– Або Карл Грехем?
– Нi, сер. Не пригадаю чоловiка з таким iм’ям.
– Так я i думав, – вигукнув Мейсон, звертаючись не так до Тайтуса, як до самого себе, i заговорив далi строго i владно: – А до речi, де тепер ваша дочка?
– Тепер у Лiкурзi. Вона там працюе. А чому ви питаете? Хiба вона зробила що-небудь погане… або просила вас про що-небудь?
Вiн криво, iз зусиллям усмiхнувся, але в його сiро-блакитних очах вiдбилося збентеження i тривожне запитання.
– Одну хвилину, мiстер Олден, – провадив далi Мейсон лагiдно, але водночас рiшуче. – Зараз я вам усе поясню. Але спочатку я повинен поставити вам два-три запитання. – І вiн подивився на Тайтуса серйозно i спiвчутливо. – Коли ви востанне бачили вашу дочку ?
– Та от вона виiхала звiдси в минулий вiвторок уранцi, iй треба було повертатись у Лiкург. Вона там працюе на фабрицi комiрцiв i сорочок Грiфiтса. Але…
– Ще хвилину, – твердо повторив прокурор, – я зараз усе поясню. Напевне, вона приiздила додому на кiнець тижня? Так?
– Вона приiздила у вiдпустку i прожила у нас приблизно з мiсяць, – повiльно i докладно пояснював Тайтус. – Вона не зовсiм добре себе почувала i приiхала додому, щоб трохи вiдпочити. Та коли виiздила, вона була зовсiм здорова. Я сподiваюсь, мiстер Мейсон, ви не хочете сказати, що з нею сталось щось недобре? – Із здивованим виглядом вiн пiднiс свою довгу засмаглу руку до пiдборiддя. – Якби менi могло отаке спасти на думку… – Вiн розгублено провiв рукою по рiдкому сивому волоссю.
– А ви не мали вiд неi звiсток з того часу, як вона виiхала? – спокiйно говорив Мейсон з твердим намiром добути якнайбiльше вiдомостей, перш нiж завдати тяжкого удару. – Вона не повiдомляла, що поiде не в Лiкург, а ще куди-небудь?
– Нi, сер, ми нiчого не одержували. Але скажiть, з нею не сталось нiякоi бiди? Може, вона зробила що-небудь таке… Та нi, цього не може бути! Але ви так питаете… Ви так говорите…
Вiн злегка тремтiв i несвiдомо торкався рукою до тонких блiдих губ. Але прокурор, не вiдповiдаючи, вийняв з кишенi лист Роберти до матерi i, показуючи старому тiльки напис на конвертi, спитав:
– Це почерк вашоi дочки?
– Так, сер, це ii почерк, – вiдповiв Тайтус трохи голоснiше. – Але в чому ж справа, пане прокурор? Чому цей лист потрапив до вас? Що в цьому листi? – Вiн судорожно стиснув руки, вже ясно читаючи в очах Мейсона звiстку про якесь страшне нещастя. – Що таке? Що там? Що вона пише в цьому листi? Ви мусите менi сказати, що сталося з моею дочкою!
Вiн схвильовано озирнувся, немов збираючись бiгти в дiм, покликати на допомогу, подiлитися з дружиною своiм страхом… І Мейсон, побачивши, до якого стану довiв вiн бiдолашного старого, з силою, але приязно схопив його за руки.
– Мiстер Олден, – почав вiн, – у кожного з нас бувають в життi такi тяжкi хвилини, коли треба зiбрати всю свою мужнiсть. Я не наважуюсь сказати вам, в чому справа, бо я i сам багато чого зазнав у життi i розумiю, як ви будете страждати.
– Вона поранена? Може, вона вмерла? – пронизливо закричав Тайтус, розширеними очима дивлячись на прокурора.
Орвiл Мейсон кивнув.
– Роберта! Дитина моя! Господи боже! – Вiн увесь зiгнувся, немов вiд удару, i прихилився до дерева, щоб не упасти. – Але як? Де? Їi вбило машиною на фабрицi? Боже милостивий!
Вiн повернувся, щоб пiти додому, до дружини, але прокурор, чоловiк iз скалiченим обличчям i мiцними руками, спинив його:
– Одну хвилину, мiстер Олден, одну хвилину! Ви не повиннi поки що йти до дружини. Я знаю, це дуже тяжко, це жахливо, але дозвольте пояснити. Не в Лiкурзi i не машиною, нi. Вона потонула. У Бiг-Бiтернi. Вона поiхала за мiсто в четвер, розумiете? Чуете, в четвер. Вона потонула в озерi Бiг-Бiтерн у четвер, катаючись на човнi. Човен перекинувся.
Збуджений стан Тайтуса, його слова i жести так схвилювали прокурора, що вiн не мiг з належною витримкою пояснити, як усе це сталось (якщо навiть припустити, що це був нещасний випадок). Почувши вiд Мейсона слово «смерть» у зв’язку з Робертою, приголомшений Олден мало не втратив розум. Вигукнувши свое перше запитання, вiн став якось по-звiрячому стогнати, немов йому перехопило подих. Вiн зiгнувся, скорчився, неначе вiд сильного болю, потiм сплеснув руками i стиснув долонями скронi.
– Моя Роберта вмерла! Моя дочка! Нi, нi! Роберта!
О господи! Не потонула! Цього не може бути! Мати говорила про неi тiльки годину тому. Вона помре, коли почуе про це. І мене це вб’е. Так, уб’е. Моя бiдна, моя дорога дiвчинка! Дитинка моя! Я не знесу цього, пане прокурор!
І вiн тяжко i стомлено сперся на Мейсона, i той, як мiг, намагався пiдтримати його. За хвилину старий озирнувся на дiм i подивився на дверi здивованим, блукаючим поглядом божевiльного.
– Хто скаже iй? – спитав вiн. – Хто наважиться сказати iй?
– Послухайте, мiстер Олден, – умовляв Мейсон, – ради вас самих i ради вашоi дружини прошу вас: заспокойтесь i допоможiть менi розiбратись у цiй справi, допоможiть тверезо i рiшуче, неначе йдеться не про вашу дочку. Я ще далеко не все розповiв вам. Але ви повиннi заспокоiтись. Дайте менi можливiсть пояснити все. Це жахливо, i я вiд усiеi душi спiвчуваю вам. Я знаю, як вам тяжко. Але тут е страхiтливi i сумнi обставини, про якi ви повиннi дiзнатись. Вислухайте ж мене! Вислухайте!
І тут, тримаючи Тайтуса пiд руку, Мейсон так швидко i переконливо, як тiльки мiг, розповiв про рiзнi факти i пiдозри, зв’язанi зi смертю Роберти, потiм дав йому прочитати ii лист i наприкiнцi вигукнув:
– Тут злочин! Злочин, мiстер Олден! Так ми думаемо в Брiджбурзi, – принаймнi ми цього побоюемось, – безсумнiвне вбивство, мiстер Олден, якщо можна вжити таке жорстоке, холодне слово.
Вiн помовчав, а Олден, вражений словами про злочин, непорушно дивився на нього, нiби не зовсiм розумiючи, що йому кажуть.
– Хоч як я поважаю вашi почуття, – знов заговорив Мейсон, – проте, як головний представник закону в моему окрузi, я вважав своiм обов’язком приiхати сьогоднi сюди, щоб дiзнатись, що вам вiдомо про цього Клiфорда Голдена або Карла Грехема або про будь-кого, хто заманив вашу дочку на це безлюдне озеро. Я розумiю, мiстер Олден, ви зараз жорстоко страждаете. І все-таки я запевняю, що ваш обов’язок – i це повинно бути й вашим бажанням – усiма силами допомогти менi розплутати справу. Цей лист свiдчить, що ваша дружина, в усякому разi, дещо знае про цього суб’екта, – знае хоч би його iм’я.
І вiн багатозначно постукав пальцем по листу.
Як тiльки Олден зрозумiв, що його дочка, очевидно, стала жертвою злочинницького насильства, до почуття гiркоi втрати долучився якийсь звiрячий iнстинкт, поеднаний з цiкавiстю, гнiвом i пристрастю природженого мисливця, – все це допомогло йому опанувати себе, i тепер вiн мовчки i похмуро слухав, що казав прокурор. Його дочка не просто потонула, – вона вбита, i вбив ii якийсь молодий чоловiк, що за нього, як видно з листа, вона збиралась вийти замiж! І вiн, батько ii, навiть не пiдозрював про iснування цiеi людини! Дивно, що дружина знала, а вiн – нi. І Роберта не хотiла, щоб вiн знав.
І зразу ж у нього виникла думка, породжена його релiгiйними вiруваннями, умовностями та звичайним для сiльського жителя пiдозрiлим ставленням до мiста i до всього мiського заплутаного i безбожного життя: думка, що, напевне, який-небудь молодий багатий городянин, спокусник i дурисвiт, з яким Роберта зустрiлась у Лiкурзi, звiв ii, обiцяючи одружитись, а потiм звичайно не схотiв додержати слова. І в ньому вмить спалахнуло жорстоке, невгамовне бажання помститися тому, хто мiг пiти на такий мерзенний злочин проти його дочки. Негiдник! Насильник! Убивця!
І вiн, i дружина думали, що в Лiкурзi Роберта спокiйно, серйозно i щасливо йде своiм важким i чесним шляхом, працюе, щоб утримувати себе i допомагати iм, старим. А тимчасом з четверга до ранку п’ятницi ii тiло лежало на днi озера. А вони спали на м’якiй постелi, ходили, розмовляли, не пiдозрюючи про ii страшну долю. І тепер ii тiло десь у чужiй кiмнатi або, може, в морзi, i рiднi, люблячi руки не подбали про нього, – i завтра байдужi, холоднi чиновники вiдвезуть його у Брiджбург.
– Якщо е бог, – схвильовано сказав Олден, – вiн не допустить, щоб такий негiдник залишився непокараним! Нi, не допустить!.. «Побачу я ще, – раптом процитував вiн, – що дiти праведника покинутi i нащадки його просять хлiба». – І, враз охоплений пекучою жадобою дiяльностi, вiн додав: – Тепер я мушу все розповiсти дружинi. Так, так, одразу ж! Нi, ви зачекайте тут. Спочатку я скажу iй усе сам на сам. Я зараз повернусь. Зараз. Зачекайте мене тут. Я знаю, це вб’е ii. Але вона повинна знати все. Може, вона скаже нам, хто вiн, тодi ми спiймаемо його, перш нiж вiн втече кудись далеко… Бiдна моя донька! Бiдна маленька Роберта! Моя мила, добра, чесна дiвчинка!
І, так, безладно бурмочучи, iз страдницьким, майже безумним обличчям вiн повернувся i, вайлуватий i незграбний, ходою автомата рушив до прибудови, що правила за кухню: там, як вiн знав, м-с Олден готувала якiсь особливi страви для завтрашнього – недiльного обiду. Але на порозi вiн спинився, в нього не вистачило мужностi йти далi. Вiн був живим втiленням трагiчноi безпорадностi людини перед безжальними, незбагненними i байдужими силами життя.
М-с Олден обернулась i, побачивши його перекривлене обличчя, безсило опустила руки; його погляд, який провiщав недобре, зразу зiгнав з ii обличчя стомлений, але мирний i простодушний спокiй.
– Тайтус, ради бога! Що сталось?
Знятi до неба руки, напiввiдкритий рот, моторошнi очi, якi мимоволi i неприродно звузились i знову широко розкрились, i, нарештi, одно слово:
– Роберта!
– Що з нею? Що з нею, Тайтус? Що з нею?
Мовчання. Знову нервове сiпання рота, очей, рук… І потiм:
– Померла! Вона… вона потонула! – І вiн без сил опустився на ослiн, що стояв тут же, бiля дверей.
М-с Олден якусь мить дивилась на нього, не розумiючи, потiм зрозумiла i, не вимовивши нi слова, важко впала на пiдлогу. А Тайтус дивився на неi i кивав, немов кажучи: «От, от. Тiльки так i могло бути. От вона й позбулася цього страхiття». Вiн поволi пiдвiвся, пiдiйшов до дружини i, ставши на колiна, спробував пiдняти ii. Потiм так само поволi випростався, вийшов з кухнi i, обiйшовши будинок, попрямував до напiвзруйнованого ганку, де сидiв Орвiл Мейсон, дивлячись на призахiдне сонце i мiркуючи про те, яке горе повiдав цей жалюгiдний, безталанний фермер своiй дружинi. Йому навiть захотiлось на хвилину, щоб усе було iнакше, – щоб цiеi справи, хоч вона i вигiдна йому, Мейсону, зовсiм не було.
Але, помiтивши схожу на скелет постать фермера, вiн схопився i, обiгнавши Олдена, поспiшив до прибудови. Побачивши на пiдлозi безмовну i непритомну м-с Олден, майже таку ж маленьку i тендiтну, як i ii дочка, вiн пiдняв ii своiми мiцними руками, пронiс через iдальню у велику спiльну кiмнату i поклав тут на розхитану кушетку. Потiм намацав ii пульс i кинувся взяти води. При цьому вiн озирнувся навколо, – чи не видно поблизу сина, дочки, сусiдки, кого-небудь, – але нiкого не було, i вiн, поспiшно повернувшись до м-с Олден, злегка побризкав водою на ii обличчя i руки.
– Є тут де-небудь лiкар? – звернувся вiн до Тайтуса, якого застав на колiнах бiля дружини.
– В Бiльцi е… лiкар Крейн.
– А у вас чи у кого-небудь поблизу е телефон?
– У мiстера Уiлкокса. – Вiн махнув рукою в напрямi до будинку Уiлкокса, телефоном якого ще недавно користувалась Роберта.
