Але тут, цього ясного дня, здаеться, немае i не може бути нiяких турбот, – принаймнi всi iншi такi безжурнi… а в глибинi його душi – холодний морок… І Сондра, в захватi вiд того, що Клайд з нею, раптом схоплюеться, – в руцi ii, немов вимпел, майорить яскравий шарф, – i вигукуе з веселою пустотливiстю:
– Клеопатра пливе по морях назустрiч… назустрiч… та кого ж вона там зустрiчала?
– Чарлi Чаплiна, – пiдказав Тейлор, змушуючи човен несамовито стрибати, щоб Сондра втратила рiвновагу.
– Ну i безглуздо! – вiдповiла Сондра, ширше розставляючи ноги, щоб стояти мiцнiше.
– Нi, ви теж не знаете, Берчi, – додала вона. – Клеопатра мчить… м-м… знаю – на аквапланi!
Вона закинула голову назад i широко простерла руки, а човен раз у раз стрибав, шарахаючи то вправо, то влiво, як зляканий кiнь.
– Однаково вам не вдасться повалити мене, Берчi! От побачите! – крикнула Сондра, i Берчард, весь час змiнюючи курс, почав рiзко, скiльки вистачало смiливостi, кидати човен з боку в бiк, а Джiл перелякано закричала:
– Що ви робите? Ви хочете потопити нас всiх?
Клайд здригнувся i зблiд, неначе його грiм ударив.
Йому раптом стало нудно i млосно. Вiн нiяк не думав, що доведеться так страждати i мучитись, йому здавалось, що все буде зовсiм iнакше. І от вiн блiдне вiд кожного випадкового, неумисного слова. А що як йому доведеться зазнати серйозних випробувань… якщо несподiвано з’явиться полiцейський агент i спитае, де вiн був учора i що знае про смерть Роберти… Адже вiн почне м’ятись, тремтiти, не зможе, мабуть, вимовити нi слова, i звичайно, викрие себе! Нi, вiн мусить узяти себе в руки, поводитися просто i весело… мусить… принаймнi в цей перший день.
На щастя, всi були такi веселi i збудженi швидкою iздою, що, як видно, не помiтили, як приголомшив Клайда вигук Джiл, – i йому поступово вдалося знову набрати спокiйного вигляду. В цей час човен пiдходив до «Казино», i Сондра вирiшила закiнчити подорож якою-небудь ефектною витiвкою: пiдстрибнувши, вона вхопилась за поручнi пристанi i пiдтягнулась на руках, тодi як човен прослизнув мимо i тiльки пiсля повороту причалив. І Клайда, якому була послана при цьому сяюча усмiшка, нестримно потягло до неi – до люблячоi, чарiвноi, великодушноi, смiливоi Сондри, – i, щоб бути гiдним ii усмiшки, вiн схопився, допомiг Джiл пiднятися по схiдцях пристанi, а сам пiдтягнувся на руках i слiдом за Сондрою швидко скочив наверх, намагаючись здаватися веселим i бадьорим. Але ця бадьорiсть була така ж фальшива внутрiшньо, як правдоподiбна зовнi.
– От здорово! Ви справжнiй гiмнаст!
І пiзнiше, на полi для гри в гольф, Клайд, керований Сондрою, грав так успiшно, як дозволяли його недосвiдченiсть i нестерпне хвилювання. А вона, захоплена тим, що вони разом, тiльки вдвох, i в ходi гри раз у раз потрапляють у тiнистi куточки, де можна цiлуватись, почала розповiдати йому, що вона, Стюарт, Френк Гаррiет, Вайнет Фент, Берчард i Вайолет Тейлор, Грент i Бертiна Кренстон, Харлей Бегот, Перлi Хайнс i Джiл Трамбал збираються на екскурсiю на цiлий тиждень. Вони вирушать у дорогу завтра вдень, – спочатку тридцять миль по озеру моторним човном, далi сорок миль автомобiлем на схiд, до так званого Ведмежого озера; там вони напнуть намети i поступово об’iдуть на байдарках береги озера, – там е всякi мальовничi куточки, вiдомi тiльки Харлею i Френку. Щодня – на новому мiсцi. Хлопцi будуть полювати бiлок i ловити рибу на обiд. А прогулянки при мiсячному свiтлi! І, кажуть, там е готель, до якого можна дiстатися човном. З ними поiдуть двое або трое слуг i, ради пристойностi, хто-небудь iз старших. А прогулянки в лiсi! І щоразу нагода для закоханих – катання на байдарцi по озеру, довгi години вдвох! Вони будуть нерозлучнi цiлий тиждень.
І хоч подii останнiх днiв могли б примусити його завагатись, вiн усе ж мимоволi подумав: що б не сталось, чи не краще поiхати з ними? Як чудесно, що Сондра так кохае його! Та й що йому робити iнакше? Це дасть йому змогу виiхати звiдси… далi вiд мiсця цього… цього… нещасного випадку. І якщо, припустiмо, хтось шукатиме когось схожого на нього… що ж, його просто не буде в тих мiсцях, де б могли його бачити i говорити про нього… Тi трое зустрiчних.
Але тут же вiн збагнув, що нi в якому разi не можна виiздити звiдси, не розвiдавши якомога точнiше, чи не пiдозрюють вже кого-небудь. Тому пiсля гольфу, залишившись на хвилину на самотi, вiн спитав у кiоску про газети, але виявилось, що ранiш як о сьомiй або о-пiв на восьму не буде нi газет з Утiки i Олбенi, нi мiсцевоi вечiрньоi. Отже, доти вiн нiчого не знатиме.
Пiсля снiданку всi купались, танцювали, потiм Клайд разом з Харлеем Беготом та Бертiною повернувся на дачу Кренстонiв, а Сондра подалася в Пайн-Пойнт, умовившись пiзнiше зустрiтися з Клайдом у Гаррiетiв. Але весь цей час Клайд напружено думав, як йому при першiй нагодi дiстати газету. Якщо не вдасться зайти сюди сьогоднi ввечерi по дорозi вiд Кренстонiв до Гаррiетiв i добути всi газети або хоч би одну, то вiн повинен примудритися потрапити в це «Казино» завтра зрання, до вiд’iзду на Ведмеже озеро. Вiн мусить дiстати газети. Вiн мусить знати, чи говорять що-небудь – i що саме – про потонулу пару i чи почалися розшуки.
По дорозi Клайдовi не вдалося купити газети: iх ще не доставили. І коли вiн прийшов до Гаррiетiв, там теж не було ще жодноi газети. Але через пiвгодини, коли вiн разом з усiма сидiв на верандi i весело розмовляв (хоч думав весь час про те саме), з’явилася Сондра з словами:
– Увага, друзi! Я вам дещо розкажу! Чи то вчора, чи то сьогоднi вранцi на озерi Бiг-Бiтерн перекинувся човен i двое потонули. Менi це зараз сказала по телефону Бланш Лок, вона сьогоднi в Бухтi Третьоi милi. Вона каже, що дiвчину вже знайшли, а ii супутника ще нi. Вони потонули десь у пiвденнiй частинi озера.
Клайд умить закам’янiв i зблiд. Губи його здавались безкровною смужкою, i очi, спрямованi в одну точку, бачили не те, що було перед ними, а далекий берег Бiг-Бi-терну, високi ялини, темну воду, що зiмкнулась над Робертою. Значить, ii тiло знайшли. Чи повiрять тепер, як вiн сподiвався, що його тiло теж там, на днi? Але треба слухати! Вiн повинен слухати, хоч у нього паморочиться в головi.
– Сумно! – зауважив Берчард Тейлор, перестаючи бринькати на мандолiнi. – Хто-небудь знайомий?
– Бланш каже, що вона не чула ще подробиць.
– Менi це озеро нiколи не подобалось, – втрутився в розмову Френк Гаррiет. – Воно занадто вiдлюдне. Минулого лiта ми з батьком i з мiстером Ренделом ловили там рибу, але недовго залишались. Там надто вже сумно.
– Ми були там три тижнi тому. Пам’ятаете, Сондра? – додав Харлей Бегот. – Вам не сподобалось на озерi.
– Так, пам’ятаю, – вiдповiла Сондра. – Дуже вiдлюдне мiсце. Не уявляю собi, кому i навiщо захотiлось туди поiхати.
– Сподiваюсь, що це не хто-небудь iз знайомих, – замислено сказав Берчард. – Це надовго зiпсувало б усi нашi розваги.
Клайд несвiдомо провiв язиком по сухих губах i судорожно ковтнув, бо у нього пересохло в горлi.
– Напевне, у жоднiй сьогоднiшнiй газетi ще нiчого немае про це. Хто-небудь бачив газети? – спитала Вайнет Фент, яка не чула перших слiв Сондри.
– Нiяких газет немае, – зауважив Берчард. – І однаково вони ще нiчого не могли повiдомити. Адже Сондрi щойно сказала про це телефоном Бланш Лок. Вона тепер у тих краях.
– Ах, справдi.
«А все-таки, може, в шейронськiй вечiрнiй газетцi – як ii… «Беннер», чи що?.. – уже е будь-якi повiдомлення? Якби дiстати ii ще сьогоднi!», – подумав Клайд.
І тут – iнша думка! Господи, тiльки зараз вiн уперше подумав про це: його слiди!., а що як вони вiдбились там, у грязюцi, на березi? Вiн навiть не озирнувся, не подивився, так поспiшав вибратися звiдти. А вони ж могли залишитись. І тодi по них пiдуть. Пiдуть за чоловiком, якого зустрiли тi трое! За Клiфордом Голденом! Його вранiшнi мандрування… Поiздка в автомобiлi Кренстонiв… І у них на дачi – його мокрий костюм! А як хто-небудь пiд час його вiдсутностi вже побував у його кiмнатi, все оглянув, обшукав, усiх розпитав… Може, вiдкрив чемодан? Який-небудь полiцейський! Господи! Цей костюм у чемоданi! Чому вiн залишив його в чемоданi i взагалi при собi? Треба було ще ранiше сховати його… завернути в нього камiнь i закинути хоч би в озеро. Тодi костюм залишився б на днi. І про що тiльки вiн думав у такому жахливому становищi? Уявляв собi, що вдягатиме ще цей костюм?
Клайд встав. Вiн буквально задубiв i морально, i фiзично. Очi його на мить стали якимись скляними. Вiн мусить пiти звiдси. Вiн мусить зразу ж повернутися туди i позбутися цього костюма… закинути його в озеро… заховати де-небудь у лiсi, поза будинком!.. Так, але не можна ж пiти так раптом, зразу ж пiсля цих балачок про потонулу пару. Яке враження вiн справить?
Нi, одразу подумалось йому. Будь спокiйний… старайся не проявити анi найменших ознак хвилювання… будь холодний… i спробуй сказати кiлька слiв, що нi до чого не зобов’язують.
І от, напружуючи всю свою волю, вiн пiдiйшов до Сондри i мовив:
– Сумно, правда?
Голос його звучав майже нормально, але мiг пер-шоi-лiпшоi хвилини зiрватись i затремтiти, як тремтiли його колiна i руки.
– Так, звичайно, – вiдповiла Сондра, обертаючись до нього. – Я страшенно не люблю, коли розповiдають про такi речi, – а ви? Мама завжди так тривожиться, коли ми з Стюартом тиняемось по цих озерах.
– Так, це зрозумiло.
Голос його став хрипким i неслухняним. Клайд вимовив цi слова iз зусиллям, глухо i невиразно. Губи його ще бiльше стиснулись у вузьку безбарвну смужку, i обличчя зовсiм побiлiло.
– Що з вами, Клайд? – враз спитала Сондра, подивившись на нього уважливiше. – Ви такий блiдий! А очi якi! Що сталось? Ви нездужаете сьогоднi, чи це вiд освiтлення?
Для порiвняння вона кинула оком на iнших, потiм знов обернулась до Клайда. І розумiючи, як важливо йому мати вигляд не такий, який був, за ii словами, зараз, вiн постарався по змозi опанувати себе i вiдповiв:
– Нi, нiчого. Напевно, це вiд освiтлення. Звичайно, вiд освiтлення. У мене… у мене був важкий день учора, от i все. Мабуть, менi не слiд було приiздити сюди сьогоднi ввечерi. – І вiн через силу усмiхнувся неймовiрною, неможливою усмiшкою.
А Сондра, дивлячись на нього з щирим спiвчуттям, шепнула:
– Мiй Клайдi-маленький так стомився пiсля вчорашньоi роботи? Чому ж мiй хлопчик не сказав менi цього вранцi, замiсть того, щоб стрибати з нами весь день? Хочете, я скажу Френку, щоб вiн зразу ж вiдвiз вас назад до Кренстонiв? Або, може, ви пiднiметесь до нього в кiмнату i ляжете вiдпочити? Вiн i слова не скаже. Я спитаю його, добре?
Вона вже хотiла заговорити з Френком, але Клайд, смертельно зляканий ii останньою пропозицiею i водночас радий усякiй нагодi, щоб пiти звiдси, вигукнув щиро, але все-таки невпевнено:
– Нi, будь ласка, не треба, люба! Я… я не хочу! Це все пройде. Я пiднiмусь нагору потiм, якщо захочу, або, може, поiду ранiше додому, якщо ви теж трохи згодом пiдете звiдси, але тiльки не зараз. Я почуваю себе не дуже добре, але це минеться.
Сондра, здивована його неприродним i, як iй здалось, майже роздратованим тоном, одразу погодилась.
– Ну, добре, милий. Як хочете. Та коли ви нездужаете, краще б ви дозволили менi покликати Френка, щоб вiн одвiв вас у свою кiмнату. Вiн не заперечуватиме. А трохи згодом – приблизно о-пiв на одинадцяту – я теж попрощаюсь, i ми разом доiдемо до Кренстонiв. Я вiдвезу вас туди, перш нiж iхати додому, а то хто-небудь iнший збереться iхати i схоче вас пiдвезти. Хiба моему хлопчиковi такий план не подобаеться?
І Клайд вiдповiв:
– Добре, я тiльки пiду чого-небудь випити.
