсона про загадкову особу, згадувану в листi Роберти. Вона змогла пригадати, що Роберта говорила тiльки про одного чоловiка, який виявляв iй особливу увагу, – та й говорила про нього тiльки один раз, на минуле рiздво. Це був Клайд Грiфiтс, племiнник багатого лiкурзького фабриканта Семюела Грiфiтса, завiдуючий тим вiддiлом, де працювала Роберта.
Але це, звичайно, зовсiм не означало, як зразу вiдчули i Мейсон i Олден, що племiнника такоi поважноi особи можна обвинуватити у вбивствi Роберти. Багатство! Становище в суспiльствi! Зрозумiло, Мейсон бажав помiркувати i почекати, перш нiж виступити з таким обвинуваченням. Занадто величезна була, на його погляд, рiзниця в суспiльному становищi цього чоловiка i пото-нулоi дiвчини. А все ж могло бути i так. Чому нi? Справдi, юнак, що здобув таке становище, скорiше нiж будь-хто iнший, мiг завести мимохiдь таемничий роман з такою дiвчиною, як Роберта, – адже Хейт казав, що вона дуже гарненька. Вона працювала на фабрицi його дядька i була бiдна. І до того ж, як повiдомив Фред Хейт, хто б не був той, з ким ця дiвчина була в годину своеi смертi, вона наважилася зiйтися з ним до шлюбу. Хiба це не характерно для поводження багатого i розбещеного юнака з бiдною дiвчиною? Мейсон замолоду зазнав чимало ударiв i образ, стикаючись iз щасливцями, якi мали успiх, i тому ця думка здалась йому дуже переконливою. Пiдлi багачi! Бездушнi багачi! А мати й батько, звичайно, непохитно вiрили в невиннiсть i чесноти дочки.
З дальших розпитiв виявилось, що м-с Олден нiколи не бачила цього юнака, але й нiколи не чула про будь-кого iншого. Вона i ii чоловiк могли додатково повiдомити тiльки, що останнiй раз, коли Роберта приiздила на мiсяць додому, вона почувала себе не зовсiм здоровою, ходила млява i часто лягала вiдпочити. І ще одно: вона часто писала листи, якi вiддавала листоношi або сама опускала в ящик унизу на перехрестi. Нi м-р, нi м-с Олден не знали, кому були адресованi цi листи, але Мейсон тут же зробив висновок, що листоноша, напевно, знае це. Далi, за цей мiсяць Роберта пошила собi кiлька платтiв – здаеться, чотири. А останнiм часом ii кiлька раз викликав до телефону якийсь мiстер Бейкер, – це Тайтус чув вiд м-ра Уiлкокса. Виiжджаючи, вона взяла з собою тiльки тi речi, з якими приiхала: невелику скриньку i чемодан. Скриньку вона сама здала на станцii в багаж, але Тайтус не мiг сказати, чи вiдправила вона ii в Лiкург чи деiнде.
Мейсон обмiрковував дуже важливе, на його погляд, повiдомлення про Бейкера, i тут йому раптом спало на думку: «Клiфорд Голден – Карл Грехем – Клайд Грiфiтс!»
Тi самi iнiцiали i схоже звучання цих iмен вразили його. Справдi дивний збiг, якщо тiльки цей самий Клайд Грiфiтс нiяк не причетний до злочину! І йому вже не терпiлось знайти листоношу i допитати його.
Але Тайтус Олден потрiбен був не тiльки як свiдок, який упiзнае тiло Роберти i встановить, що саме iй належали речi в чемоданi, залишеному на станцii Ган-Лодж, – вiн мiг також умовити листоношу говорити вiдверто, i тому Мейсон попросив старого одягтись i поiхати з ним, запевняючи, що завтра ж вiдпустить його додому.
Попередивши м-с Олден, щоб вона нiкому нiчого не говорила, Мейсон пiшов на пошту допитувати листоношу.
Листоношу розшукали i допитали в присутностi Олдена, який стояв бiля прокурора, схожий на гальванiзований труп. Листоноша пригадав, що Роберта за час останнього перебування тут передала йому кiлька листiв, – дванадцять або й усi п’ятнадцять, – i згадав навiть, що всi вони були адресованi в Лiкург, якомусь… як його?.. так, вiрно – Клайдовi Грiфiтсу, до запитання. Мейсон негайно пiшов з листоношею до мiсцевого нотарiуса, який за всiма правилами закону запротоколював цi свiдчення. Далi прокурор подзвонив до себе в канцелярiю i, дiзнавшись, що тiло Роберти вже доставлено в Брiдж-бург, поспiшив туди з усiею швидкiстю, якоi тiльки можна було досягти на його машинi. О десятiй годинi вечора в приймальнi «Похоронного бюро братiв Луц» бiля тiла зiбрались Бертон Берлей, Хейт, Ерл Ньюком; Тайтус, майже в нестямi, дивився в обличчя дочки. І тут Мейсон мiг, по-перше, переконатися, що це справдi Роберта Олден, i, по-друге, вирiшити для себе питання: чи можна вважати ii дiвчиною з тих, якi легко йдуть на недозволений зв’язок, що на нього вказував запис у готелi на озерi Грасс. Нi, вирiшив вiн, вона не така. Тут наявним е хитрий i злий замiр – зведення i вбивство! От негiдник! І досi його не спiймано! Полiтична значущiсть цiеi справи вiдiйшла в уявленнi Мейсона на заднiй план, а на ii мiсце прийшли гнiв i ненависть до всiх багачiв.
Але цi хвилини бiля покiйницi i вигляд Тайтуса Олде-на, який, упавши на колiна перед дочкою, палко притискав до губ ii маленькi льодянi руки i невiдривно, гарячковим, протестуючим поглядом вдивлявся в ii воскове обличчя, обрамлене довгим каштановим волоссям, – усе говорило, що навряд чи громадськiсть формально i безсторонньо поставиться до цiеi справи. Очi всiх присутнiх були повнi слiз.
І тут Тайтус Олден посилив драматизм усiеi сцени. Тимчасом як брати Луц, трое iхнiх приятелiв – власники сусiдньоi автомобiльноi майстернi, Еверет Бiкер, представник газети «Республiканець», i Сем Тексон, редактор газети «Демократ», стоячи в дверях, через голови один одного з шанобливим страхом заглядали в кiмнату, вiн раптом схопився i несамовито кинувся до Мейсона, з криком:
– Знайдiть негiдника, який винен у цьому, пане прокурор! Нехай його змусять страждати, як страждала моя добра, чиста дiвчинка. Їi вбили, от що! Тiльки вбивця мiг так завезти дiвчину на озеро i так ударити, – вiн ii ударив, це всякому ясно! – І Тайтус указав на обличчя мертвоi дочки. – У мене немае грошей, щоб судитися з таким негiдником, але я буду працювати… Я продам ферму…
Голос його урвався. Вiн знову повернувся до Роберти i мало не впав. І тодi Орвiл Мейсон, якому передався скорботний i мстивий порив бiдолашного батька, виступив наперед i схвильовано сказав:
– Ходiмо звiдси, мiстер Олден. Ми знаемо тепер, що це ваша дочка. Закликаю всiх вас, джентльмени, у свiдки: тiло впiзнано. І якщо пiдтвердиться гадка, що вашу бiдну дiвчинку вбито, мiстер Олден, я як прокурор урочисто обiцяю вам: я не шкодуватиму нi часу, нi грошей, нi сил, щоб вистежити цього негiдника i вiддати його в руки влади. І якщо правосуддя в окрузi Катаракi стоiть на висотi, – а я в цьому певен, – ви можете покластися на будь-який склад присяжних, який буде добраний нашим тутешнiм судом. І вам не доведеться продавати вашу ферму!
Щире, хоч i раптове хвилювання, а також присутнiсть вражених слухачiв привела до того, що ораторський талант м-ра Мейсона проявився в усiй своiй силi i пишнотi.
І один з братiв Луц – Ед, який виконував усi справи похоронного бюро, зв’язанi з раптовою i насильницькою смертю, – збуджено заявив:
– Вiрно, Орвiл! Отакий прокурор нам i потрiбен.
А Еверет Бiкер закричав:
– Дiйте, мiстер Мейсон! Ми вас пiдтримаемо всi, як один, коли треба буде.
Фред Хейт i його помiчник, схвильованi драматичним виступом Мейсона i його надзвичайно ефектним, навiть героiчним виглядом, пiдiйшли ближче. Хейт узяв друга за руку, а Ерл промовив схвильовано:
– Бажаю успiху, мiстер Мейсон! Ми все зробимо, що можемо, будьте певнi. І не забудьте про чемодан, який вона залишила на станцii Ган-Лодж. Вiн у вас в канцелярii. Я передав його Бертону двi години тому.
– Так, вiрно… Я мало не забув про нього, – сказав Мейсон дуже спокiйно i дiловито. Недавнiй порив красномовностi i розчуленостi минув. Тепер Мейсон був пiд враженням незвичайних похвал: нiколи ще за всi роки своеi службовоi дiяльностi вiн не зазнавав нiчого подiбного.
Роздiл V
М-р Мейсон у супроводi Олдена i службових осiб iшов у свою канцелярiю, питаючи себе, чим мiг бути викликаний цей мерзенний злочин? Замолоду вiн дуже страждав од вiдсутностi жiночоi близькостi, i тому у нього розвинувся нахил до таких мiркувань. Вiн думав про красу та чарiвнiсть Роберти i, з другого боку, про ii бiднiсть i суворе моральне й релiгiйне виховання – i прийшов до висновку, що, як видно з усього, цей молодий чоловiк або хлопчак звабив ii, а потiм, коли вона йому надокучила, вибрав такий спосiб, щоб позбутись ii, – вигадану, зрадницьку «весiльну подорож» на озеро. І тут вiн вiдчув безмежну особисту ненависть до цiеi людини. Пiдлi багатii! Гулящi багатii! Порочнi i злi нероби! І молодий Клайд Грiфiтс – гiдний представник цiеi породи! Хоч би тiльки спiймати його!
І водночас вiн раптом подумав, що, як видно з деяких обставин (дiвчина явно була близька з цим чоловiком), вона могла бути вагiтна. Цiеi догадки було досить, щоб викликати в ньому не тiльки специфiчну цiкавiсть до всiх подробиць романа, який привiв до такого кiнця, а й нетерпляче бажання перевiрити, чи справедливi його пiдозри. Мейсон почав думати, що треба знайти пiдхожого лiкаря для розтину – якщо не в Брiджбурзi, то в Утiцi або в Олбенi, – а також сповiстити про цю пiдозру Хейта i, нарештi, визначити характер ударiв, що залишили слiди на обличчi Роберти.
Але насамперед Мейсон повинен був оглянути чемодан i його вмiст, i тут йому пощастило знайти новий, дуже важливий доказ. Бо, крiм платтiв i капелюхiв Роберти, бiлизни, пари червоних шовкових пiдв’язок (вони так i лежали в коробочцi, в якiй були купленi у Браунштейна в Лiкурзi), в чемоданi було ще i туалетне приладдя – рiздвяний подарунок Клайда. І в куточку футляра, в складку сiроi шовковоi пiдкладки була засунута маленька, простенька бiла картка з написом: «Бертi вiд Клайда. Поздоровляю з рiздвом». Але прiзвища не було. А почерк – квапливi карлючки, бо, коли Клайд писав це, вiн поривався зовсiм не до Роберти.
Це вразило Мейсона: як же вбивця не знав, що туалетне приладдя разом з карткою лежить у чемоданi? А якщо знав i не вийняв картки, то чи можливо, щоб цей самий Клайд був убивцею? Чи могла людина, яка задумала вбивство, забути про таку картку, написану ii власною рукою? Що це за дивний зловмисник i вбивця? І тут прокурор подумав: «Чи не варто приховати iснування цiеi картки до дня суду i потiм несподiвано пред’явити ii, якщо злочинець почне заперечувати всяку близькiсть з дiвчиною або не признаеться, що вiн подарував iй туалетне приладдя?». І вiн узяв картку i засунув собi в кишеню, але спочатку Ерл Ньюком, уважно оглянувши ii, сказав:
– Я не цiлком певен, мiстер Мейсон, але менi здаеться, що це дуже схоже на запис у готелi на Бiг-Бiтернi.
І Мейсон вiдповiв:
– Ну, це ми незабаром встановимо.
Потiм вiн знаком покликав Хейта в сусiдню кiмнату, де нiхто не мiг iх бачити i чути, i сказав:
– Ну, Фред, все точно так, як ви думали. Вона знае, з ким поiхала дочка (вiн мав на увазi те, що вже говорив Хейту по телефону з Бiльца: що дiстав вiд м-с Олден вiдомостi про гаданого злочинця). Але ви через тисячу рокiв не вiдгадаете, хто це, якщо я вам не скажу.
І вiн пильно подивився на Хейта.
– Без сумнiву, Орвiл. Не маю анi найменшого уявлення.
– А ви знаете фiрму «Грiфiтс i Компанiя» в Лiкурзi?
– Не тi, що роблять комiрцi?
– Так, тi самi.
– Але ж не син?
Очi Фреда Хейта розкрились так широко, як не розкривались уже багато рокiв. Велика i засмагла рука вхопилась за довгу бороду.
– Нi, не син. Племiнник.
– Племiнник! Семюела Грiфiтса?! Не може бути!
Слiдчий, чоловiк лiтнiй, релiгiйний, строго моральний, зацiкавлений у полiтицi i комерцii, смикав бороду i розгублено дивився на Мейсона.
– Поки що всi обставини вказують на це, Фред. В усякому разi я сьогоднi вночi iду в Лiкург i сподiваюсь, що завтра знатиму бiльше. Але, бачите, цей самий Олден – фермер, справжнiсiнький бiдняк, його дочка працювала на фабрицi Грiфiтсiв у Лiкурзi; а цей племiнник, Клайд Грi-фiтс, як видно, завiдував тим вiддiлом, де вона працювала.
– Так, так, так, – промовив слiдчий.
– До цiеi поiздки, до вiвторка, вона провела мiсяць удома, – була хвора (вiн зробив наголос на цьому словi). За цей час вона написала йому принаймнi десять листiв, а може й бiльше. Про це я дiзнався вiд мiсцевого листоношi. Вiн дав свiдчення пiд присягою, по всiй формi, ось вони! – i вiн поплескав по кишенi пiджака. – Всi листи були адресованi в Лiкург Клайдовi Грiфiтсу. Я навiть знаю номер його будинку. І знаю прiзвище сiм’i, де жила дiвчина. Я дзвонив туди з Бiльца. Я сьогоднi хочу взяти з собою в Лiкург старого: чи не виявиться що-небудь таке, про що вiн може знати.
– Так, так, Орвiл. Розумiю… розумiю… Але ж це легко сказати: Грiфiтс!.. – i Хейт цмокнув язиком.
– А головне, я повинен з вами поговорити про медичну експертизу, – провадив Мейсон далi швидко i рiзко. – Знаете, я не думаю, щоб вiн вирiшив ii убити тiльки тому, що не хотiв одружитися з нею. Це, на мою думку, непереконливо.
І Мейсон розповiв Хейту основнi мiркування, якi змусили його прийти до висновку, що Роберта була вагiтна.
Хейт зразу погодився з ним.
