(39) Невже менi слiд розгортати лiтописи всiх племен, вiдшукуючи, хто першим почав писати вiршi, вираховувати без календаря, скiльки рокiв пройшло мiж Орфеем i Гомером, дiзнаватися всi дуростi, якими Арiстарх помережив чужi вiршi, губити свiй вiк на пiдрахунок складiв? Невже менi не вiдводити очей вiд пiску геометрiв? Чи настiльки я забуду рятiвний вислiв: «Бережи час!»? Все це я буду знати, – а чого не дiзнаюсь?
(40) Граматик Апiон, який в часи Гая Цезаря мандрував по всiй Грецii i в кожнiй общинi його було прийнято в iм’я Гомера, говорив: «Гомер вичерпав обидва своi предмети в «Ілiадi» i в «Одиссеi» i приеднав до своеi працi початок, який охопив всю Троянську вiйну». А як доказ вiн наводив таке: «Поет навмисно поставив на початку першого вiрша двi букви, якi позначали число книг».
(41) Нехай знае такi речi той, хто хоче бути всезнайкою i не бажае подумати, скiльки часу вiдбирае у тебе нездоров’я, скiльки – справи, громадськi i приватнi, скiльки – справи повсякденнi, скiльки – сон? Вимiряй свiй вiк! Не так вже багато вiн вмiщуе!
(42) Я говорив про вiльнi мистецтва, – та скiльки зайвого е у фiлософiв! Скiльки такого, що i не може згодитися! І фiлософи опускалися до роздiлення складiв, до вивчення властивостей сполучникiв i прийменникiв, i фiлософи заздрили граматикам i геометрам. Все, що було зайвого в iхнiх науках, вони перенесли в свою. Так i вийшло, що говорити «не умiли с бiльшою потугою, анiж жити».
(43) Послухай, як багато зла в надмiрних тонкощах i наскiльки вони ворожi iстинi! Протагор говорить, що стверджувати i те, i iнше можна однаково про кожну рiч, в тому числi i про те, чи кожна рiч дозволяе стверджувати про неi в те, i iнше. Навсiфан говорить: все, що здаеться нам iснуючим, iснуе в такiй же мiрi, як i не iснуе.
(44) Парменiд говорить: все, що нам здаеться, не вiдрiзняеться вiд единого. Зенон Елейський каменя на каменi не залишив вiд всiх складностей, сказавши: нiчого не iснуе. До того ж приблизно приходять i послiдовники Пiррона, i мегарцi, i ерiтрейцi, i академiки, якi ввели нове знання – про те, що ми нiчого не знаемо.
(45) Кинь все це в ту ж купу непотрiбного, як i багато що з вiльних мистецтв! Тi викладають менi науку, вiд якоi не буде користi, а цi вiдбирають надiю на усiлякi знання. Та вже краще знати зайве, анiж нiчого не знати. Вони не йдуть попереду зi свiточем, направляючи мiй погляд до iстини, – вони менi виколюють очi. Якщо я повiрю Протагоровi, в природi не залишиться нiчого, окрiм сумнiвiв; якщо Навсiфановi, достовiрно буде тiльки те, що немае нiчого достовiрного; якщо Пармендовi, – залишиться тiльки едине; якщо Зеноновi, – i единого не залишиться.
(46) Але що таке i ми самi, i все, що оточуе нас, живить, тримае на собi? Вся природа виявляеться тiнню, чи порожньою, чи оманливою. Нелегко менi сказати, на кого я серджуся бiльше: чи на тих, що оголошують нас нiчого не знаючими, чи на тих, хто i можливiсть нiчого не знати у нас вiдбирае.
Бувай здоровий.
Лист LXXXIX
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Те, чого ти бажаеш, – щоб я написав про розподiл фiлософii, показав окремi члени ii величезного тiла, рiч корисна i для того, хто прагне мудростi, необхiдна. Бо безпосередньо через часткове легше пiдiйти до пiзнання цiлого. О, якби вся фiлософiя могла постати, подiбно всесвiту, коли вона вiдкривае перед нами увесь свiй лик! Якими схожими були б цi видовища! Тодi б фiлософiя напевне примусила б всiх смертних милуватися нею i покинути те, що ми, не вiдаючи справжне про велике, вважаемо великим. Але нам таке не дано, i доводиться дивитись на неi так само, як споглядаемо ми всесвiт, – по частинах.
(2) Правда, душа мудреця охоплюе всю ii громаду, оббiгаючи ii з тiею ж швидкiстю, з якою наше око оббiгае небо; але нашому погляду, слабкому i на близькiй вiдстанi i змушеному пробиватися крiзь туман, легше розглянути все окремо, тому що цiлого нам не охопити. Я зроблю, що ти просиш, i роздiлю фiлософiю на частини, але не на шматки: бо корисно роздiлити ii, а не розшматувати, тому що схопити дуже дрiбне не легше, нiж дуже велике.
(3) Народ розписуе по трiбах, вiйсько дiлиться на центурii. Все, що розрослось, пiзнаеться легше, якщо належним чином розчленоване на частини, не дуже дрiбнi, як я сказав, i не чисельнi. У надмiрнiй роздробленостi та ж вада, що у нерозчленованостi. Що розтерте в пилюку, те не мае порядку.
(4) Перш за все, по-твоему, я маю сказати, чим вiдрiзняеться мудрiсть вiд фiлософii. Мудрiсть е довершене благо людського духу, фiлософiя ж – любов i прагнення мудростi. Фiлософiя вказуе туди, куди прийшла мудрiсть. Чому фiлософiя називаеться так, ясно: саме iм’я ii говорить про це.
(5) А мудрiсть деякi визначили як «знання всього божественного i людського», деякi ж говорили, що «бути мудрим – значить, пiзнати все божественне i людське та його причини». Менi це доповнення здаеться зайвим: бо «причини» – лише частка «всього божественного i людського». І фiлософiю визначали то так, то сяк: однi говорили, що вона е турбота про доброчиннiсть, iншi – турбота про виправлення духу; деякi ж називали ii прагненням мислити правильно.
(6) Одне вiдомо майже твердо: мiж мудрiстю i фiлософiею е вiдмiннiсть. Бо не може бути, щоб пошукачi i те, що шукають були тотожними. Яка вiдмiннiсть мiж жадiбнiстю, яка бажае, i грошима, яких бажають, така ж вона мiж фiлософiею i мудрiстю, яка е ii кiнцевим результатом i нагородою. Фiлософiя – в дорозi, мудрiсть – в ii кiнцi.
(7) Мудрiсть – це те, що греки називають ?????. Це слово було вживане i у римлян, як тепер вживане слово «фiлософiя». Це засвiдчать тобi i давнi тогати, i напис на пам’ятнику Доссену:
Перехожий, стiй: прочитай софiю Доссена тут!
(8) Деякi з наших, хоч фiлософiя е турбота про доброчиннiсть i прагне до неi як до мети, вважали, що iх неможливо розлучити: бо немае нi фiлософii без доброчинностi, нi доброчинностi без фiлософii. Фiлософiя е турбота про досягнення доброчинностi через посередництво самоi доброчинностi; нi доброчинностi не може бути, якщо про неi не турбуватися, нi турботи про доброчиннiсть – без неi самоi. Тут все iнакше, нiж iз стрiльцем, який намагаеться здалеку влучити в що-небудь, коли той, хто цiлиться i цiль – в рiзних мiсцях; i iнакше, нiж з дорогами, якi ведуть в мiсто, але лежать поза ним. Шлях до доброчинностi йде через неi саму. Отже, фiлософiя i доброчиннiсть нероздiльнi.
(9) Бiльшiсть з тих, хто писав про це, причому найвеличнiших, стверджували, що фiлософiя дiлиться на три частини: моральну, природну i ту, що присвячена людському розуму. Перша вносить порядок в душу. Друга дослiджуе природу речей. Третя випробовуе властивостi слiв, iх розташування, види доказiв, щоб брехня не вкралася пiд виглядом iстини. Втiм, були й такi, що роздiляли фiлософiю i на бiльшу, i на меншу кiлькiсть частин.
(10) Деякi перiпатетики вводили четверту частину: громадянську фiлософiю, якою, мовляв, треба займатися таким собi особливим чином, бо предмет у неi зовсiм iнший. Деякi додавали ще одну частину, яку греки називають ??????????, тобто умiння управляти домашнiм майном. Деякi придiляли особливе мiсце ученню про рiзнi способи життя. Та все це входить до моральноi частини фiлософii.
(11) Епiкурейцi вважали, що в фiлософii всього двi частини: моральна i природна, а ту, що присвячена розуму, вони вiдкидали. Але потiм, коли саме життя примусило iх прибрати все двозначне, викрити обман, що причаiвся пiд личиною правди, вони ввели роздiл, який назвали «ученням про судження i правила», тобто ту ж присвячену розуму частину, але пiд iншим iменем; вони, проте, думають, що лиш доповнили природну фiлософiю.
(12) Кiренаiки прибрали i природну, i присвячену розуму частину, задовольняючись тiльки моральною, – але тут же iншим способом ввели те, що прибрали; у них моральна фiлософiя дiлиться на п’ять частин, з яких одна вчить про те, чого слiд уникати i чого прагнути, друга – про пристрастi, третя – про вчинки, четверта – про причини, п’ята – про докази. Але причини речей вiдносяться до частини природноi, докази – до тiеi, що присвячена розуму.
(13) Арiстон Хiосський сказав, що частини, присвяченi природi i розуму, не тiльки зайвi, але й заважають, а едину фiлософiю, яку вiн залишив, моральну, обрiзав: той ii роздiл, де мова йде про правила поведiнки, вiн оголосив потрiбним тiльки вихователю, а не фiлософу, – нiбито мудрець не е вихователем роду людського.
(14) Отож, оскiльки фiлософiя мае три частини, ми почнемо з роздiлення моральноi ii частини. Було встановлено, що й вона дiлиться натрое; перше в нiй – спостереження, яке призначае кожному свое i оцiнюе, що чого варте; справа це, звичайно, корисна, так як немае нiчого бiльш необхiдного, нiж встановити цiну кожноi речi. Другий роздiл ii вчить про спонукання, третiй – про вчинки. Перший твiй обов’язок – судити, що чого варте; другий – спiвставляти i приборкувати в залежностi вiд цього твоi спонукання; третя – турбуватися, щоб спонукання i вчинки одне одному були вiдповiднi, а сам ти нi в тих, нi в iнших не впадав у протирiччя з самим собою.
(15) Якщо одного з трьох не буде, порушиться i решта. Яка користь знати цiну всiм речам, коли ти не стриманий в спонуканнях? Яка користь придушити спонукання i тримати в своiй владi бажання, якщо ти, дiючи, не врахуеш час i не будеш знати, коли, що, де i як належить робити? Бо одна справа – знати цiну i достоiнство речi, iнша – вибрати потрiбну мить, i понад усе приборкати своi спонукання i братися за справу, а не хвалитися наослiп. Бо в життi тодi немае протирiч, коли вчинок не розходиться iз спонуканням, а спонукання залежить вiд достоiнства кожного предмету i з огляду на те, варто його домагатися чи нi, стае слабшим чи сильнiшим.
(16) Природна фiлософiя розчленовуеться надвое: на учення про тiлеснi i про безтiлеснi речi. Обидва вони роздiляються на своi, так би мовити, ступенi. Учення про тiла – таким чином: по-перше, про тi, що щось виробляють, i про тi, з яких народжуеться, – а народжуються початковi речовини. Учення про них, на думку декого, неподiльне, на думку iнших – дiлиться на учення про матерiю, про причину, яка все приводить в рух, i про самi початковi речовини.
(17) Менi залишаеться написати про розподiл тiеi частини фiлософii, що присвячена розуму. Усiляка рiч або безперервна, або розподiлена мiж тим, хто запитуе i тим, хто вiдповiдае. Було встановлено, що перша iменуеться ?????????? (дiалектика), а друга ???????? (риторика). Риторика турбуеться про слова, iх смисл i порядок; дiалектика пiдроздiляеться на двi частини – про слова i про iхне значення, тобто про предмети, про якi говориться, i про вислови, якими про них говориться. Далi йдуть чисельнi пiдроздiли i тiеi, й iншоi. А я на цьому закiнчу i «розповiм лише про головне», – iнакше, якщо я буду дiлити частини на частини, то вийде цiла книга дослiджень.
(18) Я не хочу вiдбити у тебе, Луцилiю, найкращий з людей, бажання все це читати, – тiльки б ти все прочитане негайно вiдносив до людських звичаiв. Утихомирюй себе, розбурхуй, якщо е в тобi млявiсть, приборкуй, якщо е розбещенiсть, приборкуй упертiсть, переслiдуй i свою, i, наскiльки зможеш, загальну жадiбнiсть. Тим, хто буде тобi говорити: «Скiльки можна про одне й те ж?» – вiдповiдай: (19) «Скiльки можна в одному й тому ж грiшити? Ви хочете позбутися лiкiв, не позбувшись вад, – а я через вашу вiдмову ще завзятiше буду повторювати свое. Лiкування починае приносити користь тодi, коли тiло, яке втратило чутливiсть, вiдповiдае на дотик болем. Я буду повторювати те, що й наперекiр вашiй волi пiде вам на користь. Нехай хоч коли-небудь дiйде до вас чийсь голос без лестощiв, i якщо кожен з вас не бажае слухати правду, вислухайте ii всi разом.
(20) Доки будете ви розширювати межi володiнь? Для одного господаря тiсне поле, на якому розмiстився б цiлий народ. Куди мають простягатися вашi ниви, якщо для вас мало засiвати землi, розмiрами рiвнi провiнцiям? Усi славнi рiки течуть в приватних володiннях, вашi вiд гирла до джерел величезнi потоки, що служать кордонами великим народам! Але й цього мало – вам треба вмiстити в межi ваших помiсть моря, треба, щоб ваш управитель царював за Адрiатичними, Іонiйськими i Егейськими водами, щоб острови, мiсця проживання могутнiх вождiв, вважалися найдешевшим з усього вашого надбання. Володiйте, чим хочете, нехай буде помiстям те, що ранiше називалося державою, привласнюйте, що можете, – все одно того, що не ваше, буде бiльше.
(21) А тепер я звертаюся до вас, чие марнотратство таке ж безмежне, як iхня жадiбнiсть! Вам я говорю! Чи довго ще не буде такого озера, над яким не пiднiмались би покрiвлi ваших маеткiв, такоi рiки, чиi береги не були б вкритi вашими будинками? Де не проб’ються гарячi джерела, там миттю пiднiмуться новi пристанища розкошi. Де не вигнеться затокою берег, ви кладете фундаменти забудов i, задоволенi тiльки створеним руками грунтом, женете море назад. Нехай скрiзь сяють вашi помiстя, то на горах, звiдки такий широкий вид на сушу i на море, то на рiвнинi, але пiдносячись у вишину врiвнi з горами; скiльки б ви не будували, як би високо не будували, ви – тiльки крихiтнi тiла i нiчого бiльше. Навiщо вам так багато спалень? Ви ж тiльки в однiй лягаете! А де вас немае, там все не ваше.
(22) Тепер я перейду до вас, чия ненажерливiсть, бездонна i ненаситна, обшукуе i моря, i землi. Тут закидаються гачки, там ставлять петлi i всiлякi тенета, не жалiючи сил на переслiдування дичини i залишаючи в спокоi тiльки ту, якою ви перенаситились. Чи багато з того, що добувають для вас стiльки рук, чи багато з усiх страв скуштують вашi втомленi насолодами вуста? Чи багато з усiеi дичини, добутоi з такими небезпеками, скуштуе пан, який страждае проносами та нудотою? Чи багато устриць, привезених з такоi далечi, прослизне в його ненаситне черево? Ви нещаснi, бо самi не розумiете, що голод ваш бiльший вiд вашоi ж утроби!»
(23) Говори це iншим, щоб, говорячи так, почути й самому; пиши, щоб самому читати, коли пишеш. Все вiднось до звичаiв – для приборкання шалених пристрастей. Учись для того, щоб знати не бiльше, а краще.
Бувай здоровий.
Лист ХС
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Чи можна, мiй Луцилiю, сумнiватися в тому, що життя наше – милiсть богiв, а благим робить його фiлософiя, якiй ми i зобов’язанi бiльше, нiж богам, настiльки ж, наскiльки благо в життя – кращий дар, нiж саме життя? Це було б так, якби i сама фiлософiя не була послана богами, якi нiкому не дали ii знання, але всiм – здатнiсть до неi.
(2) Бо коли б вони зробили це благо загальним i ми народжувались би розумними, мудрiсть втратила б найкраще з того, що в нiй е, i належала б до речей випадкових. А тепер найцiннiше i високе в нiй те, що вона не йде до нас сама, а кожен зобов’язаний нею лиш собi i вiд iншого ii не отримае. За що було б нам шанувати фiлософiю, коли б вона залежала вiд чужоi милостi?
(3) Їi праця: вiдшукувати iстину про всi справи божi i людськi. З нею нерозлучнi справедливiсть, благочестя, совiсть та iншi ii супутники – пов’язанi i спiвзвучнi мiж собою чесноти. Вона навчила шанувати все божественне i любити все людське, навчила, що в руках богiв – влада, а мiж людьми – спiвдружнiсть, яка була непорушною доти, доки жадiбнiсть не зруйнувала усiляку спiльнiсть i не стала причиною бiдностi навiть для тих, кого збагатила. Бо вони, бажаючи мати власнiсть, перестали володiти всiм.
(4) Але першi зi смертних i народженi ними не знали шкоди i наслiдували природу, зробивши ii i вождем, i законом i вручили себе волi кращого серед них. Бо пiдлеглiсть гiрших кращому – в природi речей. І на чолi безсловесних стад або найбiльшi, або найсильнiшi тварини. Йде попереду корiв не кволий бик, а той, який перемiг iнших самцiв величиною i силою; стадо слонiв веде величезний, а у людей великим вважаеться кращий. Тому правителя обирали за його душевнi властивостi, i щасливими були тi племена, де наймогутнiшим мiг стати тiльки найкращий. Бо той може все, чого хоче, хто не вважае, нiбито може бiльше, нiж повинен.
(5) В тому часi, який називають золотим, на думку Посiдонiя, царювали мудрецi. Вони не допускали бiйок i захищали найслабших вiд сильних, вони переконували i доводили, показуючи, що корисно, що нi. Їхня далекогляднiсть турбувалась про те, щоб одноплемiнники нiчого не потребували, мужнiсть вiдбивала небезпеки, щедрiсть обдаровувала i прикрашала пiдданих. Правити – значило не владарювати, а виконувати обов’язок. Нiхто не випробовував свою могутнiсть на тих, хто цю могутнiсть створив, i нi у кого не було нi бажання, нi причини вчиняти образи; всi так гарно слухались доброго правителя, що найсильнiше, чим цар погрожував неслухам, була вiдмова вiд влади.
(6) Коли ж поступово з’явилися вади, а царська влада перетворилася на тиранiю, виникла потреба в законах, якi спочатку пропонували тi ж мудрецi. Солон, який побудував Афiнську державу на законах справедливостi, вiдомий серед семи мудрецiв свого столiття. Якби жив Лiкург у ту ж пору, вiн увiйшов би до то ж священного числа восьмим. Хвалять ще закони Залевка i Харонда, якi вчили людей праву не на судному майданi i не в прихожiй законодавця, а в безмовному i священному пiфагорiйському усамiтненнi, i якi створили право для процвiтаючоi тодi Сицилii i для грекiв в Італii.
(7) Досi я згоден з Посiдонiем, а от те, що фiлософiя винайшла всi науки, потрiбнi для повсякденного життя, i iй належить слава такоi, що створила ремесла, – з цим я не згоден. «Вона, – говорить Посiдонiй, наставила людей, якi жили окремо в печерi, в якiй-небудь ямi пiд скелею чи в дуплi дерева, i навчила iх зводити житло». А по-моему, фiлософiя нiтрохи не бiльше придумала цi хитрощi, якi нагромаджують будiвлi на будiвлi, мiста на мiста, нiж рибнi садки, замкненi заради того, (8) щоб ненажерливостi не загрожували бурi i, як би не бушувало море, пристрасть до розкошi мала безпечнi гаванi для вiдгодiвлi кожноi породи риб. Що ти говориш? Чи фiлософiя вручила людям ключi i влаштувала засови? Хiба не жадiбностi було подано цим знак? Чи фiлософiя звела високi покрiвлi, небезпечнi для жителiв? Мовляв, мало було випадкового даху, мало було без зусиль i мистецтва знаходити собi природний притулок! Повiр менi, щасливим був час, який ще не знав архiтекторiв.
(9) Разом з розкiшшю народилось умiння обтесувати колоди в чотирикутнi бруси i, упевненою рукою ведучи пилку по розмiчених рисках, розрiзати балки.
А спочатку кололи немiцну колоду клином,
– бо тодi не будували для банкету покоi, здатнi вмiстити багатолюдне застiлля, i не везли довгу череду возiв, якi стрясали вулицi, нi сосон, нi ялин, щоб збудувати з них штучну стелю, обтяжену золотом.
(10) Розсохи з обох бокiв пiдтримували покрiвлю, хмиз чи зеленi гiлки, щiльно вкладенi по скатах, давали стiк навiть сильним дощам. І пiд таким ось дахом нiчого не боялися. Пiд соломою жили вiльнi, пiд мармуром i золотом живуть раби.
Не згоден я з Посiдонiем i в тому, нiбито вироби з кованого залiза винайденi мудрими мужами.
(11) Так можна назвати мудрецями i тих, що
