Американська трагедія. Книга 2
А в цей час молодий агент Суенк, помітивши попіл від багать, який залишився на місці табору в Рамсхорні, нетерпляче й азартно, ніби вистежуючий звір, підплив до берега, оглянув сліди стоянки і швидко погнав свій човник далі. Ще на годину пізніше Мейсон і Краут, проводячи розвідку, теж дійшли до цього місця; однак їм досить було побіжно глянути, щоб пересвідчитися: дичини тут вже немає.
Але Суенк наліг на весла і перед четвертою годиною доплив до Шелтер-Бічу. Помітивши здаля на воді чоловік шість купальників, він зразу повернув назад, щоб подати умовний сигнал. Від’їхавши милі на дві, він вистрілив. У відповідь пролунали два постріли: Мейсон і шериф почули сигнал, і тепер обидві партії швидко посувались на схід.
Клайд, який плив поруч Сондри, почув постріли, і зразу стривожився. Як зловісно прозвучав цей перший постріл! І за ним ще два – десь далеко, але, як видно, у відповідь на перший. І потім така ж зловісна тиша. Що ж це було? А тут ще Харлей Бегот кинув дотеп:
– Чуєте, палять? Тепер не мисливський сезон! Це браконьєри!
– Гей, ви! – закричав Грент Кренстон. – Це мої качки! Не зачіпайте їх!
– Якщо ці мисливці стріляють так, як ти, Гренті, – вони їх не зачеплять, – докинула Бертіна.
Силкуючись усміхнутись, Клайд дивився в той бік, звідки долинув постріл, і прислухався, як загнана тварина.
Що за сила спонукає його вийти з води, одягтись і тікати? Поспішай! Поспішай! До намету! В ліс! Скоріше! Врешті-решт він послухався цього голосу і, вибравши хвилину, коли на нього не дивились, квапливо пішов у свій намет, переодягся в простий синій костюм, взяв кепку і шмигнув у ліс позаду табору, щоб далеко від чужих очей та вух усе обміркувати і вирішити. Він не підходив до берега, щоб його не можна було побачити з озера, боячись… боячись… хто його знає, що означали ці постріли?
Але Сондра! Її слова в суботу, і вчора, і сьогодні… Невже можна так от залишити її, коли він не цілком впевнений, що йому загрожує небезпека? Невже можна? А її поцілунки! Її ніжні запевнення, її плани на майбутнє! Що подумає вона – та й усі, – якщо він не повернеться? Про його зникнення, звичайно, почнуть говорити шейронські й інші навколишні газети і, звичайно, встановлять, що саме він і є Кліфорд Голден та Карл Грехем, – хіба ж ні?
І потім, міркував він, може, його страх даремний, викликаний тільки випадковими пострілами заїжджих мисливців на озері або в лісі? І він зволікав і сперечався сам з собою – тікати чи залишатись? А яким спокоєм дихають ці високі, могутні дерева, як тихо ступають ноги по м’якому килиму коричневої хвої, що встилає землю, а в густій хащі чагарників можна сховатись і лежати, поки знову не настане ніч! І тоді – вперед, вперед… І все-таки він повернув назад, до табору, щоб дізнатись, чи не з’являвся туди хто-небудь (він скаже, що пішов прогулятись і заблукав у лісі).
Приблизно в цей самий час, сховавшись серед дерев за дві милі на захід від табору, зійшлись разом і радились Мейсон, Слек і всі інші. А потім, поки Клайд гаявся і навіть рушив було знову до табору, Мейсон і Суенк підпливли в байдарці до молоді на березі, і Мейсон спитав, чи немає тут містера Клайда Гріфітса і чи не можна його побачити.
І Харлей Бегот, що був найближче, відповів:
– Так, звичайно. Він де-небудь тут, недалеко.
А Стюарт Фінчлі гукнув:
– Ау, Гріфітс!
Але ніхто не відповів.
Клайд був досить далеко від берега і не міг чути цього крику, але він все-таки повертався до табору, – правда, повільно й обережно. А Мейсон, зробивши висновок, що він десь недалеко і, звичайно, нічого не підозрює, вирішив зачекати кілька хвилин. Все-таки він доручив Суенку піти вглиб лісу, – якщо він випадково зустріне там Слека або ще кого-небудь із своїх, нехай скаже, щоб одного розвідника послали вздовж східного берега, другого – вздовж західного; сам Суенк повинен човном податись до готелю у східній частині озера, – нехай звідти сповістять усіх, що в цій місцевості переховується чоловік, підозрюваний у вбивстві.
А Клайд був у цей час за яких-небудь три чверті милі на схід від них, і щось усе ще підказувало йому: «Тікай, тікай, не гайся!» – і все-таки він гаявся і думав: «Сондра! Це чудове життя! Невже так і піти звідси?». І він казав собі, що, мабуть, буде ще більшою помилкою піти, ніж залишитись. А може, ці постріли нічого не означали, – просто мисливці стріляли дичину, – і через це він втратить усе? І все-таки, нарешті, він знову повернув, сказавши собі, що, мабуть, краще вернутись не зараз – в усякому разі не раніше сутінок: треба зачекати, подивитись, що означали ці дивні постріли.
І знову він спинився, нерішуче прислухаючись: щебетали лісові пташки. Він тривожно озирався, вдивляючись у хащу.
І раптом, не далі як за п’ятдесят кроків від нього, з довгих коридорів, утворених високими деревами, назустріч йому безшумно і швидко вийшов рослий, худорлявий чоловік з бакенбардами та пильними, проникливими очима – справжній лісовий житель; на ньому був коричневий фетровий капелюх, вигорілий, дивного кольору мішкуватий костюм, що вільно висів на його сухорлявому тілі. І так само раптово він крикнув, – почувши цей окрик, Клайд від страху весь похолов і спинився, немов прикипів до місця.
– Одну хвилину, пане! Ні з місця! Ваше ім’я часом не Клайд Гріфітс?
І Клайд, побачивши гострий, настійливий і допитливий погляд незнайомого і револьвер в його руці, спинився; поведінка цього чоловіка була така рішуча і недвозначна, що холод пройняв Клайда до самих кісток. Невже його справді-таки спіймано? Невже по нього з’явились представники закону? Господи! Ніякої надії на втечу! Чому він не втік раніше, чому? Він зразу знесилився, – і одну мить вагався, чи не відповісти «ні», щоб не викрити себе, – але, отямившись, сказав:
– Так, це я.
– Ви ж з компанії, яка розташувалась тут табором?
– Так, сер.
– Чудово, містер Гріфітс. Пробачте за револьвер. Мені наказано затримати вас при всяких умовах, от у чому справа. Мене зовуть Краут, Ніколас Краут. Я – помічник шерифа округу Катаракі, і у мене є ордер на ваш арешт. Треба гадати, ви знаєте, в чому справа, і спокійно підете за мною?
І м-р Краут ще міцніше стиснув свою важку, грізну на вигляд зброю і твердо, рішуче подивився на Клайда.
– Але… Але… ні, я не знаю! – безсило відповів Клайд; він зразу зблід і змарнів. – Зрозуміло, якщо у вас є ордер на арешт, я піду за вами. Але я… я не розумію, – його голос злегка затремтів, – чому ви хочете мене заарештувати?
– От що, не розумієте? А ви не були випадково на Біг-Бітерні або на озері Грасс у середу або в четвер? Га?
– Ні, сер, не був, – збрехав Клайд.
– І ви, мабуть, нічого не знаєте про те, що там потонула дівчина, з якою, очевидно, були ви, – Роберта Олден з Більца?
– Господи, авжеж не знаю! – нервово й уривчасто заперечив Клайд; справжнє ім’я Роберти і її адреса в устах цієї зовсім чужої людини… це потрясло його. Значить, вони дізнались! І так скоро! Вони знайшли ключ. Його справжнє ім’я і її також! Господи! – Так мене підозрівають у вбивстві? – додав він знесиленим голосом, майже пошепки.
– А ви й не знаєте, що вона потонула минулого четверга? Хіба ви не були з нею в цей час?
М-р Краут не відривав від нього колючих, допитливих, недовірливих очей.
– Ні, звичайно, не був, – відповів Клайд, пам’ятаючи тільки одне: він повинен усе заперечувати, поки не надумає, що має говорити і як діяти.
– І ви не зустрічали трьох перехожих в четвер увечері, годині об одинадцятій, коли йшли від Біг-Бітерну до Бухти Третьої милі?
– Ні, сер; звичайно, не зустрічав… Я ж сказав вам, що я там не був.
– Прекрасно, містер Гріфітс, я більше нічого не маю вам сказати. Від мене вимагається тільки одне – арештувати вас, Клайда Гріфітса, за підозрою в убивстві Роберти Олден. Ідіть за мною.
Головним чином для того, щоб продемонструвати свою силу і владу, він вийняв пару стальних наручників; побачивши їх, Клайд відсахнувся і затремтів, немов його вдарили.
– Вам немає потреби надівати їх на мене, пане, – сказав він благально. – Будь ласка, не треба. Мені ніколи не доводилось надівати їх. Я і без того піду з вами.
Він тужно, з жалем подивився вглиб лісу, в рятівну хащу, де ще так недавно міг сховатись… Там була безпека.
– Ну що ж, – відповів грізний м-р Краут, – це можна, якщо ви підете спокійно.
І він узяв Клайда за майже неживу руку.
– Можна мені попросити вас ще про одне, – тихо і несміливо сказав Клайд, коли вони рушили (думка про Сондру і про всіх інших засліпила і знесилила його.
Сондра! Сондра! Повернутись туди, до них, арештованим убивцею! Щоб його побачили таким Сондра і Бертіна! Ні, ні!). – Ви… ви хочете відвести мене назад у табір?
– Так, сер, хочу. Мені так наказано. Там зараз прокурор і шериф округу Катаракі.
– О, розумію, розумію! – істерично вигукнув Клайд, втративши майже все своє самовладання. – Але ви… ви не могли б… адже я йду зовсім спокійно… розумієте, там усі мої друзі, і це буде жахливо!.. ви не можете провести мене як-небудь повз табір, не заходячи туди… куди хочете! У мене є особливі причини… тобто… я… о боже! Дуже прошу вас, містер Краут… не ведіть мене назад у табір!
Він здався тепер Крауту дуже кволим і майже хлопчиком… тонке обличчя, начебто невинний погляд, хороший костюм і хороші манери… анітрохи не схожий на грубого, дикого вбивцю, якого гадав зустріти Краут. Явно – людина того класу, до якого він, Краут, звик ставитися з повагою. І, зрештою, може виявитися, що у цього юнака є знатна рідня. З усього, що Краут досі чув, було ясно: цей юнак належить до однієї з кращих родин Лікурга. І тому Краут вирішив бути до певної міри чемним.
– Гаразд, молодий чоловіче, – сказав він, – я не хочу поводитися з вами занадто суворо. Зрештою, я не шериф і не прокурор, я мушу тільки арештувати вас. І без мене є люди, які скажуть, що з вами робити. От ми дійдемо до них, ви попросите, – може, вони скажуть, що не обов’язково вести вас назад у табір. Тільки от як з вашими речами? Вони, напевно, залишились там?
– Так, але це не має значення, – квапливо відповів Клайд. – Їх можна буде взяти коли завгодно. Просто я не хотів би зараз іти туди, якщо тільки можна…
– Гаразд, ходімо, – відповів м-р Краут.
І от вони мовчки йдуть серед високих дерев, стовбури яких у сутінках височать урочисто, немов колони храму, – вони йдуть, як молільники по нефу собору, і Клайд неспокійним і втомленим поглядом стежить за багровою смужкою, яка ще просвічує за деревами на заході.
Його обвинувачено у вбивстві! Роберта вмерла! І Сон-дра вмерла – для нього! І Гріфітси! І дядько! І мати! І ті, в таборі!
Господи, але чому він не втік, коли щось – однаково, що це було, – твердило йому: тікай?
Розділ IX
Враження м-ра Мейсона від товариства, серед якого бував Клайд, підтвердили і доповнили враження, які виникли у прокурора раніше в Лікурзі й Шейроні. Цього було досить, щоб витверезити його і похитнути його впевненість, ніби неважко буде добитись обвинувального вироку. Все побачене говорило, що знайдуться і кошти, і бажання зам’яти такий скандал. Багатство. Розкіш. Гучні імена і високі зв’язки, які, звичайно, доведеться охоронити від усього цього. Хіба не можуть багаті і впливові Гріфітси, дізнавшись про арешт племінника, хоч би який був його злочин, запросити найталановитішого адвоката, щоб уберегти своє добре ім’я? Безперечно, так і буде, а такий юрист зуміє добитись яких завгодно відстрочок… і тоді, мабуть, задовго до того, як він міг би домогтись засудження злочинця, він сам автоматично перестане бути обвинувачем і не буде не тільки обраний, а й намічений кандидатом на таку бажану і потрібну йому посаду судді.
Перед мальовничим колом розкинутих на березі озера наметів сидів Харлей Бегот в яскравому светрі та білих штанях тонкого сукна і ладнав свою рибальську снасть. У деяких наметах було відкинуто передні полотнища – і всередині можна було мигцем побачити Сондру, Бертіну та інших дівчат, що переодягались після недавнього купання. Компанія була така добірна, що у Мейсона виник сумнів, чи розумно з політичного і громадського погляду прямо заявляти про те, які причини привели його сюди. Він волів краще поки що промовчати і поринув у роздуми про контраст між юністю Роберти Олден або своєю власною – і життям цієї молоді. Зрозуміло, думав він, людина з кола Гріфітсів може так підло й жорстоко повестися з дівчиною, подібною до Роберти, і при цьому мати надію залишитися непокараною.
І все-таки, прагнучи добитися свого всупереч усім ворожим силам, які можуть перегородити йому шлях, він, нарешті, підійшов до Бегота і дуже кисло (хоч і старався щосили здаватись благодушною і товариською людиною) сказав:
– Гарне місце для табору!
– Атож… І ми так думаємо, – процідив Бегот.
– Це все, напевно, компанія з дач біля Шейрона?
– Та-ак… Головним чином з південного і західного берега.
– Але тут немає нікого з Гріфітсів? Тобто крім містера Клайда?
– Ні. Вони, здається мені, ще досі в Грінвуді.
– І ви знайомі особисто з містером Клайдом Гріфітсом?
– Ну, звичайно. Він з нашої компанії.
– А ви часом не знаєте, чи давно він тут, тобто, я хочу сказати, – у Кренстонів?
– Здається, з п’ятниці. У всякому разі я його побачив у п’ятницю вранці. Але ви можете його самого спитати про це, він незабаром прийде, – одрубав Бегот, подумавши, що м-р Мейсон стає трохи настирливим зі своїми розпитуваннями; до того – він людина не їх з Клайдом кола.
У цей час з’явився Френк Гаррієт з тенісною ракеткою під пахвою.
– Куди, Френк?
– Гаррісон сьогодні вранці розчистив корти, – спробую там заграти.
– З ким?
– З Вайолет, Надіною і Стюартом.
– А там є місце для другого корту?
– Авжеж, там їх два. Візьми Бертіну, Клайда та Сондру і приходьте всі туди.
– Може, коли кінчу з цим.
І Мейсон зразу подумав: Клайд і Сондра. Клайд Гріфітс і Сондра Фінчлі – та сама дівчина, чиї записочки та візитні картки зараз у нього в кишені. Може, він побачить її тут з Клайдом і пізніше зможе поговорити з нею про нього.
В цю хвилину Сондра, Бертіна і Вайнет вийшли з своїх наметів. Бертіна крикнула:
– Харлей, не бачили Надіну?
– Ні, але тут був Френк. Він сказав, що йде на корт грати з нею, Вайолет і Стюартом.
– Он як! Ходімо, Сондра! Вайнет, ходім! Подивимось, що це там за корт.
Назвавши Сондру на ім’я, Бертіна обернулась і взяла її під руку, і таким чином Мейсон мав нагоду глянути хоч би мигцем на дівчину, яка так трагічно і, без сумніву, сама того не знаючи, витіснила Роберту з серця Клайда. І Мейсон міг навіть переконатись, що вона набагато красивіша і набагато краще вдягнена, – та, інша, і мріяти не могла, що коли-небудь матиме такі вбрання. І ця жива, а та, друга, лежить мертва у бріджбурзькому морзі.
Троє дівчат, узявшись за руки, пробігли повз Мейсона, який дивився на них, і Сондра на бігу крикнула Харлею:
– Якщо побачите Клайда, скажіть, нехай іде туди, гаразд?
І Харлей відповів:
– Ви думаєте, вашій тіні треба про це нагадувати?
Мейсон, захоплений барвистістю оточення і драматизмом подій, уважно і навіть схвильовано стежив за всім. Тепер йому було зовсім ясно, чому Клайд хотів позбутися Роберти, – ясні його справжні, приховані мотиви. Ця красива дівчина і вся ця розкіш – от до чого він поривався. Подумати тільки, що молодий чоловік в його віці і з його можливостями дійшов до такого страхітливого вчинку! Неймовірно! І всього через якихось чотири дні після вбивства тієї бідолашної дівчини він весело проводить час з цією красунею, сподіваючись одружитися з нею, як Роберта сподівалась вийти за нього заміж. Неймовірні підлоти трапляються в житті!
Побачивши, що Клайд не з’являється, він уже хотів назвати себе, а потім обшукати і вилучити його речі, але тут прийшов Ед Суенк і, кивнувши головою, запропонував Мейсонові піти за ним. Увійшовши в ліс, Мейсон зразу побачив у затінку високих дерев не більш не менш, як Ніколаса Краута, і з ним стрункого, добре вдягненого молодого чоловіка, приблизно того віку, який було вказано в прикметах Клайда. З воскової блідості його обличчя Мейсон вмить зрозумів, що це і є Клайд, і накинувся на нього, як розлючена оса або шершень. А втім, спочатку він спитав у Суенка, де і хто затримав Клайда, а потім пильно, критично і суворо подивився на нього, як і належить тому, хто втілює в собі могутність і велич закону.
– Отже, ви і є Клайд Гріфітс?
– Так, сер.
– Так от, містер Гріфітс, мене звуть Орвіл Мейсон. Я прокурор округу, де лежить Біг-Бітерн і озеро Грасс. Я гадаю, ви добре знаєте ці місця, правда ж?
Він зробив паузу, щоб перевірити, який ефект справить його в’їдливе запитання. Однак, проти його сподівань, Клайд не здригнувся перелякано, а тільки уважно дивився на нього темними очима, і цей погляд виказував величезне нервове напруження.
– Ні, сер, не можу сказати, що знаю.
Поки він ішов сюди лісом у супроводі Краута, в ньому з кожним кроком зміцнювалось глибоке, непохитне переконання, що, хоч би які були докази, він не сміє говорити ні слова про себе, про свої відносини з Робертою, про поїздку на Біг-Бітерн і на озеро Грасс. Не сміє. Це однаково, що визнати себе винним у тому, в чому він насправді не винен. І ніхто ніколи не повинен думати – ні Сондра, ні Гріфітси, ні будь-хто з його світських друзів, – що він міг бути винен у таких думках. А вони ж усі тут, на відстані окрику, і першої-ліпшої хвилини можуть підійти і дізнатись, за що його арештовано. Та хоч він почував, що треба заперечувати будь-яку причетність до події і обізнаність в усьому цьому, його водночас обіймав безмежний жах перед цією людиною – перед обуренням і люттю, які викличе в ній така поведінка. Цей зламаний ніс… ці великі суворі очі…
А Мейсон, роздратований затятістю Клайда, дивився на нього, як на незнаного, але небезпечного звіра; а втім, помітивши розгубленість Клайда, він вирішив, що, без сумніву, швидко змусить його зізнатись. І він провадив далі:
– Ви, звичайно, знаєте, в чому вас обвинувачують, містере Гріфітс?
– Так, сер, мені щойно сказав оцей чоловік.
– І ви визнаєте себе винним?
– Звичайно, ні, сер! – заперечив Клайд.
Його тонкі, тепер побілілі губи міцно стулились, в очах відбився невимовний, глибоко прихований жах.
– Що? Яка нісенітниця! Яка зухвалість! Ви заперечуєте, що в минулу середу і четвер були на озері Грасс і на Біг-Бітерні?
– Так, сер.
– В такому разі, – Мейсон випростався, прибравши грізного інквізиторського вигляду, – ви, мабуть, будете заперечувати і своє знайомство з Робертою Олден – з дівчиною, яку ви повезли на озеро Грасс і з якою потім, у четвер, поїхали кататися по Біг-Бітерну? З дівчиною, з якою ви зустрічались у Лікурзі протягом усього цього року і яка жила у місіс Гілпін і працювала у вашому відділі на фабриці Гріфітса? З дівчиною, якій ви подарували на різдво туалетне приладдя? Чого доброго, ви ще скажете, що вас звуть не Клайд Гріфітс, що ви не живете у місіс Пейтон на Тейлор-стріт і що всіх цих листів і записочок від Роберти Олден і від міс Фінчлі не було у вашій скрині?
Кажучи це, Мейсон витяг з кишені пачку листів та візитних карток і почав розмахувати ними якраз перед носом Клайда. З кожною фразою він усе більше наближав до Клайда своє широке обличчя з плоским зламаним носом і виставленим наперед підборіддям, і очі його виявляли пекучу зневагу. А Клайд щоразу сахався, і льодяний холод пробігав у нього по спині, проймаючи серце і мозок. Ці листи! Вся ця обізнаність! А там, в його наметі, в чемодані, всі останні листи Сондри, в яких вона укладає плани втечі з ним цієї осені. І чому він не знищив їх! І тепер цей чоловік може знайти їх, – звичайно, знайде, – і ще, чого доброго, почне допитувати Сондру і всіх інших. Клайд зіщулився, і всередині в нього похололо. Згубні наслідки його так погано задуманого і погано виконаного плану придавили його, як світ, що ліг на плечі слабосилого Атланта.
І однак, почуваючи, що треба щось сказати і при цьому не признаватися ні в чому, він, нарешті, відповів:
– Я справді Клайд Гріфітс, але решта – все невірно. Я нічого не знаю про це.
– Та облиште, містере Гріфітс! Не намагайтесь мене обдурити. З цього нічого не вийде. Ваші хитрощі вам анітрохи не допоможуть, а я не маю часу. Не забувайте, що всі ці люди – свідки, і вони вас чують. Я був у вас в кімнаті і в моєму розпорядженні ваша скриня і листи міс Олден до вас – незаперечний доказ того, що ви знали цю дівчину, що ви залицялись до неї і звабили її минулої зими, а пізніше, коли вона завагітніла від вас, спочатку відправили її додому, а потім задумали цю поїздку – для того, щоб повінчатись, як ви їй сказали. Так, що й казати, ви повінчали її! З могилою, – от як ви її повінчали! – з водою на дні Біг-Бітерну! І тепер, коли я кажу вам, що у мене в руках усі докази, ви заявляєте мені у вічі, ніби навіть не знаєте її. Ах, чорт забери!
Він говорив дедалі голосніше, і Клайд боявся, що його можуть почути в таборі, і Сондра, почувши, може прийти сюди. Приголомшений, знесилений несамовитим смерчем нищівних фактів, якими засипав його Мейсон, Клайд відчув, як судорога стисла йому горло, і ледве стримувався, щоб не заламувати руки. І, однак, на все це він відповів тільки:
– Так, сер.
– Ах, чорт забери! – повторив Мейсон. – Тепер мені ясно, що ви могли вбити дівчину і втекти саме так, як ви це зробили. І незважаючи на її вагітність! Зрікатись її листів до вас! Та ви з таким самим успіхом можете заперечувати, що ви тут і що ви живі! Ну, а ці картки і записки – що ви про них скажете? Вже, звичайно, вони не від міс Фінчлі? Ну-бо? Зараз ви почнете запевняти мене, що це не від неї.
Він помахав ними перед носом Клайда. І Клайд, розуміючи, що Сондра зовсім поряд і, значить, справжнє походження листів може бути одразу ж встановлене, відповів:
– Ні, я не заперечую, що це від неї.
– Дуже добре. А оці листи, що лежали там же, у вашій скрині, в тій же кімнаті, – вони не від міс Олден?
– Я не бажаю про це говорити, – відповів Клайд, мимоволі мигаючи, бо Мейсон розмахував перед ним листами Роберти.
– Ну, знаєте! – Мейсон розлючено цмокнув язиком. – Яка нісенітниця! Яка зухвалість! Ну, гаразд, зараз не варто про це турбуватись. Настане час, коли я легко доведу це. Але як ви наважуєтесь усе заперечувати, знаючи, що у мене є докази, – от чого я не можу зрозуміти! А картка з вашим власноручним написом? Ви забули вийняти її з чемодана, який міс Олден, на вашу вимогу, залишила на станції Ган-Лодж, хоч свій чемодан ви взяли з собою, містер Карл Грехем – містер Кліфорд Голден – містер Клайд Гріфітс! Картка, на якій ви написали: «Берті від Клайда. Поздоровляю з різдвом!» – пригадуєте? Ну, так ось вона! – І Мейсон витяг з кишені картку і махнув нею перед самим носом Клайда. – Це ви теж забули? Ваш власний почерк! – І помовчавши, але не дочекавшись відповіді, він додав: – Ну і йолоп же ви! Теж мені злочинець, якому навіть забракло розуму не брати своїх ініціалів для фальшивих імен, що за ними ви сподівались приховатись, містер Карл Грехем – містер Кліфорд Голден.
Однак Мейсон добре розумів, наскільки важливим для нього є зізнання Клайда, і він намагався зміркувати, як добитися цього тут же на місці. І раптом застигле від жаху обличчя Клайда навело прокурора на думку, що, мабуть, він заляканий до німоти. І Мейсон несподівано змінив тактику, – принаймні знизив голос і розправив грізні зморшки на лобі і біля рота.
– От що, Гріфітс, – почав він далеко спокійніше і простіше. – Обставини склались так, що ні брехня, ні безглузда і нерозважлива затятість анітрохи вам не допоможуть. Це тільки пошкодить вам, повірте. Може, на вашу думку, я був дещо різкий, але це тому, що і в мене також нерви натягнуті. Я думав, що зустрінуся з людиною зовсім іншого типу. Але тепер я бачу, як ви почуваєте себе і як ви налякані всім, що сталось, – і от я подумав: може, тут було що-небудь іще… які-небудь пом’якшуючі обставини, і якщо ви розкажете все, ця справа матиме трохи інший характер. Я, звичайно, нічого не знаю, вам це видніше, але я просто хочу говорити з вами напрямки. Почати з того, що перед нами є всі ваші листи. Далі, коли ми приїдемо в Бухту Третьої милі, – а ми там завтра будемо, я сподіваюсь, – там будуть і ті три мисливці, які зустріли вас уночі, коли ви йшли з Біг-Бітерну. І не тільки вони, а й хазяїн готелю на озері Грасс, і хазяїн готелю на Біг-Бітерні, і човняр, в якого ви брали човен, і шофер, який віз вас і Роберту Олден зі станції Ган-Лодж. Усі вони впізнають вас. Невже ви думаєте, що ніхто з них вас не впізнає, не зуміє сказати, чи ви були там з нею чи не були? Може, ви думаєте, що коли настане час, їм не повірять присяжні?
І Клайд у думці відзначав усе це, як автомат, що клацає, коли в нього опустять монету, але не говорив ні слова у відповідь, – тільки, весь застигши, непорушно дивився кудись у простір.
– І це ще не все, – лагідно і вкрадливо провадив далі Мейсон. – Є ще місіс Пейтон. Вона бачила, як я взяв ці листи і картки у вашій кімнаті, з вашої скрині і з верхньої шухляди вашої шифоньєрки. А дівчата на фабриці, де працювали ви і міс Олден? Невже ви думаєте, що вони не згадають про ваші з нею відносини, коли дізнаються, що вона вмерла? Що за безглуздя! Ви повинні й самі зрозуміти таку просту річ, хоч би як ви там думали. Вам нема чого сподіватись, що ви можете таким способом викрутитись. Виходить, що ви просто удаєте дурника. Ви могли б це й самі зрозуміти.