Американська трагедія. Книга 2
– Ніяких газет немає, – зауважив Берчард. – І однаково вони ще нічого не могли повідомити. Адже Сондрі щойно сказала про це телефоном Бланш Лок. Вона тепер у тих краях.
– Ах, справді.
«А все-таки, може, в шейронській вечірній газетці – як її… «Беннер», чи що?.. – уже є будь-які повідомлення? Якби дістати її ще сьогодні!», – подумав Клайд.
І тут – інша думка! Господи, тільки зараз він уперше подумав про це: його сліди!., а що як вони відбились там, у грязюці, на березі? Він навіть не озирнувся, не подивився, так поспішав вибратися звідти. А вони ж могли залишитись. І тоді по них підуть. Підуть за чоловіком, якого зустріли ті троє! За Кліфордом Голденом! Його вранішні мандрування… Поїздка в автомобілі Кренстонів… І у них на дачі – його мокрий костюм! А як хто-небудь під час його відсутності вже побував у його кімнаті, все оглянув, обшукав, усіх розпитав… Може, відкрив чемодан? Який-небудь поліцейський! Господи! Цей костюм у чемодані! Чому він залишив його в чемодані і взагалі при собі? Треба було ще раніше сховати його… завернути в нього камінь і закинути хоч би в озеро. Тоді костюм залишився б на дні. І про що тільки він думав у такому жахливому становищі? Уявляв собі, що вдягатиме ще цей костюм?
Клайд встав. Він буквально задубів і морально, і фізично. Очі його на мить стали якимись скляними. Він мусить піти звідси. Він мусить зразу ж повернутися туди і позбутися цього костюма… закинути його в озеро… заховати де-небудь у лісі, поза будинком!.. Так, але не можна ж піти так раптом, зразу ж після цих балачок про потонулу пару. Яке враження він справить?
Ні, одразу подумалось йому. Будь спокійний… старайся не проявити ані найменших ознак хвилювання… будь холодний… і спробуй сказати кілька слів, що ні до чого не зобов’язують.
І от, напружуючи всю свою волю, він підійшов до Сондри і мовив:
– Сумно, правда?
Голос його звучав майже нормально, але міг пер-шої-ліпшої хвилини зірватись і затремтіти, як тремтіли його коліна і руки.
– Так, звичайно, – відповіла Сондра, обертаючись до нього. – Я страшенно не люблю, коли розповідають про такі речі, – а ви? Мама завжди так тривожиться, коли ми з Стюартом тиняємось по цих озерах.
– Так, це зрозуміло.
Голос його став хрипким і неслухняним. Клайд вимовив ці слова із зусиллям, глухо і невиразно. Губи його ще більше стиснулись у вузьку безбарвну смужку, і обличчя зовсім побіліло.
– Що з вами, Клайд? – враз спитала Сондра, подивившись на нього уважливіше. – Ви такий блідий! А очі які! Що сталось? Ви нездужаєте сьогодні, чи це від освітлення?
Для порівняння вона кинула оком на інших, потім знов обернулась до Клайда. І розуміючи, як важливо йому мати вигляд не такий, який був, за її словами, зараз, він постарався по змозі опанувати себе і відповів:
– Ні, нічого. Напевно, це від освітлення. Звичайно, від освітлення. У мене… у мене був важкий день учора, от і все. Мабуть, мені не слід було приїздити сюди сьогодні ввечері. – І він через силу усміхнувся неймовірною, неможливою усмішкою.
А Сондра, дивлячись на нього з щирим співчуттям, шепнула:
– Мій Клайді-маленький так стомився після вчорашньої роботи? Чому ж мій хлопчик не сказав мені цього вранці, замість того, щоб стрибати з нами весь день? Хочете, я скажу Френку, щоб він зразу ж відвіз вас назад до Кренстонів? Або, може, ви підніметесь до нього в кімнату і ляжете відпочити? Він і слова не скаже. Я спитаю його, добре?
Вона вже хотіла заговорити з Френком, але Клайд, смертельно зляканий її останньою пропозицією і водночас радий усякій нагоді, щоб піти звідси, вигукнув щиро, але все-таки невпевнено:
– Ні, будь ласка, не треба, люба! Я… я не хочу! Це все пройде. Я піднімусь нагору потім, якщо захочу, або, може, поїду раніше додому, якщо ви теж трохи згодом підете звідси, але тільки не зараз. Я почуваю себе не дуже добре, але це минеться.
Сондра, здивована його неприродним і, як їй здалось, майже роздратованим тоном, одразу погодилась.
– Ну, добре, милий. Як хочете. Та коли ви нездужаєте, краще б ви дозволили мені покликати Френка, щоб він одвів вас у свою кімнату. Він не заперечуватиме. А трохи згодом – приблизно о-пів на одинадцяту – я теж попрощаюсь, і ми разом доїдемо до Кренстонів. Я відвезу вас туди, перш ніж їхати додому, а то хто-небудь інший збереться їхати і схоче вас підвезти. Хіба моєму хлопчикові такий план не подобається?
І Клайд відповів:
– Добре, я тільки піду чого-небудь випити.
І він зайшов в одну з просторих ванних кімнат будинку Гаррієтів, замкнув двері, сів, – і думав, думав… про те, що тіло Роберти знайдено, що на обличчі її, може, залишилися синці від удару, що сліди його ніг могли відбитись на вологому піску і в грязюці коло берега… думав про мокрий костюм на дачі у Кренстонів, про тих трьох у лісі, про чемодан Роберти, про її капелюх та пальто і про свій капелюх з видертою підкладкою, який залишився на воді… і питав себе, що робити далі. Як діяти? Що сказати? Піти зараз до Сондри і умовити її їхати негайно чи залишитись і переживати нові муки? І що буде у завтрашніх газетах? Що? Що? І коли є повідомлення, з яких можна зробити висновок, що його врешті-решт будуть розшукувати, – що запідозрять його причетність до цієї події, – чи розсудливо рушати завтра в цю намічену екскурсію? А може, розумніше тікати далі звідси? У нього тепер є трохи грошей. Він може виїхати в Нью-Йорк, в Бостон, у Новий Орлеан – там Ретерер… але ні, тільки не туди, де його хто-небудь знає!..
О боже, які безглузді були досі всі його плани! Скільки промахів! Та й чи правильно він розрахував ще з самого початку? Хіба він уявляв собі, наприклад, що тіло Роберти знайдуть на такій глибині? Але от воно з’явилось – і так швидко, вже в перший день, – щоб свідчити проти нього! І хоч він записався в готелях під чужими прізвищами, хіба не можуть простежити за ним завдяки вказівкам тих трьох зустрічних і дівчини на пароплаві? Треба думати, думати і думати! І треба вибратися звідси скоріше, поки не сталось що-небудь непоправне через цей мокрий костюм.
Його враз обійняла ще більша кволість та жах, і він вирішив повернутися до Сондри – сказати, що він і справді почуває себе зовсім хворим і, якщо вона не заперечує і може влаштувати це, волів би поїхати з нею додому. Тому о-пів на одинадцяту, задовго до кінця вечірки, Сондра заявила Берчарду, що вона почуває себе не зовсім добре і просить відвезти її, Клайда і Джіл додому; але завтра вони усі зустрінуться, як умовлено, щоб їхати на Ведмеже озеро.
З тривогою думаючи, що, може, і цей його ранній від’їзд ще одна злощасна помилка серед тих, якими досі позначений був, здається, кожний його крок на цьому небезпечному і згубному шляху, Клайд сів, нарешті, в моторний човен і вмить був доставлений на дачу Кренстонів. Зійшовши на берег, він як міг невимушено попросив пробачення в Берчарда та Сондри і, кинувшись у свою кімнату, побачив, що костюм лежить, як і лежав, на тому самому місці – непомітно було, щоб хто-небудь навідувався без нього в кімнату. Все ж Клайд квапливо і боязко вийняв костюм, зав’язав у клуночок, прислухався і, дочекавшись хвилини тиші, коли можна було прослизнути непоміченим, вийшов з дому, немов бажаючи трохи прогулятися перед сном. Відійшовши по берегу озера приблизно на чверть милі від дому, він відшукав важку каменюку, прив’язав до неї костюм і, розмахнувшись, щосили шпурнув далеко у воду. Потім так само тихо, похмурий і неспокійний, повернувся до себе і знову сумовито й тривожно думав, думав… про те, що принесе йому завтрашній день і що він скаже, коли з’явиться хто-небудь, щоб допитати його.
Розділ VIII
Після майже безсонної ночі, що змучила Клайда кошмарними снами (Роберта, люди, які з’явились його арештувати, і інше в тому ж роді), настав ранок. Нарешті він підвівся: в нього болів кожен нерв, боліли очі. Через годину він наважився зійти вниз, побачив Фредеріка (цей шофер напередодні привіз його сюди), який виїжджав на одному з автомобілів, і доручив йому дістати всі ранкові газети, що виходять в Олбені та Утіці. І приблизно о-пів на десяту, коли шофер повернувся, Клайд пройшов з газетами до себе, замкнув двері і, розгорнувши одну з газет, зразу побачив приголомшливий заголовок:
ТАЄМНИЧА СМЕРТЬ ДІВЧИНИ ТІЛО ЗНАЙДЕНО УЧОРА В ОДНОМУ З АДІРОНДАКСЬКИХ ОЗЕР. ТІЛО СУПУТНИКА НЕ ЗНАЙДЕНО.
Весь побілівши від хвилювання, він сів на стілець біля вікна і почав читати:
«Бріджбург (штат Нью-Йорк), 9 липня. Вчора близько полудня в південній частині озера Біг-Бітерн було витягнуто з води тіло невідомої молодої жінки, як гадають, дружини молодого чоловіка, що записався в середу вранці у готелі на озері Грасс як «Карл Грехем з дружиною», а в четвер у готелі на озері Біг-Бітерн як «Кліфорд Голден з дружиною». У так званій Місячній бухті знайдено перекинутий човен і чоловічий солом’яний капелюх. Тому протягом усього дня там провадились розшуки з допомогою багрів і сітей. Однак до сьомої години вечора тіло чоловіка не було знайдено і, як гадає слідчий Хейт із Бріджбурга, викликаний на другу годину на місце катастрофи, воно взагалі навряд чи може бути знайдено. Садна і синці на голові та обличчі загиблої, а також свідчення трьох чоловік, що прибули на місце події, коли ще тривали розшуки, і заявили, що минулої ночі в лісі на південь від озера вони зустріли молодого чоловіка, схожого за прикметами на Голдена або Грехема, викликають у багатьох підозру, що тут було вбивство і що вбивця намагатиметься зникнути.
Коричневий шкіряний чемодан загиблої було здано на схов на залізничній станції Ган-Лодж (п’ять миль на схід від Біг-Бітерну), а капелюх і пальто залишено в бігбітерн-ському готелі; тимчасом свій чемодан Грехем чи Голден, як кажуть, узяв з собою в човен.
Згідно з заявою хазяїна готелю на Біг-Бітерні, ця пара записалась після приїзду як Кліфорд Голден з дружиною з Олбені. В готелі вони пробули лише кілька хвилин; потім Голден пішов на човнову станцію поряд з готелем, найняв маленький човен і, взявши свій чемодан, подався разом з супутницею кататись озером. Вони не повернулись, а вчора ввечері човен, перекинутий догори дном, було знайдено в невеликій затоці у південній частині озера, – так званій Місячній бухті; тут же незабаром було знайдено і труп молодої жінки. В цій частині озера немає підводних каменів, а на обличчі загиблої ясно видно сліди ударів, тому зразу виникла підозра, що супутник чимсь ударив її. Все це разом із свідченнями зазначених трьох чоловік і тим, що в чоловічому солом’яному капелюсі, знайденому поблизу човна, вирвано підкладку і немає ніякої мітки, що з неї можна було б пізнати її власника, дає містерові Хейту підстави заявити, що коли труп молодого чоловіка не буде знайдено, слід припустити вбивство.
Голдену чи Грехему, як його описують хазяї і постояльці готелів та провідники на озері Грасс і на Біг-Бітерні, не більш як двадцять чотири – двадцять п’ять років, він стрункий, смуглявий, на зріст не вищий від п’яти футів і восьми або дев’яти дюймів. Він був у світло-сірому костюмі, коричневих черевиках та солом’яному капелюсі і ніс коричневий чемодан з прив’язаною парасолькою і ще якимсь предметом, можливо, тростиною.
Капелюх, залишений молодою жінкою в готелі, темно-коричневий, пальто світло-коричневе, плаття темно-синє.
По всіх навколишніх залізничних станціях розіслано повідомлення про розшуки Голдена чи Грехема, щоб його могли затримати, якщо він живий і намагається зникнути. Тіло утопленої буде перевезене в Бріджбург, головне місто округу, де згодом провадитиметься слідство».
Клайд сидів, німий і похололий, і думав. Звістка про таке підле вбивство (яким воно повинно здаватись), та ще вчинене зовсім близько, напевне, викличе таке збудження, що багато хто, навіть усі навколишні, почнуть тепер уважно розглядати кожного зустрічного та приїжджого, сподіваючись викрити злочинця, прикмети якого повідомлено в газетах. Та коли вони вже майже натрапили на його слід, чи не краще звернутись до влади тут або на Біг-Бітерні і відверто розповісти про все – про свій попередній план і причини, які привели до цього, і пояснити, що зрештою він все-таки не вбив її, бо в останню хвилину в душі його стався переворот і він не був в силах здійснити те, що задумав… Але ні! Це означало б відкрити Сондрі і Гріфітсам усю історію своїх відносин з Робертою, і це раніше, ніж він остаточно пересвідчиться, що для нього справді все кінчено. Та крім того, чи повірять йому тепер, після його втечі, після цього повідомлення про сліди удару на обличчі Роберти? Адже і справді все має такий вигляд, неначе він убив її, хоч би як він старався пояснити, що він цього не робив.
Можливо також, що дехто з осіб, які бачили його, пізнає його за прикметами, оголошеними в газетах, хоч він уже не в сірому костюмі і не в солом’яному капелюсі. Його шукають, – вірніше, не його, а Кліфорда Голдена чи Карла Грехема, схожого на нього, шукають, щоб обвинуватити в убивстві! Але ж він точнісінько схожий на Голдена, – а що як з’являться ті троє! Його пройняв дрож. Гірше того, нова страшна думка (в цю хвилину вона вперше, мов блискавка, спалахнула в його мозку): ініціали Голдена і Грехема ті самі, що і його власні. Раніше він зовсім не помічав у них нічого поганого, але тепер зрозумів, що вони можуть згубити його. Чому ж він раніше ні разу не подумав про це? Чому? Чому? О боже!
І якраз у цей час Сондра викликала його телефоном. Йому сказали, що це вона. І все ж він повинен був зробити над собою зусилля, щоб хоч голос його звучав природно.
Як сьогодні зранку почуває себе її хлопчик? Йому краще? Що за хвороба раптом напала на нього вчора? А зараз він почуває себе зовсім добре, це правда? І він зможе вирушити з ними на прогулянку? Оце чудово! Вона так злякалась, вона всю ніч тривожилась, що він буде зовсім хворий і не зможе поїхати. Але він їде – значить, тепер знову все добре. Милий! Любий хлопчик! Хлопчик кохає її? Дуже? Вона просто впевнена, що ця подорож буде йому дуже корисна. Весь ранок вона буде страшенно заклопотана всілякими приготуваннями, але о першій або о-пів на другу всі повинні бути на пристані «Казино». І тоді – о, тоді! Як там буде чудово! Він повинен з’явитися з Бертіною, Грентом та іншими, хто там їде від Кренстонів, а на пристані він перейде в моторний човен Стюарта. Їм напевно буде дуже весело, страшенно весело, але зараз їй ніколи! До побачення, до побачення!
І вона зникла, неначе яскрава пташка.
Але треба чекати: тільки через три години він зможе виїхати звідси і уникне таким чином небезпеки зіткнутися з ким-небудь, хто може розшукувати Кліфорда Голдена або Карла Грехема! Може, прогулятись поки що по берегу, піти в ліс? Або укласти чемодан, сісти внизу і стежити за кожним, хто наближається довгою звивистою дорогою, що веде від шосе до дачі, або човном по озеру? Адже коли з’явиться хто-небудь занадто підозрілий, ще можна буде втекти… Так він і зробив: спочатку пішов у ліс, раз у раз оглядаючись, як зацькований звір; потім повернувся на дачу, але й тут, сидячи або походжаючи вперед і назад, весь час насторожено стежив, що діється навколо. (Що це за людина? Що це там за човен? Куди він прямує? Чи не сюди часом? Хто в ньому? А що, як поліцейський сищик? Тоді, звичайно, тікати… коли ще є час).
Але от, нарешті, минули ці три години, і Клайд разом з Бертіною, Грентом, Харлеєм і Вайнет вирушив моторним човном Кренстонів до пристані біля «Казино». Там до них приєдналась решта учасників подорожі разом зі слугами. А за тридцять миль на північ, у Рибальській затоці на східному березі, їх зустріли автомобілі Гаррієтів, Беготів та інших і разом з усіма припасами й байдарками відвезли на сорок миль на схід, до Ведмежого озера, майже такого ж своєрідного та відлюдного, як Біг-Бітерн.
Якою радістю була б для нього ця подорож, якби те, інше, не нависло над ним! Яка насолода бути біля Сон-дри, коли її очі безнастанно говорять про те, як вона його кохає. Вона така весела і жвава тому, що він з нею. І все ж тіло Роберти знайдено! Розшукують Кліфорда Голдена – Карла Грехема. Його прикмети повідомлено скрізь по телеграфу і в газетах. Уся ця компанія в човнах і автомобілях, напевно, вже знає їх. Але всі вони добре знайомі з ним, усім відомі його відносини з Сондрою та Гріфітсами, і тому ніхто його не підозріває, ніхто навіть і не думає про ці прикмети. А якби вони подумали! Якби догадались! Жах! Втеча! Викриття! Поліція! Всі вони першими відвернуться від нього – всі, крім Сондри, можливо. Ні, і вона теж. Звичайно, і вона відвернеться… і з таким жахом у погляді…
Того ж вечора, при заході сонця, вся компанія розташувалась на західному березі Ведмежого озера, на відкритому лужку, рівному і гладенькому, як добре підстрижений газон; п’ять різнокольорових наметів оточували багаття, подібно до індійського села; намети кухарів та слуг стояли осторонь, півдюжини байдарок лежали на порослому травою березі, неначе витягнуті з води пістряві риби. Потім – вечеря біля багаття. Після вечері Бегот, Гаррієт, Стюарт і Грент почали наспівувати модних пісеньок, поки інші танцювали, а потім посідали грати в покер при яскравому світлі великої гасової лампи. А решта заспівали безжурних табірних і студентських пісень; Клайд не знав жодної з них, але спробував підтягувати. І вибухи сміху. І парі: хто спіймає першу рибу, підстрелить першу білку або куріпку, вийде переможцем на перших гонках. І, нарешті, урочисто обговорювані плани: завтра після сніданку перенести табір принаймні ще миль на десять на схід, – там ідеальний пляж, а за п’ять миль готель «Метиський», де вони зможуть пообідати і потанцювати до упаду.
І потім – тиша і краса цього табору вночі, коли всі вже мали спати. Зірки! Загадкові темні води вкриті ледь помітними брижами, загадкові темні ялини перешіптуються під подувом вітерця, крики нічних птахів і сов… усе надто тривожить Клайда, і він прислухається до ночі з глибокою тугою. Яке все було б чудове, прекрасне, якби… якби не переслідував його, мов виходець із домовини, цей жах, – не тільки те, що він вчинив над Робертою, а й грізна могутність закону, який вважає його вбивцею!.. А коли всі лягли в постіль або зникли в пітьмі, Сондра вибігла з намету, щоб обмінятися з ним кількома словами і поцілунками в мерехтінні зірок. І він шепоче їй, який він щасливий, який вдячний їй за все її кохання та довір’я, – і майже ладен спитати: якщо вона коли-небудь дізнається, що він зовсім не такий хороший, як їй зараз здається, чи буде вона все-таки трошки кохати його… чи, може, зненавидить… Але він стримався, побоюючись, щоб Сондра не зв’язала його теперішній настрій з учорашнім (адже напередодні ввечері його явно обійняв приступ паніки!) і не розгадала як-небудь страшної, згубної таємниці, що гнітить його.
А потім він лежить на своїй койці в одному наметі з Беготом, Гаррієтом та Грентом і годинами неспокійно прислухається до всякого шуму зокола: чи не чутно скрадливих кроків, які можуть означати… можуть означати… боже, чого тільки не означали б вони для нього навіть тут? – правосуддя! арешт! викриття! і смерть. Двічі протягом цієї ночі він прокидався від жахливих, убивчих снів – і йому здавалось (і це було страшно), що він кричав уві сні.
Але потім знову – сяючий ранок, жовта куля сонця піднімається над озером, біля протилежного берега полощуться в затоці дикі качки. Трохи пізніше Грент, Стюарт і Харлей, напіводягнені, взявши рушниці, з виглядом справжніх мисливців відпливають на байдарках, сподіваючись підстрелити здаля парочку качок, але повертаються ні з чим, викликаючи шумливі веселощі глядачів. І юнаки та дівчата в шовкових халатах, накинутих на яскраві купальні костюми, вибігають на берег і весело, з гомоном та галасом кидаються у воду. А о дев’ятій годині – сніданок, після якого весела, строката флотилія байдарок відпливає на схід під звуки гітар, мандолін та банджо… співи, жарти, сміх.
– Що знову з моїм малесеньким? Він такий похмурий. Хіба йому не весело тут із Сондрою та з цими славними дітками?
І Клайд враз отямився: він мусить прикидатися веселим і безжурним.
А перед полуднем Харлей Бегот, Грент і Гаррієт оголошують, що попереду, зовсім близько, той прекрасний берег, до якого вони і збирались добратись, – мис Рамсхорн; з його вершини видно озеро на всю широчінь, а внизу, на березі, досить місця для наметів і всього спорядження експедиції. І весь цей гарячий, радісний недільний день заповнено за звичайною програмою: сніданок, купання, танці, прогулянки, гра в карти, музика. І Клайд та Сон-дра – Сондра з мандоліною – подібно до інших парочок непомітно йдуть далеко на схід від табору, до закритої заростями скелі. Вони лежать у затінку ялин – Сондра в обіймах Клайда – і складають плани на майбутнє, хоч, як говорить Сондра, м-с Фінчлі заявила, що надалі її дочка не повинна підтримувати з Клайдом такого близького знайомства, якому сприяє, наприклад, обстановка цієї екскурсії. Він занадто бідний, занадто незначний, цей родич Гріфітсів. Така була суть повчань матері, – Сондра, переказуючи їх Клайдові, пом’якшила її вислови і тут же додала:
– Це просто смішно, милий! Але ви не беріть все це близько до серця. Я тільки сміялась і нічого не заперечувала, бо не хочу її зараз сердити. Але все-таки я спитала, як же мені уникнути зустрічей з вами, тут та й в інших місцях, – адже ви тепер загальний улюбленець і вас усі запрошують. Мій милий – такий гарненький! Усі так думають, навіть хлопчики.
А саме в цю годину на веранді готелю «Срібний» в Шейроні прокурор Мейсон, його помічник Бертон Берлей, слідчий Хейт, Ерл Ньюком та грізний шериф Слек (чоловік товстий і похмурий, хоч у компанії звичайно досить веселий) зі своїми трьома помічниками – Краутом, Сісселом і Суенком – радились, вишукуючи найкращий і найвірніший спосіб, яким можна негайно спіймати злочинця.
– Він поїхав на Ведмеже озеро. Ми повинні прямувати за ним і захопити його, перш ніж до нього дійдуть чутки про те, що його шукають.
І вони вирушили. Берлей і Ерл Ньюком обходили Шейрон, намагаючись зібрати всякі додаткові відомості про приїзд Клайда сюди і від’їзд його в п’ятницю на дачу Кренстонів: вони розмовляли з усіма, хто міг своїми свідченнями пролити будь-яке світло на пересування Клай-да, і вручали цим людям судові повістки. Хейт подався в Бухту Третьої милі з таким самим дорученням: допитати Муні, капітана «Лебедя», і трьох чоловік, які зустріли Клайда в лісі, а Мейсон з шерифом та його помічниками на швидкохідному катері, зафрахтованому спеціально для цього, рушив навздогін за компанією молоді, яка недавно виїхала на екскурсію, спочатку в Рибальську затоку, щоб звідти, коли слід буде вірний, податись на Ведмеже озеро.
І в понеділок уранці, коли молодь знялася зі стоянки біля мису Рамсхорн і рушила до Шелтер-Бічу (за чотирнадцять миль на схід), Мейсон разом із Слеком та його трьома помічниками прибув на те місце, звідки табір знявся напередодні. Тут шериф і Мейсон порадились і поділили свій загін на три частини: роздобувши в місцевих жителів байдарки, Мейсон і перший помічник шерифа Краут попливли вздовж південного берега, Слек і другий помічник Сіссел – уздовж північного, а молодий Суенк, який прагнув схопити злочинця і надіти на нього наручники, поплив на своїй байдарці просто на схід посередині озера, удаючи самотнього мисливця або рибалку і пильно придивляючись, чи не побачить де-небудь на березі зрадливого диму багаття, або наметів, або гуляючих людей на відпочинку. У мріях він уже спіймав злочинця – «Ім’ям закону, Клайд Гріфітс, ви арештовані!» – але, на його превеликий жаль, Мейсон і Слек призначили його передовим розвідником. Тому, помітивши що-небудь підозріле, він повинен був, щоб не сполохати і не випустити здобич, одразу повернути назад і, забравшись куди-небудь далі, звідки його не може почути злочинець, один-єдиний раз вистрілити з свого восьмизарядного револьвера. Тоді та ланка загону, яка буде ближче, відповість одним пострілом і чимдуж поспішить до Суенка. Але ні при яких умовах Суенк не повинен пробувати сам захопити злочинця, якщо тільки не побачить, що підозріла особа, яка відповідає прикметам Клайда, пішки або човном намагається втекти.
В цей час Клайд, сидячи в одній байдарці з Харлеєм Беготом, Бертіною і Сондрою, повільно плив на схід з усією флотилією. Він озирався назад і раз у раз питав себе: а може, який-небудь представник влади уже прибув у Шейрон і рушив за ним сюди? Хіба важко буде з’ясувати, куди він виїхав, якщо тільки вони знають його ім’я?
Але ж вони не знають його імені. Це доводять повідомлення в газетах. Навіщо безнастанно тривожитись – особливо тепер, під час цієї чудової подорожі, коли вони з Сондрою, нарешті, знову разом? І крім того, хіба не може він піти непомітно цими майже безлюдними лісами вздовж берега на схід, до того готелю на протилежному кінці озера, і не повернутись? Ще в суботу ввечері він мимохідь питав Харлея Бегота й інших, чи немає якої-небудь дороги на південь або на схід від східного берега озера, і йому відповіли, що є.
Нарешті, в понеділок, перед полуднем, флотилія підпливла до Шелтер-Бічу – третього мальовничого місця стоянки, наміченого організаторами екскурсії. Клайд допомагав ставити намети, дівчата пустували навколо.